Ліна Костенко

План.

I. Вступ.

1. Короткі біографічні дані про Ліну Костенко…2.

2. Огляд творчого шляху…2.

II. Історичний роман «Маруся Чурай»…3.

III. Етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко…6.

IV. «Про стільки слів Мені наснилось «…8.

V. Заключне слово…12.

VI. Список використаної літератури…14.

Короткi бiографiчнi данi.

Відома українська поетеса Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім «ї. З 1936 р. жила в Києві, де і закінчила середню школу. Потім навчалася в Київському педагогічному інституті. У 1956 р. закінчила Московський літературний інститут.

У літературу Л. Костенко приходити у післякультівську добу на хвилі «хрущовської відлиги» разом із такими поетами-«шістдесятниками», як І. Драч, Б. Олійник, Т. Коломієць, У. Симоненка, М. Вінграиовський.

Творчий доробок поетеси досить вагомий. Перша збірка «Проміння землі» вийшла в 1957 р. На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти поетичних книжок, серед які найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989) тощо. Перу письменниці належить історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), за який вон удостоєна Державної премії ім. Т. Р. Шевченка. Самобутня творчість Л. Костенко, митця непростої долі, безкомпромісного і сміливого, ліричного і громадянськи активного, характеризується ідейнотематичним й жанровим розмаїттям ліричних й ліро-епічних творів, творчими пошуками в царині форми вірша, строфічної будови.

Огляд творчого шляху.

Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніх чотирьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не із огляду на зайняту політичну позицію чи «провокативний «стиль життя — елементи, із які критики звикли складати портрет митця й створювати йому похвальну громадську опінію. Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, котра характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати за годину, коли це мовчання означало відмову од спокус облаштувати своє життя ціною вчинок. Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчости найкращі риси української поезії й відкинути гірші. Цими гіршими я вважаю велемовність, сентиментальність, надмірний пафос, оперування надто скромним «словником «символів, що часто зводиться до кількох чи кільканадцяти елементів, запозичених із поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народної пісня, послугування загальниками, стилізацію, легкість, із якою поєзія потрапляє под вплив патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути цих шкідливих для лірики ознак, якими позначена творчість багатьох українських поетів, прозаїків, навіть критиків.

Ліна Костенко є також авторкою кіносценаріїв та кваліфікованим перекладачем польської лірики, зокрема поезій Марії ПавліковськоїЯсножевської. Поетеса уникнула репресій, які зазнала частина непокірних українських письменників, її довголітнє мовчання, що мало бути покарою влади за оборону прав людини й, сказати б, прав культури на існування, переріс у загальний вияв протесту і обернулося високим авторитетом не лише в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рік поетесу не друкували, а підготовлені «у видавництві збірки лірики були розсипані. Перед періодом вимушеного мовчання бачила три поетичні книжки: «Проміння землі «(1957), «Вітрила «(1958), «Мандрівки серця «(1961). Вже ці три Перші збірки засвідчили, що Ліна Костенко є, поруч із Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, видатною індивідуальністю в українській поезії после 1956 р. В частности третя збірка «Мандрівки серця «стала мистецькою подією 1961 року, на авторські вечори сходилися юрми людей, спраглих справжньої лірики, а чи не ідеології. «Її третя збірка має принципове значення, — писавши тоді молодий співає Василь Симоненка, який пізніше трагічно вмер. — Вже самим фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших ліриків, що своїми утворами лише захаращують полиці магазинів та підривають довір «я читачів до Сучасної поезії «. Політичні заморозки, котрі настали в середині 60-х років, спричинилися доти, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.

Чергова книжка «Сонячний інтеграл «(1963) був порізана внаслідок втручання цензури. Ті саме спіткало і книжку «Княжа Гора «(1972), підготовлену после багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка «Над берегами вічної ріки «стала в 1977 році наче новим дебютом, який відразу повернувши Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона опублікувала кілька важливих поетичних книжок: «Маруся Чурай «(1979), «Неповторність «(1980), «Сад нетанучих скульптур «(1987). Захоплено сприйнята читачами книжка «Вибране «(1989), видана тиражем 70 тисяч примірників й швидко розкуплена, заповідала годину великих перемін в Україні. Та после активних 70−80-х років Ліна Костенко знову друкує небагато, не бере участі в публічному літературному житті і далі залишається мовчазним авторитетом Сучасної української літератури, Яка ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи. Пише книжку про чорнобильську трагедію.

Вже дебютній збірці Ліни Костенко «Проміння землі «були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, — історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався под впливом переживань й роздумів різних за своїм характером, але й водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тут можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу, вразливість тонкої людської натури, епічне переживання історії, схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, заговорили українською у «язаної в поетеси із постаттю освіченого мандрівного мудреця Григорія Сковороди, а також вплив філософії дзен (один із напрямів східної філософії).

Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, змін у поетиці, Микола Ільницький відзначає поступове ускладнення внутрішнього світу її ліричного «я «й ліричного героя. Цей процес він окреслює як «шлях від парадоксу до драматизмом ». Драматизму внутрішньої діалектики, який є основним нервом творчости Ліни Костенко, стверджувати критик й додає: «Ця діалектика має свою логіку, Яка Веде від раціоналістичних антитез до осягнення складності життя, суперечливості художнього пізнання, хоч неодноразово доводитися заперечувати собі саму ». Протилежності можуть зберігати власну суверенність й навіть співтворити із правдою, якщо смердоті не протистоять фундаментальним основам життя, і не будують світу за згори апріорно прийнятою тезою, котра завжди якщо невистачальною, податливою на історичну й психологічну фальш. Полярність стає у поезії Ліни Костенко coinsidentia oppositorum (збігом протилежностей) й водночас єднає різні аспекти екзистенційного явища. Напруга між ними виявляється сутністю буття й перемін. Доводиться погодитися із критиком, що співвідношення між збірками «Над берегами вічної ріки «й «Неповторність «вкладається у принцип тези і антитези. Перша книжка утверджує тривкість духовних вартощів, друга підносить ідею унікальності шкірного здобутку, шкірного мистецькогофеномена. «Вибране «у цій перспективі було б б синтезом й перетином найважливіших думок й досягнень поетеси, здатної погодити драму плинності із непроминальністю, любов зі смертю, слово на папері із живою пам «яттю, сміх й плач, гармонію й ґротеск, Історію й щоденність.

" Усе іде, але й в усіх минає над берегами вічної ріки ", каже ліричний суб «єкт вірша «Сосновий ліс перебирає струни… «Ліна Костенко наголошує на діалектичній єдності того, що відпливає, й того, що залишається незмінним у житті, історії, а й у структурі художнього твору. Не все, однак, можна охопити, описати, є речі і справ, котрі діються десь коло незнаних «берегів вічної ріки », години. Бо то ми не годину минає, це ми — минущі. Опозиція змінне — незмінне пронизує, як було б уже відзначено, всю творчість поетеси й становить фундамент, на якому розгортаються філософські, моральні та естетичні проблеми. У збірці «Над берегами вічної ріки «переважає, однак, момент неперехідності, парадоксально виростаючи із плинності, ідея континуації реалізується переважно через звертання до міфологічного, історичного матеріалу та переплетіння мотивів на інтертекстуальному рівні. Спільне тут — міфологізм, історизм та інтертекстуальність — виразно характеризує творчий шлях Ліни Костенко.

Історичний роман «Маруся Чурай».

«Минуло небагато години від виходу книжки, а вон уже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж із «явилися відгуки у пресі. Так розпочала свій шлях «Маруся Чурай» Ліни Костенко» , — писавши наприкінці 1980 року літературознавець Павло Охріменко. Алі, як ми уже знаємо, на самом деле історія із цим твором розпочиналася негаразд легко і радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість… Лише после спеціальної ухвали Президії правління спілки письменників України твір був випущений у 1979 році «Радянським письменником».

У основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу «Ой, не ходи, Грицю…». Баладу, авторство якої приписується легендарній народнійпоетесі. Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в українській, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, котрі в своїй творчости зверталися до нього, — Б. Залєський, Про. Шаховський, До. Тополі, Про. Гроза, Р. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. ОнопріенкоШелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Старицький, У. Самійленко, З. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, У. Лучук… А коли додати, що його певною мірою використала в повісті «У неділю рано зілля копала…» Про. Кобилянська, що сама балада перекладена російською, польською, німецькою, угорською, французькою, англійською мовами, то із усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, котра наново взялася за настільки, здавалось бі, зужитий в літературі матеріал.

Її твір розкриває нам багатство людських характерів, виношені концептуально-художні ідеї, гранично суворе, досконале їхнього вираження в слові, повторюю слідом за Михайлом Доленгом — слові класичному. І водночас «Маруся Чурай» — твір новаторський як трактуванням самої постаті народної поетеси, то й художніми засобами зображення.

Віртуозна стилізація мови давньої епохи, власне — несилуване поєднання кількашарової стилізованої лексики й народної говірки, точність й художня доцільність використання архаїзмів та історичних реалій, звукове і ритмічне багатство вірша, його пластичність, залежність від «партії» дійової особини, значущість сміливої рими… У усьому цьому Ліна Костенко бачила не самоціль, але й і не суто «виробничі» засоби формування поетичної плоті роману. Сама технологія тут стає мистецтвом. Адже коли в роздумах про Галю Вишняківну зустрічаються такі, за терміном тогочасних піїтик, «краєсогласія» — «донеї — козакові — до свиней, й — до любові», — то смердоті уже сам утворюють потужне смислове полі, ущільнюють художню оповідь й без троянд «яснень ставлять додаткові змістові акценти в процесі характеротворення.

