Квитки

Понятие про личности.

Індивід — підлогу, вік, нейродинамика, конституціональні особливості. це хар-ка, властива всіх людей. Особистість — темперамент, характер, спрямованість, здібності Суб'єкт діяльності - людина як суб'єкт який має свідомість: суб'єкт спілкування, вчення, діяльності Індивідуальність — досвід, історія, життєвий шлях. це індивідуальні особистісні властивості чоловіки й таке застосування обох яке даної людини відрізняє з інших людей.

Личность — людина, сов-ть його соц.-приобретенных якостей. Особистість — багатомірне явище її суспільному життя, ланка у системі громадських відносин. Особистість — людина, узятий у системі таких його психологічних характеристик, які соціально обумовлені, виявляється у громадських за своєю природою зв’язках, визначають моральні вчинки людини, мають важливе значення йому Берліна й оточуючих. Поруч із поняттям «особистість «вживаються терміни «людина », «індивід », «індивідуальність ». Змістовно ці поняття переплетені між собою. Людина — це родове поняття, указывающее на отнесенность істоти до вищого рівня розвитку живої природи — до людського роду. У понятті «людина «стверджується генетична обумовленість розвитку власне людських ознак і якостей. Індивід — це одиничний представник виду «гомо сапієнса ». Як індивіди люди відрізняються одна від друга як морфологічними особливостями (такі як зростання, тілесна конституція і колір очей), а й психологічними властивостями (здібностями, темпераментом, емоційністю). Індивідуальність — це єдність неповторних особистісних властивостей конкретного людини. Це своєрідність його психофізіологічної структури (тип темпераменту, фізичні і психічне особливості, інтелект, світогляд, життєвий досвід). Співвідношення індивідуальності й особистості залежить від того, що це два способу буття людини, два його різноманітних визначення. Розбіжність цих понять проявляється, зокрема, у цьому, що є два відмінних процесу становлення особи і індивідуальності. Становлення особистості є процес соціалізації людини, яка полягає в освоєнні їм родової, громадської сутності. Це освоєння завжди ввозяться конкретно-історичних обставинах життя. Становлення особистості пов’язані з прийняттям індивідом вироблених у суспільстві соціальних функцій і ролей, соціальних і правил поведінки, з формуванням умінь будувати відносини коїться з іншими людьми. Сформована особистість є суб'єкт вільного, самостійного і відповідального поведінки у соціумі. Становлення індивідуальності є процес індивідуалізації об'єкта. Індивідуалізація — це процес самовизначення і відокремлення особистості, її выделенность сімейства, оформлення її окремішності, унікальності і неповторності. Ставши індивідуальністю особистість — це самобутній, активно і творчо визнаний у житті людина. У поняттях «особистість «і «індивідуальність «зафіксовано різні сторони, різні виміру духовної сутності людини. Сутність цього відмінності добре виражена у мові. З словом «особистість «зазвичай вживаються такі епітети, як «сильна », «енергійна », «незалежна », підкреслюючи цим її діяльнісну на представленні у власних очах інших. Про індивідуальності кажуть «яскрава », «неповторна », «творча », маю на увазі якості самостійної сущности.

Структура особистості по Немову.

1. способности.

2. темперамент.

3. характер

4. мотивация.

5. эмоции.

6. вольові якості Властивості особистості - стійкі освіти щоб забезпечити певний рівень роботи і поведінки типовий для даної людини. Відносини особистості - збірні зв’язку з різноманітними сторонами дійсності. Відносини особистості - цілісна система виборчих свідомих зв’язків особистості з різними сторонами цієї особи і довкіллям (по Мясищеву):

. Ставлення л-ти до себе.

. Ставлення особистості до другим.

. Ставлення особистості до оточення миру Классификация сучасних теорій особистості (по Немову).

По способу пояснення поведения:

. Психодинамические.

. Социодинамические.

. Интеракционистические По способу отримання даних про личности:

. Экспериментальные.

. Неэкспериментальные По кутом зору на личность:

. Динамические.

. Структурні По віковою диапазону:

. Дошкільний і шкільний период.

. Усе життя від народження на смерть По поняттям у яких описується личность:

. Риси, якості. Свойства.

. Форми поведения Личность у вітчизняній психологии.

Мясищев У. Н.

