Стихотворение Н.А. Некрасова «Помру я скоро.
Жалюгідне спадщину…»
Стихотворение написаний 1867 року поетом, передчасно котрий відчув наближення свого кінця, тому він одержав характер підсумкового твори. Власне, це зразок некрасовської палючої сповідальності. Вірш укладає у собі біль, гіркоту й те водночас рятівну іронію — відчуття і стан, які супроводжували поета протягом усієї своєї творчого життя. Було багато причин для серцевих страждань Некрасова… Читати ще >
Стихотворение Н.А. Некрасова «Помру я скоро. Жалюгідне спадщину…» (реферат, курсова, диплом, контрольна)
Стихотворение Н. А. Некрасова «Помру я скоро. Жалюгідне наследство…»
Время М. Некрасова — це 50−70-ті роки ХІХ століття. Головним у життя російського суспільства тих років було питання народі. Тому центральне місце у поетичному світі Некрасова належить образам,, роздумів, що з сумом поета про народної долі, з його любові до до рідної сторони. Ця особливість поезії Некрасова визначилася завдяки дивовижною межах характеру поета — його вмінню ставитися до людським страждань, як до своїх власних, хворіти за іншу людину, коли він нещасливий. Сприйнятливості до чужого горю не було у поета відчуття провини, відповідальності свої біди, куди був приречений народ. Згодом цю некрасовську особливість назвуть «совісністю». Поет нещадний себе, до своїх, то, можливо, мнимим слабкостям. Тож у його пізнішій ліриці все виразніше починають звучати «покаянні» молитви. Так, наочним прикладами того став вірш Некрасова «Помру я скоро. Жалюгідне спадщину…».
Стихотворение написаний 1867 року поетом, передчасно котрий відчув наближення свого кінця, тому він одержав характер підсумкового твори. Власне, це зразок некрасовської палючої сповідальності. Вірш укладає у собі біль, гіркоту й те водночас рятівну іронію — відчуття і стан, які супроводжували поета протягом усієї своєї творчого життя. Було багато причин для серцевих страждань Некрасова, й у результаті у ньому «року гнітючих вражень // залишили незабутній слід».
Давящее настрій безпросвітної суму створюється насамперед лексичному рівні. Майже у кожному рядку ми бачимо слова поєднання, підтримують це настрій: «під тиском фатальним», «в болісним боротьбі», «сумний твій поет», «зі свого похмурої музою», «невблаганна доля» і ще. А з’являється в художньому світі вірші мотив самотності вливається у цю загальну атмосферу зневіри. «Давно я самотній…» — визнається ліричний герой.
Его погляд пішов у минуле. Уявним поглядом він оглядає все своє минулу життя. Прикро, що у цій життя малий, що зігрівало його страждає серце. «Спочатку йшов з дружною семьею…» — скаже ліричний герой. І відразу бачимо його досконалу розгубленість, що він запитує: «Але вони, друзі мої тепер?». Ми відчуваємо, що найбільше ліричний герой страждають від нерозуміння і, виправдовуючись, прагне зрозумілим.
«За краплю крові, спільні із народом…» — ці рефреном звучать рядки показують, наскільки був вимогливий себе поет. Кого як і Некрасова ми передусім назвемо народним поетом?! Тож нам важко можу погодитися з його рядками:
И пісня моя безслідно пролетіла,.
И до народу дійде вона…
Мучения Некрасова пов’язувалися і про те, що відчував несхожість своїх віршів на легку благозвучну класичну лірику на вірші Пушкіна, якого за кожному зручному випадки критики протиставляли Некрасову.
И і є в безпросвітному, начебто, світі поетичної сповіді світла нота, що з любов’ю поета для її «до рідної сторони», любов’ю, єдино встигла «позначитися» в картинах Некрасова.
Однако так вважав нещадний себе поет, тож і визнавав себе у праві поводження з благаннями саме до батьківщини. Обращение-восклицание «про батьківщина!» зустрічається з тексту чотири рази. Звідси випливає, наскільки розболілося поранене серце поета, молящего прощення:
Прости мене, про батьківщина ! пробач …
Двойное вигук і повтор слова «пробач» говорять про небувалому нагнітання почуттів ліричного героя, голос якого зливається на голос самого поэта-автора.
Поэт відкрито визнається у цьому, у чому вбачає своєї вини:
Я до мети йшов нерішучим кроком.
Я нею не жертвував собою…
Анофорически звучить «Я» підкреслює ступінь каяття поета, цілком осознававшего своє - «оспівати» страждання «терпінням вражаючого народу». З якою частотою вxпризвание поетичному визнання ми чуємо паузи, переривають сповідальну мова. Ці паузи, відзначені передусім многоточиями, необхідні ліричному герою, щоб перекласти подих, впоратися з нахлынувшими почуттями.
Думается, не випадково як віршованого розміру для своєї істини Некрасов воліє ямб. Це найпопулярніша розмір у російському класичному віршуванні, це улюблений розмір Пушкіна. А які у кожному рядку пропуски наголоси надають поетичної промови елегійне звучання.
Таким чином, ми розуміємо, що всупереч настільки нещадної самооцінки поета, нам Некрасов передусім істинно народний поет, народний як на тему, а, по духу, за своїм світовідчуттям. Шкода, що повне читацьке визнання дійшло до Некрасову набагато пізніше; шкода, що «йшов» поет безутішно страждає, котрі вважають своє безцінне творчий доробок лише «жалким».
Список литературы
Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.