Где-то удалечині проспівав півень

«Где-то удалечині проспівав петух»

Александр ШУРАЛЁВ Кушнаренковское педагогічне училище, Республика Башкортостан Каждый живе у світі людина рано чи пізно перебувають у ролі билинного богатиря на роздоріжжі. Але якщо герой билин знав, що чекало на нього попереду (це були вирізьблене на камені), то нашому сучаснику який завжди відомо, що буде за прийнятим рішенням. У цих експериментальних ситуаціях найбільш чітко виявляються багато людські відчуття провини та якості, менш помітні при звичайному перебігу життя: від любові до ненависті, від вірності до предательства…

Бывает, що вибір зроблено неправильно під впливом зовнішніх і випадкових обставин, на якусь хвилину паралізуючих волю, і потім очнувшегося від тимчасового заціпеніння людини довго мучить совість, не дає йому відкрито зазирнути у очі людям.

Непросто прийняти на мирний час, але в війні, коли кожного вчинку неймовірно зростає, тому що від швидкості і точності його від вчинення залежить життя багатьох, зробити це ще складніше. Саме про це розповідає розповідь В. П. Некрасова «Сенька».

В початку твори бачимо охопленого дрібної гидкою тремтінням, загнаного малярією страху в щілину, схожого на скручену нею самою тонку і жалюгідну цигарку не людини навіть, а якесь його отдалённое подобу. Гвинтівка у власних очах Сеньки стає непотрібної палицею, незначною побороти «цілої купи» літаків, яку «ні багнетом, ні гранатою не дістанеш». Відчуваючи жахливий подих смерті, він неусвідомлено прострілює собі руку, щоб піти туди, де немає «роздутих, з раскоряченными ногами коней, валявшихся Донецькій залізниці», майже безупинно пикировавших нею «літаків із червоними лапами», бійця «з зупиненими, немиготливими очима». Саме тоді Сенька став подібний до одному з телеграфних стовпів, побачених їм: все «дроти», пов’язані з довкіллям, обрываются.

Композиция оповідання — це болісний шлях героя з моральної ями, до якої він провалився після підступного пострілу в руку.

Четвёртая намет, де виявляється Сенька, — це своєрідний символічне зображення його душі. Спочатку він перебуває у наметі віч-на-віч із настільки ж самострельщиком Ахрамеевым, тобто його душа заповнена лише зрадою. Потім намет поступово наповнюється пораненими бійцями, як і, як і душа Сеньки болем, каяттям і бажанням спокутувати свою вину.

Автор дає можливість свого героя оцінити іншим людям як і дзеркало. У лице-зеркале Ахрамеева Сенька бачить відбиток свого вкрай поганої вчинку, в нього виникає бажання вдарити у цій «жёлтому зморшкуватому особі» кулаком, вдарити, власне, себе і розбити це криве дзеркало. «Солдатові не можна говорити», — заперечує він дезертиру Ахрамееву і самої себе, поступово починаючи усвідомлювати борг солдата — захисника Батьківщини, її лісів, полів і рік, серед яких і було його рідній Єнісей, жінок, старих і дітей — світу, спогадом про яку звучало у Сенькином сні гармошка. Усвідомлення помилки стало першої сходинкою з ями. Наступна сходинка морального перетворення Сеньки — ознайомлення з Миколою, який став йому ідеалом солдата. Худенький сержант-разведчик, зовсім хлопчисько, з тоненькими, як в дівчинки, руками, виведений із ладу п’ятьма ворожими осколками, найбільше шкодував у тому, що може бути поруч із своїми товаришами, обороняющими рідну землю. У Ніколає, як і моральному дзеркалі, Сенька побачив своє ідеальне відбиток, чи до якому прагнула його душа, выздоравливающая від малярії страха.

Подобно дуба, поруч з що у Савці під покровом зовнішньої нерухомості відбувалася активна робота душі, особистість героя була розщеплена неусвідомленим предательством.

Самоотверженная турбота про Ніколає, його похвала: «Хороший б розвідник з тебе вийшов… Помкомвзводом б призначив» — стали для Сеньки «блакитним сліпучим шматком неба», забрезжившим в темною наметі излечивающейся душі. «Сенька відчув, як щось підступило до горла, підвівся і вийшов із намети. Боже, чом би вона повинна лише назву, аби стати помкомвзводом в Миколи…» Для повного очищення цього мало. Доля вустами безстороннього червоноармійця, яка викликало Сеньку на допит і який знайшов перед щось подозревавшим Миколою Сенькино зрадництво, зачитує свій приговор…

Так поетапно Некрасов підводить читача до кульмінації оповідання. Перед Сенькой встає моральний вибір: втекти з Ахрамеевым, назавжди заплямувавши свою честь, і такий ціною зберегти собі життя, чи залишитися, понести суворе покарання, можливо, до розстрілу, але за найменшої можливості спробувати спокутувати провину. Відмовившись від втечі з Ахрамеевым, Сенька залікував свої моральні рани, з болем вирвавши з серця, як білі ниточки з бинта, занозу зрадництва. Більше ми почуємо про Ахрамееве, він зникає, як і той «самострельщик», який бацилою страху «сидів» в Савці. Хворий дуб перетворюється на здоровий, морально выздоровевшему герою надається шанс вияву його кращі якості. Опинившись на передовий, Сенька чує, як «десь далеко проспівав півень», подібно Петру, тричі отрёкшемуся Ісуса і вспомнившему слова Вчителі, коли півняче спів пробудило у ньому совесть.

Перед тим як піти до моста, де раскаявшемуся герою судилося зробити подвиг, Сенька бачить при світлі місяця у селі, поруч із якій здійснюється бій, церква. «З густий зелені визирала лише маківка з хрестом». Ця деталь-символ освячує шлях живої істоти, остаточно выбравшегося з моральної ями і став человеком.

Путь від расщеплённого дуба до великого дуба — це людини, остаточно зробив моральний вибір, і своїм щирим каяттям своєю життєлюбністю заслужив право побачити високе небо. (Пригадаємо у зв’язку з цим аналогічні епізоди з роману Л. Н. Толстого «Війна і світ», пов’язані з великим небом над полем Аустерліца і преобразовавшимся під впливом весни старим дубом, знаменующие собою важливі віхи життєвому шляху Андрія Болконського.) «Він побачив раптом з себе небо, страшно велика й високе, побачив зірки, дуже багато звёзд…».

А під цим небом тече Єнісей — найкрасивіша ріка, колосяться хлібні поля, живуть рідні люди — усе те, як і є Батьківщина, і треба захищати і беречь.

Герой, остаточно очищуючись і відроджуючись до нової, справжнього життя, усвідомлює своє призначення та здійснює його, зупиняючи просування ворожих танков.

«Клубящийся чорний стовп диму повільно розповзався по сліпучо блакитному небу». Так розсіюється і дим совершённого Сенькой гріха, та пляшками з-під нього виразно проступає чистота воскреслої душі героя. Так само димом розповзається і війна, що ніколи зможе зробити чорним блакитне небо світу, якщо люди знайдуть в собі й мужність зробити правильний моральний выбор.

Список літератури Для підготовки даної роботи було використані матеріали з сайту internet.