Современное господарство та розвитку держав. «Нові індустріальні економіки»

Современное господарство та розвитку государств. «Нові індустріальні економіки».

П.В. Сергєєв.

Вследствие події після Другої Першої світової розпаду колоніальної системи у світі з’явилося досить багато молодих незалежних держав. Разом з тим йдеться переважно про країни афро-азіатського регіону. Саме до цієї групі держав цілком застосовно визначення «звільнені країни». З часом ці країни стали розглядатися разом із латиноамериканськими державами, обретшими політичну незалежність приблизно століття раніше. Це дозволило б «сформувати» спільність «та розвитку стран».

Некоторые з молодих держав Африки й Азії у різний час належали до групи країн соціалістичної орієнтації, проте більшість звільнених у недалекому минулому країн як і, як і з латиноамериканські держави, продовжив свій розвиток у межах системи ринкових отношений.

Таким чином, попри певну умовність поняття «що розвиваються» (PC), до цієї групи нині входить понад 120 держав, отримали політичну незалежність як і ХІХ столітті, і у XX столітті - у перші десятиріччя після закінчення Другої світової войны.

При всім розмаїтті характеристик господарському житті PC все-таки виділяються певні сутнісні риси, що дозволяють розглядати ці країни у ролі єдиної групи, причому з подібними чи збігаються інтересами у сфері економічного і політичного развития.

К що така рис (ознаками) країн що розвивається світу передусім відносять: (1) перехідний характер внутрішніх соціально-економічних структур (дуальность, багатоукладність економіки PC), (2) щодо низький загалом рівень розвитку продуктивних сил, відсталість сільського господарства, промисловості, сфери послуг, як наслідок, (3) — залежне становище у системі світового хозяйства.

Классификации країн присвячені чимало досліджень. У виконанні вітчизняної й зарубіжної економічної літературі використовуються різноманітні підходи до проблеми угруповання та розвитку держав з урахуванням досить широкого спектра якісних і кількісних показателей.

Так, підрозділ країн здійснюється за таким індикаторами, як рівень цін та темпи їх економічного розвитку, ситуацію і спеціалізація у світовій господарстві, структура економіки, забезпеченість топливно-сырьевыми ресурсами, характер залежність від основних центрів суперництва тощо. п.

Такой підхід дає змогу експертам ООН та інших спеціалізованих міжнародних організацій класифікувати країни світу, зокрема і що розвивається зони, по «синтетичному» (обобщающему) показнику середньодушового виробництва валового внутрішнього продукту. Серед країн прийнято виділяти експортерів і неэкспортеров нафти, і навіть держави й території, що спеціалізуються на експорті готових изделий.

Вместе із цим у світової системи ринкового господарства відбувається подальше підсилення нерівномірності господарського розвитку країн і. У зв’язку з цим об'єктивним процесом відбувається подальше поглиблення економічної, політична і соціальна диференціації у що розвиваються. Неоднорідність цієї зони — традиційної поки периферії світового господарства (за наявності тим не менш спільних рис в країн) — також порушує питання класифікації з яких складається національних экономик.

Опираясь на що у сучасної спеціальної літературі підходи до типології та розвитку держав, можна (багато в чому умовно) підрозділити їх так: верхній ешелон становлять «нові індустріальні країни» — НІС (чи «нові індустріальні економіки» — НИЭ), далі йдуть країни з середнім рівнем економічного розвитку та, нарешті, найменш розвинені (чи часто — найбідніші) держави мира.

Некоторая умовність наведеного вище підрозділи що розвивається зони на групи країн зумовлена тим, що часто проведення чіткого розмежування з-поміж них є досить складним, оскільки господарство кожної країни має риси й особливо, свій механізм підключення до системи міжнародного поділу праці. Здійснити таку класифікацію дозволяє лише наявність низки загальних кожної групи країн кількісних і якісних характеристик.

Выделение серед та розвитку держав особливої групи країн і територій, які дістали назву «нових індустріальних» і сьогодні становлять свого роду «еліту» що розвивається світу, сталася протязі останній третині XX столетия.

Эти держави відрізняються нині вищими (попри те що кризові явища кінця 90-х) темпами економічного зростання, ніж багато промислово розвинених країн, в тому числі більш високим рівні розумового розвитку проти основний групою та розвитку стран.

К НІС відносять такі країни й території, як Республіка (Південна) Корея, Тайвань, Гонконг (Сянган), Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Аргентина, Бразилія, Мексика, а також деякі інші держави, які скористалися нагромадженим «першопрохідниками» досвідом форсованого економічного розвитку для реалізації власних «стратегій прориву» в розвинений світ. (Що стосується деяких НІС замість слова «країна» часто застосовується термін «територія». Так, Тайвань іноді сприймається як частина Китаю. Гонконг зберігав незалежності до середини 1997 р. статус колонії, що перейшла потім під юрисдикцію КНР. Що ж до Республіки Корея (РК), ця країна з’явилася результаті поділу єдиного колись корейського держави щодо частиниПівнічну і Южную.).

Появление феномена НІС відбивало екстенсивний зростання обсягів світової ринкової підсистеми з допомогою підключення до неї субсистем.

По думці провідних фахівців [див., наприклад, праці великого російського дослідника В.Д. Андрианова], феномен НІС у господарстві зі своєї значимості цілком порівнянний лише з феноменом транснаціональних корпорацій. При цьому виявляють і зв’язок між даними явищами: появу у світовій економіці ТНК результат розвитку продуктивних сил всередину, а формування НІС відбиває тенденцію до зростання продуктивних сил світового ринкового господарства вширь.

Эксперты відзначають також, що формаційне розвиток «нових індустріальних країн» почалося і радіомовлення продовжується у межах світової ринкової системи. Причому у з низки чинників НІС опинилися у сфері особливих економічних (і навіть політичних) інтересів провідних держав, які направляли у ці стрімко прогресуючі країни майже половину всіх фінансових ресурсів, призначених мерехтливим государствам.

В результаті такої сприятливого для НІС збігу обставин вже у 70-і роки і 80-ті роки нинішнього століття їхнього економік були характерними порівняно більш високих темпів господарського зростання, що значно (часом багаторазово) перевищували аналогічні показники більшості та розвитку і більше, індустріально розвинутих країн. До прояви у 1997;1998 роках великих фінансових потрясінь у регіоні Південно-Східної Азії вже, а пізніше — у світі, азіатські НІС демонстрували, мабуть, найвищі темпи економічного розвитку на світовому сообществе.

Так, зокрема, Республіка Корея виявилася чи не першою що розвивається країною, выбравшей на початку 1960;х років стратегію форсованого зростання. Тому вже з 1962 року, коли поступово намітився поворот до нової господарської стратегії, і по середини 90-х РК продемонструвала одні із найвищих у світі середньорічних темпів економічного розвитку -7,4%. Ця обставина і дозволило їй відчутно збільшити такої ваги макроекономічний показник, як подушевое виробництво валового внутрішнього продукту — з приблизно 70 доларів на 1954 року до 10 548 доларів на 1996 року (що стало своєрідним «перепусткою» країни у «розвинений мир»).

