Искусство у долі людини По повісті В. Г. Короленка Сліпий музыкант

Мистецтво у долі человека.

(По повісті В. Г. Короленко «Сліпий музыкант»).

… Музика теж велика сила, дає воз;

можность володіти серцем натовпу … Так, он.

прозрів … він це відчуває й людське горі, и.

людську радість, він прозрів і зуміє на;

пам’ятати щасливим про нещасних …

(У. Р. Короленко).

«Очі, — сказав хтось, — дзеркало душі». Можливо, вірніше було б порівняти його з вікнами, якими вливаються у душу враження яскравого, сяючого кольорового світу", — написав У. Р. Короленка у своїй чудесіншої поетичної повісті «Сліпий музикант» про сліпому від народження, але дуже обдарованому хлопчика. Великий гуманіст Володимир Галактіонович у цьому творі спробував вирішити вічні запитання у тому, що таке щастя, яку роль відіграють у житті людини мистецтво любовь.

Петрусь (так звали сліпого) народився жвавий і рухомим дитиною, але поступово став замисленим, хто прагне поринути у таємниці, йому недоступні. Адже він позбавили самого прекрасного шляху пізнання світу — фарб, світла, всіх відтінків живий і прекрасної природы.

Дві музичні людини прийняли спочатку особливе що у долі дитини. Його матір та дядько Максим. Цей чоловік, в свого часу відомий забіяка, поїхала до Італії і приєднався до Гарібальді. Звідти повернувся калікою, «праву ногу йому зовсім відрізали, і й тому він ходив на милиці, а ліва рука пошкоджень зазнала і годилася лише на те що хоч якось спиратися на палицю». Два різних початку — ніжність і поетичність матері та мужність старого воїна — допомогли Петрусю впізнавати мир.

Спочатку він вивчав кімнати, прислуховуючись до всього і обмацуючи кожен предмет. З хвилюванням читаємо у тому, як знайомився разом з весняним світом, піснями птахів. Малюк, нездатна зрозуміти всього різноманіття, «тихо застогнав і відкинувся тому за траву». Він був у глибокому обмороке.

Йому йшов п’ятий рік, коли мистецтво увійшло його життя. Тонкий психолог, Короленка дивовижно точно передає почуття, яких зазнає сліпий дитина. Автор помічає ледь вловимі переживання, впечатления руху дитячої душі. Завдяки з того що нещасний народився в багатій родині і оточений люблячими людьми, то здобуває можливість розвинути у собі художній дар.

На сопілці грав Иохим. І це гра простий дудці, яку сільський хлопець зробив сам після долгих пошуків підходящого дерева, започаткувала перетворенню сліпого хлопчика музиканта. І Петрусь щовечора приходив до стайні слухати музику Іохіма. Довго довелося матері на кращому закордонному піаніно «боротися зі шматочком прикрашеній верби». Хлопчик не визнавав її гри. Своєю душею відчував рідне й ближче в звуках сопілці і лякався у виконанні гучної і хитрою п'єси. І коли бариня зрозуміла, що «у мужика Іохіма справжнє, живе почуття» і вдихнула і в себе таку ж, вона зуміла змусити хлопчика полюбити свою гру. З допомогою звуків дитина навчався осягати й стан душі, й цвета.

«Це захоплення стало центром його розумового зростання: воно заповнювало і різноманітило його существование». Сліпий навчався на піаніно, але любив ще й дудку.

Завдяки режиму, заведеному дядьком Максимом, хлопчик нормально розвивався фізично і навіть познакомился з сусідською дівчиськом Евеліною, що стали товаришем всієї його життя. Їм добре разом. Эвеліна багато що розповідає Петру, а той грає нею, прагнучи всі свої враження перекласти на музыку.

Дитяча дружба перетворилися на юнацьку прихильність, та був і у справжнє кохання. Евеліна часом переставала помічати недоліки свого коханого, та й Петро разом із ній відчував його так остро.

Але Петро ставав особистістю, то більше вписувалося страждав від свою ущербність. І, то, можливо, заступниккнулся би на собі і вони зробив себе назавжди нещасним, але дядько. Адже недарма той віддав своє добре здоров’я за щастя людей. Максим постійно домагався, щоб і племінник думав менше про своє нестачі, а страждання інших, щоб навчився відчувати чуже горі. Дядька турбувало, що багата садиба — недостаточный, тісний світ для підлітка, а життя не справляє враження ту, якій живе більшість людей. Тому й нині Петрусь, «став вже юнаків, виріс, як тепличний квітка, обгороджений від різких сторінних впливів далекої жизни».

І ось садибу запрошуються різні гості, зокрема і музиканти. Петро Миколайович і сам часом виїжджає до люди. Всі ці враження, з одного боку, розвинули «чудову тонкість відчуттів» в нього, «слух його надзвичайно загострився». З іншого — сприяли душевної кризи. Йому здавалося, що таке життя непотрібна, до нього вкладена якась злість, оскільки воно народилося сліпим. Його мучить бажання. Бажання, яке доля задовольнила згодом мить, коли дізнався, що його дитина народився нормальным.

Юнак став переконувати, що краще було б, якщо він був жебракам, оскільки у турботах про годівлю і теплі йому ніколи було б про своє нещастя. Але зустріч із справжнім сліпим жебракам потрясає його. І твердий, як сталь, дядько Максим пропонує Петру кинути все переваги заможного життя і по-справжньому випробувати всі труднощі, доля нещасних. «Ти вмієш лише блюзнити зі своїми сытою заздрість чужому голоду ! …» — кидає Максим Яценко племіннику. І тому зрештою приєднується до бродячим сліпим музикантам. Але грав не ту інтимну музику, що у садибі, собі і близьких. Тепер його гра веселила народ у свята й ярмарки, а часом розчулювала чи змушувала сумувати. Зрештою страждання, про які він дізнався з власного досвіду, вилікували його, душа зцілилася, «як ніби страшний кошмар назавжди зник з садиби», куди Петро повертається. Ми, що допомогла йому розраховувати на душевний світ народна музика, якій він опанував досконало. А що він опанував і висотами класичної музики Киеве.

Юнакові довелося пережити й те щастя у житті. Читача охоплює дивовижна радість, що він дізнається, що робив Петро і Евеліна побралися. І якщо їхній любов була винагороджена. Народився син. У перебігу довгих місяців Петро боявся, що вона буде сліпим. Але слова доктора: «Зіницю скорочується. Дитина бачить несомненно», — «ніби пропали у мозку вогненну дорогу».

Ще коли Петрусь було дуже маленьким, старий гарибальдиец мріяв: «…несправедливо скривджений долею підвищить згодом доступне йому зброю у захист інших, знедолених життям, і тоді вже недарма проживу у світі, покалічений старий солдатів…». Мрія старого воїна збулася. Повість закінчується епілогом, в якому розповідається, як у Києві відбувся дебют сліпого музиканта. У його музиці публіка чула і «живе почуття рідний природи», і гремить гулко бурю в небесах, і мелодію, щасливу і вільну, як степовій вітер. І раптом що у залі Максим почув пісню сліпих: «Дайте слепеньким… р-ради Христа». І разом із Максимом Яценка й публікою відчуваємо, що робив Петро Яценко справді прозрів, оскільки його мистецтво служить людей і нагадує «щасливим про несчастных…».