Чайная церемонія

Чайная церемония

Формирование чайної церемонії (тяною) як однієї з найбільших явищ японської культури відбувався за надзвичайно важка, невиразне є час, коли міжусобні криваві війни" та чвари феодальних кланів робили життя людей нестерпної. Чайна церемонія виникла під впливом естетики, і філософії дзен-буддизму і прагнула протиставити настрою безвиході поклоніння Краси.

В часи володарі з військового стану і багаті торговці, збираючись для політичних вимог і торгових дискусій, часто користувалися випадком у тому, щоб подати чай. Вважалося витонченим задоволенням сидіти у вільний час у тихій чайної кімнаті, відійшовши від життєвих турбот і переживань, і слухати звуках води, киплячій на жаровні. Великий вчитель Сэн-но-Рикю збудував чаювання на мистецтво. Він зміг розвинути мистецтво чайної церемонії у вигляді, коли він зробив, почасти через яка була вищезгаданого соціального фону.

Чайной церемонії притаманні дві основні риси, що розвинулася в під покровительством Тоётоми Хидэёси і відбивають власну життя й характер. Завоювання країни, досконале Хидэёси, була підкорення провінційної землеробській силою як старого центрального уряду, і його мистецтва. З одного боку, потопаючі в розкоші помпезні палаци, з другого— чайні кімнати, схожі на своїм оформленням простий солом’яний сільський будинок, і всі йому це різнорідні, але боку однієї медалі. Воєначальники і процвітаючі торговці відповідно до свого становищу демонстрували велич і статок, але серцем бажали жити у атмосфері спокійного споглядання. Чайна кімната була місцем, де правлять світ, довіру і дружба, що у часи якнайкраще відповідало бажанням сильних світу цього.

Чайная кімната, споруджена Сэн-но-Рикю, здавалося б здавалася дуже проста і навіть занадто маленькій. Але планувалася вона найретельнішим чином, з тонкою розбірливістю, до самої щонайменшої деталі. Вона стала оформлена легкими дверима, покритими білосніжною напівпрозорої японської папером. Стеля був зроблений бамбуком чи тростиною, а відкрита фактура стін високо цінувалася. Опори більшою своєї частини було дерев’яними, сохраняющими свою природну кору. З метою створити ефект житла самітника під час оформлення чайної кімнати все марна оздоблення і надмірні прикраси було відкинуто.

В XV—XVI ст. чайна церемонія перетворилася на своєрідний ритуально-философский міні-спектакль, у якому кожна деталь, предмет, порядок речей мали своє особливе, неповторне значення. Сьогодні, як і багато сторіч тому, тяною продовжує бути доволі популярною серед японців.

Согласно легенді, тяною виникла Китаї у період першого патріарха буддизму Бодхидхармы. Якось, говорить легенда, сидячи в медитації, Бодхидхарма відчув, що очі його закриваються й виступав проти волі його хилить до сну. Страшно розсердившись він, він вирвав свої повіки і кинув їх у землю. На цьому жахливому місці невдовзі виріс незвичний кущ з соковитими листям. Пізніше учні Бодхидхармы стали заварювати ці листя гарячою водою і пити чудодійний напій, допомагає надовго зберігати бадьорість.

На насправді чайна церемонія виникла Китаї набагато раніше появи буддизму. Багато писемних джерел розповідають у тому, що її ввів ще Лао-цзи. За переказом, саме його приблизно V, а до зв. е. запропонував ритуал з чашкою «золотого еліксиру». Цей ритуал процвітав Китаї багато сторіч, до монгольського навали. Пізніше китайці звели церемонію з «золотим еліксиром» до простого завариванию висушених належним чином листя чайного куща. Японці ж уникли монгольського завоювання і таким чином продовжували культивувати мистецтво чаювання, розвиваючи і доповнюючи його.

Сегодня чайна церемонія — це найбільш самобутнє, унікальне мистецтво. Вона важливу роль духовної і суспільної практики японців вже протягом кількох століть. Згодом ритуал проведення чайної церемонії канонизировался, заданими стали послідовність діянь П. Лазаренка та поведінки. Вже зайшовши у прості дерев’яні ворота, гості занурювалися в особливий світ, залишаючи позаду все мирську й у мовчазної зосередженості підпорядковуючись лише законам дійства.