Практически переважають у всіх «нових індустріальних країнах» стрімке зростання економіки останні десятиліття зумовив збільшення абсолютних розмірів ВВП, зокрема і душу населення. За цим показником НІС загалом також випереджають основну масу звільнених держав, і деякі їх наближаються до промислово розвинених країн.

Иной віхою по дорозі форсованого зростання «нових індустріальних країн» стало на зміну структури економік, зокрема створення них порівняно просунутої, хоча й завжди цілком гармонійно розвиненою промислової базы.

Специалисты виділяють такі найважливіші етапи в еволюції господарства НІС: першому етапі (кінець 50-х — початок 60-х рр.) здійснювалося реформування аграрного сектора, другою (середина 60-х — початок 70-х рр.) — створення импортзамещающих виробництв, третьому (середина 70-х — перша половина 80-х рр.) — форсоване розвиток галузей, орієнтованих випуск експортної продукції, і, нарешті, на четвертому (з середини1980;х рр. до нашого часу) — поступове формування власного науково-технічного потенціалу спираючись на відповідні ресурси через рубежа.

Наглядным прикладом цієї стали зрушення у поступовій динаміці структури виробництва валового внутрішнього продукту Республіки Корея. Тож з початку 1960;х років більш як триразово скоротився питому вагу сільського господарства — з 37,0% в 1962 року до 10,8% 1988 року і 6,6% в 1995 року. Частка сфери послуг, навпаки, виявляла тенденцію до зростання — з 46,7% в 1962 року до 56,9% 1988 року і 66,2% в 1995 року. Проте особливо істотним виявилося зростання питомої ваги промислових деяких галузей і, насамперед, обробній промисловості. Частка їх у виробництві ВВП РК зросла з 14,4% в 1962 року до 31,6% вже 1988;го року і вона нинішнього року десятилітті кілька скоротилася, досі становить понад чверті - 26,9%.

Быстрое й успішне розвиток південнокорейської промисловості стало наслідком досить сміливою і продуманою стратегії її эволюции.

Как відомо, до 1945 року, тобто на момент, після політичне й економічне звільнення країни від Японії, існувало лише декілька тисяч видів національних промислових виробництв. Тому очевидною була слабкість її промислової бази. Через що існувала тоді обмеженою ємності внутрішнього ринку цілком логічною та перспективної виявилася прийнята орієнтація на пріоритетне розвиток експортних производств.

Начало процесу індустріалізації поклало розвиток трудомістких галузей легкої промисловості. Так, передусім розвивалося текстильне виробництво. У наступному, у міру просування наміченим шляху, пройшов етап становлення важкої промисловості. Перед цих деяких галузей і хімічної промисловості, у 80-ті роки доводилося більше половини виробленої у обрабатывающем секторі РК продукції, а 1996 року — вже 76,2%.

Заметное розвиток отримали інші види виробництв в галузях, як машинобудування виготовлення різного промислового устаткування. Наприкінці 80-х однією з динамічно та розвитку секторів південнокорейської промисловості стали електроніка, суднобудування, автомобілебудування. Різко возраставшее виробництво автомашин був орієнтований стійкий попит як у країні, і там. З іншого боку, важливе місце у економіці РК посіла нафтохімія, включаючи переробку нафти, триває розвиток сучасних національних виробництв в цементної і скляної, керамічної і взуттєвої, харчосмакової галузях промышленности.

Ныне практично переважають у всіх НІС провідною галуззю господарства стала обробна промисловість. У цих країнах позначилися і вищі темпи приросту продуктивність праці у галузі, особливо з порівнянню коїться з іншими країнами що розвивається зони, причому у ряді НІС цей показник цілком порівнянний з аналогічним в промислово розвинених странах.

Кроме того, у багатьох НІС набирає сили процес структурної перебудови економіки, направлений замінити збільшення частки наукомісткої продукції промисловому производстве.

Действительно, високих темпів економічного розвитку РК у першій половині 90-х були досягнуто переважно з допомогою нарощування виробництва й експорту в електронної та електротехнічної промисловості при різкому нарощуванні капіталовкладень в модернізацію структури і розширення виробничих мощностей.

Это забезпечується постійним зростанням в НІС абсолютних і відносних показників витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки (НИОКР).

Несмотря те що, що істинні обсяги подібних вкладень збільшився у РК протягом півтори десятиліття приблизно 20 раз, досягнувши до 1995 року 9,8 млрд. доларів, вони ще істотно відстають аналогічних інвестицій у промислово розвиненою зоні (для порівняння: у період вони становили США 169,1 млрд. доларів, у Німеччині - 49,8 млрд. доларів — і мови у Франції -31,6 млрд. доларів). Але дуже показово, що у питомій вазі таких витрат у ВВП Республіка Корея впритул наблизилась до провідним державам який з показником 2,3% (США — 2,44%, в Німеччини — 2,57%, мови у Франції - 2,4%).

При цьому за виробництву окремих видів промислової продукції (зокрема й наукомістку) НІС змогли виходити досить помітні позиції з світової економіці. Так, вже до середини 90-х рр. РК міцно утримувала друге місце в світовому суднобудуванні, південнокорейське виробництво напівпровідників перебувало на 3-й позиції у світі, а такі галузі південнокорейської промисловості, як електроніка, нафтохімія і текстильне виробництво, закріпилися на 5-му місці в світової ієрархії, національне автомобілебудування, і навіть металургійне виробництво РК — на 6-ї позиції з світової «табелі про рангах».

Кроме вищезгаданого, на етапі би в економічному розвитку «нових індустріальних країн» позначилися деякі явища й, характерні ще зрілої стадії розвитку ринкових відносин. Так, активно протікає процес концентрації виробництва й капіталу, злиття банківського і промислового капіталу, формується національний фінансовий капітал. Нині діяльність національних корпорацій найчастіше приймає міжнародного характеру, а найбільш просунутих НІС утворилися транснаціональні корпорації, по масштабам своїх операцій які поступаються ТНК провідних держав мира.

К середині 90-х цілком рр. серед найбільших ТНК були й «вихідці» з «нових індустріальних країн» Азії та Латинської Америки. Список таких ТНК очолювали «Деу» (Республіка Корея), «Хатчисон Уампу» із Гонконгу й «Семекс» з Мексики.

С погляду країни базування серед цієї групи ТНК були помітні корпорації із Південної Кореї та Тайваню (по 8 з кожної країни). У галузевому розрізі найвищі показники транснациональности мали фірми будівельної і електронної индустрии.