Біля джерел теорії М’ясищева лежать ідеї Лазурского про класифікації личн., відповідно до типам їхніх стосунків до навколишньої дійсності. Засн. становище П. про. у тому, що личн., психіка і знепритомніла чол. у кожний даний момент представляють єдність відображення об'єктивної дійсності і відносини чол. до неї. Психологія, відносини чол. в розвиненому вигляді виступають як цілісна система індивід., виборчих, свідомих зв’язків личн. з різними сторонами об'єктивної дійсності: з ознаками природи й світом речей; з людьми та наукових товариств, явищами; личн. із собою як суб'єктом діяльності. Система відносин визначається всієї історією розвитку чол., вона висловлює його особистий досвід минулого і внутрішньо визначає її дії, переживания.

Ставлення як зв’язок суб'єкта з об'єктом об'єднані, однак має структуру, окремі компоненти якої можуть виступати як часткові відносини, його боку, чи види. Воно визначається поруч ознак: вибірковістю, активністю, целостно-личност. характером, свідомістю. Найважливішими видами відносин Мясищев вважав потреби, мотиви, эмоц. відносини (прихильність, ворожість, любов, ворожнеча, симпатія, антипатія), інтереси, оцінки, переконання, а домінуючим ставленням, що підкоряють інші і визначальним життєвий шлях чол., — спрямованість. Вища ступінь розвитку особистості та її відносин визначається найвищим рівнем свідомого ставлення до навколишнього і самосвідомістю як свідомим ставленням до самого себе.

Відносини пов’язані з різними подструктурами личн. Тож з т. із. М’ясищева, динамічні индивидуально-психол. властивості темпераменту явл. на рівні розвиненого характеру «знятої «формою індивідуальних відмінностей, рушійні сили якої визначаються свідомим ставленням, а чи не властивостями нервової системи. Характер — це система взаємин держави і спосіб їх здійснення людиною. Властивості реакції чол., які виражають його темперамент і характеру, виявляються лише за активному ставлення до об'єкту, зухвалому реакцію. Здібності чол. перебувають у закономірний співвідношенні зі схильностями, які мають рушійну силу розвитку здібностей. Схильність — це нічим іншим, як в курс. вигляді діяльності, чи вибірковопокладе. ставлення до ней,.

Положення П. про. стали основою розробленої Мясищевым патогенетич. концепції неврозів. Невроз сприймається як хвороба личн., викликана обставинами значимості у системі її личност. відносин. Ця концепція мала велике наук. і практич. значення, надавши впливом геть все подальше теорію і практику психотерапії неврозов.

Мерлін У. З. Теорія інтегральної индивидуальности.

Концепція личн. Мерлина розкривається через його підхід до розуміння чол. як інтегральної індивідуальності, т. е. взаємозв'язкам низки властивостей, які стосуються кільком ієрархічним рівням, підлеглим разл. закономірностям. Напр., інтегральним явл. вивчення зв’язку властивостей нервової системи та властивостей темпераменту або зв’язки властивостей личн. і адміністративних взаємовідносин в соціальної групи. Властивості кожного иерархич. рівня явл. його зразками, відбивають своєрідність зв’язок між рівнями й утворять закономірну систему. Так, для нейродинамич. рівня такими зразками явл. показники сили та динамічності нервових процесів; для психодинамич. — экстраверсия і емоційність; для социально-психол. — ціннісні орієнтації й міжособистісні стосунки. В усякій характеристиці будь-якого иерархич. рівня (биохим., физиол., психологічного) є щось типове, загальне для норма. групи покупців, безліч щось индивидуально-своеобразное, неповторне, притаманне тільки одному чол. Засн. проблема психології личн. у тому, щоб визначити співвідношення социально-типичных і індивідуальносвоєрідних черт.

Социально-типичное — це узагальнену ставлення до ступінь. сторонам дійсності (до людей, колективу, праці, перед самим собою, культури і ін.), що відбиває спрямованість личности.

У індивідуальне включені дві групи психічних особливостей. Перша група — властивості індивідуума (властивості темпераменту і індивід, якісні особливості психічних процесів). Властивості темпераменту — це психічні властивості, зумовлені загальним типом нервової системи та що визначають динаміку психічної діяльності при самому разл. її змісті. Індивідуальна у кожному властивості темпераменту лише колич. його сторона — ступінь виразності, обумовлена відповідними поведенч. кількісними показниками. Якісна ж сторона кожного властивості темпераменту й у швидкість. його типу. Індивід, якісні особливості психічних процесів визначають продуктивність психічної діяльності (напр., гострота і точність восприятия).

