Концепция поета і поезії П.Б.Шелли

Оглавление Введение…2.

Концепция Поэзии…9.

Концепция Поэта…14.

Заключение

…17.

Список литературы

…19.

Ця тема було обрано мною через відсутність будь-якого ставлення до даному автора. У цьому роботі Ви зможете ознайомитися з основними уявлення про поета і поезії П.Б. Шеллі, англійського поета епохи романтизму №. Для аналізу цієї теми я вибрала трактат даного автора «Захист Поезії», у якому найповніше виражені його естетичні погляди. Цей трактат був відповіддю працювати письменники та друга Шеллі Т. Л. Пикока «Чотири століття поезії», коли він стверджував, що поезія втрачає своє значення з розвитком цивілізації. Шеллі мав намір написати трактат у двох частинах. У першій частині він розвинув свій погляд специфіку поезії; на другий, не написаної, частини він хотів висвітлити стан літературного життя у сучасній Англії. 1. РОМАНТИЗМ — творчий метод у літературі і мистецтві, сформований в кінці XVIII — початку в XIX ст. й стала вельми поширеною як напрям (протягом) мистецтво й літератури більшості країн Європи. У основі романтичного методу лежать загальні принципи: суб'єктивна позиція письменника стосовно зображуваному; прагнення й не так до відтворення, як пересозданию дійсності, що зумовлює використання у творах Р. фантастики, гротеску, символіки, умовності тощо. п.; висування як героя виняткової особистості, самотньою, невдоволеною дійсністю, бунтівної, бунтующей проти світопорядку, наділеною прагненням до цілковитої свободі, до недосяжному ідеалу, разом із розумінням недосконалості навколишнього світу; проголошення цінності людської особистості, людської індивідуальності. Р. притаманний як відмови від реального світу, від буденності, але інтерес до всього екзотичному, сильному, яскравому, возвышенному.

Биография.

Шеллі, Персі Биш (Shelley, Percy Bysshe) (1792−1822), одну з провідних англійських поетів-романтиків. Народився 4 серпня 1792 в Филд-Плейс (графство Суссекс), був старшим з сімох дітей заможного землевласника Т. Шелли, згодом побудованого баронети. Після порівняно безхмарного раннього дитинства хлопчик навчався у школах Сайон-Хаус біля Лондона (1802−1804) і Ітон (1804−1810); у жовтні 1810 вступив у Юниверсити-колледж Оксфордського університету. Він багато читав, жваво цікавився логікою, етикою, метафізикою і критикою християнства і здружився з Т.Дж.Хоггом (1792−1862), який поділяв багато її захоплення. На початку 1811 вони анонімно випустили брошуру під назвою «Необхідність атеїзму» (The Necessity of Atheism), у якій стверджували, що буття Боже не можна обгрунтувати раціонально. Юнаків виключили 25 березня 1811 за завзяте небажання ні визнати своє авторство, ні відмовитися від него.

Залишивши отчий притулок, Шеллі позбувся батьківського піклування. Між батьком і оправдавшим надій сином виникла суперечка. Шеллі її погіршив, таємно утікши наприкінці серпня з Гарриет Уэстбрук (однокласниця його сестер, вскоре він з нею одружується в Единбурзі). Він їздив Шотландією, Англії, Ірландії і Уельсу, ніде не затримуючись подовгу, як і багато читав, і з думкою про близящемся звільнення людства одну одною публікував брошюры.

У 1812 Шеллі познайомився з автором «Дослідження про політичну справедливості» У. Годвином і філософом Дж.Ф.Ньютоном, який розробляв далекі від канонічних теорії релігії, і моралі; кожен із новачків надав значний вплив на світогляд Шеллі і усе його подальше життя. Гарриет народила йому дочка Ианту, але сімейне життя не налагоджувалося. Зустріч поета у липні 1814 з Мері Уолстонкрафт Годвін, дочкою його шанованого наставника у філософії, привела сім'ю остаточне розвалу. Наприкінці липня закохані поїхали до Франції, звідти до Швейцарії. Через війну передчасних пологів Гарриет у грудні у Шеллі з’явився син Чарлз. Через місяці і Мері народила їх першої дитини (він помер дитинстві). У початку 1816 в неї народився син Вільям, а завершився рік самогубством Гарриет, після чого буквально у ці ж таки дні, 30 грудня, Шеллі і Мері поженились.