Ныне на 50 найбільших ТНК з аналізованої групи країн доводиться щонайменше 10% загального обсягу зарубіжних капіталовкладень фірм, які базуються у країнах. У цьому частка зарубіжних продажу загальному обсязі їх продажів вже дуже висока (30%), але частка зарубіжних активів досі щодо невелика (9%). Відповідно інтегральний індекс транснациональности у ТНК з цих країн (21%) практично вдвічі нижча, ніж в першої сотні ТНК світу (42%). Безсумнівно, цього факту насамперед пояснюються стислістю історії транснаціоналізації великого капіталу країн що розвивається світу, і зокрема, «нових індустріальних країн». Проте ТНК з аналізованих країн планують подальшу інтернаціоналізацію своїх операций.

Среди причин, що зумовили останнім часом настільки інтенсивна розбудова зарубіжної інвестиційної діяльності країн (і нафтопереробних компаній), слід виділити такі, як конкуренції, нові технологіії, підтримка правительств.

Кроме цього й регіональні угруповання досить активно сприяють припливу інвестицій, сприяють подальшої глобалізації бізнесу. Серед цих угруповань присутні азіатські - АСЕАН і АТЭС.

Таким чином, формування порівняно розвиненою промислової бази дозволило НІС ефективно розвивати та його зовнішньоекономічні зв’язку й, насамперед, експортно-імпортні контакти. Останніми десятиліттями продукція обробній промисловості «нових індустріальних країн» дуже інтенсивно завойовує світових ринках, оскільки з їхньою товарний вивезення постійно відрізняє досить висока конкурентоспроможність. Азіатські НІС займають, зазвичай, перших місць в престижних світових рейтингах. Так було в середині 90-х цілком рр. в «п'ятірку» найбільш конкурентоспроможних економік входили США, Сінгапур, Японія, Гонконг і Германия.

Ныне НІС перетворилися на найбільших у виробників і експортерів як взуття, одягу, текстильних виробів, але й побутової і промислової електроніки, персональних комп’ютерів, продукції хімії і нафтохімії, легкового автомобілебудування, інших видів високотехнологічних товарів. Як констатують експерти, «новим індустріальним країнам» вдалося як знайти власний простір на світовому ринку, але і кілька потіснити своїх славетніших конкурентів з промислово розвиненою зони. Отже, згодом цю групу країн може стати новим чинником розвитку світової економіки. Вплив НІС на динаміку і що нині відбуваються зрушення в географічної й товарної структурі міжнародної торгівлі зокрема, а також еволюцію світогосподарських зв’язків загалом протязі 80—90-х років нинішнього століття виявляє тенденцію до возрастанию.

В цілому, для «нових індустріальних країн» азіатського регіону свого роду каталізатором внутрішньогосподарського розвитку стали зростання і диверсифікація їх зовнішньоекономічних зв’язків. Так, тих НІС характерні досить висока експортна і імпортна квота, зростання їх частки у світовому торговле.

Согласно оцінкам експертів, вже у першій половині 90-х по сумарною вартості свого товарного експорту НІС перевершили багато провідні держави світу (крім США і ФРН), ще, на НІС припадала близько половини всього вивезення з та розвитку держав. Наприкінці нинішнього століття ці країни перетворилися на найбільших постачальників світовий ринок взуття, одягу, текстильних виробів, побутової електронної апаратури, персональних комп’ютерів, легкових авто у та інших видів високотехнологічної продукции.

Особенно помітними виявилися успіхи Республіки Корея у цій сфері. Форсоване розвитку її зовнішньоекономічних зв’язків дозволило РК до середини 90-х впевнено зайняти престижне 13-те у світі по вартісному обсягу свого зовнішньоторговельного обороту. Не настільки віддаленому майбутній вигляд цього країні, можливо, вдасться реалізувати свою завдання і ввійти у першу «десятку» найбільших торгових націй мира.

На етапі найважливішої статтею товарного цього практично всіх НІС стали вироби обробній промисловості. За обсягом реалізації на світовому ринку таких товарів, як взуття, одяг, текстиль, окремі види електронних і електротехнічних виробів, НІС змогли обігнати багато промислово розвинені держави, що й стали основними імпортерами готових виробів із «нових індустріальних стран».

Кроме цього у останні десятиліття розширюється участь «нових індустріальних країн» й у міжнародному русі капіталу. Прямі іноземні інвестиції починають доповнюватися вивезенням капіталу позичкової формі. НІС поступово починається боротьбу сфери докладання капитала.

Если раніше насамперед у НІС спрямовувалася більшість фінансових ресурсів у вигляді прямих інвестицій і позичкового капіталу, в пріоритетному порядку здійснювалися поставки машин, устаткування, сучасної техніки, технології, «ноу-хау» з країн розвиненою зони, то нині промислово розвинені держави перетворилися на основних зовнішньоторговельних партнерів «нових індустріальних країн» і стають важливою сферою докладання національного капіталу НИС.

Специалисты відзначають сохраняющуюся на етапі у системі світогосподарських зв’язків «нових індустріальних країн» досі високий рівень залежності їхню відмінність від основних центрів суперництва (Західна Європа — Японія — Північна Америка). На думку експертів, така залежність згодом зможе плавно трансформуватися на асиметричну взаємозалежність, поступово яка тяжіє до равнополюсной. Таким чином, починаючи з 80-х нинішнього століття поступово змінюється місце НІС і в світогосподарських зв’язках, де вони змогли знайти свої «ніші», й у сучасної світової экономике.

Признанием їх зрослу роль у господарстві стали кроки, як ухвалення Мексики (першої що розвивається країни) навесні 1994 р., тож під кінець 1996 р. і Турецької Республіки Корея до членства престижного елітарного клубу промислово розвинутих країн — Організацію економічної та розвитку (ОЭСР).

Что стосується регіональних особливостей «прориву» НІС, то пріоритет явно залишається поза більш «активної» у світовій економіці і більше численної азіатською групою «нових індустріальних країн», стратегії економічного розвитку яких спиралися на экспортноориентированное виробництво передусім готових изделий.

По численним прогнозам фахівців, XXI століття стане саме періодом азіатсько-тихоокеанської мощі. Якщо на те термін «азіатсько-тихоокеанський регіон» (АТР) трохи більше вузько, ясно, що динамічною стає група держав Східної і Південно-Східної Азії вже, яку очолює Японія та такі з ним Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань і пізніше які пристали Малайзія, Таїланд, Філіппіни і Індонезія. Саме у цьому субрегіоні і формується нині велике азіатське «технологічне пространство».

Несколько скромніших успіхів у своєму господарському розвитку домоглися країни Латинська Америка, які пережили три «великі економічні хвилі», знаменовавшие круті повороти у тому економічної стратегії. Почала набирати силу ще у столітті хвиля лібералізму та вільної торгівлі призвела до з того що латиноамериканські держави опинилися у ролі постачальників сировини на світовий ринок. Наприкінці 20-х ця хвиля вичерпала себе. Надзвичайно руйнівний для Латинська Америка світовий економічний криза 1929;1933 рр. підвела риску під режимом відкритої економіки, поклавши початок нової «великий хвилі» — цього разу державного регулювання, этатизма.

