Нравственная проблематика сучасної прози

Нравственная проблематика сучасної прози.

(По одного з творів за вибором учня.).

Проблема морального вибору й у усієї творчості У. Бикова. Найімовірніше, що і фронтовик, міг спостерігати подібні ситуації, саме тому так тонко передає він думки і дії людини, що опинилося «на распутье».

Поэтому людей, не поддавшихся обставинам, мають моральний стрижень, він ставить на п'єдестал. Наприклад, в повісті «Сотников».

Отряд оточений німцями. Партизани голодують і мерзнуть на болоті. Без їжі приречені. Рибаку і Сотникову наказано добути їжі. Глибокої ночі вони йдуть на завдання. Саме з початком шляху автор починає дослідження про свої головні героїв. Сотников тяжко хворий. Його душить постійний кашель. Рибак радить хворому товаришу повернутися до загін. Той відмовляється: «усі дні він недоїдав і його хотілося погрітися в домашньому теплі». Тоді Рибак пропонує йому вафельний рушник, щоб обмотати простуженное горло, і поступово стає тепліше. Ми мимоволі починаємо перейматися симпатією до колишнього старшині Рибаку. Нам важко уявити, що, через кілька глав, Рибак здадуть вже іншим человеком.

Писатель, ніби нейрохірург, які і обережно розкриває нам знає своїх героїв. Напевно, своєрідним апогеєм розповіді стає сцена у домі старости, коли на повагу до хватці Рибака, та й для її життєвої моралі - максимальне. А сам Сотников постає далеко ще не доброю людиною: — Що, відпускаєш? — сипнуло запитав Сотников, що вони вдвох залишилися посеред двора.

— А, чорт із ним.

Сотников думав, що Рибак, коли відбере вівцю старости, розстріляє його, як посібника фашистів. Він співчувати людині, котрий погодився на службу у німців. Проте Рибак «не любив заподіювати людям зло — кривдити ненароком чи свідомо». Ще одна епізод із жінкою, яка коле дрова біля свого хати. Сотников, ссутулясь, сумно очікував під стіною. А Рибак закинув за спину карабін і, розпочавши сокирище, нарубав їй дров.

Однако моральні випробування дедалі більше ускладнюються. Сотникова ранять в перестрілці з поліцаями. Спочатку Рибак зрадів, що злетів з переслідувачів. Їх затримав Сотников своїм карабіном. І все-таки Рибак «раптом чітко зрозумів, що іти не можна. Як можна стільки сили витрачати з цього кляту вівцю, якщо там залишався товариш?». І він, намагаючись не розмірковувати більше, швидким кроком вирушив зі свого сліду тому. Він це був важкий выбор.

Сотникова ж страшило інше: «стати інших тягарем» чи потрапити до рук поліцаїв. Він вже вибирає смерть. Василь Биков докладно описує, як Сотников стягує зі здорової ноги «смерзшийся бурок», щоб у цій ситуації «лише впереть в підборіддя стовбур гвинтівки і пальцем ноги натиснути спуск». Сотников — з тих, хто ухиляється і згортає, і було останній вибір йому лише доведеться, вона вже живе із ним душі. Рибак ж жадає життя і постійно веде боротьбу неї. Заради життя готовий попри всі. Нам імпонує героїчна позиція Сотникова, і палке бажання Рибака насолоджуватися «свободою, простором, вітром на полі». Тут герої хіба що однакові перед читателем.

Но поступово ставлення до героям починає змінюватися. Думки Рибака у тому, що «страх упродовж свого життя — перший крок було шляху до розгубленості», виявилися пророчими. Рибак приніс пораненого Сотникова сільську хату, й тут колишній старшина в очікуванні господині відчуває моральне роздвоєння: «У ньому росла злість, хоча сердитися начебто й був ким. Протягом часу служби до армій у ньому з’явилося зневажливе почуття до слабким, болючим». Але ми досі ще віримо вчинкам Рибака, а на її думкам. Хоча поступово її несамовитий бажання виручити Сотникова витісняється думкою у тому, що смерть його було б до речі - розв’язала б руки, прибрала свідка з його дурними принципами.

Сотников ж ощасливлює до розуміння, що «треба зібрати у собі останні сили, щоб із гідністю зустріти смерть: «Бо навіщо тоді життя? Занадто нелегко дається вона людині, щоб безтурботно ставитися до її кінцю». Це розуміння дійшов нього після їх арешту поліцаями, під час очікування вироку. Напевно, авторка у якійсь мірі хотів провести паралель між Сотниковим і Христом. Якщо хтось сходив на Голгофу, щоб бути розп’ятим, то інший піднімався на шибеницю. І останні думки колишнього комбата схожі на заповіддю Христа: «Не бійтеся тих, хто може убить.

Ведь можуть вбити лише тіло, а душі погубити вони можуть". Бажання У. Бикова взяти за основу біблійні заповіді прослизає в середині повісті, коли перебувають у хаті старости і Рибак бачить чорну обкладинку библии.

В кінці кінців, надто принципове і незрозумілий стає Сотников для Рибака. І він, вже ставши поліцаєм і, отримавши як нагороди за зраду Вітчизни свою життя («тридцять срібняків Іуди»), подумки квапить смерть товариша. Щоб ніщо большє нє нагадувало, що є у світі непорушні моральні закони. За мить до загибелі Сотникова Рибак просить в нього прощення: — Вибач, брат! — Пішов під три чорти, — коротко кинув Сотников.

И навіть за цієї фразі - натяк на пекло, у якому мучитися душа предателя.

Конечно, ідеальність завжди вимоглива, але у моральних ідеалах укладено вічний світло, хоч як не були труднодостижимы. Поведінка Сотникова підтверджує, що моральний лад у світі неизменен.

И все-таки, як післямови, хотілося б додати, що занадто «книжковим», на мою думку, виходить образ Сотникова. Тому й хочеться вигукнути: «Не вірю!». Власне, ідеальний Сотников мимоволі винен у загибелі багатодітної матері Демчихи, «біблійного» старости. Та й «заблудлій» вівці Рыбака.

Не виконано, й наказ командира. У лісі від голоду партизаны.

Задумываясь над мінливостями творчої долі самого автора, мимоволі доходиш висновку, що самому В.

Быкову ближчий за духом саме Рибак. Переживання його й вчинки виписані більш правдоподібно, ніби автор досліджував потаємні куточки саме душі. І навпаки, думки Сотникова, викладені письменником, звучать як пропагандистський штамп: «Так, фізичні здібності людини обмежені у своїх можливостях, та хто визначить можливостей його духу? Хто виміряє ступінь відваги в бою, безстрашність і твердість перед врага…».

Василь Биков залишив своє багатостраждальне батьківщину, Білорусію, і еміґрував до Німеччину, потім у Финляндию.

По-человечески зрозуміло: це матеріально зручніше і вигідніше. Але як бути з його бажанням вважатися «совістю нації», із закликом вимагати «не служити у німців»? Цю подвійну мораль (для себе — одну, для читачів — іншу) вчасно відчув письменник Солженіцин і повернувся з Америки з Росією. Кажуть, що у будь-якій творі особливо запам’ятовується останню фразу. Ось і У. Биков на завершення повісті виводить свого героя з вбиральні з виправдувальними думками: «…така судьба… заплутавшегося на війні человека».

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet internet.