Памятник М. У. Гоголю на Нікітському бульварі у Москві

Памятник М. У. Гоголю на Нікітському бульварі в Москве.

Юрий Пелевин Андреев, Миколо Андрійовичу. 1904−1909.

В 1909 року за народної підписці було встановлено на Пречистенському (нині Гоголівське) бульварі пам’ятник Гоголю в граніті і бронзі.

.

Н.А. Андрєєвим вдалося поєднати конструктивну ясність форм з зламаними лініями і загостреним силуетом загальної композиції. Це яскраву характерність і незвичайність монументального образа.

Скульптор зобразив Гоголя за останній, трагічний період її життя, коли письменник остаточно зневірився у себе та на свій творчість. Пам’ятник проникнуть усвідомленням внутрішнього надлому і драматизму творчих пошуків письменника. Підійшовши впритул, помітні його похмуре, хворобливе обличчя, у якому ледь помітна грустно-извиняющаяся усмішка. Андріївський образ Гоголя був сприйнятий інтелігенцією як втілення трагедії творчу особистість, він був співзвучний душевним настроям багатьох майстрів російської культури зламі двох століть.

Памятник Гоголю — твір великого таланту, і з кращих творінь історія вітчизняної монументальної скульптури.

Однако появу у Москві нового пам’ятника зовсім на викликало загального захоплення. У правої, промонархической друку, у адресу скульптора лунали численні закиди на його непатріотичність, у цьому, що він спотворив образ великого письменника, який так доріг істинно російським людям. Роздратування було надзвичайно великий: лунали вигуки, що Андрєєва «потрібно підірвати, знищити… тоді, по крайнього заходу, коли-небудь, хтось здвигне гідне і Гоголя і Москви». Думка багатьох незадоволених висловив, хоч і дивно, Василь Розанов, парадоксаліст, мислитель зважується на власну особина та противник тривіальних суджень. У статті «Чому був замалий пам’ятник Гоголю» його співрозмовник заявляє: «Пам'ятник не годиться … він поставлений не видатної людини, а якомусь хворому суті, куди ми не маємо справи». Розанов розвиває цю думку: «Пам'ятник ставиться «всьому» у людині, ставиться «цілому» чоловіки й творця. Це — неодмінно. <…> Однак ідея пам’ятника зіткнулася з фактом у людині: «кінець» Гоголя є спалення 2-го томи «Мертвих душ», безумство і смерть. Андрєєв мимоволі завів це, та її Гоголь з докором, здивуванням і обуренням дивиться на натовп свого підніжжя, — готовий кидають у піч свої творения…

— Це — хвороба, цього кінця зайве було зображати" (Розанов В. В. Чому не вдався пам’ятник Гоголю // Розанов В. В. Твори. — М.: «Радянська Росія», 1990. З. 347.).

Андреевский «Гоголь», справді, не вписується у загальноприйняті уявлення, яким повинен бути пам’ятник видатної людини, пам’ятник справді, багато в чому нетрадиційний. І це стосувалося як незвичайних пластичних форм, але, головного, загального концептуального задуму.

Национальные герої на міських площах мають бути в усій її тріумфуючий велич, викликаючи в глядачів гордощі й наснагу, чи, у разі, почуття співпричетності, близькості до своїх кумирам. На Пречистенському бульварі сидів відчужений, надламаний і «глибоко нещаслива людина, замкнутий у собі.

В сутності, і царські, і радянська влада лише терпіли пам’ятник Гоголеві то лише до певного часу. У 1952 року, коли з всій країні піднеслися тріумфальні монументи «Великому вождю», болючий Гоголь виглядав явним дисонансом. І його прибрали… до монастиря. На його місце провідний майстер соцреалізму Н. В. Томським спорудив «від радянського уряду» офіціозний пам’ятник Миколи Васильовича — величному і усмішливому. Трагедія творчості отменялась.

На лавках сидять закохані, любителі пива і тусовок. Грають діти. Пригадую, як й мене дідусь катав на санчатах навколо пам’ятника. І часто його просив: «Підемо гуляти до генерала».

Однако андріївський «Гоголь» в Донському монастирі (філію Музею архітектури) пробув недовго. У хрущовську «відлига» про нього і в цьому тихе місце, недалеко від колишнього. У 1956 року і його перенесли у будинку № 7 по Никитскому бульвару. Нове місце вибрано спостереження дуже вдало: письменник прожив у цьому будинку останні роки і помер ньому. Тут кілька днів на смерть він спалив чернетки другого томи «Мертвих душ».

Теперь у Москві (небувалий випадок нічого для будь-якого міста) з відривом кількох сотень метрів перебувають два пам’ятника одному й тій самій особі. Але пам’ятники цілком різні. Настільки різні, що, здається, поставлені двом людям, що навіть не були відомі друг з одним. Один загальновизнаний геній, доброзичливий до одноплемінникам, а інший — майбутній письменник, подавав надії, але невдаха, усвідомив зрештою своє творче безсилля.

В цих двох монументальних творах (і йдеться навіть у Гоголя й у розумінні його творчості) втілені дві різні концепції міської скульптури. Що вона повинна втілювати? Загальноприйнята значення видатної особистості, піднесеною на п'єдестал? Чи це одна творча спроба осмислити його внутрішній світ, його діяння і жизнь?

К Гоголю, тепер що сидить у маленькому скверику, найкраще приходити в осінні сутінки, як у повітрі висить сіра мжичка. Тоді скорботний звучання скульптури зливається з похмурої мелодією міста Київ і сумним настроєм человека.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.