Розглядаючи «Марусю Чурай» у широкому контексті новітньої історичної романістики, Микола Ільницький спостеріг прикметну особливість твору Ліни Костенко. Більшість авторів віддає перевагу описові конкретної, часто документально підтвердженої події, в інтерпретацію якої привноситься умовний (притчевий чи легендарний) елемент. При цьому просторові і часові площини немов «тасуються», утворюючи параболічність сюжету, — в такий спосіб на поверхню виходить рух Сучасної художньої ідеї, видобувається її філософський сенс. У «Марусі Чурай» морально-етична, соціально-етична лінія також різко проорана, але й твір збудовано за іншим принципом. «Л. Костенко легенду проектує в суворе русло соціальних й людських взаємин, — зазначає критик, — перевіряє історичною реальністю зображуваної епохи, не зміщуючи часових пластів й не силкуючись витлумачити ідею, вилущити її зі шкаралущі подій, а даючи можливість цій ідеї формуватися в цих подіях, просвічуватися крізь них». Справді, визрівання художньої ідеї в романі «Маруся Чурай» відбувається за законами внутрішньо доцільної взаємопов «язаності кожної деталі і цілості твору. Сюжетні перипетії в ньому виростають одна із одної, заперечуючи суто подієвопобутове своє значення й висвічуючи концептуальну значущість всього попереднього фабульного розвитку.

Розробляючи відомий сюжет, Ліна Костенко не лише змінює деякі уже усталені в літературі тав народнопоетичній традиції «ходи», а і — й в цьому істотна відмінність — будує його на розлогому соціальнопсихологічному тлі. Григорій Нудьга, оглядаючи довгий шлях засвоєння в письменстві перипетій балади про отруєння Гриця й створення легенди про Марусю Чурай, писавши: «Відчувається, як центр ваги переноситися із побутовомелодраматичних моментів на історичні й психологічні, а мотив про „піснетворство“ героїні витісняє усі інші». Ліні Костенко вдалося створити непросто психологічно вірогідний портрет Марусі Чурай, а і показати свою героїню причетною до важливих подій періоду боротьби українського народу за незалежність XVII століття. Сам гетьман Хмельницький.

…дивував, безмірно дивував, — що від скажи, Яка дана їй сила, щоб так співати, на такі слова!

Вперше ми зустрічаємося із Марусею на суді… Нескоєне пече душу — зрештою, Гриць сам мимохіть випив келих трунку, наготовлений дівчиною для собі. Алі ані слова у виправдання не почув суд. Зник біль, немає страху, в горі розчинилося все життєдайне: «Колі так душу випалила зрада, то уже душа так наче і не болить». Єдина мучити думка: із якої заподій перевернувся Гриць? Хороший, ласкава, вірна, чому він зрадив? Доти ж аби і проти своєї волі вчинив це… Дядько Яким Шибилист по-своєму точно пояснює роздвоєність парубка:

Від того кидавсь берега до того.

Любив статок й любити пісні.

Це як, скажімо, вірувати в бога й продавати душу сатані.

Вісь при чому тут пісня! Пісні Марусі Чурай, в якої «слова сам на голос навертались, як сльози навертаються на очі». І вибухає на суді («Увесь блідий, аж под очима чорно») полтавського полку обозний Іван Іскра:

Ця дівчина непросто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Колі в похід виходила батава, — її піснями плакала Полтава.

Коли нам було б потрібно на війні?

Шаблі, прапори й її пісні.

Власне, за ставленням до пісня Марусиної, якої сприймаємо мов символ народного генія, й поділяються герої роману Ліни Костенко. Це, до речі, ще одна площина суспільного розшарування. З одного боці, «Таку співачку покарати на горло, — та це ж не що, а пісню задушити!» — ставлення Богдана Хмельницького, «Пісень немає — й мене немає» — самої Марусі Чурай, а із іншого — «Причому тут пісня?» — Горбаня, «Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона» — старої Бобренчихи…

як справжній художник, Ліна Костенко не розставила відразу своїх героїв по відведених сюжетною канвою місцях, а виписала їхнього у русі, розкриваючи складне взаємопереплетіння розвитку особистісногоі громадянського. Так, поволі втрачаючи своє «я», відрікаючись від нього в ім «я статку (на те не зазаради самого статку, а задля того, щоб вижити), гине Гриць й як громадянин. Недаремно козак, посланець гетьмани до полтавського полку, дізнавшись, за що судять Марусю, пропонує «врядові» пошукати закон не про вбивство, а про зраду: «Коли ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину— можна?!» Це — дуже істотний акцент. Вчинок людини вимірюється не лише побутовою, але й і соціальною міркою. І знаменно, що ці слова належати саме запорожцю (порівняймо із роздратованим вигуком Горбаня: «Отож жінок й не пускають в Сич»). Козацька сила над обов «язку боронити Україну, а і у єдності громадянського та особистого. як опора людського існує світло гідності (Гриць про Івана Іскру: «Він, — каже, — гордий. З ним не звариш каші»; Бобренчиха про Марусю: «Пісні у неї — то велика туга, а серце в неї горде й трудне»). Симптоматично, що саме почуття власної гідності найбільше над пошані в антагоністів козацького лицарства. А якраз цей шляхетноволелюбний стан поетеса протиставляє канцелярсько-бюрократичній машині, якою намагаються вичавити із людини все горде, підкорити її поведінку приписам, далеким від народної моралі, що уособлюється в романі нормами співжиття козацької республіки — Запорожжя. «Полтава карає співця», — скаже Іскра в похідному наметі, хоча і розуміє, що тепер ідеться про частку краю, а він «про чиєсь гамір одненьке життя». Гетьманові не байдуже і «одненьке життя», адже це — славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це — пісня Марусині, котрі не лише звучали вчора, співаються сьогодні, а і підуть у майбуття.

