Праведен чи грішний Іван Флягин?

Праведен чи грішний Іван Флягин?

«Очарованный мандрівник» ввійшов у задуманий вже саме його створення цикл про праведників, створений Лєсковим в вісімдесятих роках уже минулого століття. Ідея цього циклу народилася перебіг суперечки з Писемским, котрий у своїх листах до автора стверджував, що ні своєї, ні з його душі «неспроможна знайти нічого, крім ницості і мерзотності». У відповідь Лєсков замахнувся знайти й описати кілька істинно праведних образів російських людей. «Невже, — писав Пауль, — усе те добре і хороше, було помічено іншими письменниками, одні вигадки і дурниця?» У російської дійсності Лєсков знайшов безліч різноманітних образів праведників: те й Несмертельний Голован, і Лівша, та солдатів Постніков з «Людини на годиннику», і ще. Різноманітні характери цих героїв, різноманітні умови, у яких ставить їх авторка, але є одна риса, яка всіх їх єднає: їх праведність і самовідданість — не плоди багаторічних філософствувань про праведного життя, а невід'ємна, природжена частина їхньої душ. І тому що цими якостями настільки щільно зрослися зі своїми єством, що життєві труднощі, ні внутрішні суперечності неспроможні заглушить.

Все це правильно і для нарису «Зачарований мандрівник». Але головний герой цього твору, Івана Северьяновича Флягина, на відміну, наприклад, від Несмертельної Голована, складно оцінити однозначно: наскільки сильно природна праведність впливала з його вчинки, був чи праведним сам образ його життя, весь його життєвий шлях? Багато твори Лєскова мають друге назва, допомагає читачеві правильно налаштуватися для сприйняття головною думки автора. Ось і «Зачарований мандрівник» має друге назва — «Чорноземний Телемах», указывающее на кревність цього твору з «Одіссеєю» Гомера. Приблизно так, як цар Итаки під час своїх поневірянь все глибше переймався любові до своєї вітчизні, герой «Зачарованого мандрівника» в своїх мандрівках постійно розвиває кращі боку своєї характеру, набуває незрівнянний за своєму багатством життєвий досвід, Стаючи тим самим «досвідченим людиною». Але водночас герою вдається зберегти початкове безкорисливість, простодушність, які так помітно виявляється у його монастирської життя. Саме з погляду цього поступового розвитку кращих душевних чорт ми й розглядати шлях Івана Флягина.

На формування читацького ставлення до герою великий вплив надає увесь перебіг життя Флягина, якраз відбитий в назві твору: він — «зачарований мандрівник», він іде назустріч своєї, вже визначеною долі, і всі життєві випробування, як та його результат, теж предопределены й не так фатальністю, скільки складом характеру головний герой: здебільшого він не може вступити інакше. Цілком ймовірно, що у всьому протязі сюжету визначальний влив життя героя надає чинник обумовленості: результат його життєвого шляху передвіщений. Він — «обіцяний» син й дуже чи інакшевідразу (добровільно) чи з спливанні багатьох важких років та клінічних випробувань — повинен присвятити своє життя Богу, піти у монастир. І Флягин приймає приговор-вызов, переданий йому через душу випадково вбитого їм ченця. На в тому сенсі, що він доведеться перенести безліч небезпечних випробувань, вмирати багаторазово і загинути, він відповідає: «Чудово, погоджується і очікую». Тобто герой не намагається ставати на гордовиту позу і опиратися долі, але цілком віддає себе її волі й внутрішньо очікує виконання визначеного, хоча й пояснюється його незрілістю. Тож у результаті перехід у ченці - не трагічне ламання шпаги про коліно (мовляв, нарешті я покоряюсь),^каковым він може бути, наприклад, після повернення з татарського полону чи ж після смерті Груші, а природний, плавний перехід. На певні запитання слухачів він відповідає, що з повсякденною важкою життя з її дрібними проблемами після перенесеного «…подітися було нікуди». І, справді, життя після всіх пригод як відправила Флягина у відставку: зі своїми новим статусом (дворянським званням) він неспроможна знайти собі місце у старій, звичної дійсності, а нова — задля нього. Відхід у монастир у Івана Флягина ніякого внутрішнього протесту, скоріш, навпаки, в монастирі він знаходить довгождане заспокоєння та обдаровує щастям, знаходить себе. Чернеча життя йому природна, органічна і необхідна. Він цілком до вподоби її такий, якою вона є. Навіть життя льосі не обтяжує його. Ця «остання пристань», з його переконання, йому призначена. Відповідаючи на запитання у тому, що він так само старший постриг, він відповідає: «…Навіщо?.. Я своїм слухняністю дуже задоволений і живу в спокої». У цій природною йому обстановці (а чи не в випробуваннях) проявляється як слабка сторона його простота і довірливість (кумедні пригоди із свічками у храмі і з коровою, яку Флягин прийняв за біса). Чи може бути неправедним людина, настільки глибоко приймав чернечий спосіб життя? Усі праведні і позитивні вчинки Іван Флягин робить як б неусвідомлено, чи це захист голублять, врятування життя пана, повернення дитини матері, його військовий подвиг. Рішення, що він приймає, пов’язані не з розумом, і з поривами душі, що вкотре підкреслює його «уроджену праведність». Самовідданість особливо яскраво проявляється у ньому, що він допомагає старим зберегти сина, вирушаючи замість нього на рекрути, і як під градом куль перепливає річку, щоби переправу.