Классическая тяною — це суворо розписаний ритуал, у якому бере участь майстер чаю (людина, який заварює і розливає чай) й учасники церемонії. По суті майстер чаю — це жрець, що здійснює чайне дійство, інші — приобщающиеся щодо нього. Кожен свій певний стиль поведінки, до складу якого як позу при сидінні, і кожен рух, до виразу обличчя і манери промови.

Во час чаювання промовляються мудрі промови, читаються вірші, розглядаються витвори мистецтва. До кожного випадку особливо ретельно підбираються букети кольорів та спеціальна посуд для заварки напою. Поступово така процедура захопила та інші верстви українського суспільства У XVI—XVII ст. церемонія стала популярної серед японської аристократії, самураїв. Поступово вона сформувалася на свого роду систему відпочинку від буденних турбот. Сьогодні у багатьох будинках людей середніх класів церемоніальний чай готують по скороченому дуже простому церемоніалу «рякуси-ки», навіть для гостей, а власного задоволення Класичний ритуал чаювання відбувається у спеціальній садовому будиночку — тясицу. Першу таку будиночок було побудовано 1473 р. Конструкція будиночка і пристрій прилеглого щодо нього саду пов’язані з естетичними категоріями «сабі» і «вабі», які позначають гармонійне злиття вишуканого і простого, спокійного і сумного, прихованої краси, лаконізму і приглушеності фарб.

Сначала чайні будиночки скидалися на малесенькі бідні хижки східних мудреців, гранично скромні як у зовнішнім виглядом, і з оздобленню. Простота обстановки створювала вище відчуття краси, осягати смисл якої слід було шляхом філософського осмислення реальності. Як прикрас допускали лише сувій з філософським висловом, стародавня ситуація і букет квітів.

Все відомі майстра тяною були прихильниками дзен-будцизма. Саму процедуру церемонії чаювання і пристрій садового будиночка відбивали основні ідеї дзен. Розмір кімнати для чаювання приблизно 8 м². Відповідно до древнім джерелам, у тому приміщенні якось змогли уміститися 84 тисячі учнів Будди. Основні становища буддизму хвилі допускають реальність такого події, тому що в «істинно просвітлених» немає ваги і обсягу тіла. У глиняній хатині панує напівтемрява, створюваний слабким світлом із невеличких віконечок під самим стелею і відбитком світла від стін, оброблених темно-сірої глиною. Усе це обстановка викликає в гостей відчуття приємного усамітнення тіні.

Весь інтер'єр класичних чайних будиночків повною мірою відповідає естетичним канонам та Першому національному характеру японців, прагнуть досягненню внутрішньої гармонії. Учасники чайної церемонії проходять до павільйону, де проводиться чаювання, доріжкою із каміння через маленький сад. У саду височать кам’яні ліхтарі і лежать каміння, які поросли мохом. Камені на доріжці повинні прагнути бути покладено хіба що випадково, кожен на деякій відстані від іншого. Відповідно до переказам, пристрій такий доріжки перегукується з великим шматках білої папери, якими покривалася мокра трава у тому, щоб роса не замочила одягу сегуна Ёсимасы Асикаги, що він йшов чайну церемонію. І як у пам’ять про цій події доріжка названа родзи, т. е. земля, зволожена росою. Пізніше слово «родзи» стала означати як шлях до чайному будиночку, а й увесь сад близько нього. Людина, вступає на вистелену великим каменем доріжку, що веде до чайному будиночку, залишає на той час всі свої мирські турботи і зосереджується на що очікує його церемонії. Принаймні спокійного руху до будиночку зосередження посилюється. Цьому сприяє старий ліхтар, тьмяний світло якого висвітлює доріжку в вечірні і вночі, камень-колодец (цукубаи), в видовбаному поглиблення який зберігає воду для омивання рук і полоскання рота. Такою сосуде-колодце лежав маленький глечик з бамбука з довгою ручкою. Кожен гість зобов’язаний був він обмити руки, обличчя, прополоскати рот, потім він обмити по собі ручку черпака.