Останній рік життя жінок у Англії Шеллі хворів, боровся зі злиднями і в пригніченому стані. У тому суд відмовився віддати тому дітей Гарриет на виховання. Він допомагав Мері писати «Франкенштейна» (1818), прийняв під свій притулок і опіку її сестру Клер Клермонт, родившую від Байрона позашлюбну дочка, і з приходом світ о жовтні дочки Клари вп’яте став отцом.

Довгоочікуваний відбуття у Італію навесні 1818 не змінив їх кочового образу життя. Чи між Міланом і Неаполем знайдеться великий місто або морської курорт, у якому сімейство Шеллі не зупинялося протягом чотирьох неспокійних років його життя. У Венеції померла Клара; у Неаполі Шеллі вдочерив немовляти Олену — вона прожила п’ять місяців; у Римі помер Вільям; у Флоренції Мері народила четверту дитину, Персі; нарешті у Пізі сім'я прожила могла відносно спокійно більшу частину 1820−1822.

8 липня 1822 Шеллі, його друг лейтенант Э. Э. Уильямс і матрос Ч. Вивиан відплили з Ливорно новому вітрильною шлюпці Шеллі «Дон-Жуан» на прогулянку вздовж узбережжя. У другій половині дня налетів шторм, приблизно десяти миль від Віареджо фелюга з Ливорно, очевидно, зіштовхнулася зі шлюпкою і потопила її. Які Були в шлюпці потонули, їх сильно покалічені тіла кілька днів прибило до берега. Лорд Байрон, Лі Хант і Э.Дж.Трелони 13 серпня урочисто спалили на вогнищі тіла Шеллі і Вільямса. На початку 1823 прах Шеллі поховали на протестантському цвинтар на Римі, поруч із могилою похованого незадовго доти Д.Китса.

Библиография.

1810, весна— видано перший роман Шеллі, «Застроцци» 1810— видання першого збірки поезій Шеллі (що з його сестрою Елізабет) «Справжні вірші Віктора Пінчука і Казиры» 1810, листопад— видання «Посмертних фрагментів Маргарет Нікольсон» 1810, грудень— видання роману «Сент-Ирвин, чи Розенкрейцер» 1811, лютий— анонімне видання брошури «Необхідність атеїзму» 1812, лютий-квітень— памфлети «Звернення до ірландському народу», «Декларація прав» 1813, травень— поява поеми «Корольова Маб» 1814— вихід брошури Шеллі «Спростування деїзму» 1816, лютий— поява поеми «Аластор» 1817, листопад— написання памфлету «Звернення народу із нагоди смерті принцеси Шарлотти»; поява «Лаона і Цитны»; на вимогу видавців поема було вилучено з продажу, переглянута Шеллі й під новим заголовком, «Повстання Іслама», опублікована січні 1818 р. 1818, липень— закінчення роботи над поемою «Розалинда і Елена"(напечатана навесні 1819 г.) 1818, осінь— робота над поемою «Юліана і Маддало», закінчення 1 акта «Звільненого Прометея» 1819, март-апрель—написание 2 і трьох актів «Звільненого Прометея» 1819, літо— робота над трагедією «Ченчи» (вийшла друком 1820 р.) 1819, осінь— написання сатири «Пітер Белл Третій», трактату «Філософський погляд на реформу»; закінчення «Звільненого Прометея"(опубликован в серпні 1820 р.) 1820, липень-серпень— написані «Ода до Свободи», «Жайворонок», «Лист до Марії Гисборн» 1820, серпень-жовтень— написані «Ода до Неаполю», поема «Атласская чарівниця», сатира «Едіп Тиран, чи Тиран-Толстоног» 1821, січень-лютий— робота над поемою «Эпипсихидон"(напечатана анонімно в травні 1821 р.) 1821, лютий-березень— Шеллі працює над трактатом «Захист Поезії» 1821, травень-червень— написання поеми «Адонаис», присвяченій пам’яті Китса (вийшла друком липні 1821 р.) 1821, жовтень— написання поеми «Эллада"(опубликована у лютому 1822 р.) 1822— робота над незавершеним історичної трагедією «Карл Перший» 1822, май-июнь—Шелли пише поему «Торжество жизни».