До другої групи індивід, особливостей ставляться, по-перше, сталі й постійні мотиви дій в оцінювати. ситуаціях (напр., мотив самолюбства, честолюбства, інтерес до музики та інших.). Оскільки социально-типичное ставлення личн. визначається системою мотивів, те й окремий мотив явл. необхідним компонентом відносини личн. По-друге, індивід, риси характеру: ініціативність чи пасивність, товариськість чи замкнутість в встановленні соціальних контактів. Індивід, своєрідність чорт характеру виявляється у особливі якості діянь П. Лазаренка та вчинків в пропорція. типових ситуаціях. Риси характеру виявляється у динамич. особливостях мотивів і відносин (напр., у сталості соціальних зв’язків чи його короткочасності і нестійкості). І, нарешті, по-третє, це — такі властивості сприйняття, пам’яті, мислення та т. п., від яких продуктивність діяльності. Вони визначаються якісними особливостями психічних процессов.

Усі індивідуальне в личн., з’являючись грунті психічних властивостей індивідуума, формується залежно від неї ступінь. социально-типичных відносин. Індивід. і социально-типичное — це різні групи властивостей личн., а разл. боку одним і тієї ж властивостей. Нерозкладним компонентом личн. явл. властивості, кожна з яких був вираз й уміння, і характеру, й направленості. Т. про., структура личн. подається як взаємозв'язок і організація властивостей личн. Структ. освіти личн. характеризуються поняттям «симптомокамплекса ». Індивідуальне та соціальнотипове не можна розглядати, як два разл. симптомокомплекса чи чинника личности.

Узнадзе Д. М. Теорія установки.

Концепція личн. Узнадзе будується на понятті (установки ", що він вважав гол. психол. освітою. Установка вважається осн. регулятивним механізмом поведінки чол., визначаючи його спрямованість і виборчу активність. Проте сутність личн. не зводиться до функціонування установки, а визначається наявністю таких основних проявів, як свідомість і спроможність до об'єктивації. Характерною ознакою личн. явл. здійснення далекої мотивації, дії і вчинків, мета що у задоволенні потреб, виділені на майбутнього життя. Вищі потреби — інтелект., моральні риси і естетичні - відповідають Яконцепції чол. Встановлення ж проявляється у теперішньому часі, хоч і явл. ступінь. формою антиципации.

Поведінка личн. може протікати двома рівнях — як імпульсивна і регульоване свідомістю. У першому випадку спрямованість поведінки визначається установкою, виникає при взаємодії потреб чол. і ситуації, у якій актуалізуються. На рівні поведінки людина не підпорядковується імпульсу, а знаходить такий її різновид поведінки, протягом якого може себе відповідальність. Це завдяки механізму об'єктивації, за яким чол. протиставляє себе внеш. середовищі, починає усвідомлювати дійсність такий, якою вона є, і об'єктивувати своє поведение.

Залежно від нашої здатності чол. до об'єктивації Узнадзе описує три типу особистостей: 1) динамічний — личн., має розвинену спроможність до об'єктивації і що має готовністю легко переключатися у бік объективированных цілей; 2) статичний — личн., виявляє гиперобъективацию, що складається у постійній затримки імпульсів своїх установок і виборі доцільних видів діяльності тільки основі отже, вольових зусиль; 3) вариабельный — личн., що має достатньої легкістю об'єктивації, але з має достатніх вольових здібностей на її реализации.

Однією з найважливіших характеристик личн. в Т. у. явл. відповідальність, завдяки якій людина може ставати більше за своїх потреб, виступаючи як суб'єкт волі. Сенс мотивації полягає у перебування діяльності, відповідної осн., закріплене у процесі життя установці личн. Період підготовки мети ділиться на два щаблі: 1) вибір, який визнається інтелект, актом здійснюється з урахуванням личност. цінності поведінки для даного суб'єкта; 2) мотивація, визнана волютивным процесом. Вольове поведінка — це здатність личн. підпорядкувати свою активність як личност. цінності, а й об'єктивної необходимости.

Рубинштейн З. Л. Философско-психологическая концепция.

