Устремленность у майбутнє та минуле

Устремленность у майбутнє та прошлое

Аникин А.А.

Чеховское творчість передає настільки дороге російської класики буття часу у теперішньому: слово живе разом з епохою. І чеховський «Вишневий сад «став геніальним символом переломного часу. Він вінчає самий значний етап у розвитку російської класики — від Пушкіна до руйнівною і одночасно революційної смуги початку ХХ столетия.

Но ми торкнемося тепер і було із ще однією важливою особливості життя в часу, властивої російської класики: звернення поваги минулому і будущему.

Чеховские герої, розумні про щасливі часи ніколи, — закономірне створення російської класики; вони також народжені літературним досвідом. Лише цей досвід залишався частіше осторонь основного русла російського слова. У нашій класиці слово живе самим буттям, життя й слово — одне. Саме тому основна, навіть переважна смуга художнього життя настільки тісно пов’язані з сучасністю. Але здавна в літературі були створення, навіяні мрією, які малюють утопічні картини певної небувалою країни чи далекого будущего.

Ближайшие для класики утопії - це найчастіше сни, умовні замальовки, дані як сновидінь. Сон взагалі грає чудову роль у нашої живого життя, а й у мистецтві. Пригадаємо живі чи віщі сни Тетяни Ларіній, П'єра Безухова, Родіона Раскольникова. І, звісно, сумно знамениті сни Віри Павлівни, юної героїні роману Н. Г. Чернышевского «Що робити? «(1863). Саме буде змальовано якесь час як собі епоха, Не тільки що з долею героя окреме подія чи состояние.

Это нечастий, але пам’ятний мотив у російській літературі, і, звертаючись до картини майбутнього, ще й саме у вигляді сну, Чернишевський, очевидно, спирався на досвід ще А. П. Сумарокова з його коротким трактатом «Сон «Щасливе суспільство «» (1759), А. Н. Радищева з фрагментом-сновидением у розділі «Спаська Полесть «» Подорожі з Петербурга у Москві «(1789). Так, і століття не розтрощать істину радищевских прекрасних слів: «Про природа, объяв людини у завіси скорботи при народженні його, влача його за суворим хребтах страху, нудьги та печалі через весь його століття, дала ти то втіху сон » .

Правда, у Радищева чи Сумарокова сни розкривають не час, лише якесь небувале простір, вигадану країну. Чернишевський ближчі один до поетику «Сну «декабриста А. Д. Улыбышева (1819), де говориться про уявлюваному Петербурзі - через 300 років. Ще далі намагався зазирнути у майбутнє В. Ф. Одоевский, не закінчивши свою утопію «4338 рік », опубліковану лише у радянські 1920;ті роки. Цю річ Чернишевський чи знал.

Характерная особливість ранньої російської утопії - її наївність і вже поготів нездійсненність. Збувалися хіба що для суто матеріальні деталі, на кшталт торжества електрики і алюмінію, вирощування гібридів і навіть штучного білка. Але як і стали правити Землі поети (мрія Одоєвського), не замешкали котрі мають піснями й танцями в пренадлишку щастя, що привидилося нервозною Вірі Павловне.

" І сниться Вірі Павлівні сон… ", четвертий по счету.

Череда юних цариць проводить Вірочку по щасливою землі - спочатку це Росія. От якби куди зазирнути некрасовским чоловікам, так чи б це вони що зрозуміли і відчули в такою собі напруженої, бунтівливої життя з рвучкими почуттями і думками, естетикою легені й вільної праці і пронизує еротикою. Не зрозумів би цього щастя мужики…

" Невже то ми? Невже це є наша земля? «- «Так, ти бачиш віддалік річку, — це Ока, цих людей ми, з тобою я, російська! «Однак у всіх картинах сну немає ніякої національного колориту, як, втім, немає і ніякий чіткою російської духовності. Усі чудово й примітивно у тому примарному царстві свободи, де головним став комфорт проживання тривалої і легкого життя з сомнамбулическими піснями й танцями. Наука і забезпечили все тілесні потреби людей, а духовність замінена переважно чуттєвими оргіями: «Тільки такі люди можуть цілком веселитися і чути весь захоплення насолоди! Як вони цвітуть здоров’ям і силою, як стрункі і граціозні вони, як енергійні і виразні їх риси! Усі вони — щасливі красені і красуні, провідні вільну життя праці та насолоди, — щасливці, щасливці! «.