Концепція Поэзии.

Якщо говорити, у спільний план, то тут для Шеллі поезія була втіленням уяви. Хто ж уяву у сенсі автора? Під уявою Шеллі розумів вид розумової діяльності, який, що з елементів, становить з думок (що їх породжувало) нові думки. Можна зробити висновок, що поезія для Шеллі— те, що втілює нові думки людини, те, що допомагає йому розвиватися, а чи не стояти дома, а на той факт, що поэзия—ровесница людині (по Шеллі), можна дійти невтішного висновку, що для автора, нинішній стан людини— результат поезії. Отже, поезія переводить думки з теорії на практику.

Поезія виникає не безпричинно. Для народження поезії необхідні більш високі предмети, які б її захоплювати. У цивілізованій суспільстві такими причинами захоплення можуть бути сам суспільна людина з його радощами та страстями.

Автор критично належить до марновірству. Причиною цього і те, що марновірство вважає поезію атрибутом пророцтва. Точку зору Шеллі ж прямо протилежна — поезію він ставить перше місце, а до пророцтва належить як до її атрибуту.

На думку Шеллі, граматичні форми, які виражають час, місце і трагічне обличчя, у надто високій поезії може бути без шкоди замінені іншими. Як прикладів автор наводить Есхіла і Данте.

Слова, фарби, форми, релігійні та громадянські обряди Шеллі називає коштами підприємців і матеріалами поезії. Поезію, на більш обмеженому значенні цього слова, автор розумів як особливим чином побудовану, передусім ритмічну, мова. Шеллі стверджує, що з внутрішньої природі людини закладено потреба до такої промови, причому дуже сильна. Автор пояснює це тим, що ця мова виникає із самої природи мови, а мову більш безпосередньо висловлює наші внутрішні руху, і почуття, здатний до найрізноманітнішим і тонким сполученням, ніж фарби, форми і рух. По думці Шеллі, мову виникла з волі уяви і повністю ставитися до області думки, він понад гнучкий і від підпорядковується тієї потреби, яка його створила. Мова, у виставі автора, є дзеркалом, відбиваючим світло, який вона має поширювати; фарби, форми і рух ж є лише хмарою, яке цей світ заступає. Тому висловлювання Шеллі у тому, що слава музикантів, живописців і скульпторів будь-коли могла зрівнятися зі славою поетів, цілком логічно. Таким чином, Шеллі обмежив значення слова «поезія» тим мистецтвом, яке є звичним та найбільш досконалим вираженням поетичного начала.

Суттєвою рисою поезії, на думку автора, є поетична мова, выделяющаяся рівномірним і гармонійним чергуванням звуків. Цьому чергуванню Шеллі відводить великій ролі: ж без нього, як стверджує автор, поетичну мова не можна називати поезією, а сприйняття воно майже настільки ж треба, як слова. Тому автор вважає марною переводити поезію, переносити їх із однієї мови на другий. Шеллі зазначає виникнення розмірів, тобто. певної традиційної системи мовної гармонії. Проте автор пише, що з дотримання гармонії, «що є душею поезії», поетові зовсім необов’язково пристосовувати свою мову до цих традиційним формам.

Шеллі називає поему картиною життя, яка зображує те у ній вічно істинного, й запевняє, що час посилює зачарування поезії, розкриваючи дедалі дедалі більше прекрасні межі вічної істини, які у цієї поезії укладено. Якщо повість автор, кажучи про окремих фактах, називає дзеркалом, яке затуманює і спотворює те, що має було стати чудово, то поезію Шеллі визначає як дзеркало, яке чудово перетворює те, що искажено.

Як стверджує автор, поезії незмінно супроводжує насолоду і «все, ким вона зійшла, стають сприйнятливі до мудрості, примешанной до цьому насолоди». На думку Шеллі, в ранню пору людства ні поети, ні до їх слухачі віддавали собі, зовсім звіту у цьому, наскільки прекрасна поезія, т.к. у її дії є щось «незбагненне і божественне, що виходить межі свідомості». Тільки пізніші покоління, як думав автор, можуть побачити їх і виміряти «могутні причини слідства в усій могутності й всім пишноті їх слияния».