Будучи піонером використання онтологич. підходу в отечествен, психології, Рубінштейн вперше включає людини у структуру її буття не як рядоположный з ін. рівнями буття елемент, бо як активний, перетворюючий буття субъект.

Пізнання і діяльність розглядаються як разнокачественные модальності відносини чол. зі світом, крім яких вирізняється також ставлення — як до буття, до ін. суб'єкту. Коли об'єктом впливу стає ін. чол., мусять бути подоланими його відчуженість, негативну незалежність, викликати до буття, у якому здійснюється його собств. сутність, обретаемая через другого.

На відміну більшості гносеологічно орієнтованих концепцій свідомості, зводять його до відсічі, Рубінштейн розглядає свідомість як вираз відносини суб'єкта до світу, як його самовизначення. Психіка, свідомість не самодостатні, не перебувають у собі, а належать личн. Зв’язок свідомості людини та діяльності стає особистісно опосередкованої. У світі свідомості як і цілком особливому вимірі личн. здатна виходити за свої межі. Що Має свідомістю личн. певним чином будує свої відносини з миром.

Простежуючи єдність свідомості людини та діяльності, Рубінштейн показав, що свідомість як вищий психічний процес явл. способом личност. регуляції утворюють діяльності відносин. Свідомість здійснює по меншою мері три взаємообумовлених функції: регуляцію психічних процесів, регуляцію відносин, регуляцію роботи і усього життя субъекта.

У розробленої Рубінштейном структурі личн. представлені психол. модальності діяльності - потреби, здібності, направленность.

У «Основах загальної психології «личн. визначається через триєдність — що чол. хоче (спрямованість як мотивационно-потребностная сфера), що може (здібності, обдарування) що він є (характер). Ці модальності утворюють ціле, не заданий спочатку, не зафіксоване, не статичне: в життєдіяльності чол. виявляє свою спрямованість, реалізує обдарування, формує характер.

Умови життя чол., жизн. обставини не явл. чимось постійним, статичним, почилих. Концепція суб'єкта привносить передусім ідею активного, строящего умови свого життя й свої взаємини до буття чол. Умови життя стають вирішити завданнями, стимулюючими чол. до решению.

Личн. у діяльності, де вона проявляється, формується, зазнаючи різноманітні зміни визначається і скріплюється цілісність її структури. Діяльність надає єдність не лише внутр. структурі личн., а й цілісність, системність зв’язкам личн. з світом. Личн. не розчиняється у діяльності, неї вона змінює світ, вибудовуючи свої відносини з ним, ін. людьми, життям як таковой.

Личн. доцільно розглядати як як суб'єкта діяльності, а й як суб'єкта життєвого шляху й як стійкий психічний склад чол. Вона самостійно організує своє життя, несе неї відповідав, стаючи дедалі більше виборчої і уникальной.

Самосвідомість не є прямим самоотношением, не опосередкованим усіма жизн. проявами суб'єкта. Розуміння його аби ідентичності, тотожності багатоманітно який проявляється суб'єкта — таке розуміння самосвідомості як рефлексії активності суб'єкта, рефлексії його деятельностных можливостей, практич. досягнень. Самосвідомість виникає у ході розвитку свідомості личн., тоді, як вона реально стає самостійним суб'єктом. Етапи розвитку самосвідомості явл. етапами вичленування личн. з безпосередніх зв’язку з довкіллям, оволодіння цими зв’язками й рівнішими стосунками у вигляді дій. Чол. усвідомлює свою самостійність лише за відносини з які вас оточують, доходячи самосвідомості пізнання ін. людей. Самосвідомість — як рефлексія себе, а й переосмислення своєї жизни.

Масштаб личн., масштаб її діянь і масштаб життя перебувають у різному співвідношенні друг з одним у кожної конкр. людини. Життя — особливе вимір личн., те, що личн. об'єктивує власної сутності. Личн. як суб'єкт життя пов’язує клубок із усіх ниток — вікової, подієвої, продуктів творчості, соціальних досягнень — власним унікальним вузлом, визначаючи якість свого життя. Кожна личн. по-різному реалізує себе чи іншому віці. Одна стає зрілої хіба що у дитинстві, інша залишається інфантильною й у старості. Одна залежить від ланцюга внеш. подій, інша творить і чатує на свій внутр. світ, вдаючись у події внутр., здійснюючи себе у них. Третя організує, спрямовує і прискорює внеш. події, реалізуючи у яких свій внутр. мир.