Продекларированная тут захист внутрішнього ринку загалом сприяла диверсифікації структури національного господарства, послабивши вплив нею зовнішніх процесів. На другому гребені цієї протекціоністської хвилі, вже після Другої Першої світової, сформувався сильний держсектор, що включав базову інфраструктуру, і капіталомістке виробництво, була розчищена шлях слабкому тоді місцевому приватному капіталу. «Скотарські» і «бананові» у минулому республіки за активної політики держави перетворилися на аграрно-промислові країни, здатні вісти понад незалежний діалог із світовими индустриально-финансовыми центрами. (Так, на межі 40−50 років фахівці вивчали «аргентинський прорив», в 60−70-ті роки — «бразильське диво».) Тим самим було вдалося запобігти виникненню дуже ймовірних масштабних цивільних конфликтов.

Тем щонайменше та Латинській Америці довелося зазнати у собі складності зростання. Що Стала хрестоматійною формулу еволюції можна було уявити так: досягнення і успіхи держсектора — переоцінка роль держави і наростання самовдоволення — гіпертрофія держрегулювання та подальше зниження ефективності держпідприємств — зростання бюрократії і рівень корупції - збільшення бюджетного дефіциту і інфляція — падіння престижу протекціонізму і госсектора.

Понятно, що держсектор, як будь-який інший структура, для свого успішного функціонування потребує постійному коригуванню у відповідь виникаючі кризи, оскільки у іншому разі він коснеет і з стимулятора зростання перетворюється в гальмо. Витрати підтримку збиткових держкомпаній стали лягати важким тягарем на національні фінанси, які з’явилися континенті «витратні економіки» породжували соціальну нестійкість. Усе виразніший відчувалася потреба у новому економічному курсі, оскільки стабільність економіки криється насамперед у постійному рух і обновлении.

Так, з середини 1970;х років перший ешелон латиноамериканських країн (Чилі, Уругвай і Аргентина) декларував перехід до нової стратегію розвиткуліберальної, вірніше — неоліберальної (щоб здійснити різницю між давнім і сучасним лібералізмом), яку мали намір реалізувати які до влади військові хунти. Проте знадобився глибокий затяжну економічну кризу початку 80-х, самий гострий з періоду «Великої депресії», щоб, нарешті, означившись великомасштабне переключення на інші підходи. Так завершився піввікової цикл державного патронажу, знав періоди і підйому, і упадка.

Провозглашенный перехід до неоліберальному курсу означав різке скорочення втручання держави у інвестиційні, кредитні, валютні, і зовнішньоторговельні операції, і, звісно, звуження його на власне підприємницької діяльності. Ключовою реформою стала приватизація, покликана розширити простір для приватної ініціативи. Почавшись із роздержавлення другорядних об'єктів, вона поступово охоплювала дедалі більше великі підприємства. Якісна структуризація економіки окреслилася межі 80-х-90-х років, коли намітився перехід у приватний сектор найбільших держкомпаній регіону, зокрема в базових галузях производства.

Как відомо, реформування економіки у цьому, першому етапі виявилося або малоуспішними (Чилі), або взагалі провалилося (Аргентина, Уругвай). Річ у тім, що вони проводилися переважно у рамках военно-диктаторских режимів, їх творцями були «економісти в мундирах» і суть перетворень зводилася в основному для повернення націоналізованої власності колишнім власникам лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. З іншого боку, зміни проходили у атмосфері взаємного відчуження народу і місцевої влади. Деякі з перетворювачів надалі були тільки піддані різкій критиці, а й навіть віддані суду, як, наприклад, в Аргентине.

К сьогоденню процес приватизації майже завершено Чилі й Мексиці, наближається до кінця Аргентині і Перу, перебуває в підйомі в Уругваї, Еквадорі і інших країнах. Вже нині підвести перші результати реформування, виявити його певні позитивні аспекти і неудачи.

Странам Латинська Америка переважно не вдалося подолати наслідки важкого економічної кризи початку 80-ті і розпочати перебудові національних господарсько-технологічних структур. Хоча сумарні темпи відліку зростання регіону в 1991;1994 рр. становили середньому 3% на рік (наприкінці 80х років — менш 1%), деяких країнах (Чилі, Аргентина, Перу, Венесуела, Уругвай, Панама, Домініканська республіка та інші) досягали 4−8%. Якщо 1990 р. ще залишалося шість країн із негативним приростом валової продукції, то наступні роки їхнього число скоротилося до 2−3 (включаючи Нікарагуа і Гаїті). Зріс зовнішньоторговельний оборот, втеча капіталів до інших держав змінилося їх припливом, підвищилася громадська продуктивності праці, на кшталт далекосхідних «тигрів» з’явилися латиноамериканські «ягуари» і «пуми». Поворот убік демократії (наприклад, до Чилі) збіглася в часі з найбільшим досягненням економічної стабілізації. Підйом був у значною мірою пов’язані з приходом до повалення влади енергійних і професійно підготовлених президентів, і навіть компетентних міністрів економіки та фінансів, чимало з яких отримали освіту по закордонах, зокрема у престижних американських университетах.

Немалую роль і допомогу, надана традиційними партнерами, переважно США, які хотіли мати під боком нестабільних і неспокійних сусідів. Коли стало ясно, що реформування до Чилі у роки правління генерала Піночета, попри рекомендації експертів чиказької школи, не приносить успіхів, США надали їй масовану зворотну фінансову допомогу. Неодноразово фінансові вливання робилися до сусіднього Мексику, соціально-економічний стан якої безпосередньо віддзеркалюється в добробуті США (зокрема на динаміці нелегальної імміграції). Так було в 1994 р. США надали їй кредити після повстання Півдні країни, а пізніше — після політичних заворушень. З метою зміцнення стабільності, зокрема фінансової (підтримки національної валюти), допомога справді надавалася Аргентині, Перу та інших государствам.

Кроме того, Іспанія у сфері збереження давніх торгово-економічних відносин із країнами регіону списано 1992 р. (святкування 500-річчя відкриття Америки) їх борги у сумі в розмірі 5 млрд. долларов.

Как відомо, серед головних цілей реформ виділялося оздоровлення фінансової системи, подолання інфляції, а низці країн і гіперінфляції. Свого максимуму інфляція досягла 1989;го і 1990 рр., коли її становив 1200%, а окремих країнах — навіть 5000−8000% (Нікарагуа, Перу, Аргентина і Бразилія). У цієї проблеми сконцентрувалися головні біди економіки та суспільства — ослаблення підприємницької роботи і мотивації до праці, пріоритет швидкою й нерідко сумнівною наживи тощо. д.