Автор докладно описує те, як поезія впливає на людини. По думці Шеллі, поезія пробуджує і збагачує розум людини, піднімаючи завісу над прихованої красою світу, допомагаючи побачити усе з з іншого боку. У цьому поезія не створює, а лише відтворює образи, що опромінює їхня мати своїм «неземним» світлом. Але, як стверджує автор, помилки про те, як сприяє поезія моральному вдосконаленню людини, сприяють складанню люди думки про її аморальності. З погляду Шеллі, щоб бути доброю людиною, необхідно мати живе уяву, т.к. людина має вміти себе цього разу місце іншого. Поезія, як у автор, розширює сферу уяви, цю «здатність, що є моральним органом человека».

Шеллі вважає драму тієї формою, де здатне поєднуватися найбільше число різних коштів поетичного висловлювання; саме у ній можна спостерігати зв’язок поезії із громадським благом. Тому дивно, що найвищим розквіту драми відповідає найкращий громадський порядок.

Автор свідчить про необхідність поезії, яка посилюється у часи, «коли внаслідок панування себелюбства і розрахунку кількість матеріальних благ зростає швидше, ніж на здатність освоїти їх до внутрішнім законам людської природи». Поезія покликана викликати умонастроїв прагнення підпорядкувати все відомому ладу і ритму, які може бути красою та добром.

* «Поезія є справді щось божественне. Це це й центр і сфера пізнання; те, що объемлет все науку й те що всяка наука повинна поверяться… Поэзия— це чудовий обличчя світу, його найкращий цвет.».

«Поезія— це літопис найкращих робітників та счастливейших миттєвостей, пережитих счастливейшими і найкращими умами. Ми вловлюємо у ній скороминущі відблиски думок та почуттів, часом що з відомим місцем або посадовою особою, іноді які стосуються нашого життя; ці відблиски виникають завжди непередбачено і зникають крім нашого волі, але де вони вивищують душі і неймовірно нас захоплюють: тож до бажанню і жалям, що вони по собі залишають, домішується радість, — бо така їх природа.».

*— тут і далее—цитаты з трактату «Захист Поезії», що їх вирішила розмістити у такому вигляді, як вони есть.

Концепція Поэта.

Дозволю розпочати сіло, що Шеллі вважає всякий самобутній мову, ще близька до своєму джерелу, поемою, що у хаотичному безладді. Тому дивно, що кожного автора біля підніжжя людського суспільства Шеллі вважає поетом, здатним сприймати справжнє і чудове, тобто. те краще, що укладено, по-перше, в відношенні між існуванням і сприйняттям, а по-друге, між сприйняттям і выражением.

Для Шеллі поети не є лише творцями мови та музики, танцю і архітектури, скульптури і живопису; з погляду автора вони несуть більш важливі функції. Творці законів, засновники суспільства, винахідники ремесел і наставники, «до певної міри зближуючі з чудовим і істинним то часткове усвідомлення невидимого світу, що називається релігією" — це поети у сенсі Шеллі. Автор стверджує, що поети, в залежність від часу й країни, «іменувалися колись законодавцями чи пророками». Для Шеллі ж поети— це, змушених поєднувати у собі обидві ці ролі, оскільки вони можуть бачити нстоящее таким, як є на сомом справі, вони виявляють закони, через які це справжнє має управлятися; поети можуть побачити у цьому майбутнє. Однак у водночас автор не називає їх пророками, вона каже, що поети можуть пророкувати майбутнє як і впевнено, як «вони відчувають його дух». Шеллі вважає, що поет причетний до «вічного, нескінченному і єдиному» І що робота поета, його задуми не вписуються в будь-які рамки часу, чи места.