На жизн. шляху бувають такі вузлові моменти, і поворотні етапи, коли прийняття тієї чи іншої рішення більш більш-менш період визначає подальшу траєкторію розвитку. Такою поворотному етапі личн. може перевести своє життя інше русло, круто змінивши її направление.

Людина явл. як суб'єктом роботи і пізнання, а й суб'єктом життєдіяльності. Життєдіяльність — непросто сума пізнання, роботи і спілкування. Суб'єкт пізнає, діє, спілкується в міра. співвідношеннях, пропорціях, з ставка. мірою активності. Він знаходять у життя місце та палестинці час для праці, пізнання, коммуникации.

Життя явл. для чол. проблемою. Жизн. протиріччя створюються співвідношенням добра і зла, смерті Леніна і безсмертя, потребі - і свободи. Особливість людину, як суб'єкта життя у його здібності вирішувати жизн. протиріччя, змінювати співвідношення добра і зла, навіть смерті Леніна і бессмертия.

Тільки їхнє життя явл. справжньої, здійснювану, будується людиною. В усіх інших випадках, навіть якщо физич. існування триває, він явл. життям. Тож — не трагічна і смерть, уносящая таку жизнь.

Відповідальність, чи серйозне ставлення до життя, включає уявлення про її необоротності, у тому, що її детермінація здійснюється тут і нині цій конкретним вчинком, чиненим людиною. Відповідальність стосується як всього скоєного, а й усього упущеного. Нездатність реалізувати свої можливості, власної сутності є заперечення себе, немов суб'єкта жизни.

Жизненный путь.

Життєвий шлях — «це історія формування та розвитку особистості певному суспільстві, сучасника певної епохи, однолітка певного поколения».

«Положення про те, що успішний розвиток — основний спосіб існування особистості всіх етапах її індивідуального шляху, висуває перед психологією як один з найактуальніших і найменш досліджених завдання психологічного дослідження цілісного життєвого шляху личности».

Співвідношення біографічних подій і моментів природного життєвого циклу індивіда; фази, періодизація життя; кризи розвитку особистості; типи біографій; вікові особливості внутрішньої злагоди людини; роль духовних чинників в регуляції соціальної життєдіяльності; вікова динаміка творчої продуктивності; загальна продуктивність життєвого шляху; задоволеність життям тощо. — ось далебі неповний {} перелік питань, що стосується саму природу життєвого пути.

Перше систематичне вивчення закономірностей життєвого шляху було розпочато Ш. Бюлер та її співробітниками в Віденському психологічному інституті в 20—30-е гг.

Способности.

Здібності - властивості душі людини, понимаемые як сукупність різноманітних психічних процесів і станів. Це найбільш широке й найстаріше з наявних визначень здібностей. Нині їм практично не мають психологии.

Здібності — сукупність уроджених анатомо-фізіологічних і придбаних регуляционных властивостей, які визначають психічні можливості людини у різні види деятельности.

Здібності є високий рівень розвитку спільних цінностей і спеціальних знань, умінь і навиків, які забезпечують успішне виконання людиною різних видів діяльності. Дане визначення з’явилося нове й було вважають у психології XVIIIХІХ ст., почасти є - употребимым й у справжнє время.

Здібності - те, що ні зводиться знаннями, умінням і навичкам, але пояснює (забезпечує) їх швидке придбання, закріплення і запропонував ефективне використання практично. Цю ухвалу прийнято і найбільш поширене. Воно водночас є найвужчим і найточнішим із усіх трьох. (Теплов).

Здібності, вважав Б. М. Теплов, що неспроможні існувати інакше, як і постійному процесі розвитку. Здатність, яка розвивається, якої практично людина перестала користуватися, згодом втрачається. Тільки завдяки постійним вправ, що з систематичними заняттями такими складними видами людської діяльності, як музика, технічне й художня творчість, математика, спорт тощо. п., поділяємо у себе і розвиваємо далі відповідні способности.

