Фёдор Іванович Тютчев. 
Життя за рубежом

Поэзия Федора Івановича Тютчева належить до найкращим створінням російського поетичного генія. Тютчев близький нам як натхненний споглядальник природи, знайшов свої, лише їм властиві фарби, аби закарбувати її красу. Він показував природу рухається, в безупинної зміні явищ, в перехідних станах, — від зими навесні, від літа до осені, від грози до заспокоєнню, від дня до ночи:

День вечоріє, ніч близка,.

Довшай з гори лягає тень,.

На небі гаснуть облака…

Вже пізно. Вечоріє день… Нам доріг Тютчев ще й тим, що було чуйним тайновидцем людського серця, вмів передати найтонші відтінки i глибокі протиріччя душевних переживань. І хоча Тютчев був істинно російським поетом, великий період житті провів за границей.

Після закінчення Московського університету Тютчев влаштувався службу в Колегію закордонних справ й у 1822 року прийшов зарубіжних країн. Там, в Німеччині та Італії, він проводив 22 года.

Попри те що, що німецький та французькою мовами стають мовами його служби, його любові, його сім'ї; багаторічне перебування там лише зовні віддалило його від батьківщини, а й у той період однаково любив батьківщина та поезію. І тому «Вірші, надіслані в Німеччині» були написані російською. Пізніше Некрасов написав: «Насамперед, скажімо, хоча які й надіслані були в Німеччині, не підлягала жодному сумніву, автора їх була російська; всіх їх написані чистим й чудовим языком».

Що ти від хилиш над водами,.

Іва, верхівку свою?

І тремтячими листами,.

Немов жадібними устами,.

Ловиш швидку струю?..

Хоч нудиться, хоч трепещет.

Кожен листок твій над струей…

Але струмінь біжить і плещет,.

І, сонцем ніжачи, блещет,.

І сміється над тобой…

То справді був хоч і тривалий, але тимчасовий розрив із батьківщиною. У ті такі далекі часи ні залізниць, ні електричних телеграфів і близько був; поштові повідомлення відбувалися повільно; російські мандрівники були рідкісні. Але у всієї обмеженості спілкування з друзями, з Батьківщиною, не втратив «живої відбиток російського розуму, російської душі». На чужині Тютчев виріс у глибоко своєрідного поеталірика, дивовижної майстра російського слова. І весь процес внутрішнього розвитку, від юності до зрілого віку, йому довелося зазнати поза Батьківщини одному, без що йогоабо допомогу й поддержки.

22 року кращої пори життя проведено їм за границей:

Ні дня, щоб душа не ныла,.

Не знемагала б про былом,.

Шукала слів, не находила,.

І сохнула, сохнула з кожним днем,;

Як той, хто жгучею тоскою.

Нудився краєм родном.

І раптом дізнався б, що волною.

Він похований дно якої морському. Уявімо само одержувати його собі одного, кинутого майже хлопчиком у вир вищого іноземного суспільства, окружённого усіма спокусами «великого світла», искушаемого власними даруваннями, які відразу ж, з першого його у цій блискучої європейської середовищі, доставили йому стільки співчуття та успіху, — нарешті улюбленого, балуемого жінками, із серцем ласим на захоплення. Як, начебто, цієї 18- літньої юності не піддатися звабам марнославства, гордості? Не було очікувати, що він, подібно багатьом нашим поетам, поклониться кумиру, званому світлом, прилучиться до його злий порожнечі й у гонитві за успіхами принесе чимало моральних жертв на шкоду і правді і таланту?

Отут і вражає мене своєрідність його духовної природи. Так, він любив світлотак, але з особистий успіх, не утіхи самолюбства вабили його до світу. Тютчев любив його блиск і красивість; йому подобалася ця театральна, майже міжнародна арена споруджена на громадських висотах, де у розкішної сценічної обстановці виступає вишукана зовнішність європейського гуртожитки зі своїми принадністю утончённой культуры.

Взагалі, як і усному слові, точно і у поезії, його творчості лише в хвилину твори доставляло йому авторську втіху. Воно швидко, миттєво спалахувало у мові чи віршах, вгасало і зникало з памяти.

Поринувши разом у повітря стрункого і суворого німецького мислення, Тютчев швидко отрешается від усіх недоліків, якими страждало тоді освіту в нас у Росії, і їх отримує великі i глибокі сведения.

Він спілкування з видатними діячами західноєвропейської культури (німецьким поетом Генріхом Гейне, німецьким філософом Фрідріхом Шеллингом, чеським ученим і письменником Вацлавом Ганкой), ревно вивчав німецьку философию.

У листі И. В. Киреевского з Мюнхена у Москві зі своєю матері, про 27-річному Тютчеву сказано: «Вона однією своєю присутністю міг бути корисний в Росії. Таких європейських у нас перелічити по пальцам».

Взагалі за його незвичайній талановитості наукової діяльності не заважали йому вести саму розсіяну життя й не залишили ньому ніякої пилу, яку багато учённые люблять висвічувати і який так здатна снискивать благоговіння толпы.

Колись російський філософ-ідеаліст В. Соловьёв писав: «Для Тютчева Росія була стільки предметом любові, скільки веры»:

Розумом Росію не понять,.

Аршином загальним не измерить:

У ній особлива стати ;

До Росії можна тільки вірити. Значення Тютчева у розвитку російської ліричної поезії визначається її історичним становищем: молодший одноліток і учень Пушкіна, він став старшого товариша і вчителем ліриків послепушкинского періоду. У віршах Тютчева багато вишуканості, пластики, вони мають, за словами Добролюбова, і «пекуча пристрасність », і «сувора енергія ». Вони дуже цельны, закінчено: під час читання їх складається враження, що вони нанесені миттєво, єдиним поривом. Попри скептичні ноти в поезії Тютчева, часом котрий стверджував, що діяльність людини — «подвиг некорисний », більшості Шевченкових творінь віє молодістю, невмирущим жизнелюбием.

Список використовуваної литературы:

1) Ф. И. Тютчев «Весняні води», Москва 1983 г.

2) В. П. Соловйов «Зібрання творів», СанктПетербург 1906 г.

3) Н. А. Некрасов «Зібрання творів о 12-й томах», Москва 1953 г.

4) Журнал «Література у шкільництві», Москва 2003 г.