Розподіл на поетів і прозаїків є, на думку автора, грубим помилкою, а розподіл на філософів і поетів — надто поспішним. У як приклад Шеллі наводить Платона, якого автор вважає поетом, нагадуючи про правдивість і пишноту його образів, благозвучність мови, приймаючи до уваги те, що Платон відкинув розміри, прийняті для епосу, драми та ліричної поезії, т.к. жадав гармонії думок, незалежних від форми і дії, не став винаходити якогось певного нового ритму, якому міг би підпорядкувати різноманітні паузи свого виступу. Шеллі взагалі вважав поетом кожного, хто робить переворот у сфері думки, і лише оскільки творить нове, чи оскільки його розкривають вічні відповідності «сущого через образи, причетні до життя істини», а й тому, що він пише гармонійними і ритмічними періодами, котрі укладають у собі головні елементи вірша, «відзвуку вічної музики буття». Проте, на думку автора, ті великі поети, які мали традиційними розмірами заради форми і дії власних творів, щонайменше здатні осягати й проповідувати істину, ніж, хто ці форми отбросил.

А поета, належить всім часів, як стверджував Шеллі, може бути лише рівні йому люди, тобто. обрані Часом у складі наймудріших поколений.

Автор зазначає у поетів здатність вбачати у реформі людині вічну гармонію, не дивлячись на пороки людини, які є лише тимчасовим одяганням. Отже, внутрішня краса неспроможна залишитися непоміченою для поэта.

Шеллі свідчить, що талановиті твори поетів належать всьому світу і всім часів. У зв’язку з цим, автор стверджує, що ні викладати свої власні поняття хороше і поганому, які зазвичай належать його часу та країни. У противному ж разі поет просто опускається до тлумача результатів, вона вже неспроможна впливати на эпоху.

Шеллі стверджує, що й найбільший поет неспроможна довільно створити що стоїть твір. Автор свідчить, що поетична сила народжується десь усередині якого і нашу свідомість нездатна вгадати її появу. Коли поети починають складати, натхнення перебувати в більш низького ступеня, тому найбільші створення поезії, відомі світу, мабуть, є лише слабкої тінню початкового задуму поэта.

*"Поети— жерці незбагненного натхнення; дзеркала, відбивають велетенські тіні, яке майбутнє відкидає в сьогодні; слова, які виражають те, що нею самою незрозуміло; труби, які кличуть свідками у бій, і не чують свого поклику; сила, котра спонукає іншими, сама залишаючись недвижной.

Поети— це невизнані законодавці мира.".

Заключение

.

Проаналізувавши трактат П. Б. Шелли «Захист Поезії», можу сказати, у укладанні про моє повній згоді з думками Н. Я. Дьяконовой («Английский романтизм») у тому, що думки Шеллі про значення поезії і уяви надзвичайно близькі основам романтичної естетики. Я гадаю, що це трактат можна як протест автора проти сучасної йому обстановки, коли для таких людей були властиві розважливість і любов до деньгам.

З трактату ми побачили, що Шеллі приписує поезії найбільшу, майже магічна сила, выявляющую приховану красу світу і що дозволить побачити його знайомі обриси у новому освітленні. Але, тим щонайменше, Шеллі будь-коли асоціював високого призначення поезії з божественної волею і промыслом (аналогичную думку висловлювала Н.Я.Дьяконова). Як мені здалося, автор трактату коливався між обожнюванням поезії і визначенням її як втілення воображения.

Слід відзначити впливу Шеллі поетів, які належать до грецької древности (Гомер, Есхіл, Софокл, Платон) й європейському Відродженню (Данте, Петрарка, Бокаччо, Кальдерон, Шекспір і Мильтон).

У книжці «Історія англійської літератури» А. Аникст свідчить, що Шеллі бачив революційне рух як рух, яке відкидає ні фантазії, ні уяви мистецтво. Тоді цілком логічно, що Шеллі бачив революційного поета, який походить тільки з справжнього, а й із майбутнього, який може збагнути за допомогою свого уяви і ідеал якого може малювати своїм современникам.

Хочу закінчити у тому, що, що мені здалося, написане Шеллі в трактаті, як «про поезії, і поета, має власної причиною цивільні мотиви автора.

> Шеллі П. Б. Листи. Статті. Фрагменти. М., 1972.

> Аникст А. Історія англійської літератури. М., 1956.

> Анікін Г. В., Михальская Н. П. Історія англійської літератури. М., 1975.

> Дьяконова Н. Я. Англійський романтизм. М., 1978.

* Сайт internet.