Успішність виконання будь-який діяльності залежить немає від якийабо однієї, як від поєднання різних здібностей. Здібності можна класифікувати на: природні (чи природні) здібності, основу своєї біологічно зумовлені, пов’язані з уродженими задатками, створювані їхній базі, за наявності елементарного життєвого досвіду через механізми навчання типу условно-рефлекторных зв’язків); специфічні людські здібності, мають суспільно-історичний походження і забезпечуючі життя і розвиток у соціальній середовищі. Специфічні людські здібності своєю чергою поділяються на: загальні, якими визначаються успіхи людини у найрізноманітніших видах роботи і спілкування (розумові здібності, розвинені пам’ять і йшлося, точність і тонкість рухів рук тощо.), і спеціальні, що визначають успіхи людини у окремих напрямах і спілкування, де необхідні особливий задатки та його розвиток (здібності математичні, технічні, литературно-лингвистические, художньотворчі, спортивні тощо.); теоретичні, що визначають схильність людини до абстрактно-логическому мисленню, і практичні, які у основі схильність до конкретнопрактичним діям. Поєднання цих здібностей властиво лише різнобічно обдарованим людям; навчальні, які впливають на успішність педагогічного впливу, засвоєння людиною знань, умінь, навичок, формування якостей особистості, і творчі, пов’язані з успішністю у створенні творів матеріальну годі й духовної культури, нових ідей, відкриттів, винаходів. Вища ступінь творчих проявів особистості називається геніальністю, а найвищий рівень здібностей особистості певної діяльності (спілкуванні) — талантом; здатність до спілкуванню, взаємодії з людьми і предметно-деятельностные здібності, пов’язані з взаємодією людей природою, технікою, знаковою інформацією, художніми образами і т.д.

Людина, здатний до багатьох і присвячених різним видам роботи і спілкування, має загальної обдарованістю, тобто. єдністю загальних здібностей, що обумовлюють діапазон його інтелектуальних можливостей, рівень культури й своєрідність роботи і общения.

Задатки.

Вроджені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку, складові природну основу розвитку здібностей. 3. неспецифічні по відношення до конкретному змісту і конкретним формам діяльності, вони багатозначні. Разом про те не вважається, що 3. зовсім «нейтральні» по відношення до майбутнім здібностям. Так, особливості зорового аналізатора позначаться саме у здібностях, потребують участі даного аналізатора, а особливості мовних центрів мозку безпосередніше виступлять в видах діяльності, що з мовними здібностями, тощо. п. Отже, індивідуальні 3. певною мірою виборчі, неоднакові стосовно різних видів діяльності. Існують значні індивідуальні відмінності у структурі мозковій тканині людей, але запитання про роль цих морфологічних відмінностей як умов розвитку психічних властивостей ще не з’ясованим. Конкретно-научные інформацію про 3. стали накопичуватися у радянській психології завдяки вивченню уроджених властивостей нервової системи та їх значення для индивидуально-психологических відмінностей (школа Б. М. Теплова}.

Передумови до розвитку здібностей (їх біологічний або соціальне фундамент). Може бути уродженими чи приобретенными.

Потреби. форма прояви интенциональной природи психіки відповідно до якої живий організм побуждается для реалізації якісно певних форм діяльності, необхідні збереження і розвитку індивіда й роду. Первинне біологічної формою потреби є потреба. Для її заповнення спрямовані інстинкти у яких задано й поліпшуючи властивості релевантних потреби предметів, й освоєно основні поведінкові акти, необхідних її досягнення. Для людини характеризуєтся тим, що ті його, пов’язані з завданнями його фізичного існування, відмінні від аналогічних потреб тварин. Через це вони можуть істотно видозмінюватися в залежність від громадських форм його життєдіяльності. Розвиток людських потреб здійснюється з допомогою суспільно обумовленого розвитку з їх предметів. Потреби поділяють характером діяльності (оборонна діяльність, харчова, статева, пізнавальна, комунікативна, ігрова). Суб'єктивно потреби репрезентируются як емоційно забарвлених бажань, потягу, прагнень, які реалізації — в вигляді оціночних эмоций.

Спрямованість. це сукупність стійких мотивів, поглядів, переконань, потреб і устремлінь, ориентирующих особи на одне певні поведінку і діяльність, досягнення щодо складних життєвих целей.

Спрямованість завжди соціально обумовлена і формується в онтогенезі у процесі навчання і виховання, постає як властивість личности.