…Щоб урятуватися від незвичайно нестерпного болю, приготувала Маруся Чурай собі гіркий келих трунку. Він минувши її. Алі частка піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично і не рятує уже хвору на сухоти дівчину, але й оживляє її душу, що знову відкрилася назустріч й людській біді, й красі життя. Скасована угода про перемир «я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову із її, Марусиними, піснями вирушає в похід Полтавський козацьку полк:

Цвіте земля, задивлена в свободу.

Аж навіть жити хочеться мені.

А вже недавно чого бажала вона, пригнічена зрадою і смертю коханого, ганьбою прилюдного, несправедливого судилища? Небагато:

Останні дні уже якось перебуду.

Та уже і кінець. Переночую в смерть.

Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам «яті народній своїм очисним болем, своїми ліричними витворами, круто замішаними на гіркій сльозі та незламній силі духу.

Звичайно, в суперечках про історичну реальність особини Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено буцай одного документа, де зафіксовано її ім «я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю Про. Шаховського «Маруся — малоросійська Сафо». На сьогодні такого манускрипту ще не маємо, але й после роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, ганьби над площині історичній, та, що не менше, а даному разі, мабуть, важливіше, на терені літератури. Вона — співець й громадянин — тривожить сьогодні нас, у XX столітті. На оте неодноразово чуване — «Причому тут пісня?» — уже відповів свого години Максим Рильський, недвозначно сказавши про таких Горбанів: «Раби на розум й на вдачу». Не смердоті творять життя, не смердоті залишаються в історії. Це ще раз підкреслив великою силою художньої виразності і переконливості історичний роман у віршах Ліни Костенко.

Етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко.

" Те все разом, а ти — окремо. І сьогодні, й завтра, і навік ". Так, людська душа має декларація про свої таємниці, на сокровенне, надійно відмежоване від суєтності і метушні будьонного світу. І про це мають пам «ятати усі, хто поруч. Найчистіше, найніжніше не терпить чужої цікавості та навіть зайвого слова:

Я Вас люблю, про як я Вас люблю!

Алі про це не треба говорити.

У цих рядках — відчуття межі, шляхетний самоконтроль: якщо десь є тих, кому при поєднанні двох доль заболить без звинувачуй, то честь диктує єдино можливий вихід — відступитися. Навіть тоді, коли із іншого боці зроблено протилежний вибір. Ще і ще раз вчитуємося в рядки, опромінені великою, внутрішньою силою.

Прощавай, прощавай, чужа Мені людино!

Ще не було б ріднішого, як ти.

Оце й є тієї випадок Єдиний, коли найбільша мужність — утекти.

" Ті дивишся. Я уже — як на трапі «.

Не покличу щастя не моє.

Місяць луні туди не долітає.

Гадаю про Вас. Мені відомі, що Ві є.

Моя душа і від цого уже світає.

" Прикро, чи побачу Вас, чи ані… «.

Лірична героїня вміє зберегти світле своє почуття в найскладніших ситуаціях й счастливое тім, що в коханні знає ціну найголовнішому — подарованому ним теплу, яку зігріває душу, пульсуючи десь на дні чистимо, ніжним джерельцем. Захланні й прагматичні люди при вимушеній розлуці із коханим почувалися б нещасними, обділеними долею, бо вічно налаштовані на винагороду, й їм не под силу піднятися на висоту, звідки все чітко видно:

Краса — й лише, трішечки краси, душі нічого понад не потрібно.

" Я дуже хочу знаті, любиш ти мене «.

Чи ще:

Ті Вельзевул. По душу теж приходив.

Я не віддала її - і жива.

***.

Ті був високий, наче сонце полудня, й сумнівам скорочувалась тінь.

Таким лишись. Я піду у зливи.

Молитись пнях… Такі тотальні пні…

Не люблю нещасних. Я щаслива.

Моя свобода завжди при мені.

" Отак пройду крізь твій великий подив… «.

Непоступливість ліричної героїні суттю свого людського «я «не виключає турботи про духовний комфорт коханого, бажання захистити його від неусвідомлюваної небезпеки.

Гранична чесність собі за і Ним — це теж умова, через якої не можна переступати:

Не жалкуй за мною. Я мічена.