Сосуды із жовтою водою — неодмінна деталь як чайного саду, а й кожного храму. У саду зазвичай ростуть сосни, кипариси, бамбук, вічнозелений чагарник Усі елементи саду чайної церемонії покликані створювати особливого настрою зосередженості і відчуженості. Завдяки цьому принцип «сабі» був осмислений як тип Краси, втілений у архітектурі чайного будиночка і устрої чайного саду, а й у доборі всіх навчальних предметів: чайницы, казанка для кип’ятіння води, чашок для чаю. У чайної церемонії, на думку Рикю, усе повинно було складати єдиний художній ансамбль.

Особое значення надавалося конструкції чайного будиночка. Це невеличка кімната, в яку веде вузький і неприйнятно низький вхід — близько 90 відсотків див у довжину та ширину. У ідею настільки зменшеного входу в чайний будиночок було закладено глибокий філософського змісту: кожен, хто не хоче прилучитися до високого мистецтва чайної церемонії, незалежно від їхнього рангу і чину має неодмінно зігнутися, оскільки тут усе рівні. Низький вхід б не давав також можливостям аристократам з військового стану ввійти всередину збройними — довгі мечі доводилося залишати за порогом. І це були символічно: нехай залишать вас все життєві негаразди і мирська метушня, нехай ніщо не хвилює ваше свідомість тут, де треба зосередитися на прекрасному. Як заведено в всіх японських будинках, входячи в чайний павільйон, гості знімали взуття та залишали її в порога. При вході гості роблять уклін і сідають по-японському на циновки.

Соответствующее настрій створює наразі і сама обстановка, а її подив проста і скромна: мідний чайник, чашки, бамбукова змішувач, скринькою для зберігання чаю та т. п. Японці не люблять яскравих блискучих предметів, їм імпонує матовості. Д Танидзаки пише з цього приводу: «Європейці вживають їдальню посуд із срібла, стали або нікелю, начищають до сліпучого блиску, ми ж такого блиску не виносимо. Ми також вживаємо вироби з срібла… але будь-коли начищаем їх до блиску. Навпаки, ми радіємо, коли цей блиск з поверхні предметів, що вони набувають наліт давності, що вони темніють від часу… Ми вас любимо речі, що носять у собі сліди людської плоті, олійною кіптяви, вивітрювання і дощових набряків». Усі предмети для чайної церемонії несуть у собі відбиток часу, але не всі бездоганно чисті. Напівтемрява, тиша, найпростіший чайник, дерев’яна ложка для насыпания чаю, груба керамічна чашка — усе це заворожує присутніх.

Самым важливим елементом в інтер'єрі чайного будиночка вважається ніша — токонома. У ньому зазвичай містився сувій з живописом чи з каліграфічної написом ставав букет квітів, кадило з пахощами. Токонома містилася навпроти входу відразу ж привертала увагу гостей. Сувій для токонамы підбирався з особливою ретельністю і він неодмінним обговорення під час церемонії. Він писався у дзен-буддийском стилі часу та такий архаїчної каліграфією, що деякі можуть розібрати і зрозуміти сенс написаного, наприклад: «Бамбук зелений, а квіти червоні», «Речі є речі, і це чудово!» чи «Вода є вода». Присутнім роз’яснювали суть цих висловів, зовні простий, але водночас дуже глибокий у філософському відношенні. Іноді ці думки виражені у поетичному формі хайку, іноді відбито у картині старого майстра, зазвичай, з дотриманням принципу «вабі».

Как каже майстер чайної церемонії Сокэй, «мета вабі — дати відчути чистоту, незагрязненность обителі Будди. Саме тому господар і гості, щойно входить у скромну чайну хатину, очищають себе від земної пилу й розмовляють серцями». Добору квітів, як і свитку, «господар» чайної церемонії приділяв особливе значення. Вважалося, що, як і у чайної церемонії, букет необхідно укласти по принципу єдності контрастів, приміром, гілка сосни — символ стійкості і вічності — сусідила з ніжної й тендітної камелией. Дуже часто був сам польовий квітку, чи одну гілку. Важливе значення надається висвітлення тяси-цу. Як правило, в будиночку шість-вісім віконечок, різних за розміру і малої форми, дають оптимальне — дуже яскраве не надто тьмяний — висвітлення. У деяких випадках можна розсунути рами, і тоді гості отримують унікальну можливість милуватися частиною саду, горою і натомість вечірнього неба чи місяцем у повню. Але найчастіше вікна в чайному будиночку бувають закриті.