Вирізняють три основні види спрямованості особистості: особиста, коллективистическая і ділова. Особиста спрямованість — створюється переважанням мотивів власного добробуту, прагненням до особистого першості, престижу. Така людина найчастіше буває, зайнятий собою, своїми почуттями і переживаннями і мало реагує, під потребу його оточення: ігнорує інтереси співробітників чи роботу, що повинен виконувати. Діяльність бачить, колись всього, можливість задовольнити свої претензії незалежно від інтересів інших працівників. Спрямованість на взаємні дії - має місце тоді, коли вчинки людини визначається потреби у спілкуванні, прагненням підтримувати добрі стосунки з товаришами для роботи, навчанні. Така людина виявляє інтерес до спільної прикладної діяльності, хоча може і сприяти успішному виконання завдання, нерідко його дії навіть ускладнюють виконання груповий завдання й його фактична допомогу то, можливо мінімальної. Ділова спрямованість — відбиває переважання мотивів породжуваних самої діяльністю, захоплення процесом діяльності, безкорисливе прагнення пізнання, оволодінню новими навичками і вміннями. Зазвичай така людина прагне співробітництву й домагається найбільшої продуктивності групи, а тому намагається довести думку, яку вважає корисною для виконання поставленої задачи.

Встановлено що перші особи з спрямованістю він мають такі риси характера:

— більше зайняті собою і злочини своїми почуттями, проблемами.

— роблять необгрунтовані і поспішних висновків і припущення інших людей, також поводяться в дискуссиях.

— намагаються нав’язати своєї волі группе.

— оточуючі у присутності не почуваються вільно Люди з спрямованістю на взаємні действия:

— уникають прямого рішення проблемы.

— поступаються тиску группы.

— не висловлюють оригінальних ідей нелегко зрозуміти, що людина хоче выразить.

— не приймають він керівництво, коли йдеться про вибір завдань Люди з ділової направленностью:

— допомагають окремим членам групи висловлювати свої мысли.

— підтримують групу, щоб він досягла поставленої цели.

— легко і доступний викладають свої і соображения.

— беруть під своїх рук керівництво, коли йдеться про вибір задачи.

— не ухиляються від безпосереднього рішення проблемы Мотивация.

Мотив — це спонукання до здійснення поведінкового акта, породжене системою потреб людини з різною мірою усвідомлюване або усвідомлюване їм узагалі. У процесі скоєння поведінкових актів мотиви, будучи динамічними утвореннями, можуть трансформуватися (змінюватися), що можна усім фазах скоєння вчинку, і поведінковий акт нерідко завершується за початкової, а, по реформованій мотивации.

Тоді терміном «мотивація «у сучасній психології позначаються принаймні два психічних явища: 1) сукупність спонукань, викликають активність індивіда і визначальну її активність, тобто. система чинників, детерминирующих поведінка; 2) процес освіти, формування мотивів, характеристика процесу, який стимулює і підтримує поведінкову активність певному уровне.

У сучасному психологічної літературі є кілька концепцій взаємозв'язку мотивації діяльності (спілкування, поведінки). Один із нихтеорія каузальною атрибуции.

Під каузальною атрибуцією розуміється тлумачення суб'єктом міжособистісного сприйняття про причини і мотивів поведінки іншим людям і розвиток цій основі здібності пророкувати їхнє майбутнє поведінка. Експериментальні дослідження каузальною атрибуції показали таке: а) людина пояснює свою поведінку негаразд, як і пояснює поведінка інших людей; б) процеси каузальною атрибуції не підпорядковуються логічним нормам; чоловік схильний пояснювати невдалі результати своєї діяльності зовнішніми, а вдалі - внутрішніми факторами.

Теорія мотивації досягнення успіхів, і уникнення невдач у різних напрямах. Залежність між мотивацією і досягненням б у діяльності не носить лінійного характеру, що особливо яскраво проявляється у зв’язку мотивації досягнення успіхів, і якості роботи. Таке якість найкраще за середнього рівні мотивації і, зазвичай, погіршується при занадто низькому або занадто високому. Мотиваційні явища, неодноразово повторюючись, згодом стають рисами особистості людини. До таких рис передусім можна віднести мотив досягнення успіхів, і мотив уникнення невдачі, і навіть певний локус контролю, самооцінку, рівень притязаний.

