Стихотворение О.Фета «Зоря прощається з землею...» (Сприйняття, тлумачення, оцінка.)

Стихотворение О. Фета «Зоря прощається з землею…» (Сприйняття, тлумачення, оценка.)

Родина Панаса Панасовича Фета — Мценский повіт Орловської губернії. Його земляки: Микола Семенович Лєсков, Іван Сергійович Тургенєв, Іван Анд-рійович Бунін, Леонід Миколайович Андрєєв — були небайдужі до краси рідного краю, описуючи їх у про свої твори, але А. А. Фет стоїть у цій вервечці відомих літераторів окремо. Він у міру праву вважається однією з пронизливих поетів російської природи. Багато його твори є саме описами її хвилюючою краси. Які незвичні слова вмів він знаходити у тому, щоб звична картина ночі, струмка, травинки перетворилася на стан душі, у настрій, спогад, переживання: «Сяяла ніч. Місяцем був практично повний сад. Лежали промені в українських ніг…» чи:

Чудная картина,.

Как ти мені рідна:

Белая рівнина,.

Полная місяць,.

Свет небес високих.

И блискучий сніг.

И саней далеких.

Одинокий біг.

Стихотворение «Зоря прощається з землёю…» здавалося б зовсім просте, неяскраве, спокійне. Але саме з цього відразу й замислюєшся: в що ж його простота? Чому, попри буденність, щодо нього знову повертаєшся? Як невибагливість обертається привабливістю? Автор дає нам побачити «шматочок вечора» очима оповідача:

Заря прощається з землёю,.

Ложится пар дно якої долин,.

Смотрю на ліс, покритий мглою,.

И на вогні його вершин.

И ми бачимо високому чистому небі яскравий червоний відблиск призахіднього сонця, переводимо погляд вниз — там темрява землі скрадається світлої м’якої вуаллю туманною димки пара. Контраст світла й темряви, кольору та простору, яскравості і приглушённости: «зоря прощається з землёю». Ліс… Ліс, звісно, листяний: там липи, клёны, горобини, берези, осики — всі ті дерева, листя яких за осені стає яскравою. Тому й впадають правді в очі «вогні його вершин»: жовті, червоні, коричнево-багряные, світні і палаючі в променях занепаду. Отже, це осінній, вересневий вечір. Ще тепло, але прохолода десь зовсім поруч, хочеться мерзлякувато передёрнуть плечима. Ліс вже занурився в темряву, птахів не чутно, таємничі шелест і запахи змушують насторожуватися, і…

Как непомітно потухають.

Лучи — і гаснуть під кінець!

С якою розкішшю у яких купають.

Деревья пишний свій вінець!

Деревья тут — живі, думаючі, відчувають істоти, вони прощаються зі світлом дня, з теплом літа, з м’якістю і вагою листя. Це дуже приємно: бути молодим, струнким і сильним, пестити кожен листок пружними хвилями вітру, і «з такою розкішшю», із задоволенням, з насолодою купати в променях вечірньої зорі «пишний свій вінець»! Але деревах відомо, невдовзі, незабаром закінчиться, і треба встигнути насолодитися життям: пишністю крони, співом лісових пичуг, світанками, заходами, сонечком і дощами… І все таємничіший, безмерней Їх тінь росте, росте як сон:

Как тонко біля підніжжя вечірньої.

Их легкий нарис вознесён!

Взгляд спостерігача ковзався вгору-вниз: «небо-земля», тепер з’явилося ще й відчуття глибини і простору, «тінь росте», і картина стає объёмной, цільною, живої. Але як гарні, чарівні і неповторні ніжні, легені, мереживні обриси куп дерев на світлому палево-голубом екрані небес. Промені погасли, ліс потемнів, кольорова картинка зникла і тепер фотографія перетворилася на дагеротип. На землі витягнутими карикатурними лініями візерунок повторюється, искажённый, але впізнаваний і прекрасний по-своєму. Найтонші вагання і настрої людської душі уловлює і передає ця проста звична картина так само.

простыми і звичні.

Как ніби, відчуваючи життя подвійну.

И їй овіяні подвійно, ;

И землю відчувають рідну,.

И до неба просяться оне.

Деревья — дивовижні істоти. Вони нерухомо прикріплено корінням до одного місця, де п’ють соки матері-землі. Але можуть рухатися гілками, листям, усім своїм тілом в повітряному океані, де вони живуть. Надзвичайно цікаво стежити рухом високих дерев лісом, коли довго дивишся ними знизу. Виникає абсолютне відчуття, що вони спілкуються один з одним, розуміють одне одного; вони розкачуються, шелестить, прислухаються, відповідають, відповідно до кивають чи негативно, обурено махають гілками, як руками. Може бути, вони бачать нас? вміють мислити? відчувати? любити? Вони — як ми — народжуються, живуть, ростуть, харчуються, дихають, розмножуються, хворіють, вмирають, вони бувають вороги та друзі. Однак найчастіше ми думаємо звідси? А. А. Фет, безсумнівно, любив природу, багато знав про флорі і фауні, вмів помічати й по-справжньому насолоджуватися святом життя, хоча «ніщо людське тому було властиве і». Він мріяв про відновленні дворянського звання, про досягнення матеріального статку, тому не одружився з коханою і люблячої безприданниці. Сучасники характеризували його як людина практичного складу, що ні заважала їй вловлювати «трепет життя» і щедро ділитися їм із власним читачем. Дивно, що у вірші «Зоря прощається з землёю…» немає нічого був сказано про пори року, про звуках, квітах, запахах, про погоді чи температурі, але ще це бачиш, чуєш, відчуваєш так, ніби особисто перебуваєш дома оповідача. Мова автора таке просте, зрозумілим і наближений до повсякденній мові, що здається: «Так що й сам цілком міг б отак розповісти». Так, він, як все геніальне. Вірш не відкрило нам чогось нової чи невідомого; воно прагнуло прикувати увага фахівців і уяву читача (глядача, слухача) до того що, що він часто бачить, але з помічає, відчуває, але з віддає собі звіту у тих почуттях. «Зупинися, мить, ти чудово»! Але з тим, Афанасій Панасович не вважає своєї особистої заслугою очевидно: він може розповісти нам про диво миті: «Поет смущён, коли дивуєшся ти багатому його воображенью. Не я, мій друг, а божий світ багатий…» Мені здається, що таке життя стане багато повніше, легше й приємніше, коли ми, йдучи назустріч побажанням А. А. Фета, частіше озиратимемося навколо й помічати, як «божий світ багатий».

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.