Стилістичне функціонування модальних синтаксем

Модальні синтаксеми здатні якнайяскравіше репрезентувати авторську модальність у художньому мовленні (як представлено вище). Однак до стилістичного потенціалу цих одиниць у художньому стилі варто додати те, що особливої ваги модальні синтаксеми набувають у результаті повторення вставного слова чи словосполучення в одному тому самому реченні: У тих скиртах ще, може, шукатиме притулку, в тих посадках ще, може, займатиме бойові рубежі (О. Гончар) [9, с. 265].

З метою репрезентації авторської модальність паралельно можуть уживатись:

• 1) синонімічні вставні одиниці: Може, справді, нічого не було? (П. Загребельний);
• 2) однокореневі вставні слова: В метро не знав, куди подіти валізу, незграбно тримав її поперед себе, привертав усі погляди, можливо, його хтось упізнав, може, дивувалися… (П. Загребельний);
• 3) несинонімічні вставні одиниці, які внутрішньо розчленовують модальність речення: До речі, моїй доньці, мабуть, стільки років, як і вам…; Може, вдруге, справді, такого не буває; Поки стрибав, то, може, й кріль, а раз я його вбив, то, виходить, заєць (П. Загребельний) [Там само].

Особливу роль модальні синтаксеми відіграють і в публіцистиці. В. І. Грицина принагідно зауважує, що в реченнях публіцистичного стилю спостерігається досить-таки широкий спектр модальних та суб'єктивно-оцінних значень, виражених вставними одиницями [8, с. 8].

Загальновідомо, що певний факт може цікавити автора не як окремий елемент, а в поєднанні з соціальними оцінками, але в багатьох текстах факти подаються відокремлено від авторських оцінок, без засобів емоційного забарвлення. Провідним завданням мовця стає досягнення емоційного впливу на адресанта, не виходячи за межі стандартизації. Подаючи актуальні проблеми суспільства, публіцистика оперує різноманіттям лінгвальних засобів, одним із яких є одиниці інфраструктури речення, а саме — частина вставних і вставлених конструкцій [15, с. 151].

І. Онищенко стверджує, що емоційну оцінку фактів і подій у базовому реченні публіцистичного тексту виражають вставні одиниці іменникового типу, виражені прийменниково-іменниковими формами. Превалюють конструкції «прийменник на + іменник», функціонуючи як без поширювачів (на щастя, на радість, на жаль, на горе, на сором та ін.), так і з поширювачами (на велику радість, на нашу велику радість, на великий жаль, на превеликий жаль, на превеликий смуток та ін.), підкреслюючи високий ступінь вияву оцінки. Автор оцінює те, про що розповідає, виходячи з етичного критерію добре / погано [20, с. 301]. У цьому зв’язку варто диференціювати модальні синтаксеми, що виражають позитивну та негативну емоційну оцінку.

Емоційні оцінки радості, задоволення у публіцистичних текстах репрезентуються за допомогою вставних слів на щастя, на радість, на наше щастя, на велику радість та ін.: На щастя, Марія Галич не потрапила у жорна сталінських репресій, як її колеги по перу: Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка («Літературне Придніпров'я»); На радість уболівальникам, «Мілан» отримав другу поспіль перемогу («Спорт») [Там само].

