Парадокс Ольберса

Парадокс Ольберса

Почему нічне небо здається нам черным?

Самый великий парадокс, з погляду історії науки, полягає, мабуть, у цьому, чому саме прізвище німецького астронома Вільгельма Ольберса виявилася закріплене у назві цього загадкового явища. Насправді, це з рідкісних випадків, як у назві феномена чи закону фігурує зовсім на ім'я того, хто вперше сформулював. Історики науки скажуть вам, що проблема була згадана в 1720 року англійським астрономом Едмундом Галлеем (Edmund Halley, 1656−1742), потім, незалежно від цього, в 1742 року її сформулював швейцарець Жан Філіп де Шезо (Jean Philippe de Chéseaux, 1781−1851) — і зробив її у відповідь, у принципі не відрізняється від запропонованого в 1823 року Ольберсом.

Так званий фотометричний парадокс Ольберса формулюється не так важко: якщо Всесвіт нескінченна, однорідна і стационарна (а XVIII-XIX століттях астрономи у тому не сумнівалися), то небі — у напрямі не кинь оком — рано чи пізно виявиться зірка. Тобто, все небо має бути суцільним чином заповнене яскравими світними точками зірок. Тобто, вночі небо має яскраво світитися. А ми чомусь спостерігаємо суцільне чорне небо лише з окремими звездами.

Ольберс пояснив це явище поглинанням світла міжзоряному просторі через те, що його частково заповнене що поглинає світло речовиною, наприклад, межзвездными пиловими хмарами. Проте, з її появою першого закону термодинаміки, це пояснення стали аж ніяк не явним, оскільки, поглинаючи світло, міжзоряний речовина неминуче розігрілося ще й саме початок випускати свет.

Окончательно парадокс Ольберса вдалося розв’язати лише XX столітті. Тепер ми знаємо (див. Закон Хаббла), що Всесвіт має кінцевий вік. Якщо, як очікується, Великий вибух стався 15 мільярдів років тому, астрономи здатні спостерігати лише світні об'єкти, віддалені ми на відстань не понад п’ятнадцять млрд. світлових років. Тому число зірок в нічному небі звісно, хоч і величезна, і тому по кожному напрямку спостереження бачимо зірку. З іншого боку, знаємо, що зірки не вічні — згодом вмирають і перестають випромінювати світло (див. Еволюція зірок). Тому, навіть тоді як напрямі спостереження є зірка, це значить, що вона зобов’язана світитися, оскільки це може бути давня зірка, ядерне пальне усередині якої давно витрачено. Будь-кого з наведених вище пояснень цілком достатньо, щоб можна вважати питання з парадоксом Ольберса вичерпаним, хоча у період самого Ольберса та її попередників явища, в яких розтлумачувалося його, природно, відомий були (крім гіпотези про приєднання світла міжзоряному пространстве).

***

Генрих Вільгельм Маттеус ОЛЬБЕРС.

Heinrich Wilhelm Matthäus Olbers, 1758−1840.

Немецкий астроном, народився Арбегене (Arbegen). Отримав медичну освіту і успішно практикував офтальмологію в северогерманском місті Бремен (Bremen). У вільний час захоплювався астрономією. За довгі роки зібрав одне з найкращих бібліотечних зборів праць із астрономії у Європі — згодом це високе зібрання придбали Пулковської обсерваторією і лягло основою її багатющої бібліотеки. Ольберс відкрив астероїди Паллада і Веста, і навіть запропонував нові методи розрахунку орбіт комет.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.