Мотив досягнення успіху — прагнення людини домагатися б у різні види роботи і спілкування. Мотив уникнення невдачі - щодо намагання людини уникати невдач в життєвих ситуаціях, що з оцінкою на інших людей результатів своєї діяльності і спілкування. Локус контролю — характеристика локалізації причин, з які людина пояснює свою поведінку й відповідальність, як і бачимо їм поведінку і відповідальність іншим людям. Интернальный (внутрішній) локус контролю — пошук причин поведінки й відповідальності у самій людині, у собі; экстернальный (зовнішній) локус контролю — локалізація таких про причини і відповідальності поза людини, у навколишній його середовищі, долі. Самооцінка — оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей, достоїнств і повним вад, свого місця серед інших людей. Рівень домагань (у разі) — бажаний рівень самооцінки особистості (рівень «Я »), максимальний успіх у тому чи іншому вигляді діяльності (спілкування), обчислює домогтися человек.

Особистість характеризують і ті мотиваційні освіти, як потреба у спілкуванні (аффилиация), мотив влади, мотив надання допомоги людям (альтруїзм) і агресивність. Це мотиви, мають велике соціальне значення, оскільки вони сьогодні визначають ставлення особистості до людей. Аффилиация — прагнення людини бути, у суспільстві іншим людям, налагодити із нею эмоционально-положительные добрі взаємовідносини. Антиподом мотивацію аффилиации виступає мотив отвергания, що виявляється страху бути знехтуваним, не прийнятим особисто знайомими людьми. Мотив влади — прагнення людини влади з інших людьми, панувати, керувати й розпоряджатися ними. Альтруїзм — прагнення людини безкорисливо надавати допомогу людям, антипод — егоїзм як прагнення задовольняти своєкорисливі особисті потреби й інтереси безвідносно для потреб та інтересам іншим людям і соціальних груп. Агресивність — прагнення людини завдати фізичний, моральний чи майновий шкода іншим, заподіяти їм неприємність. Поруч із тенденцією агресивності в людини є держава й тенденція її гальмування, мотив гальмування агресивних дій, пов’язані з оцінкою власних таких дії як небажаних і неприємних, викликають жаль і розкаяння совісті. Інтереси особистості «Інтерес — це виборче ставлення особистості об'єкта, через її життєвого значення й емоційної привабливості». Інтерес — психічне переживання, супроводжує процес задоволення пізнавальної потреби і що полягає щодо підвищення рівня активності суб'єкта, в зосередженні в взаємодії з об'єктом інтересу. Формування інтересу який завжди починається з усвідомлення потреби, покликання або громадського боргу. Інтерес може проявитися стихійно і неусвідомлено внаслідок емоційної привабливості об'єкта, а потім уже потім усвідомлюється життєве значення, що може визначатися багатьма причинами: потребами, громадськими вимогами, здібностями. Розрізняють безпосередні і опосередковані інтереси. Безпосередній інтерес це інтерес самого процесу діяльності: процесу пізнання, опанування змісту освіти, процесу праці, творчості. Опосередкований інтерес це інтерес до результатів діяльності: придбання професії, певному службовому та громадському становищу, вченому звання тощо. В. В. Богословський розрізняє інтереси і за рівнем дієвості. У цьому зв’язку він говорить про пасивних і політично активних інтересах. Пасивні інтереси — це споглядальні інтереси, коли людина обмежується сприйняттям даного об'єкта (любить слухати музику, відчуває насолоду при сприйнятті картин, але з виявляє активності, щоб глибоко пізнати об'єкт, оволодіти ним і писати в цікавій для області. Активні інтереси — це інтереси дієві, коли людина не обмежується спогляданням, а діє, оволодіває об'єктом інтересу. Активний інтерес — один їх побудників розвитку особистості, формування знань і навиків, здібностей й правничого характеру. Потяг — недостатньо повне усвідомлене прагнення до досягнення чогоабо. Нерідко основу потягу лежать біологічні потреби індивіда; Бажання — суб'єктивна характеристика мотиваційного процесу, у якій ключовим переживанням суб'єкта виступає його целеориентированность. Намір —мотиваційна основадеятельности, що з свідомим вибором певної виховної мети. Формування наміри відбувається з урахуванням використання вже набутого досвіду безпосереднього задоволення потреб й за наявності достатнього особистісного контролю. Зазвичай структура діяльності, у якій реалізується намір, характеризується тим, що її мета досить віддалена і безпосереднє задоволення потреби неможливо, а потрібно досягнення каких-либо проміжних цілей, які власними силами немає спонукальною сили. Показано, що спонукання, пов’язані з сформульованим наміром, мають таку ж динамічні властивості, як і безпосередні потребности.