Общая характеристика російської літератури XX в. до великої соціалістичної революції

Общая характеристика російської літератури XX в. до великої соціалістичної революції.

В російської літератури з 90-х рр. ХІХ ст. відбиті ті явища, що притаманні періоду перехідному від старої системи домонополистического капіталізму до нового империалистическому укладу, ті симптоми, які з’явилися літературі передових капіталістичних країн (напр. мови у Франції) вже у 70—80-х рр. і який позначали яке започаткували загнивання капіталізму. Проте процеси, характерні взагалі для імперіалістичної епохи, отримують своєрідний вид у Росії, де капіталізм носив у собі елементи докапіталістичних відносин, де імперіалізм мав военно-феодальный характер, був значно більше грубим, середньовічним. Военнофеодальный характер російського імперіалізму, та обставина, що «в Росії всесилля капіталу зливалося з деспотизмом царату (Сталін. Про основи ленінізму, „Питання ленінізму“, вид. 10, 1935, стор. 4), вели до особливої гостроті і оголеності класових протиріч, незавуалированных політичними формами буржуазної демократії, до революционизированию селянства, гноблений пережитками кріпосницьких відносин, до особливо швидкому революционизированию робітничого класу, боровся як проти капіталістичної эксплоатации, і проти царату. Цим визначалося та обставина, що Росія стала самим слабким ланкою у системі світового капіталізму. Разом про те відбувався швидкий зростання класового самосвідомості російського пролетаріату, його перетворення на авангард світового революційного руху. Російський пролетаріат висунув найбільших вождів робітничого класу — Леніна, Сталіна, — що сприйняли і развивших революційну пролетарську ідеологію і Енгельса, а таким найбільшим художником російського пролетаріату, як М. Горький, ще до його Великої соціалістичної революції було створено чудові зразки пролетарської літератури соціалістичного реалізму. Дозрівання революції» у умовах імперіалістичної епохи, за умов военно-феодального імперіалізму та швидкого зростання робочого класу, керованого більшовицької партією, висунуло гегемоном революції пролетаріат. Разом про те перед буржуазно-демократичної революцією, розвивалася в 1905, підводилася перспектива перетворення на революцію соціалістичну, геніально розкрий її вождем пролетаріату У. І. Леніним. Амплітуда громадської активності російської буржуазії, выраставшей у тіні протекціонізму, політично в’ялої і наляканій революційним розмахом пролетаріату, обмежувалася переходами від помірної опозиційності, від спроб скористатися плодами революційної боротьби пролетаріату, спроб опанувати селянським рухом — до прямий контрреволюційності разом із кріпацтвом і царатом. У імперіалістичну епоху основна лінія класового поведінки дворянства, превращавшегося в аграрну фракцію буржуазії, визначалася також наростанням революційного руху пролетаріату і селянства, й полягала у переході від гальмування капіталістичного розвитку сільському господарстві до поміщицької ломці напівкріпацьких аграрних відносин, до розчищення для капіталізму сільському господарстві можливостей розвитку по прусскому шляху. Цей другий (після 1861) стрибок уперед до буржуазної монархії на основі зміцнення прусського шляхів розвитку російського сільського господарства здійснювався дворянством у блоці з промислової буржуазією з метою ліквідації революційного руху. Половинчаті реформи, які проводилися руками крепостников-феодалов, посиливши капіталістичну диференциацию села, не дозволили поставленого завдання, не зупинили революционизирования селянства, яка була до 1917 союзником робітничого класу, союзником, більш підготовленим, ніж було в 1905—1907.

Основная лінія розвитку літератури за доби імперіалізму — це криза, деградація і розпад буржуазно-дворянского реалізму, його натуралістичне переродження і перехід до антиреалистическому методу однією полюсі — у літературі буржуазно-дворянской — і становлення нового, соціалістичного реалізму на інший полюс — у літературі пролетарської. Література йде до панування революційного пролетаріату прагне найбільш широкому і поглибленому пізнання об'єктивної дійсності, література спадних, стають все більш реакційними громадських класів відбиває дійсність неповноцінне, обмежено, змушена її однак деформувати, завуальовувати. Висхідний пролетаріат, від імені своїх найкращих художників, як М. Горький, Серафимович, Д. Бідний, закладає основи справді народного мистецтва, що означає новий щабель в поступальному русі людської культури. У той самий час у умовах імперіалістичної епохи література панівних класів стає ідеологією задкування, набуває рис противокультурной спрямованості (заперечення науки, розвінчання людини, відозву до первинним інстинктам тощо. буд.), беручи відкрите в протиріччя з інтересами широкого загалу і з визвольним революційним рухом, втрачає можливість створювати твори народного значення. Викликані умовами революційної ситуації гасла про «всенародному» мистецтві (у колі символістів) носили демагогічний характер, прикриваючи мистецтво, сутнісно противонародное. Боротьба проти соціалізму узгоджується з реакційної ревізією як ідеології російської революційної демократії та дрібнобуржуазного радикалізму, і ідеології західної буржуазії епохи «вільного» капіталізму. Войовничий ідеалізм імперіалістичної епохи веде боротьбу як проти войовничого діалектичного матеріалізму пролетаріату, а й проти природничонаукового матеріалізму, позитивізму, раціоналізму, эмпиризма, атеїзму тощо. буд.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.