Существенную роль санації фінансової систем до Чилі (1990 р.), Аргентині (1992 р.) і Мексиці (1993 р.) зіграла автономізація центральних банків цих країн, надання їм незалежного стосовно виконавчої статусу. У Аргентині були встановлено чіткі межі кредитування центральним банком уряду у частину його бюджетних витрат, головне завдання банку стало підтримку національної валюти як фінансової нормалізації (встановлений 1991 р. паритет песо і долара зберігається у час). Річний рівень інфляції у країні з 1993 р. виражається однозначної цифрою. Реформування бюджетною системою Перу, зміцнення валютної сфери (міжнародні резервні активи 1994 р. склали суму 5 млрд. доларів, найбільшу історії країни) дозволили знизити рівень інфляції з 7000% 1990 р. до 20% 1994;го г.

Немалый внесок у приборкання інфляції, збільшення дохідної частини бюджету держбюджету внесли податкові реформи. Нові податкові правила передбачають простіше, рівномірний й те водночас диференційовано оподаткування, що допомогло розширити число осіб, котрі сплачують податки, і збільшити суми платежів. У Аргентині, де кількість податків скоротилася з 25 до 5 за середнього рівні оподаткування за 30 я%, за 1989;1993 рр. подвоїлася чисельність громадян, що роблять податок з прибутку, а сума надходжень зросла півтора разу було. Ще суттєвіше збільшилися платежів до рахунок податку додану вартість, що врешті-решт дозволило за багато років збалансувати бюджет. У Мексиці податками стали оподатковувати передусім активи, а чи не легко приховувані прибутку. Причому Аргентині злісних неплатників може загрожувати тюремне заключение.

Переход до реформ і їх відбуваються скрізь по-різному і надто невчасно гладко. У Мексиці їм передувала розробка низки загальнонаціональних і галузевих планів і програм розвитку, у результаті економічна трансформація протікала в рамках Конституції і з урахуванням наступності. У Болівії перетворення економіки розгорнулись у ситуації глибокого фінансової кризи, який розвивався і натомість серії державних переворотів. У Уругваї зміна економічної стратегії було зроблено по тому, як суспільство перейшло від військового правління до гражданскому.

Проведение приватизації найбільш системно здійснювалось у Чилі, Мексиці й, можливо, в Аргентині, де передача до приватних рук держкомпаній відбувалася основному відповідність до планами, хоча вдалось уникнути і окремих порушень термінів. Однак у Аргентині, Уругваї, Болівії зростає занепокоєння поспішністю, з якої переходить до приватну сферу державні компанії, яка дозволяє забезпечити оптимальні суспільства і держави умови сделок.

Источником соціальних невдоволень став перехід до приватним власникам тих держкомпаній, які довели своє вміння працювати у ринковому режимі приносити прибуток. Причому чимале число збиткових держпідприємств ставали дохідними саме той період, коли було оголошено про намір їх приватизувати. Це свідчила про у них істотного ринкового потенціалу про їхнє здібності працювати ефективно. Активне рух проти приватизації подібних компаній розгорнулося у 90-ті рр. в Уругваї і Парагваї. Новий президент Чилі оголосив головним напрямом своєї діяльності «модернізацію країни», підкресливши, що має стати самоціллю, що СРСР розвалився, що у в руках слід передавати лише нерентабельні підприємства. Які Дають прибуток і в стратегічно важливі є галузі й компанії слід залишати під медичним наглядом государства.

Как свідчить латиноамериканський досвід, найсильнішим гальмом по дорозі перетворень соціально-економічного характеру служить наявність в чи іншої країни великого зовнішнього боргу. Досягаючи критичної маси (в кожній країни воно своє - залежно від неї потенціалу), він починає обмежувати свободу дій держави, вибору власної стратегію розвитку. Так, приватизація в Парагваї, Болівії, Панамі та інших країн почалася, по суті, по тому, як МВФ поставив як «своє умови для їхньої кредитування розгортання процесу роздержавлення экономики.

На етапі понад десять країн регіону неспроможна своєчасно сплачувати відсотки за зовнішньої заборгованості. Цим боржникам особливо важко вибудовувати оптимальну (з погляду національних інтересів) економічну політику. Так, щодо повільний хід змін у Бразилії, їх пробуксовування в Еквадорі було зумовлено в значною мірою наявністю великого зовнішнього долга.

Проблематична і ситуація у сфері зовнішньої торгівлі, що у нової стратегії покликана стати основним двигуном економічного зростання. Тим більше що лібералізація зовнішньої торгівлі привела як до її великому і дедалі глибшому дефіциту (Аргентині 2,7 млрд. доларів на 1992 р. і 3,4 млрд. доларів на 1993 р.), до напливу на місцевий ринок товарів, які тіснять національну продукцію як у сфері промисловості (закриття низки металургійних, текстильних та інших підприємств у Мексиці), і сільського господарства. У Колумбії, Венесуелі, деяких інших країнах виробництво пшениці, рису, окремих інших культур, яке раніше як задовольняло внутрішні потреби, а й забезпечувало експорт, за умов стало скорочуватися. Сумарний дефіцит платіжного балансу регіону з поточних операціях зросла з 6 млрд. доларів на 1990 р. до 43 млрд. доларів на 1993 г.

Производство у країнах, крім Чилі й Мексики, або модернізується слабко (Аргентина, Бразилія), або модернізується зовсім, що визначає низьку конкурентоспроможність експортних товарів (наприклад, аргентинських і бразильських автомобилей).

Существенную небезпеку обману успіху проведеної економічної трансформації представляють пов’язані з ній соціальні витрати. Перетворення економіці найчастіше здійснюються у відриві від соціального сфери, тобто із порушенням системного підходу до реформування. Значний рівень соціальної напруги в Латинської Америки в значною мірою визначений тим, що за умови що розгорнулася «ринкової революції» з цих двох моделей розвитку — європейської з її певної турботою про слабких і переможених і американською, на яку характерні велика конкурентність і жорсткість, -вибрали (не без тиску ззовні) остання. І це означає, що у Латинської Америки, окрім іншого, відбувається зміна цивілізаційних цінностей, духовних орієнтирів, і що може проходити це й безболезненно.

Современный етап реформування та його найближчі перспективи були концептуально оформлені на останніх сесіях Економічною комісії ООН для Латинська Америка і Карибських країн (ЭКЛАК), де експертами регулярно узагальнюється регіональний досвід развития.

Примечательно, що у останнім часом навіть експерти МВФ і МБРР, які прагнуть підтримати в регіоні престиж своїх рекомендацій та неодноразово котрі піддавалися суворої критиці, стали стежити, щоб у стабілізаційних програмах були представлені соціальні аспекти й обладнанні містилися механізми «соціального выравнивания».

На етапі Латинська Америка переживає складній ситуації комплексних структурних перетворень, котрим характерно нетрадиційне рішення економічних, політичних, соціальних, інституціональних і культурних проблем. Для успішного просування кар'єрними реформ вже створені і певні політичні передумови, насамперед у вигляді демократичних режимів майже в усіх країнах. З’ясувалося, що успіхів домоглися країни, у керівництво яких прийшли не політики традиційного складу, а інтелектуали, лідери нових типів, яким вдалося домогтися національного згоди. Конфронтація, як і шокова терапія в її чистому вигляді (різновид економічного насильства), хоч і може дати короткочасний ефект, в в довгостроковій перспективі таїть у собі чимало опасностей.