Негативні ж емоційні оцінки вербалізуються за допомогою вставних одиниць на жаль, на великий жаль, на превеликий жаль, на сором, на горе та ін. У публіцистичних текстах вони слугують надійним засобом вираження: 1) жалю: Попри всю цінність зібраних матеріалів, мусимо, на жаль, констатувати: для написання таких пізнавальних книжок самого лише патріотизму замало — потрібен дар володіння словом, уміння відібрати й подати вражаючі факти з нашої давньої й недавньої історії, одне слово — талант публіциста… («Літературна Україна»); прикрості: На великий жаль, це дуже прикро, і вони пішли не на користь українсько-російським відносинам («Епіцентр»); 3) обурення: На жаль, не лише пересічні громадяни країни, а й народні депутати не можуть отримати повноцінну інформацію («Нація і держава»); 4) осуду: У нас є українці різної етнічної приналежності - державники, і є українці не лише «русскоязычные», а й, на превеликий жаль, україномовні і україногенні, які вороже ставляться до незалежності України, до самих українців етнічних («Київ»); 5) незадоволення: На жаль, відсутні сучасні механізми економічних зв’язків з підприємцями, власниками підприємств торгівлі та харчування («Червоний гірник»); 6) тривоги: На жаль, кон’юнктура, яка склалася в сучасному образотворчому мистецтві Придніпров'я, не сприяє широкій популяризації творчості цих художників, як і художників «огрінської школи» («Літературне Придніпров'я») [20, с. 301−302].

З-поміж вставних конструкцій у сучасній публіцистиці широко представлені односкладні (означено-особові, неозначено-особові, безособові та безособово-інфінітивні) речення, які виконують різні функції, наприклад:

• 1) власне-модальну — означають ставлення мовця до ступеня реальності змісту висловлення (Він повернутий на доопрацювання, поки що, треба гадати, його знову будуть «протягувати» наші політичні опоненти («Літературна Україна»);
• 2) модально-вольову — позначають різні контакти із співрозмовником (Все ж, сподіваюсь, в головному я не помилився («Дніпро»);
• 3) модально-кваліфікативну — указують на джерело повідомлення, ставлення мовця до способу оформлення висловлення (А, як то кажуть, що будуємо — те й маємо («Час-Time») [8, с. 10].

Осібне місце з-поміж інших функцій вставлених конструкцій займає оцінна, що передбачає вияв різних типів оцінок: інтелектуальної, емоційної, етичної, мовної та ін. У публіцистичному стилі превалюють вставлення, які виражають позитивну або негативну емоційну оцінку: Особливість (а сьогодні горе!) Шостки — наявність у ній кількох великих підприємств ВПК, продукція яких у незалежній Україні стала практично непотрібною («Голос України»). Як уважає І. Онищенко, автор, даючи за допомогою вставленої одиниці оцінку тому, про що йдеться в основному реченні, виражає власну точку зору, сформовану відповідно до певних суспільних критеріїв, а це певним чином впливає на вироблення переконань читача [20, с. 302]. Водночас І. Онищенко стверджує, що, відображаючи емоційний стан автора, ці конструкції мають високий ступінь впливу на читача. Своє бачення тих чи тих життєвих реалій та ставлення до них автор намагається подати у певній граматичній структурі, яка, на його думку, є найбільш релевантною для вираження потрібної комунікативної інтенції. Питальна форма з цього погляду виступає як така, що здатна реалізувати емоційно-оцінне та суб'єктивно-модальне значення з високим ступенем експресії: Звідси повзуча ряснота ерзацу жаргонних звертань: шеф, бос, патрон, головний, папа, начальник, старшой, у найкращому (чи найгіршому?) разі - керівник («Київ») [Там само].

Безперечно, модальні синтаксеми використовуються і в науковому стилі. Так, для вираження авторської модальності в мові наукової літератури часто використовують модальні синтаксеми семантичної групи «переконаність / невпевненість» [11, с. 61], як-от:

• 1) переконаність: Безумовно, найістотнішою відмінністю дискурсу від тексту є визнання того, що дискурс — це складне комунікативне явище, яке вміщує в собі, крім традиційних лінгвістичних параметрів, властивих тексту, й соціальний контекст, який дає уявлення як про учасників комунікації та їхні характеристики, так і про процеси породження і сприйняття повідомлюваного (Ж. Горіна);
• 2) невпевненість: Однак протягом усього періоду розвитку уявлень про кримінологічну характеристику злочинів учені були єдині, мабуть, тільки у визнанні наукового значення даної категорії та її системного характеру (Є. Блажівський).