Через кілька днів, протягом якого гості могли розглянути, і оцінити предмети у ніші, з’являвся «господар» чайної церемонії (тядзин). Він низько кланявся гостям і сідав навпаки них, близько вогнища, з якого вже висів казанок із жовтою водою. Воду для чаю у «класичному тясицу кип’ятили на вугіллях з сакури. Чай заварювався особливий — зелений в порошку. Перед «господарем» лежали всі необхідні предмети чайної посуду: шкатулка з зеленим чаєм, чашка і дерев’яна ложка. Кожен з цих предметів, несучи важливу естетичну і філософську навантаження, найчастіше був справжнім твором мистецтва. Важливе значення мали історія цих предметів, або ті асоціації, що вони викликали. «Хазяїн» спокійно поволі насипав в чашку зеленого чаю, потім заливав його окропом. Потім чіткими, зосередженими рухами він збивав цю масу бамбуковим віником, поки порошок не повністю розчинявся і з’являлася ясно-зелена матова піна. Гості мовчазно дивилися на що відбувається таїнством, вслухаючись в ритмічне стукотіння веничка про краю чашки. Потім «господар» з поклоном передавав чашку головному, самому почесному гостю. Той повільно, маленькими ковтками надпивав чай — зелену горьковато-терпкую, тающую в роті масу — і, неквапливо обтерев краю, повертав чашку «хазяїну». Пройшовши із широкого кола, вона знову опинялася у «хазяїна», але потім знову передавалася особисто від до рук, щоб кожен зміг тепер уважно подивитися на неї, відчути руками її шорстку поверхню, теплоту глини. Гості брали розмову. Тут можна було розмовляти про повсякденні справи та проблеми, тут говорили лише про красу свитка в токонома, про витонченість соснової галузі в букеті, про природною величавості чайної чашки.

Чайная церемонія і сад вчили бачити красу повсякденному і простому, бачити прекрасне у малому, усвідомлювати високу цінність всього, що дається фахівця в царині цьому житті. У XVI в. з’явилося до сотні різних правил чайної церемонії, які мають силу й у час. Правила ставляться до аранжуванні квітів, кипячению води, заварке чаю, розливу цього і т. буд. Усі правила ставлять за мету викликати почуття природності чи відчуття мистецтва тяною без штучності.

Когда у великого майстра чайної церемонії Рикю запитали, як і досяг би свого майстерності, відповів: «Дуже пересічно. Кип’ятіть воду, заваривайте чай, домагайтеся потрібного смаку. Майте на увазі квіти, вони мають скидатися на живі. Влітку створюйте прохолоду, взимку — приємну теплоту. От і всі». До того ж він додав: «Покажіть мені того, хто збагнув усе це, із задоволенням стану його учнем». Потаємний сенс чайної церемонії розкривається у відомому вислові Рикю: «Тяною — це поклоніння красі у сірому світлі буднів». І у бурхливому потоці сучасного життя, який захоплює і поглинає людей повністю, японці знаходять час для тяною. Щоправда, це завжди класична чайна церемонія, частіше проводять будь-якої полегшений варіант.

Облегченная церемонія зазвичай відбувається на звичайних приміщеннях, причому у кімнатах навіть ставляться столи і стільці. Сам процес чаювання, формально залишаючись незмінним, кілька спрощується.

Тем щонайменше розроблений дзен-буддиста-ми культ ревниво охороняється, відступ від традиційної процедури в Японії вважається небажаним. Воліють суворе дотримання традиційних умов, включаючи користування спеціальним будиночком, куди входять, подымаясь на камінь, і «проповзаючи» у вузький отвір. Сидять лише з п’ятах, розмова ведуть лише класичного ритуалу. Японці визнають, і старанно культивують канони чайної церемонії як оскільки вона дає можливість естетичної насолоди. У процесі ній вони мають себе: сувора регламентація поведінки, точно встановлені приводи для церемонії, цілком певна посуд тощо. буд. Чайна церемонія в сучасних умовах продовжує користуватися широкої популярністю. Основні становища цій тонкій процедуры-искусства роз’ясняються на лекціях в університетах, в різних факультативах, під час занять «гуртків тяною», створюваних великими фірмами й суспільними організаціями.