Сегодня по-різному оцінюється поточна ситуація у Латинської Америки. Діапазон суджень варіюється від «економічного дива» і «десятиліття надій» до «втраченого времени».

Но реальність така, що стабільний економічного зростання, що простежувався останні роки у країнах Латинська Америка, припинилася та погрожує перерости в застій. Падіння ділову активність у Бразилії (понад 40,0% ВВП регіону) і в Аргентині можуть призвести 1999 р. (вперше з часів 1990 р.) до зменшення сукупного валовий продукт регіону на цілому. Це мабуть по тому, як темпи його розвитку з 5,0% 1997 р. до 2,5% 1998 р. І хоча викликані фінансовим кризою в Бразилії проблеми виявилися набагато менш серйозними, ніж передбачалося раніше, ряд чинників у світовій економіці ускладнює швидке пожвавлення господарському житті латиноамериканських государств.

Среди трьох чинників експерти Інституту міжнародних фінансів («IIF») виділяють збереження останніми роками на низький рівень світових ціни сировинні товари (нафту, мідь, каву й ін.), важливі добробуту країн регіону, зниження обсягів зовнішнього фінансування (з 83 млрд. доларів на 1998 р, до 51 млрд. доларів на 1999 р., зокрема прямих іноземних інвестицій — до 39 млрд. доларів проти 49 млрд. доларів на 1998 р. і 50 млрд. доларів на 1997 р.) та порівняно високий рівень відсоткових ставок.

Но зі зростанням попиту запозичені кошти на регіоні збільшуються витрати обслуговування заборгованості, але це породжує сумніви щодо здібності латиноамериканських країн своєчасно мобілізувати кошти на вирівнювання дефіцитів платіжних балансів по поточних операціях і виплат має значення погашення боргів. І хоча, за остаточною оцінкою, у надходженні приватних капіталів у регіон переважає пряме інвестування, сукупна зовнішня заборгованість країн Латинська Америка 1998 р. підвищилася на 9,7% - до 696,5 млрд. доларів США.

Но загалом зарано підбивати остаточні підсумки перетворень та ходу економічного розвитку латиноамериканських країн, їх стоїть чимало невирішених проблем, можуть з’явитися нові. Проте регіон прийшов у рух, став динамічним. У концептуальному плані тут проглядається відхід крайнощів як протекціонізму, а й неолібералізму, рух до центра, золотої середини. Ці тенденції, очевидно, і ознаменують вступ Латинської Америки до нового столетие.

Немало складних проблем стоїть перед розвиваються Африки.

Охватившая Африканський континент у перші роки після незалежності ейфорія невдовзі змінилася глибоким розчаруванням. Надії те що, що додасть імпульс економічного зростання та розвитку не оправдались.

В середині 90-х цілком рр. частку Африканського континенту, де понад 11% населення світу, припадало лише майже п’ять% світового производства.

Необходимо враховувати, що у геополітичному, економічному просторі і цивилиза-ционном відношенні Африка і двох досить різних субрегіонів: території, розташованої південніше Сахари, та Північної Африки, типологічно ближчою Близькому Сходу. На континенті зосереджено більшість найбідніших держав планети (32 з 52 країн регіону ставляться до групи «найменш розвинутих країн світу») та його становище залишається вкрай неблагополучным.

Несмотря на значний приплив коштів — а частка континенту до отриманні світової допомоги зросла з 17% 1970 р. до 38% на початку 1990;х років — умови життя населення Африки неухильно погіршуються. Доход душу населення скорочувався загалом на 1,1% щороку з 1982 по 1992 рр. порівняно з середньорічним приростом в 0,8% у всієї групи країн й у 6,4% в восточно-азиатском регіоні. Спільне ж падіння ВВП душу населення у період 1980;1992 рр., за оцінкою експертів, становило 15%. Через війну, цей показник приблизно відповідає рівню кінця 1960;х років, тобто Африка — континент, який через попереднє десятиліття ставав не багатшими, а беднее.

В інтересах подолання цієї тенденції Світовий банк та інші міжнародні економічні організації, в тому числі Радянський Союз перед, у роки як рятувального кола висунули ідею спирається на державний сектор «планованого розвитку». Коли спроби його реалізації провалилися, у роки було здійснено кроки у впровадженні доктрини «основних потреб», чи «основних потреб». Однак це доктрина не дозволила зрушити вирішення завдань економічного розвитку африканських держав із мертвої точки.

Поэтому у роки Міжнародним валютним фондом пропонувалася ідея необхідності для країн Африки «структурної коригування», чи політики реформ, вкладених у лібералізацію господарську діяльність, і навіть відмовитися від державного втручання у економіку й всебічного розвитку ринкових основ господарювання і стабілізації фінансової системы.

Если в моделях 60−70 років основну увагу приділяли кількісних показників зростання, які від рівня капіталовкладень, частки експорту і імпорту ВВП тощо., то рекомендаціях МВФ найважливішими були якісні перетворення на економіці: вдосконалення апарату управління, забезпечення ефективності виробництва, обмеження роль держави як активного суб'єкта економічного впливу, розвиток ринкових відносин. Ставилося завдання різко зменшити частку державного сектора економіки в економіці у вигляді продажу акцій державних підприємств приватного сектора і створити умови для для перекладу економічної діяльності переважно на приватнопідприємницьку основу. По задумам експертів МВФ, саме у приватний сектор поклали історична місія з виведення африканських країн із економічного тупика.

Имея у вигляді, у минулому надана країнам Африки у конкретних господарських завдань зовнішня допомогу зазвичай опинялася неефективною, а найчастіше і розкрадалася, МВФ, щоб уникнути розбазарювання коштів, став висувати жорсткіші вимоги, фактично встановлюючи контролю над діями правительств-должников.

На протязі протягом ряду років на Африканському континенті позначилися позитивні зрушення в області економіки. Так, за даними ЕКА, 1996 р. ВВП африканських країнах зріс на 2,3% проти 1995 р. Вперше після 1992 р. зареєстрували економічне зростання у найвідсталіших африканських країнах. 33 найменш розвинених держави континенту домоглися 2 — 4 відсоткового рівня роста.

Среднестатистические показники приховують помітні розбіжності у динаміці економічного зростання окремих країн. Адже за розмірам території, за кількістю населення, рівню економічного розвитку та багатьох інших параметрами африканські держави дуже неоднородны.

Сравнительно повніше уявлення реальні масштабах що відбуваються на континенті зрушень дає наступна статистика: 8 африканських країн сягнули або перевищили темпи економічного зростання 6%, в 19-ти країнах коливання був у межах 3 — 6%, в 23 економічного зростання перебував навколо оцінки 0 — 3%. У випадках зафіксовано негативні економічні показатели.