Мені кожне хвацько згребе.

***.

Мені кличі суворо й трубно.

мой обов «язок, мой король.

***.

Я любові - як в еміграції.

Відпусти мене в ридний край.

" Епілог «.

Гортаємо сторінку за сторінкою ці листи Кохання, адресовані Йому (майже завжди — із великої букви, не скільки Тобі, як Вам) й доходимо до тихий, де панує повна гармонія почуттів, бажань й можливість їхнього здійснити.

Тоді «шаліє любові тропічна злива — землі й неба шалений шлюб » ,.

І день, й ніч, й мить, й вічність, й тиша, й дів «ятий вал — твоїх очей магічна ніжність й губ розплавлений метал.

" І день, й ніч, й мить, й вічність… «.

Щедрість у даруванні собі обранцеві вражає невичерпністю й тією ж романтичною шляхетністю:

Скільки років кохаю, а закохуюсь в тобі щодня.

Або:

Благаю тобі, чи навіки Мені незвичайним!

Глибоко й зворушливо розкривається за тими словами прекрасна щоправда про людину: вон безмежна у самовираженні, в даруванні ніжності і доброти, якщо поряд така ж щира й високодостойна людина, якщо смердотіпара.

Отак й постає маємо все зріст образ гордої українки, що має тих ж ціннісні орієнтації, що й її пращури — герої національно-визвольних змагань.

І у яких було б кохання, як у мене, й від любові тьмарився їм світ.

І їхні жінки хапали за стремена, та що поробиш, — лише до воріт.

І, в якому було… — Жорстокий клекіт бою…

" Моя любове! Я перед тобою… «.

як не згадати наші пісня — козацькі, стрілецькі, повстанські, де «дівчина чорнобривая «могла собі Дозволити хіба що сльози за коханим та хустину в дарунок, але й аж ніяк не сміла перечити його від «їзду «в чужу сторононьку «(в «жорстокий клекіт бою »), знаючи, що це святий обов «язок захисника вітчизни.

У вірші немає пафосних закликів, заяв чи клятв, є ствердження невіддільності власної долі від життя свого народу. Про це сказано із такою внутрішньою переконливістю, котра може облишити байдужим лише манкурта. Сама думка про ті, що можна зійти із рідного «тополиного шляху », над яким зависло древньою булавою важке українське сонце, лякає, видається неприпустимою. Цей мотив послідовно увиразнюється рефреном у майже молитовному стилі: «Крий… «Звертання до любові водночас є аби звертанням до самої долі, до вищих сил: за тім «Крий «підсвідоме чується слово — «Боже! «.

Усе це сприяє бо поєзія «Моя любове! Я перед тобою… «сприймається як своєрідна, подано поетично самонастанова, життєва програма, котра до снаги лише аристократам духу.

«Про стільки слів, й стільки снів Мені наснилося…».

Поезію Ліни Костенко знають, люблять й обожнюють мільйони людей в Україні. Навіть затяті українофоби, слухаючи цю поезію, не можуть приховати захоплення красою й вишуканістю поетичного вислову. А вона, справді-бо геніальна Поетеса, боїться (!) слів, їй страшно взяти до рук перо І почать віршувати:

Страшні слова, коли смердоті мовчать, коли смердоті зненацька причаїлись, коли не знаєш, із чого їхні почать, бо усі слова були вже чиїмись.

Власне, поняття «віршувати за допомогою слів «не дуже поєднується із особистістю Ліни Костенко хоча б бо в її свідомості вірші аж ніяк не ототожнюються із Поезією: «Ті думаєш, вірші потрібні поетові? Поетові, треба бути поетом »; а коли уже і виникає це поняття, то воно та знаходить «образну підтримку «у сфері випробуваної поетичної краси: «Це, може, навіть й не вірші, а квіти, кинуті тобі «.

Ліна Костенко вибудувала самоцінний поетичний світло, що є не зліпком чи подобою реальності, а згустком енергії творчого духу, який, слова безсмертної Мавки із «Лісової пісня », «скарби творити, а чи не відкриває „. Наявність такої самодостатньої поетичної реальності відповідає онтологічній сутності поезії як такої, адже у філософському сенсі „поєзія є виривання за рамки конвенції семантичного поля мови/культури й світу як „сущого “. Це завжди спроба вловити щось принципово несхоплюване ані у слові, ані в чомусь іншому. Тобто, якщо бути суворим, це є ловленням порожнечі, Ніщо “. Справжнє світло — це дійсний світло, адекватний звичайним словами, котрі неодмінно були чи є „чиїмись “, це, у потрактуванні Поетеси — „розмовка побутова “, „дзвінкий дивертисмент метафор, слів “, а Поезія — це ті, чого не дуже до кінця передати у слові - любов, свято, квіти, молитва. І.Фізер, розмірковуючи про суть поезії, пише: “ …поетичне слово голосити ті, чого ще не було б, немає, а часто вже не може бути ». Цей умовивід теж можна проілюструвати рядками із поезії Ліни Костенко:

І десь над гранями свідомості.