На тлі глибоких істин російського реалізму це майбутнє був би просто нерозумно, але рятівна художня щоправда реалізму: все-таки ці сни бачить химерна і простувата Вірочка, автор начебто й не вимагає визнати такі картинки за перл твори, хоча підносить їх без співчуття та значною мірою бачиться його особиста присутствие.

Фантазии року вдаються російському письменнику, і, — зауважимо цю властивість дивного роману «Що робити? «- небувалий сон вписаний у дуже щільне полотно життя, що підкреслюється й чіткою хронологією. Основне дію роману суворо датоване, з першого рядки: «Вранці 11 липня 1856 року обслуга одній з великих петербурзьких готелів у станції Московської залізниці був у спантеличенні, почасти навіть у тривозі «. Й усюди художній хронометр дуже чітко відстежує долю героїні, спочатку повернувшись у 1852 рік, та був відраховуючи час, протягом десятиліття, — оскільки кує сама Віра Павлівна дні напередодні свого першого фальшивого замужества.

" Що робити? «- точна енциклопедія життя російської різночинної інтелігенції 50−60-х років, виписана незвичним стилем і - це абсолютно необхідна історія російської классики.

В рідкісних випадку пафос революціонера змушує автора прискорити біг часу. І це сон Віри, і кінцівка роману, де відбувається «Зміна декорацій »: «То що це таке? Ви починаєте розповідати про 1865 рік? — Так. — Так чи можна це, даруйте! — Чому ті ж не можна, якщо знаю? «- каже автор і крізь три рядки ставить дату закінчення роману — «4 квітня 1863 ». Так ще якось автор дає своїх героїв в 1857-м року почитати із яким почуттям поему Н. А. Некрасова «Коробейники », написану в 1861-ом. І, скоріш за все це свідомий ігровий хід» у дусі жартування над проникливим читателем.

Как би там не було, зауважимо, що Чернишевський дав одне із рідкісних російської класики прикладів звернення до майбутнє. Приклад невдалий ні з змістовному, ні у мистецькому відношенні. І це те, що грунт російської класики — це реальність. Реальність у найвищому звучанні цього терміну, реальність як висока Істина, як Божественне, одухотворене буття, а чи не легкі гри воображения.

Куда більш органічним був досвід звернення до проведеного часу. Для класики XIX-го століття це також рідкісний досвід, але передбачив поява геніальних історичних романів століття ХХ-го, коли російська література після короткої катастрофи декадансу повернулася до національної традиції, повернулася до вищому досягненню російського художнього слова — до реализму.

Обращение поваги минулому у російській класиці не містифікація, як властиво літературі нашого часу, а насичення справжнє минуле буття. Серед значних творів тут треба назвати роман Л. Н. Толстого «Війна і світ », «Капітанську дочку «і «Бориса Годунова «О.С.Пушкіна і «Тараса Бульбу «М. В. Гоголя. Ми у такий спосіб розмістили твори, підкресливши устремління до дедалі далекого минулого: письменник 19-го століття створює полотно ще недавніх подій початку століття, звертається до пугачевскому повстанню 1773−1775 років, царювання Бориса Федоровича Годунова 1598−1605 років, картина Запорізької Січі, яку сам автор датує XV-м століттям. Слово рухається вглиб століть, до першовитоків російського укладу, до чого тут ж слід назвати праці істориків, а передусім створення «Історії Держави Російської «Н. М. Карамзина (1815) — працю видатного поета і прозаїка, вдохновивший і Пушкіна на шлях історичних разысканий.

Итак, найбільш давня епоха — в повісті М. В. Гоголя (1842).

Когда відбуваються події козацьких битв?

Сам Гоголь вже у першого розділу говорить про своєму герої: «Це були з тих характерів, які можуть лише виникнути на важку XV століття над полукочующем розі Європи, коли вся південна первісна Росія була спустошена, выжжена дотла неприборканими набігами монгольських хижаків ». Нехай так, але ми пам’ятаємо і саме початок повісті, коли сини Тараса повертаються опісля у Київській Духовной Академии: то це вже точна деталь, і знаємо, що виникла в 1615-м року. Ніяк у згоді зі століттям XV-м… У розділі 12 названі Остраница і Гуня — герої вже 1630−40-х років. Самі зображені події часом прямо сягають документам епохи, але скрізь це саме середина сімнадцятого столетия.