Наибольших успіхів домоглися малі країни: Маврикій, Ботсвана, Сейшельські Острови, Свазіленд, Лесото та інших. З-поміж країн можна назвати Гану і Уганду, де відбулося певне поліпшення економічного становища. За оцінкою, темпи зростання Гані могли досягти 4,7%, Кот-д «Ивуар — 4,5, Зімбабве — 4,0, Кенії - 3,6, Нігерії - 3,5%.

Примечателен факт, що у 27 африканських країнах темпи економічного зростання випереджали темпи приросту населення. Це свідчить про сприятливих можливостях для оздоровлення економіки. Позитивні зміни позначилися в гірничодобувної і обробній галузях промисловості. Ця тенденція побічно підтверджується підвищенням внутрішнього від попиту й збільшенням особистого споживання, деяким розширенням використання матеріальних ресурсів у держсекторі та зростання валових внутрішніх капиталовложений.

Специалисты ЕКА роблять досить оптимістичні прогнози щодо розвитку африканських країн на найближчу перспективу. За оцінками, сукупний ВВП Африки 1996 р. має зрости приблизно за 2,9%, що на 0,6% більше проти попереднім роком. Для розвиненого південноафриканського регіону приріст оцінювався 7%, для найменш розвинутих країн — в 1,5%. Експерти Світового банку своїх середньострокових прогнозах ще більше оптимістичні і прогнозують, що у 1996;2005 рр. щорічні темпи приросту ВВП Африці становитимуть середньому 3,8%. Є також оцінки, що у межі століть африканські країни у змозі забезпечити зростання ВВП лише на рівні 5—6% на рік. Із середини 90-х років політика приватизації містить у собі потенціал прискорення економічного зростання. Але було б спрощенням вважати, що здійснення цього політики може бути панацеєю від економічної немочі Африки.

Тем щонайменше характері і темпи економічного зростання африканських країн перебувають під впливом низки стримуючих чинників, серед яких, крім негативного впливу марнотратного державного сектори й нерозвиненою економічної інфраструктури, слід назвати внутрішню політичну нестабільність, межгосударсгвенные конфлікти, скорочення припливу фінансових ресурсів ззовні, погіршення умов торгівлі, складне становище доступу до міжнародних рынкам.

Так, впродовж кількох десятиліть африканський континент був у епіцентрі бурхливих політичних, військових, перебігу етнічних та інших конфліктів, що найбільш негативним чином вдарило по стан і розвиток економіки. На відміну від попередніх трьох десятиліть 90-ті роки ознаменувалися помітним поліпшенням політичну ситуацію. Зміна режиму на ПАР сприятливо позначилася на обстановці по всьому Півдні Африки. Мозамбік, Намібія і Ангола перестала бути ареною непримиренної політичних змагань. Налагодилися відносини між Угандою, Кенією і Танзанією. Надано незалежність Еритреї. Проте до світу у Африці ще. Деякі країни повергнуті у вир внутрішніх конфліктам та міжусобиць, не можна виключити можливості загострення і міждержавних отношений.

Поскольку економіка африканських держав перебуває у залежить від зовнішніх чинників, і від торгівлі з зарубіжними країнами, її оздоровлення то, можливо безпосередньо з прийняттям і здійсненням цього, як зниження імпортних митних тарифів, скасування податків експорту сільськогосподарської продукції, скорочення податку корпорації. Високий рівень корпоративного податку (40% і від) фактично душить африканських підприємців, закриваючи їм доступ на зовнішніх ринках, і це створює сприятливе середовище для корупції та відхилення від налогов.

Этим можна пояснити високий рівень зосередження виробництва, у так званому «неформальному» секторі, явно яке виводить з-під контролю фінансових служб значні капітальні кошти. За даними МВФ, у Кенії вона становить 35% від зареєстрованого обсягу виробництва, в Танзанії — 30−32%, в Гані - 33%, в Нігерії - 27%. Позаяк виробництво найрозвиненіше у містах, то «неформальному» секторі зайнято до 60% економічно активного населения.

Следовательно, глибоко продумана економічна й торговельна політика, реально враховує становище африканських країн міжнародний поділ праці, покликана забезпечувати експортерам безперешкодний доступом до засобам виробництва та їх вихід зовнішній ринок із конкурентоспроможної продукцією. А головна мета податкової політики має полягати в заохочення розвитку обробних галузей промисловості. Ця політика повинна створювати найсприятливіші умови і місцевим, і іноземних інвесторів, які мають як багатим комерційним і організаційним досвідом, і технічними знаниями.

Полученные кредити призвели до зростання зовнішнього боргу африканських держав, що нині становить 70% ВВП й у 2,5 разу перевищує надходження від експорту. По оцінкам експертів, розмір державного боргу перед ні більш ніж 2,5 разу перевищувати вартість експорту країни. Це — кордон, на яких країна може бути абсолютним банкрутом. Ряд африканських держав далеко переступив цю межу. У Мозамбіку, наприклад, зовнішній борг у 14 разів більше вартості експорту страны.

На етапі головними кредиторами африканських держав стали МВФ і Світовий банк. Негативні наслідки ситуації у тому, що питома вага названих організацій обслуговуванні загального зовнішнього боргу африканських країн зростає: в 1980 р. він становив лише 8%, в 1995 р. — майже 40%. Серйозність наслідків даної тенденції пояснюється лише тим, що й розміри і продовжити терміни платежів іншим кредиторам може бути на прохання боржників якось «скориговані», то заборгованість МВФ і Світовому банку, згідно з правилами, повинна бути ні відстрочено, ні списана. І все-таки Світовий банк зробив відстрочку виплати боргів більшості африканських країн на пільгових умов Асоціації міжнародного розвитку. А МВФ відстрочив погашення своїх короткострокових позик, виділені на реалізації програм структурної перестройки.

Понятно, реструктуризація боргу і платежів з короткотерміновим позикам — головний інструмент тиску на африканських країн з метою забезпечення виконання ними вимог двох найбільших міжнародних інститутів. слід зробити висновок, що одне із цього економічного зростання країн континенту залежатиме від перегляду їх займовой політики і створення умов, які гарантують прибутковість і безпека приватному продуктивної капіталу — як місцевому, і иностранному.

Перспективы вироблення і проведення самостійної економічної політики у країнах Африки нині безпосередньо пов’язані зі своїми зобов’язаннями виконувати всі рекомендації МВФ і Світового банку з здійсненню політики «структурної коригування». Теоретично вірні, ці рекомендації проте у часто приречені на невдачу, оскільки враховують специфічні особливості кожної окремо взятій країни. Міжнародні радники, зазвичай, вимагають, щоб їх рекомендації були у надзвичайно стислі сроки.

Проблема у тому, що експерти відділу міжнародних організацій ще остаточно усвідомили, жодна модель економічного розвитку, добре яка зарекомендувала в умовах тій чи іншій країни, може бути повністю перенесена на абсолютно інші історичні, соціально-політичні й економічні умови. Звідси безліч провалів і нездійснених рекомендаций.