И усе-таки є в біографії Івана Флягина кілька таких подій, здатних, здавалося б, заглушити своєї гріховністю природну праведність героя. Обмовимося, що поняття «праведність» і «гріховність» спочатку належать релігії, тому вони, хоча й справедливі, носять кілька абстрактний характер: досить важко визначити роль об'єктивних життєвих обставин у цьому чи іншому рішенні чи вчинок героя, тому судження про неї що неспроможні быть.

Так, з юридичної погляду, Іван Север’янович зробив три вбивства, але наскільки велика її - ось у чому питання. Так, по юнацької бездумності і безшабашності він позбавив житті, ні у яких не винного проти нього ченця, але смерть цього ченця була чистої грою випадку: скільки спін отведало вже нагаї Івана без жодних наслідків. Друга смерть — смерть батиря, якого Флягин зафіксував під час поєдинку через кобили, також від цього не залежала. Смерть наздогнала батиря в чесному поєдинку і не волі Івана Флягина, лише через впертість татарського князя (навіть справедливі, але жорстокі татарські закони підтвердили невинність Івана). Тут, мабуть, найстрашнішим гріхом було те, що до часу про неї не згадував. Але дві ці вчинку було скоєно Іваном Флягиным через недосвідченість, по недостатньою моральної зрілості. Інша річ — вбивство Груші. Тут героя може виправдати тільки те, що він зробив у безпам’ятстві (чи всі це приснилося йому, чи було в насправді), хоч і тут в нього був вибору: по-перше, дав клятву, страшну клятву, а по-друге, не могла дозволити Груші погубити душу убивством, було просто відсторонитися, а стримати, відговорити гарячу циганку він не сумел.

Отношение Івана Северьяныча до своїх гріхів змінюється протягом його життя: на смерть Груші, всколыхнувшей його внутрішній світ, він про неї почти^не згадував, після його смерті - він мучиться жахливо, усвідомлює безнадійність свого стану та каже, що він «великий грішник»: «Я упродовж свого віку багато невинних душ знищив». І, нарешті, в монастирі його буйний дух упокорюється, і він, хоч і згадує своїх гріхах, але зі спокійним серцем, оскільки дивиться на пройдений шлях з досягнутої вершини, яку піднімався всю жизнь.

Итак, бачимо, що Іван Север’янович Флягин, хоч і зробив у життя досить багато гріхів, але зробив за власної волі, покаявся і відпокутував їх благочестивими вчинками. Тому Івана Флягина може бути праведником.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.