Сравним: «Така час тепер завелася, що вони церкви святі тепер наші. Тепер у жидів на оренді. Якщо жиду вперед не заплатиш, те й обідні не можна правити. І ксьондзи їздять нині за всієї Украйні також в таратайках. Не то біда, що у таратайках, бо біда, що запрягають не коней, а й просто православних християн. Вже, кажуть, жидівки шиють собі спідниці з попівських риз. От на які справи водяться в Україні, панове! «Так пише Гоголь.

А ось документальний уривок із листа творів історика С. М. Соловьева: «З цієї часу будь-яку свободу у козаків забрали, тяжкі і незвичні податі наклали, церкві та обряди церковні жидам запродали, дітей козацьких в казанах варили, дружинам грудях деревом вытискивали ». Це означає літописець малоросійський; але ось що говорить польський: «У 1640 року, в місяці лютому, татари кримські усю країну близько Переяславля, Корсуня і великі маєтку князів Вишневецьких вздовж і впоперек спустошили, покупців, безліч худобу забравши, повернулися додому без будь-якої погоні, оскільки козацької варти більше було. Таку вигоду отримала республіка від знищення козаків, проте від того, що старости та панове в Украйні також хотіли збільшити свої доходи, жидів скрізь запровадили, всі у оренду віддали, навіть церкви, ключі до яких в жидів були: хто цього потребує було одружитися або дитя охрестити, мав сплатити це жиду-арендатору » .

У Соловйова ми зустрінемо й послабити особистість старого козака Тараса, який при посаді старшого, чи гетьмана, недавно убитих Дорошенко (1628) і Григорія Чорного (1630). Смерть Тараса теж буде почасти близька до гоголівського зображенню: «Результат цієї війни у більшу частину звісток, як малоросійських, і польських, представляється загадковим: козаки беруть гору над Конецпольским і, як і раніше, видають йому Тараса, якого поляки стратять у Варшаві «.

Так чи інакше, в повісті немає жодних слушних свідчень згаданого автором XV-го століття. Звісно, усі події пронизані часом після так званої Брестської унії 1596-го року, що проголосила верховенство католицької віри над російським православ’ям, як і призвело до ряд кривавих подій, все-таки що призвели до великої Переяславську Раду 1654 року — договору про вічне злитті Великоросії з Україною, тобто про відновлення єдності нации.

У Гоголя немає згадувань про Верховній Раді чи про гетьмані Богданові Хмельницькому, отже за всі реаліям події «Тараса Бульби «має віднести десь до початку другий третини 17-го столетия.

А чого ж під назвою автором XV-й століття? Можливо, помилка, досвід відображення історії у художній слові поки лише складався. Але можливе й інша прочитання фрази з першого глави: Гоголь показує, що характер його героя визначено саме більш древньої епохою, коли протистояння в Україні лише зароджувалося і лише зароджувалася сама Сечь?

Да, напевно, хронологічні усунення були неминучими в гоголівське досвіді: він створює не хроніку, а справжню поему становлення великої Росії і близько про трагічному затвердженні Православ’я, нітрохи не ідеалізуючи знає своїх героїв, показуючи, наскільки складно йде до Христа людина кривавої епохи. Ну, і в тієї самої Соловйова знайдемо свідчить про те, що у виглядом «козаки більше нагадують татар, ніж християн ». Отож «Тарас Бульба «- це ще торжество Православ’я, лише страшно напружений — і нескінченний — шлях до нему.

Пушкин намагатиметься неодмінно уникати історичної неузгодженості у творах. Пушкін як продовжив справа Карамзіна проникнення в факти минулого. Поетизація не підміняє точність хронографа.

Но мушу помітити й таку що лежить лежить на поверхні сприйняття особливість російської поезії, зверненої поваги минулому: письменник ніде не відтворює справжній мову тієї епохи, до котрої я звертається. Ні на «Тарасі Бульбі «, ні з «Борисі Годунові «ми зустрінемо граматики 16−17 століття: досить розгорнути будь-який пам’ятник писемності минулих років, щоб відчути зовсім інший граматичний колорит. Ось хоч і «Шемякін суд »: «У неяких местех живяше двоє братів хлібороба: єдиний багатий, друзі убогий; багаті ж, позичаючи багато років значиться убогова, і може исполнити жалюгідній кількості його. По неколику часу приде убогі до багатому просити лошеди, тоді йому собі дров привезти; брат ж ми хотяше дати йому лошеди і дієслова йому… «Ні, мова гоголівських і пушкінських героїв початку 17-го століття не стилізована під історичну грамматику.

