Поэт і у ліриці А. Ахматової

Поэт і поезія в ліриці А. Ахматової

От дивній лірики, де кожен крок — секрет,.

Где прірви на всі боки,.

Где під ногою, як лист зів'ялий, слава,.

По-видимому, мені спасіння нет.

А. Ахматова.

«Поэт у Росії більше, ніж поет», — говорить відомий вислів. Можливо, саме цим зумовлено пильна увага до цієї теми поета і поезії у російській літературі. Поет і натовп, поет і справді, поет і зло — роздуми ці проблеми стали традиційними у вітчизняній поезії. Пророк, ізгой, сіяч «розумного, доброго, вічного», небожитель, слуга народу — таким усвідомлювали поета великі лірики. Свій внесок у розвиток теми вніс і А. Ахматова.

Мысль про призначення художника органічно входить у творчість автора. Мабуть, це у що свідчить зумовлено біографічними чинниками: Ахматова довгий час мешкала й отримала освіту у Царському Селі — Де стільки лір повісять на гілки, Але й моєї начебто місце есть…

Всем своїм творчістю протягом усього свого життя Ахматової доводилося спростовувати думка, «що бути поетом жінці безглуздість». І на насправді, упродовж трьох століття російської поезії у ній по-смішному мало жіночих імен, і жодне їх не зрівняється за силою відчуття провини і глибині думки, по поетичному таланту з А. Ахматової. Право звання поета довелося відстоювати їх у тривалої боротьбі. Вона гребує бути просто жінкою, лише жінкою, чиє існування обмежена лише любовними переживаннями, хоч би сильними вони були б: Ні, царевич, я — не та, Ким мене ти бачити хочеш, І давно мої вуста Не цілують, а пророчат.

«Однажды пізнім влітку» героїня зустрічає свою Музу, і відтоді вони нерозлучні, як сестри. Муза Ахматової — смаглява іноземка; цей спосіб піднімається, мабуть, до, «смаглявої леді» шекспірівських сонетів. У цьому Муза — як подруга, а й суперниця; любов, і поезія панують над душею героїні по черзі: то Муза віднімає «золоту обручку» — подарунок коханого, то любов заважає прояву поетичного дару: І я можу злетіти, А дитинства була крылатой.

Отношения героїні і його Музи складаються далеко ще не безхмарно. «Муза пішла дорогою», — пише Ахматова: земної світ занадто убогий нею, його як могилою, де нічим дихати. Іноді Муза втрачає весела вдача, чинність. У чеканні небесної гості «життя, здається, висить на волосинці», і забуваються почесті, свобода, юність. Муза — це безсоння і голос совісті, чиє тягар змушена нести героїня все життя; це болісна лихоманка тягар, але, на жаль, що є не часто: Хоча це й жити мені спілкуватись з цієї тягарем, А називають Музою, Кажуть: «Ти із нею на луці…» Кажуть: «Божественний лепет…» Жорсткіше, ніж лихоманка, оттреплет, І знову цілий рік ні гу-гу.

Поэзия, безсумнівно, створюється у тому, щоб обпалювати серця людей, щоб сіяти у тому душах добро і правду, — у своїй розумінні високого призначення поезії Ахматова підхоплює ідеї великих попередників, Пушкіна та Некрасова. Життя і любов короткі, а мистецтво вічне — поезію, про пісню ці рядки: Дозволь мені світу подарувати Те, що любові нетленней.

Поэзия (як і любов, втім) для Ахматової як радісний дар, а й страждання, катування, від якої часто хочеться відректися; але звільнення неможливо, бо «жага песнопенья» — невід'ємний елемент існування героїні: Так молилася: «Угамуй Глуху спрагу песнопенъя!» Але ні земному від Землі Не було освобожденья.

Дар поета — його багатство, Богом дане, але поет приречений не збирати його, а марнотратити. Завдання поета — невдячна, але шляхетна, вона на кшталт Христової. Подібно Христу, поет йде з світу — один, — щоб творити своє добру справу. І, як Христа, він приречений при цьому дізнатися «учнів злорадне глумленье і байдужість толпы».

Слава представляється героїні неминучим супутником таланту, «зів'ялим листом» в нього під ногою або ж настирливої гостею, брязкальцем, трещащей над вухом. Героїні не страшно забуття: Забудуть? — ось чим здивували! Мене забували сто раз…

Муза — птах Фенікс, знову і знову яка повстає з попелу, щоб жити й творити, і взагалі не загрожує забвение.

Иногда поетеса вважає власний дар як трагічну оцінку долі, предрекающую катастрофи і загибель близьким: Я загибель накликала милым…

Таково її ремесло.

Его таємниці автор розкриває в циклі, і названо ном — «Таємниці ремесла». Процес творчості постає героїні як собі знемога, мрія, бачення, у якому поступово проступають слова рими, та був — І просто продиктовані рядки Лягають в білосніжну тетрадь.

Всем відомі рядки: Коли б ви знали, з якого сміття Зростають вірші, не відаючи стыда…

У поета будь-який життєвий «сміття» Мушу перетворюватися на ліричну ситуацію. Вірші росте з прози життя, із чорного грунту побуту, й у — справжня сутність мистецтва. Поет звідусіль, «на всі боки», «без звинувачуй», позичає теми і образи своєї поезії. Вона має бути ясний та відкритим світу і читача, «відчинять настежь».

Мир повинен повністю ввійти у вірші, все безсловесне — втілитися у яких: Багато що, напевно, хоче Бути оспіваним голосом моїм: Те, що, безсловесне, гримить, Іль у темряві підземний камінь точит…

Для цього й існує «священне ремесло» поета: за таким і світла світу светло.

Поэт і справді, поет і обов’язок — ось іще одна мотив лірики Ахматової. Цивільний пафос — невід'ємна риса її творчості. Художник не сміє піддаватися голосу, який кличе зректися своєї Батьківщини, не сміє слухати лестощів відступників, не сміє дарувати їм свої пісні. Він може бути зі своїми народом. Він — не умолкающий голос пам’яті, «вічний судія» справам минулого і справжнього, пророк, що працює правду і лише правду, як і вона ні была.

Великие поети, сучасники і генії давно мертві, — Шекспір, Данте, Пушкін, Блок, Пастернак, — оспівані Ахматової у її творах. Через розуміння їхнім творчим долі, глибинної сутності та цілей їх поезії вона до визначення високого призначення мистецтва. Поетичний талант — те й божественний дар, і важкий хрест, який від несе його величезної сили та мужності. Поет творить, щоб жити, не може иначе.

Поэзия — весь світ, сенс життя поета тить їх у словах і римах: Всесвіт собі, як тягар Неважке в протягнену руку". …Несу…

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.