є ге, чого іще нема.

Чудний народ — художники, поети. Усе їм снитися ті, чого немає. Усе їм снитися ті, чого не якщо. Навіть життєвий досвід, сконденсований в афоризмі, будується на поетизації отого справжнього «Ніщо » :

Є для серця така покута:

Забувати скоріше зло,.

Аніж ті, що мусило бути, і чого в житті не було.

" Ніщо ", сфера ідеального, на самом деле має справжню реальність, воно та приречене «бути й відбутися у світі «. Це як та «мрія », що попри всі життя, про якої писала Поетеса в одній із ранніх поезій:

Будь випадковим чи злим, шаленим,.

Дай смуток, розпач, каяття…

Лиш мрією не став би для мене, бо це вже в все життя.

Справжня поєзія адекватна не слову, а буттю, його первозданній й справжній поетичності, бо ж у своїй основі існування людини у світі є поетичним. Наскільки воно та є поетичним, настільки воно та є справжнім — про це теж писали теоретики філософії поетичного слова: «Поезія нагадує ілюзію чи сон у порівнянні із реальною і крикливою дійсністю, у котрій ми аби живемо… дійсною є мова поета і заподіяння, яку він виконує власним існуванням «(М.Хайдеґґер), «Поезія є ті, що дає можливість передати — за допомогою мови, котра здобула свій правічний ритм, -таємний зміст різноликого буття; й тім самим вона дарує нашому марному буттю справжність, й тому ідеал будь-якої духовної діяльності полягає саме в ній «(Стефан Малларме). Сама особистість Ліни Костенко втілює Поезію в онтологічному сенсі цого слова, бо «реальна, криклива і марна дійсність «аж ніяк не приваблює її, а втеча в самоту, непоміченістьпошукуваний ідеал індивідуального духу Поетеси. Не слід думати, що в цій відреченості від людського тлуму прихована погорда митця. Прагнення самотностіприродний стан творчої особистості. Літератор Микола Євшан на початку XX ст. в одній з критичних статей тонко спостеріг: «Тільки одиниці уміють використати життя як матеріал для естетичних можливостей, видобути із нього джерело надії, дати йому порив. Творець — означати самотній; не тієї, що приймає життя, а тієї, що відкидає його й живе іншим, своїм життям, із якого черпає усієї сили » .

Модерний характер художньої свідомості Ліни Костенко сприймається як природне явище, але й в контексті конформістського пристосування поезії до ідейних вимог тоталітаризму (одну годину, на шкода, припало становлення Поетеси) й її поєзія, й сама особистість були викликом тій системі, котра ховалась якраз за словесною псевдореальністю, гаслами й т.п. Десь у надрах творчого духу Ліни Костенко зародилася ідея буття дословесного, а отже, істинного і у філософському сенсі цого слова, й в контексті ідейного духу цього у якому випало їй жити. Образ невтіленого у слові буття становить чи не найголовнішу естетичну прикмету поезії Ліни Костенко:

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

Ще усі світі гарне й моє.

І світить сонце оком загадковим.

Ще слів немає. Поезія уже є.

світ незбагненний здалеку й зблизька.

Початок є. А слова ще нема.

Ще чудовий дим, й хата ще казкова, й ще ніяк нічого ще не звуть.

І хмари, не прив «язані до слова, від так просто — пливуть собі і пливуть…

У наведених рядках відлунює ота недовіра до слова І навіть страх перед словом, про що йшлося на початку з статтею. З огляду на абсолютну відповідність творчости Поетеси онтологічній сутності Поезії це теж цілком природно. З цого приводу М. Хайдеґґер у з статтею Тельдерлін та сутність поезії «писавши: «Мова є небезпекою із небезпек… Небезпека — це загроза для буття із боці сущого ». Слово — це суще, поєзія — це буття, й перше загрожує іншому. Бо мотиви мовчання, німоти, тиші є наскрізними в ідіостилі Поетеси. Ці образи аби уособлюють справжнє Буття, точніше присутність справжності у всьому, що претендує бути істинним Буттям із поетичної точки зору Ліни Костенко. Згадані образно-словесні мотиви незмінне виникають, коли йдеться про поетичну творчість: «Ми мовчимо — поєзія й я », «Марную день, на пошуки незримої // німої суті в сутінках зрозуміти », «Душа із очима снайпера // в трагічній німоті, // здається, все уже знайдено, й знову — ані «(…); кохання: «Я вас люблю. Про як я Вас люблю! Алі про це не треба говорити », «Такої дивної отрути // я — не пила… такого зойку у мовчанні, такого сяйва навкруги »; природу: «Я їхні ліси люблю. Мені відомі їхню мову. Я із ними теж мовчанням кажу »; у тишині протікає одухотворене буття ліричної героїні: «Я тихо йду. Так ходять скрипалі, не сколихнувши музику словами ». Не сколихнути музику словами — вельми показовий для Ліни Костенко естетичний принцип світобачення: вона визнає примат несловесних мистецтв, особливо музики, що, як відомо, має своїм предметом «душу (а чи не розум — К.С.), що звучить «(Гегель). Музіка — ірраціональна почуттєва стихія, здатна «виправити «затертість слів, перевести їхні у план індивідуальної «мовчазної «поетичної реальності: «Будую мовчання, як зал філармонії. Руки на клавіші слова кладу » .