Так склалася класична традиція: звертаючись поваги минулому, відтворювати ось образ часу, а чи не його буквальність. А на цьому пізніше наполягатиме і Лев Толстой, даючи коментар до книжки «Війна і світ », відповідаючи на цілий ряд закидів на невідповідність з деталями 1812-го года.

" Борис Годунов «більшою мірою є авторським чином епохи й видатної історичної особистості. Вже саме те, що саме герої несуть справжні імена, а чи не стануть вигаданими, як той самий Тарас Бульба, треба оцінити як вагомий крок, визначений водночас вже колишньої драматичної традицією ще від А. П. Сумарокова, автора «Димитрія Самозванця «(1771): драма взагалі менш схильна до умовним персонажам звертатися до історії. Пушкін цінував і драматурга В. А. Озерова, але із недовірою ставився до історичної правдивості, наприклад, трагедії «Дмитро Донський «(1807). Недостатньо історичної назви і навіть факту — важливо насичення духовну істину минулої эпохи.

Итак, звісно, з визначенням часу дії «Бориса Годунова «нічого очікувати видимих коливань, невипадково, пушкінське чуття до духу епохи породило вічні претензії іншого письменника, який звернувся до епохи Самозванця, Ф. В. Булгарина, впевненого у тому, що Пушкін запозичив епізод «Бориса Годунова «з його «Дмитра Самозванця «(1830). Гадаємо, що звідки б запозичень був: збіги народжені загальним материалом.

Но і конфлікт ж із Булгариным спонукав Пушкіна до найглибшим історичним здобутків, що він звернувся безпосередньо до епосі Петра Великого або до історії Пугачова? Детальний ознайомлення з документами, історичні відкриття, голоси сучасників, враження самих місць, де відбувалися події, — ось нова підґрунтя історичної прози, яку знаходить Пушкін, завжди наголосивши значення те, що імператор Микола І сподобався йому на роботу історіографа, хіба що вслід Карамзину.

Свод пушкінських історичних нотаток, присвячених Петру чи Пугачову, вражає поінформованістю докладно і любові до несподіваним парадоксів історії. Тома «Історія Петра «(рукописи 1832−35 років) і «Історії Пугачова «(перше видання 1834 року) вже з’явилися глибоким як історичним, а й літературною досвідом. Надзвичайно цікаві конспекти Пушкіна та її нотатки про історичних творах і фактах, зазвичай объединяемых розділом «Історична проза »: тут як шліфувалось майстерність і стиль Пушкина-историка: розбори творів М. П. Погодина, Н. А. Полевого, Н. М. Карамзина, С. П. Крашенинникова, Георгія Конисського (при неточном авторстві останнього) і ін. І, здається, написані до історичних досліджень «Полтава «(1828) чи «Арап Петра Великого «(не завершено), більш орієнтовані легенду минуле, ніж вірні деталі, добуті працею історика, мислителя на історичної ниві. І дивовижною повнотою епохи й історичних героїв насичена «Капітанська дочка », художнє заповіт Пушкіна, зокрема як і історичного письменника, опублікована у листопаді 1836-го года.

Гоголь про козаках веде мову як натхненний поет свого часу, бачить в єдиному ключі роботи над «Мертвими душами »: це захоплення героїкою в прозові 1830−40-е роки. Пушкін ж обрав інший підхід: історія Петра Гриньова дана як він власноручні записки. Рукопис досконало передає як канву подій, що з 70-ми роками XVIII століття, але не несе все риси мови тих часів. Це яскрава стилізація сімейних записок, чий стиль легко можна порівняти, наприклад, з реальними «Записками Андрія Тимофійовича Болотова. 1737−1796 ». Можна уявити, з яким веселістю і чуттєвістю одночасно Пушкін виписував подібні слова: «Юнак! якщо записки мої трапляться у твої руки, згадай, що ми найкращі і прочнейшие зміни є тими, що відбувається від поліпшення моралі, без будь-яких насильницьких потрясінь » .