Для проведення чайної церемонії здебільшого досить самого бажання, проте є приводи і ритуального значення. Нині процедура запрошення і проведення чайної церемонії виглядає в такий спосіб. Хазяїн посилає запрошення друзям, й ті за дні до чаю дякують його з який вчинила увагу. У день чаювання гості збираються за 15—20 хв до часу в спеціально відведеної кімнатці і вибирають почесного гостя (сёкяку), яким зазвичай стає людина вищого становища чи старший віком. Вони також чітко визначає і подальшу ієрархію: хто другим, третім тощо. буд. Якраз у такому порядку гості миють руками і входить у призначену для церемонії кімнату, розсідаються.

Официальному чаюванню на погостинах передує кайсэки, т. е. частування різноманітним набором їжі: супи і рис, риба, картопля з приправою тощо. п. Хазяїн, пригощаючи гостей, намагається розповісти їм який-небудь цікавий випадок чи історію, він ставить все можливе, щоб проведення часу захопив гостей приємним, пригощають їх і невеличкий порцією саке. Їдять всього дуже мало, інакше чайна церемонія втратить сенс.

Чаепитие починають із густого чаю. Хазяїн розставляє чашки те щоб вони були в нього під рукою, й починає чайне дійство. Спочатку напій готується лише у великий чашці всім гостей. За традицією гості п’ють з її, передаючи чашку друг другу. Це має сприяти виникненню почуття близькості. У цьому суворо дотримується певний ритуал. Спочатку перший гість бере фукуса (шовковий хустку, шматочок шовкового матеріалу), вкладає його за долоню лівої руки, а правої ставить її у чашку. Кивнувши сусідові (осаки-ни — раніше вас), він надпиває з половиною ковтка, потім кладе фукуса на циновку, витирає край чашки своїм кайси (паперовий носовичок, серветка) і передає чашку другому гостю. Кожен повторює таку ж процедуру. Усі висловили захоплення чашкою. Перший від імені всіх гостей просить хазяїна розповісти її історію.

После міцної гербати подається рідкий і вносять підноси з тістечками. Рідкий чай готується перед усіма відразу у кількох чашках. Гості можуть пити, як він захочеться.

В Японії є безліч форм чайної церемонії, але суворо встановлено лише кілька: нічний чай, чай зі сходом сонця, ранковий чай, післяобідній чай, вечірній чай, спеціальний чай.

Ночной чай починається під місяцем. Гості приходять приблизно пів на дванадцяту і йдуть близько четвертої години ночі. Зазвичай заварюють порошкоподібний чай, який готують з участю гостей: листя звільняють від прожилок і подрібнюють в порошок в ступі. Такий чай буває дуже міцним, їх подають на порожній шлунок. Отож спочатку гостей трохи пригощають різної їжею. Чай із появою сонця п’ють близько 3 або чотирьох годині ранку. Гості залишаються у своїй до шести годин. Ранковий чай практикується в спеку, гості збираються о шостій годині ранку. Післяобідній чай зазвичай подається тільки з тістечками приблизно після години дня. Вечірній чай починається близько шостої години вечора. Спеціальне чаювання (риндзитя-ною) влаштовують по будь-яких урочистих випадків: зустріч з давніми друзями, свята, зміна пори року т. п.

В час мистецтвом чайної церемонії переважно займаються жінки. Зараз нерідко чайна церемонія проводиться у чайних павільйонах, а й у однієї з житлових кімнат вдома, часто чайної церемонії передує частування. Проте незмінним залишається дух чайної церемонії: прагнення створити обстановку душевності, від суєтних, повсякденних клопотів і справ. Як і раніше чаювання — цей час для розмов про прекрасне, про мистецтво, літературі, живопису.

По думці японців, чайна церемонія виховує простоту, природність, охайність. Це, звісно, так, але у чайної церемонії укладено і щось більше. Залучаючи людей до точно встановленому ритуалу, вона привчає їх до суворому ладу і безумовному виконання соціальних правил. Чайна церемонія є однією з найважливіших основ культивування національних чувств.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.