Домінанта поетичного світу Ліни Костенко — стихія ірреальності, крізь призму якої вон бачить навколишній світ.

Якщо спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу Ліни Костенко, то постане лексичний ряд іншосвіття, абстрактно-умоглядних зрозуміти, звернених до понадчуттєвої суті: сон, казка, мрія, марення, уява, магія, вигадка, диво, оману, загадка, спогад, пам «ять. Шматочок реальної дійсності опосередковується цими абстракціями таким чином, що вислів сприймається у двох вимірах: реальному і поетичному — із акцентуванням останнього звичайно ж. Можна сказати «я — не скажу «коханий », але й у Ліни Костенко — «Не скажу й в пам «яті «коханий »; чи «ти любиш мене «- цей нормативний вислів є тлом, на якому проступає експресія індивідуального, костенківського — «…трохи любиш сни свої про мене ». Лексема сон — одна із найуживаніших у поетичній мові Ліни Костенко; цей поетизм не лише опосередковує дійсність, а і є знаком поетичності як такої, адже не забуваймо, що у філософському потрактуванні «поєзія нагадує ілюзію чи сон », а оскільки Поезія адекватна Буттю, то і паралель буття — сон сприймається у відповідному смисловому вимірі із необхідною поетичною конкретизацією абстрактного «буття » :

Чи ти мой сон, чи ти моя уява, чи просто чорна магія чола…

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було б, як марення, як сон.

Моя любове! Я перед тобою,.

Бери мене в свої блаженні сни.

Хай не розбудить смутку телефон.

Нехай сум не зрушиться листами.

Хай якщо легко. Це був лише сон, що ледь торкнувся пам «яті вустами.

Поетична стихія сну аби «розчиняє «в собі «слово »; вислів наснились слова переводити суще, раціональне «слово «у план індивідуальної естетики Ліни Костенко:

У пустелі сизих вечорів, в полях безмежних проти неба про стільки слів, й стільки снів Мені наснилося про тебе!

Рядки із лексикою іншосвіття заворожують читача, дають йому відчуття причетності до чогось неземного:

Щовечора ти дзвониш без «алло «й уже стаєш одмріяно казковим.

Благаю тобі, чи навіки Мені незвичайним.

Чорна магія ночі, скажи Мені голосом рік.

Так, тексти Ліни Костенко не копіюють реальності. А відмова від усталеного, будьонного виражається в її поетиці начебто звичайним способом — заперечною часткою не. У цій естетичній дрібничці захована мовна особистість Поетеси. У сильній текстовій позиції початку вірша звичайними є речення із не, що одразу ж уводять в індивідуальний поетичний світло, відмежований від стереотипних уявлень. У її рядках звучить відмова від стереотипів етики, світогляду:

Не треба класти руку на плече.

Цей рух доречний, може, лише в танці.

Я кохаю Вас, Єво. Не виходьте за мене заміж.

Не треба думати мізерно.

Безсмертя е ще дене-де.

Крім того, це ще і відмова від загальноприйнятних принципів мистецтва, творчости, що інколи звучить парадоксально, однак органічно для світосприймання Поетеси:

Поетів ніколи не був мільйон…

Великі люди й не вміють писати віршів.

Про, як натхненно вміє він не грати!

Заперечна частка не структурує образ ліричного «я » :

Не жінка. Найкращі лицарі.

наді мною зломили меч.

Я людей не проситиму сили, я нічого не просила…

Я, що прийшла у світло задля корид, що не люблю юрби й телекамер…

У вірші «Я пішла як на дно «сильна позиція кінця твору включає естетично довершену фразему, що передає ідею духовної суверенності ліричної героїні:

Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.

Крижаніє ріка. Вже немає ані хвилі, ані хмар…

Так заті хоч одне: перетлілі мої канати не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.

У словнику Ліни естетично проакцентованими є однослівні поетичні одиниці із не-, такі конденсати, що філігранно окреслюють межі індивідуальнопоетичного світу; у яких звучить мотив невимовлених слів:

Багато слів написано пером.

Несказане втратило несказанним.

…усе чекає невимовних слів.

Промовляє таїна буття й поезії:

світ незбагненний здалеку й зблизька.

Ті вдома — лише в невідомості.

Ще кожен вірш, як перше «мало » .

Це так природно — музика й годину, й Ваша скрізь присутність невловима.

Декларується ідея окремішності «я » :

Я дуже хочу в степ. Я дуже хочу в непоміченість.