Наковці аргументовано доводять, що в будь-якому науковому тексті позитивна або ж негативна оцінка знаходить свій вияв уже в тому, що «автор експліцитно чи імпліцитно вказує на свою згоду чи незгоду з думкою інших вчених» [11, с. 62]. За спостереженнями К. А. Жук, у науковому текстовому масиві тільки 8% негативних оцінних суджень, позаяк «загальноприйнятим є скоріше зовсім не наводити протилежну думку, аніж згадувати її в негативному чи критичному аспектах», проте, якщо наукові праці написані у формі критичної відповіді опоненту, то з’являються яскраві «приклади незгоди, які, однак, частіше виражені імпліцитно» [Там само].

І. В. Житар справедливо зауважує, що стосовно вставлених конструкцій, то в них осібне місце замає модальний кваліфікатор, що маркує повідомлювану інформацію різною тональністю суб?єктивної модальності, наприклад: Сурядні сполучники передають шість (а не три, як визначали в традиційній граматиці) основних типів семантикосинтаксичних відношень… (К. Городенська) [10, с. 238].

А. П. Романченко вважає, що в науковому стилі вставлені одиниці іноді позначені певною емоційністю, апелюючи до адресата, репрезентуючи сумнів, припущення, імовірність, спонукання його поміркувати разом з автором та ін: Я мав «щастя» пізнати ще в свої студентські роки і зокрема при вивченні (обов’язковому!) примітивних праць Сталіна з мовознавства (О. Карпенко) [25, с. 208].

У офіційно-діловому стилі здебільшого використовуються вставні слова та словосполучення, що вказують на ступінь упевненості або невпевненості в повідомленні (звичайно, напевно, безумовно, на жаль, на щастя, як на зло, можливо, може, мабуть, безперечно, безсумнівно, власне кажучи, зрозуміло, без сумніву, немає сумніву, видно, очевидно, припустимо, відома річ, сказати правду, як-не-як, так би мовити, видимо, либонь та ін.) [16, с. 20]. Вставні слова та словосполучення, як-от: на жаль, на щастя, звичайно, безперечно, очевидно, мабуть, повірте запобігають надмірній категоричності та офіційності ділового спілкування, а також роблять його ввічливішим, доброзичливішим: На жаль, ми не можемо постачити вам принтери цієї моделі, оскільки їх тимчасово знято з виробництва; Як ділові люди ви, звичайно, розумієте всю складність ситуації; Ви, мабуть, чули про діяльність нашої організації; Повірте, ми усвідомлюємо важливість виконуваного завдання.

У розмовному ж мовленні модальні синтаксеми характеризуються емоційною наснаженістю та експресією, наприклад:

• — Зараз ми швидко виконаємо домашню роботу та підемо гуляти.
• — Добре. Тільки в мене, мабуть, немає ручки з собою.
• — На жаль, у мене одна ручка. А олівець не підійде?
• — Я не впевнена, але, може, згодиться. Я виконанаю завдання на чернетці, а дома його просто перепишу в зошит.

Отже, модальні синтаксеми використовуються у різних стилях української мови, однак найбільша їх частотність представлена в художньому мовленні.

Висновки до розділу 2.

Універсальною категорією, яка властива висловленням, вибудуваним за граматичним зразком речення, є модальність. Нині її диференціюють на об'єктивну та суб'єктивну. Саме суб'єктивна модальність — репрезентація ставлення мовця до висловлюваного (впевненість / невпевненість, згода / незгода, експресивна оцінка.

У межах суб'єктивної модальності слід розглядати авторську модальність, надійними вербалізаторами якої є вставні (головно) та вставлені конструкції. Спектр модального потенціалу модальних синтаксем представлений різними значеннєвими відтінками.

Будучи вербалізаторами авторської модальності, вставні та вставлені одиниці відрізняються своєю частотністю, структурою, морфологічними засобами.

Осібне місце займає стилістичний потенціал модальних синтаксем, що виражають авторську модальність. Найяскравіше вони представлені в мові художньої літератури, публіцистики, науки та в розмовному мовленні. Значно менші позиції займають ці одиниці в офіційно-діловому стилі.