Модернізм

Модернизм

Вадим Руднєв.

Модернизм — досить умовне позначення періоду культури кінця ХIХ — середини ХХ в., тобто не від імпресіонізму до нового роману театру абсурду. Нижньої хронологічної кордоном модернізму є «реалістична», чи позитивістська, культура ХХ в., верхньої - постмодернізм, тобто 1950 — 1960;ті гг.

Не слід плутати мистецтво М. і авангардне мистецтво, хоча часом межа між ними провести трудно.

Типичными мистецтвами М. є символізм, експресіонізм і акмеїзм. Типовими мистецтвами авангарду є футуризм, сюрреалізм, дадаїзм. Головна відмінність між М. і авангардом у тому, хоча обидва напрями прагнуть створити щось принципово нове, але М. породжує це нове тільки у царині художньої форми (кажучи в термінах семіотики), у сфері художнього синтаксису і семантики, не чіпаючи сферу прагматики. Авангард зачіпає все три області, роблячи особливий упор зроблено на останньої. Авангард неможливий без активного «художнього антиповедінки», без скандалу, епатажу (див. авангардне мистецтво). М. усе це непотрібно. У сфері прагматики модерніст поводиться, як звичайний митець чи учений: він пише свої чудові картини, романи чи симфонії і звичайно рветься утвердити себе перед світом таким активним способом, як це роблять авангардисти. Навпаки, для модерніста скоріш характерний замкнутий спосіб життя, і якщо модерністи об'єднують у якісь гуртки, то ведуть вони себе лише тихо і навіть академично.

Вообще поняття М. тісно пов’язані лише з мистецтвом, але й наукою і філософією. Недарма багато ранні модерністи (особливо російські) були вченими Криму та філософами — Валерій Брюсов, Андрій білий, В’ячеслав Іванов. Слід вважати проявами М. у культурі ХХ в. такі ключові явища, як психоаналіз, теорію відносності, квантову механіку, аналітичну філософію, структурну лінгвістику, кібернетику і мушу вважати модерністами Зігмунда Фрейда, Карла Густава Юнга, Альберта Ейнштейна, Германа Минковского, Курта Геделя, Нільса Бору, Вернера, Гейзенберга, Фердинанда де Соссюра, Людвіга Вітгенштейна, Норберта Вінера, Клода Шеннона.

М., якщо його розглядати, як таке комплексне спрямування культурі ХХ в., відштовхувався передовсім від «реалістичного» (порівн. реалізм), позитивістського світосприймання ХIХ в. Основні різницю між ними следующем:

1. Позитивізм жадав опису існуючої реальності, М. прагнув моделювати свою реальність (у сенсі еволюційна теорія Дарвіна є радше модерністської, ніж позитивістської, у разі перебуває на границе).

2. У позитивізму ХIХ в була чітко загострена матеріалістична установка — реальність первинна. Для М. скоріш характерна протилежна установка: ідеалістична — первинним є свідомість чи агностична — ми знаємо, що первинне І що вдруге, і ми це важно.

3. Для позитивістів ХIХ в. найбільш фундаментальним було поняття реальності. Для М. поняття реальності розчинялась в алюзіях, ремінісценціях, в дзеркальних відображеннях самого іншому — і фундаментальним ставало поняття тексту, який, обростаючи цитатами, алюзіями і ремінісценціями, перетворювалася на интертекст, і потім вже, за доби постмодернізму, в гипертекст.

4. Для позитивістського «реалістичного» розуміння літератури був, тим щонайменше, характерний суто романтичний конфлікт героя та юрби (порівн., наприклад, Базарова, Рахметова, Растиньяка і Валентена у творах Тургенєва, Чернишевського і Бальзака, які вважають реалістами). У М. цього конфлікту розсмоктується і взагалі ідея зображення особистості з її складними душевними переживаннями йде другого план або зводиться у ранг сверхценности краса редуцированного свідомості, як в Фолкнера в «Шум і люті» (Бенджи Компсон), чи свідомість розщеплюється, як і «Школі для дурнів» Саші Соколова. Якщо ж у творі усе-таки є конфлікт героя та юрби, як, наприклад, в «Доктора Фаустусе» Томаса Манна, він проведено нарочито пародійно, як і весь сюжетна канва цього твору (див. також принципи прози ХХ века).

5. Якщо літератури ХХ в. характерна «семейность», зображення сім'ї і його мікроі макросоціальних проблем, то ХХ в. це, залишається тільки в письменників — послідовників «реалістичної» традиції (Дж. Голсуорсі, Роже Мартен дю Гар, Теодор Драйзер). А представники М. або взагалі стосуються проблеми сім'ї, як, наприклад, в «Грі в бісер» Гессе чи «Чарівної горі» Манна, «Блідому вогні» Набокова, «Майстрі і Маргариті», чи малюють розпад сім'ї, як переважають у всіх майже творах Фолкнера, «Будденброках» Томаса Манна, «Петербурзі» Білого, «У пошуках втраченого часу» Пруста, «Улиссе» Джойса.

Если у літературі ХIХ в. багато чудових творів і 100 сторінок присвячено дитинства і дітям, то тут для М. це характерно. Якщо дитинство і довірчо говориться, те, як про безповоротно втраченою (Пруст) чи покаліченому психічної хворобою («Шум і лють» Фолкнера, «Школа для дурнів» Соколова).

В «Майстрі і Маргариті» є той важливий у сенсі епізод, коли Маргарита по дорозі на шабаш залітає на якусь московську квартиру і розмовляє з хлопчиком (тут підкреслюється, що з відьми, якої стала Маргарита, може бути дітей). Отже, М. зображує світ без майбутнього, апокаліптичний світ. Це світ напередодні фашизму і тоталітарного свідомості, створення атомної бомби й масового терроризма.

С цим пов’язане й психологічний, характерологический (див. характерологія) аспект М. Практично всі її - це шизоиды-аутисты характером (див. аутистическое мислення), тобто замкнуто-углубленные характери, психічно несталі, хворобливі, мимозоподобные, але внутрішньо надзвичайно цілісні. Характерні приклади — Пруст, провів друга половина життя жінок у із корковими стінами, Кафка, все життя жалівся на слабкість, неможливість працювати, життєві невдачі, Вітгенштейн, який усе життя за межею самогубства, Мандельштам, який поєднає у своїй характері хворобливе відчуття власного гідності з досконалої неукорененностью у житті. Лише поодинокі «королі» М. — З. Фрейд, І. Стравінський. А. Шенберг, Т. Манн — були ображені долею, коли всі четверо померли в себе батьківщині, а вигнанні, то є пережили психічної травми еміграції. Виняток й у, мабуть, лише Вільям Фолкнер.

Естественно, що аналогічно як М. визрівав вже у пізніх творах Пушкіна, Гоголя і Достоєвського, і постмодернізм вже можна «запідозрити» в «Улиссе» Джойса, в «Чарівної горі» Т. Манна та її «Доктора Фаустусе», тобто у тих творах, у яких гумор якщо і переважує загальний похмурий колорит, то, у разі, є у явному вигляді, і який будуються, як рис у «Доктора Фаустусе» — як «ігри робилися із формами, про які відомо, що їх пішла життя» .

Список литературы

Руднев У. Модернізм // Російська альтернативна поетика. — М., 1991.

Руднев В.П. Модерністська і аванґардна особистість як культурно-психологический феномен // Російський авангард у колі західноєвропейської культури. — М., 1993.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.