Да, такий текст просто більше не повинен утримувати будь-які хронологічні вільності, як і «Тарасі Бульбі «. Тут, як й у романі про сучасності, в «Євгенії Онєгіні «, час расчислено за календарем, так лише на відміну від віршованого роману зовсім не від зашифроване, а подане наочно. Отак, скажімо: «Пояснити маю честь: цей прапорщик Гриньов перебував на служби у Оренбурзі з початку жовтня 1773 року по 24 лютого цього року, у якому число він із міста відлучився і відтоді вже у команду мою не був ». Ось такий «документ «введений у правове художнє розповідь — вигадка, але з усіма, до граматики, нюансами минулої эпохи.

Пушкин й тут, як і «Повістях Белкина «» приховує «власне обличчя під виглядом лише видавця справжніх записок: так переконливіше, щоб Час оживало під поетичним пером. Так Слово живе і торік, і теперішньому Времени.

В 1860-е роки Лев Толстой звертається до великих подій піввікової давності, явно ввібравши цінний досвід: як Пушкіна, що річ цілком очевидна, а й Гоголя теж. Так, він по-пушкински глибоко вивчає епоху — в документах, в свідоцтвах очевидців. Як Пушкін, робить поїздки на місця описуваних подій. Толстой й у сам текст роману вводить документи — як умовні, вигадані (на кшталт щоденників чи листів його), і справжні, цитуючи накази і ростопчинские афіші, наводячи справжні слова реальних осіб, або фрагменти пізніших книжок. Пушкінська школа…

Но немає від Гоголя чи прийшов відкритий авторський голос, оцінки й почуття, прямо що йдуть від імені, яке ім'я слід за обкладинці книжки — немає від Івана Петровича Белкина чи Петра Андрійовича Гриньова, саме від Левка Миколайовича Толстого. Такий живої авторської інтонацією була насичена і повість про Шевченка. Голос Гоголя, супроводжуючий картини Січі, передусім, чуттєвий, лиричен. Голос Толстого — весь підпорядкований думки, пізнього аналізу, хоча часом теж насичений чувством.

В «Війні і мирі «виникає дивовижний синтез об'єктивного розповіді з відвертим авторським присутністю. Це вже у композиції книжки, коли художні картини перемежовуються з філософськими чи историософскими міркуваннями, авторство яких позбавлене будь-якої художньої умовності. Невипадково, що Толстой якось видав свій роман, відмежувавши свої міркування як власне статей про кампанії 1812 року (1873), але надалі повернувся до першої композиції, як і велося із перших публікацій ще 1865-го року, коли авторська думку й оцінка вплітається у хід художнього развития.

Объективное протягом буття отграничено двома датами від початку у самому кінці роману: «Так говорила у липні 1805 року відома Ганна Павлівна Шерер » , — з цього починається перша сторінка (зауважимо, що через кілька епізодів Толстой скаже про «червневої ночі «: певне, помилка). А останній сюжетний відрізок датований в епілозі всієї епопеї: 6 грудня 1820-го року, коли П'єр є з Петербурга до маєтку Ростовых-Болконских, де гостює та його дружина Наташа.

Какая чіткість датировок — як на вічному меморіальному знаку… Ці дати треба пам’ятати, перечитуючи епопею, знаючи, що з першого сторінки час буде протікати протягом цілих п’ятнадцяти років — знаменних років у історії России.

Как тече час всередині цього промежутка?

Толстой виділяє кілька подієвих ліній, простежуючи в просторі центральної Росії і близько Європи — й — вибудовуючи своєрідні тимчасові перехрестя, коли які у один і той водночас різних місць і з різними особами послідовно проходять за художнім полотну. Час як повертається кілька разів — з ілюзією новизни. Толстой хіба що пропонує такий мотив: ось що відбувається у салоні Шерер, а цей час йде відступ російських військ, а П'єр виявляється полоненим у Москві, а князь Андрій переживає останні пробудження перед смертю поблизу Троїцької лаври, потім у Ярославлі, а Микола Ростов у цей час, як і сьогодні Бородіна, перебуває у далекому від армії Воронежі… Тож ми послідовно перерахували протягом епізодів одного часу, які відбуваються що початку 4-го тому. Але така сама тимчасова композиція витримана в усій епопеї: і той ж часовий відрізок прокочується в різних подієвих й просторових ракурсах.

