Лист до Базарову

Высокопочтенный Базаров!

Суспільство «Вільні мислителі» поклав прямо мені обов’язок висловити наші судження щодо Ваших поглядів на життєву ситуації у России.

Впевнена, шановний Євгене Васильовичу, що ви після листи поіншому подивитеся на навколишній всіх світ образу і зміните своє ставлення до людям.

Почну сіло, що ні зрозуміла Ваша програма заперечення всего.

Припустимо, що ви — нігіліст, що саме собою заперечення становить серйозну «керівну ідею». Ви так про це й кажете: «У нинішній час корисніше всього заперечення, — ми заперечуємо». Такі Вам нігілісти заперечують «все», тобто, головні основи старого общества.

Але чому ж Ви думаєте, що дрібне обличительство щось дає же Росії та бачите кругову поруку в усьому, що робиться країні? «Поліпшіть суспільство», — лише цього Ви бачите пользу.

Базаров, Ви — людина, яка має позитивної програми, і тому дуже вразливі на свій позиції у суперечці, але, головне, в жизни.

Що буде побудовано на руїнах Старого Світу? Перспективи появи плану дій у Вас відсутні, і тому сама доля заперечення позбавляється будущего.

Але Ви згадали й мають рацію. Мають рацію у цьому, що на відміну від сидячих «склавши руки» аристократів нігілісти не схили займатися порожніми разговорами.

То що вони спираються у своїй борьбе?

На заперечення… Вас, Євгене Васильовичу, можна звинуватити й у використанні «протилежних загальних місць». Кірсанов говорить про необхідність слідувати авторитетів та спокійно вірити у яких, Ви ж заперечуєте розумність те й інше. Павло Петрович стверджує, що «принсипов» можуть лише аморальні і порожні люди, Ви називаєте «принцип» безглуздим неросійським словом. Кірсанов дорікає Вас в зневазі до народу, а Ви відбиваєте: «Ну, коли він заслуговує презирства! ««.

Та й ж Ваша ставлення до народу?

Його становище викликає в Вас гнів. Ви бачите неблагополуччя переважають у всіх областях народної життя (неосвіченість, марновірство Ви вважаєте ланцюгами, опутывающими народ).

Але всі висловлювання щодо становища народу не дозволяють стверджувати, що ви цілком уявляєте собі силу народного невдоволення і у своїй програмі робите ставку народ.

Селяни бачать у Вас велику демократичність, готові полюбити як людини, але тільки Ви заговорюєте з ними політиці, то опиняєтеся їм чужим.

Пишаючись своїм плебейським походженням, водночас Ви висловлюєте відоме байдужість до долі народу і діяльність у нього. «Ну, буде він жити у білої хаті, з мене листок лопуха зростатиме, ну, а далі що?» Нехай різкість цих поглядів викликана протидією «мягенькому ліберальному паничу» Аркадию, любующемуся своїм народолюбием, нехай Ви почасти праві, що дядько справді не подякує через те, що хтось «лізти зі шкіри заради нього». Головна біда у цьому, що ви не можете вирішити фатальний «ну, а дальше?».

І все-таки, поза сумнівом, що у винесенні рішення російський народ щоправда на Вашої стороне.

До того ж Ви скептик, але Ваш скептицизм позбавлений непохитної впевненості. Становище піщини, атома, який би при владі безособових стихій природи, Вас, очевидно, не задовольняє. Горда сила людського обурення піднімає Вас над байдужим мурахою, не які мають почуттям сострадания.

Не вміючи вирішити фатальні питання драматизме любові, про сенс життя, таїнства смерті, Ви все ще хочете з допомогою сучасного природознавства заглушити у собі відчуття трагічної серйозності вопросов.

Із Вами згодна, більше, поза сумнівом, будь-які істини і авторитети маємо проходити перевірку сумнівом. Але, «спадкоємець» повинен мати при цьому почуттям сыновнего ставлення до культури минулого. Це почуття Вами підкреслено заперечується. Беручи за абсолют кінцеві істини сучасного природознавства, Ви впадаєте в нігілістичне заперечення всіх історичних ценностей.

Що й казати Ви кажете про мистецтво? Читати Пушкіна — «куди годиться», «час кинути цю дурницю», вірші читати — «даремно», в сорок чотири роки батькові сімейства на віолончелі - «смішно, і соромно», «порядна хімік із двадцяти п’ять разів корисніше будь-якого поета», мистецтво є форма наживи денег.

Усе це доволі підтверджує цілковите заперечення мистецтва, дійсний нігілізм із цього питання. Як випливає оцінити таку позицию?

Базаров, Ви дуже добре знаєте мистецтво, про що свідчить Ваша думка про Пушкине.

Вважаю, що ви зі своїми крайністю вони не праві й у цього вопроса.

Але як Ви належите природі, до її красоте?

«І природа дрібниці?» — Ви відповідаєте своїм знаменитим: «І природа дрібниці у цьому значенні, що не ти її розумієш. Природа не храм, а майстерня, і достойна людина у ній працівник». Борючись з схилянням перед природою «працівників», Ви протиставляєте інший підхід — підхід естествоиспытателя.

Заперечуючи романтичне ставлення до природи як до храму, Ви потрапляєте в рабство до низьким стихійним силам природної «майстерні». Ви навіть заздрите мурасі, який на комахи проти неї «не визнавати почуття співчуття, навіть не наш брат, самоломанный». У гірку мить буття навіть почуття співчуття Ви схильні вважати слабкістю, аномалією, отрицаемой «природними» законами природы.

Євгене Васильовичу, Ви гранично спрощуєте і природу людського свідомості, зводите сутність складних духовних і психічних явищ до елементарним, физиологическим.

Романтичною нісенітницею Ви вважаєте духовну витонченість любовного почуття: «Ні, брат, усе це розбещеність, порожнеча… Ми, фізіологи, знаємо, які взаємини. Ти проштудируй-ка анатомію очі: звідки тут взятися, як ти кажеш, загадкового погляду. Усе це романтизм, нісенітниця, гниль, художество.».

Ви протягом роману, і що ближче під кінець, тим паче виразно, ховаєте в нігілізм своє тривожне, любляче, бунтівне серце. Після знайомства з Ситниковым і Кукушкіної в Вас починають різкіше проступати риси «самоломанности».

Та й після зустрічі з Одинцовій Ви відмовляєтеся від виправдання своїх поглядів на природу і любов, і даєте зрозуміти, що ви — людина, а чи не машина, здатна лише різати жаб і ставити з них опыты.

І коли до Вас пробирається «романтизм», Ви тупотите ногами, погрожуєте кулаком собі, негодуете. Однак у перебільшеної, відчайдушною зухвалості цих закидів, вважаю, приховується інше: і любов, і, і сердечне уяву міцно живуть у Вас в душе.

Вже перше ознайомлення з Вами дає зрозуміти, що у Вашої душі є почуття, які ховаються від оточуючих. Ваша різкість, нападок на поезію, на любов, на філософію змушує поставити під сумнів повної щирості отрицания.

Кидаючи виклик отживающему строю, Ви в ненависть до «барчукам проклятим» заходите задалеко. Виникає небезпека розколу, що стосуватиметься не тільки політичних, соціальних, а й неперебутні, вічних цінностей. Це можуть призвести до розриву зв’язку времен.

Член суспільства «Вільні мыслители».

Симонова Олеся.