Проанализировав хід реформ, Африканський банк розвитку на 1995 р. закликав переглянути програми структурних перетворень за пропозиціями МВФ. Поспішна лібералізація фінансову сферу може зміцнити, а навпаки — дестабілізувати і так нестійку економіку африканських країн. Зрозуміло, що у минулому надмірне регулювання сковувало економіку, нині різке скорочення участі в господарському житті можуть призвести до некерованості процесів реформування экономики.

Ныне африканських країн поки що перебувають у стадії апробації різних моделей економічного розвитку, що побудовані на трьох «китах»: роздержавлення власності, лібералізація господарської діяльності й стабілізація фінансову сферу. У цьому помітніших результатів вони домоглися лише у досягненні кількісних показників приватизації, яка, сутнісно, означає лише зміну власності і зовсім обов’язково тягне у себе якісних змін в экономике.

Не вдовольняючись західними рецептами, африканських країн частіше вивчають досвід нових індустріальних країн Азії, де урядові структури та вірно обрані критерії науково-технічного прогресу зіграли на вирішальній ролі у пришвидшенні економічного розвитку. Досвід декого з тих (Республіка Корея, Малайзія, Сінгапур, Таїланд) дуже привабливий для ряду розвинених країн Африки.

Так, африканських лідерів влаштовують що у азіатських країнах авторитарно-командные форми управління, які, на думку, узгоджуються з африканськими цінностями. Що Намітився у роки у Африці перехід від авторитарних методів правління до демократичних не отримав развития.

Среди безлічі чинників, які різнять НІС Південно-Східної Азії від африканських держав, може бути такі, як його присутність серед останніх вищих торговельних бар'єрів, надмірно великих податкових ставок (40% і від проти 20−30% в Південно-Східної Азії), дешевше норми заощаджень, нерозвиненість внутрішнього ринку, сильна залежність від цього сировинних товарів хороших і коливання цін ними на світовому ринку, обмежений доступом до портам (з 53 країн Африки 15 держав немає виходу на море, тобто ставляться до замкнутим территориям).

Далее, тоді як азіатських країнах приватний сектор став акумулятором капіталу, то Африка, де приватне підприємництво не розвинене, а значної частини національного доходу незаконно присвоюється правляча еліта, стала прикладом втечі капіталів до інших держав. За оцінками, із 1985 р. по 1995 р. сума капіталів, залишили лише країни Тропічної Африки, становить приблизно 15 млрд. доларів США.

Кроме того, модернізація сільського господарства за Південно-Східної Азії відбувалася при щодо розвиненій інфраструктурі і розвинених ринкових відносин, чого країнах Тропічної Африки поки що нет.

Наконец, в азіатських НІС вирішальне значення мало вибір стратегії індустріалізації, націленої використання передових технології розширення експорту промислові товари. Африканські країни, ухваливши відповідність до Лагосским планом дій концепцію «колективної опертя власні сили», у тому чи іншою мірою ізолювали себе від активного впровадження поставляють на світовий промисловий ринок. Вони як і ставка робиться збільшення виробництва та відповідно експорту сільськогосподарських і сировинних товаров.

Такая стратегія, ориентирующаяся на кількісні, а чи не якісні показники, йде з загальними тенденціями світової торгівлі, коли всі велику частку займають промислові вироби із доданою вартістю. У результаті частку Африки у торгівлі як не зростає, але й має тенденцію до зниження: з п’ятьма% в 1980 р. до 2,2% в 1995 р. Крім іншого, різкі коливання ціни вывозимое африканськими країнами сировину створюють ситуацію невизначеності та чимраз зростаючої залежність від світових споживачів сировини, що, своєю чергою, додатково дестабілізує экономику.

Но при нинішніх розвитку обробній промисловості азіатські «тигри» невдовзі вичерпають власні природні ресурси. Їх інтерес до багатств Африки може призвести до форсованим вливанням інвестицій і різким збільшенням експорту до регіон, у результаті азіатські капітали претендуватимуть на відкриття нової доби би в економічному розвитку Африканського континента.

В 1989 р. ряд африканських країн разом із найрозвинутішими країнами Азії, і Латинська Америка утворили «Групу 15» з єдиною метою розширити торгово-економічне співробітництво між її учасниками та намагання встановити постійний діалог із світовими державами. З африканських країн «Групу 15» ввійшли Алжир, Єгипет, Зімбабве, Нігерія і Сенегал.

Сознавая, нинішня сировинна орієнтація промислового виробництва та зовнішньої торгівлі це не дає ніяких серйозних шансів на рівноправне інтеграцію на світовий господарство, представники африканських держав 23 жовтня 1996 р. прийняли рішення про створенні Союзу за індустріалізацію Африки. Його мета — сприяння промисловому розвитку африканських держав, підвищенню конкурентоздатності їхніх промислової своєї продукції міжнародному ринку, заохочення у регіоні партнерських взаємин у сфері промислового виробництва, і навіть залучення світового співтовариства до брати участь у індустріалізації Африки і надання їй помощи.

Все це, звісно, значить, що нарешті знайдено вирішення економічних проблем континенту. Це лише свідчить про активізацію пошуків адекватної стратегії економічного розвитку, що у більшою мірою відповідала б національних інтересів африканських країн і відкривала б нові шляхи і резерви подолання ними економічних трудностей.

Список литературы

1. Гладков І.С. Економіка і світогосподарські зв’язку промислово розвинених країн і країн: Учебно-справочное посібник. — М., 1996. — 108 с.

2. Друзик Я. С. Світова економіка досягне фінішу століття: Навчальний посібник. — Мн., 1997. -415с.

3. Світова економіка / Під ред. В.К. Ломакіна. — М., 1995. — 258 с.

4. Портер М. Міжнародна конкуренція/ Пер. з анг. і передмову В.Д. Щетиніна. — М., 1993. — 896 с.

5. Хасбулатов Р. И. Світова економіка. — М., 1994, — 736 с.

6. Шліхтер С.Б., Лебедєва СЛ. Світове господарство: Навчальний посібник. — М., 1996. — 220с.

7. Економіка: Підручник / Під ред. доц. О. С. Булатова — М., 1997. — 816 с.

8. Азія й Африка сьогодні. — 1994. № 5. — З. 30−34, 1995. — № 6. — З. 27−33, № 11. — С.43−45, 1996. — № 12 — З. 37−39, 1998. — № 8. — З. 28−36, 1999. — № 1.

9. Питання економіки. — 1997. — № 5 — З. 149−158.

10. Світова економіка і безкоштовні міжнародні відносини. — 1995. — № 11.-С. 94−102, № 5. — З. 5−18, 131−139, № 8. — З. 90−103, 1996. — № 4. — З. 68−81, № 11. — З. 65−77, № 12 — З. 88−99, 1997. — № 7. — С.13−27, 101−107, 124−132.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.