Говорячи про естетику лексем із не-, звичайно ж не можна оминути увагою концептуально навантаженого поняття неповторності, яку не лише вписується в аналізовану мікрогрупу, а і синтезує найважливіші ідеї, що структурують ієрархію поетичної моделі світу, вибудувану на підвалинах заперечення повторного, звичного. світ, одну годину на якому протікає буття, — неповторні:

Усе святе, усє неповториме…

І неповторність кожної хвилини.

Шукає шлях від болю до перлини.

Індивідуальна свобода — це неповторність:

І не знецінюйте коштовне, не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне на сто ерзаців у собі!

Всі інші ганьби проходять повз, аби в повтори не згубить одне, своє, неповториме…

Кохання — поза межами повторного, звичайного:

Любов неповторна моя валторна…

Ті прийдеш знов. Ми будемо на «ві «.

Чи ж неповторне можна повторити?

І нарешті Поезія, що вбирає у собі світ й Слово (що одночасно є несловом):

Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

Поезія Ліни Костенко — справжня, неповторна в найглибшому сенсі цого слова.

Заключне слово.

Історичні асоціації, багатство які вирізняє поезію Ліни Костенко, а також діапазон моральних роздумів, окреслюють важливий для лірики 60−70-х років спосіб мислення, протиставлення культури й традиції процесам, котрі відбувалися у сфері офіційного культурного життя. Спротив тоталітаризмові, переконання, що поєзія для духовності народу є важливою засадою його існування, що за нею — одвічна щоправда, бо поєзія висловлює ті, у інших формах вже заглушене, задушене, — споріднює поезію Ліни Костенко із моралістикою Неслава Мілоша. Заговорили Українською У «язуючи минуле із сучасним, поетеса розширює часопросторові площини. Важливим є також переплетіння традицій: національної, міфологічної, історичної. Компонуючи їхнього майже як дослідник, авторка «Неповторності «апелює до етики, а чи не може сказати чогось упрост, прямо, то вдається до іронії. Іронічну позицію вживає щодо сучасності, щодо безоглядних досягнень науки, котрі людина використовує проти собі, щодо технологічного баласту, що Веде до обездуховлення І гедонізму. Ліна Костенко захоплена гуманістичними ідеями — одна із важливих рис поезії шістдесятників, — котрі трактує як спосіб протистояння холодного технологізмові і глухоті Сучасної епохи. Духовне життя може існувати лише в просторі вільної культури, де повторюваність й змінність виступають чинниками єдиного ненормованого процесу обміну, перетворення, наслідування, творення. Загальне і індивідуальне в літературному процесі має виступати як особлива єдність вибору і комбінації. Алі справжня поєзія це не лише стиль, уміло підглянута манера, інтелігентно виспівана ідея. Це також, а може, передовсім, відвага заглянути в майбутнє: «слух майбутнього — абсолютний ». Неповторність й відвага є мистецьким й життєвим девізом Ліни Костенко. А ще — вірність собі, непокірність. Ліну Костенко характеризує енергійне простування проти течії, декларація про збереження власної індивідуальності у творчости под тиском ідеологічної машини, уміння брати із великої європейської традиції найцінніші вартощі без епігонства. Неповторність Ліни Костенко радше духовна, ніж формальна, вона визначає її спосіб існування в сучасній літературі - сприйняття традиції й водночас наявність індивідуальних рис поетеси, котра ніколи не ступала стоптаними стібками й вперто прагнула до вироблення власного, притаманного лише їй стилю. Ліричне «я «поезії Ліни Костенко змагається із історією, порушує моральні проблеми, що стояти перед людиною XX століття, замислюється над жорстокістю цієї епохи, Ідо так брутально топтала будь-які вияви гуманності і водночас був сповнена гуманістичними ідеями. Найважливіша пам «ять (історична, особіста, родинна) полягає до того, щоб не загубити чогось важливого в процесі побудови власного трибу життя. Поетеса, засвоївши уроки Тараса Шевченка, мовчазно, в щонайвищих алюзіях виспівала пісню про голод, про репресії проти української Інтелігенції, й, із іншого боці, увібрала досвід чудового світу середземноморської культури із перспективи України, відгородженої від Європи політичною завісою. Звідси така важлива здатність поетеси виражати власний досвід у суперечностях й розтерзаності свого години без лакування і полірування. У поезії Ліни Костенко індивідуальний стиль змагається зі стилями культури, вразливість творчої індивідуальності - із ідеями епохи, біографія — із історією. Поетеса, Яка в усіх могла висловити, виспівати, усвідомлює, що із нею завжди залишаються іронія чи мовчання. І ці дві останні ціності, котрі відсилають нас до її біографії й прикмет індивідуального стилю, вона зберігає як незаперечну печатку власної неповторності.

Список викорисаної літератури.

1.Брюховецький В. С. Ліна Костенко. Київ «Дніпро» .1990 р. 2. Журнал Дивослово. 2001 .3. 3.Ф. С. Кислий. Українська література.