Это створює певної об'ємності того що відбувається і не сприймається як умовність під час читання роману. Мистецтво володіти часом! І водночас загальна послідовність невблаганно і це об'єктивно, як ньютоновское час, тече від 1805 до 1820-му году.

Замечательно те що епічно переконливому розповіді Толстой цілком відверто позначає своє авторське присутність і свій, час: «Тепер, коли діячі 1812 року давно котрого з своїх місць, їх стоять особисті інтереси зникли безслідно, і одні історичні результатів часу маємо » , — в початку другій частині третього томи, але цей погляд з нової доби і завжди відчутний в толстовської стилістиці, навіть без як і открытости.

Стало звичним ремствувати на толстовську повчальність, неодмінні оцінки сюжетних стрічок і героїв. Ми скоріш сказали саме про відкритість, відвертості автора. Колись Достоєвський кинув репліку, що, мовляв, скрізь шукають пику автора, ж своєї ніде не показував… Чи правильне розуміння своєї ж індивідуальності. І наскільки це й природно виглядає толстовська відвертість: так, ось є художнє полотно, тоді як і, без якої немає ні творчості, ні сприйняття, хоч як намагатиметься приховати власне обличчя. Ось живе полотно буття, тоді як моя трактування — найприродніший звернення до подій минулих эпох.

И Толстой створив унікальний синтез: картина незвичайного історичного минулого живе, як б як така, а й автор картини скрізь поруч та її голос часом розгортається в яскраві трактати… Правдиво, без театральщини: є, і є - переконливе минуле існує і відверта оцінка з нової доби. У цьому вбачають якась особлива свобода толстовського стилю: оголення умовності, коли йдеться про поданні минулого, ще й так твердо датованого і підтвердженого стількома прийомами, створюють ілюзію реальності, — від стилізації промови (зокрема й знамениті сторінки французького тексту) до залучення документів: щоденників, листів, прокламацій і проч.

Да, толстовське уявлення минуле який завжди бралося, як істина. Власне, толстовська манера листи вже й передбачає, і нами саме версія подій, і явно знімає закиди на можливих неточності чи розбіжності з іншими версіями. Хоча у значительнейшей частини й версія цілком точно передає правду на той час у дух і характерах, а й у деталях. Звісно, це теж енциклопедія своєї эпохи.

Но ось, скажімо, одна з заперечень Толстому. П. А. Вяземский, великий літератор, друг Пушкіна, ознайомившись із романом Толстого в похилому своєму віці, в 1868 року, залишив замітку, повну виступати проти Толстим. «Почати з того, що у згадуваної книжки важко вирішити навіть здогадатися, де закінчується історія та де починається роман, і навпаки ». Вяземський наводить ряд епізодів, свідком яких було вона сама, й наполягає з їхньої мінливому описі у Толстого: не кидав імператор Олександре Павловичу межи простих людей бісквіти з московського двірського балкона!

Требовалось пояснення, і Толстой в 1868 року пише замітку «Кілька слів про щодо книжки Війна і світ », де наполягає, що «художник виводить своє уявлення про що сталося подію », а чи не дає буквальну хроніку фактів: уявлення Толстого імператора Олександра викликало горезвісний епізод з бісквітами; таким неврівноваженим, фальшивим і немудрим бачився автору його герой — особистість що залишилося для Толстого і загадкової: він вірив у історію перетворення Олександра Павловича в старця Федора Кузмича після мнимої смерті, але у романі про неї знайшлося лише одна добру, співчутливе слово, наприкінці розповіді: «Залишіть мене жити, як людина, і думати скоріш про власній душі і Бога «(«Епілог »).

Так що минуле, за всієї переконливості картини, дається Толстим саме як авторське уявлення, і навіть своєрідне велич у цьому, як просто автор це виявляє у самому ж тексті - для проникливого читателя.

Итак, ми бачили, як слово російської класики зливається із буттям у часі, в наступному розділі покажемо злиття з російським пространством…

Слово є саме життя, і дух — віє де хоче. У Євангеліє від Іоанна сказано, як «Дух дихає де хоче, і голос його чуєш, а чи не знаєш, звідки приходить і куди йде «(Ін. 3; 8). Така ж свобода духу у російській класиці: то живе справжнім, проникаючи у всі тонкощі сучасності; то йде в минуле, то повернеться майбутньому, якого, може, не судилося нікому бачити. Час російської класики объемлет собою все прояви бытия.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.