Философствующие інженери і перші філософи техніки

Философствующие інженери і перші філософи техники

Мы розглянемо перших представників філософії техніки з її зародження: насамперед у Німеччини й Росії наприкінці ХІХ — початку XX століть. У тому роботах вже було у зародковій формі вся майбутня проблематика філософії техніки. Природно, що ми можемо розглянути лише головних її представителей.

Еще в 1903 р. російський інженер і філософ техніки П. К. Энгельмейер, роблячи доповідь — бібліографічний нарис «філософії техніки «[105, з. 198−200] - Політехнічному суспільству, спробував уявити зародження нової галузі філософської науки. «Сучасну нам епоху недарма названо технічної: машинна техніка поширює свій вплив далеко межі в промисловості й вплив її позначається хіба що усім сторони сучасного життя культурних держав… І тепер: мислителі і науковці найрізноманітніших сфер досліджуються цей, досі недостатньо ще оцінений чинник. І тут принаймні вивчення відкриваються дедалі нові умоглядні горизонти. Проте, усе, що досі зроблено, можна лише розчищенням місця майбутньої будинку, що можна поки, за недоліком уявити більш підхожого слова, назвати філософією техніки «[105, з. 198, 200]. У цьому вся нарисі Энгельмейер зібрав безліч робіт, однак що стосуються різноманітних сторін цієї проблематики. Проте в більшості на них можна виділити дві лінії: перша залежить від философствующих інженерів (це — Э. Гартиг, Фр. Рело і А. Ридлер), друга — від філософів — Э. Капп, А. Эспинас, Ф.Бон. Були, звісно, та інші, але це дослідники, на думку самого Энгельмейера, главные.

1. Философствующие инженеры

Философствующие інженери, яких Энгельмейер називає у своїх безпосередніх попередників, щоправда, уникали говорити прямо про філософію техніки, але, «не залишаючи інженерної професії, вони також стали замислюватися з того, що таке техніка «[107, з. 154].

Эрнст Гартиг (1836−1900) — відомий технолог, багаторічний член Німецького Патентамта; закінчив Дрезденський політехнікум, де була залишено в 1862 р. асистентом, та був (1865 р.) професором механічної технології; перший ректор Дрезденської вищою технічною школи (1890 р.) [17, з. 402; 117]. Гартиг «відстоював потреба у логічній чистці тих понять та відносин між ними, що виникли у техніці суто емпіричним шляхом «[106, з. 101]. Заодно він обстоював створення нової науки «технологики », спрямованої на логічний розробку технічного матеріалу, що, певне, стало результатом його роздумів над патентної деятельностью.

Если звичайна логіка визнає тільки один форму підпорядкування за рівнем спільності та абстрагованості, то «технологика «водночас визнає і той форму. «На думку Гартига маємо одна з таких своєрідних технологічних підпорядкувань між поняттям даного способу виробництва та поняттям тих знарядь, які є здійснення цього способу. Таким чином, по Гартигу, поняття ковальській кування є найвищим і що підкоряють по відношення до поняттям молоток, ковадло, горн «[106, з. 102]. П. К. Энгельмейер вважає таке «технологічне підпорядкування «по суті телеологічним. Фактично Гартиг з’явився продовжувачем ідей И. Бекманна і И. Поппе про спільну технології, тому тут як і раніше кілька слів і них.

Иоганн Бекманн (1739−1811) вважається визнаним основоположником нової технологічної науку й загальної технології (Allgemeine Technologie). З 1759 по 1762 рр. навчався хлопчина у Геттінгенському університеті, в 1756−65 рр. — вчитель математики, фізики та природною історії у Санкт-Петербурзі, з 1766 р. — екстраординарний професор філософії, і з 1777 р. — ординарне професор економії Геттінгенського університету. Бекманн розглядав технологію передусім самостійну науку, область дослідження якої - матеріально-технічна сторона процесу виробництва, відділяючи технологію від камералистики (науки про управління державними доходами) та про господарстві. З розвитком промисловості породжує безліч цехів, фабрик і мануфактури і ще більше їхніх навчальних робіт, інструментів, матеріалів і товарів. Щоб зрозуміти їх, потрібно багато допоміжних наук, кількість яких усе зростає. І на вивчення цього різноманіття є лише 2 джерела: дію ремісника й видаються книжки, в яких ці мистецтва вже описані. Бекманн намагається систематизувати різні роботи цехів і фабрик на суворо науковій основі, щоб полегшити їх вивчення. У 1777 року випускає книжку «Введення у технологію або про знанні цехів, фабрик і мануфактури… «[118]. У цій книзі він надає визначення технології як науки, яка того переробці природних предметів чи знань ремесла. Технологія, по Бекманну, дає систематичне впорядкування і фундаментальне запровадження, і навіть наукове підставу цих дій і знанням, необхідним її подальшого розвитку виробництва. Бекманн, нарешті, ставить проблему «переробити технологічну термінологію філософськи чи систематично «[117, p. s. 97]. До цієї проблеми він спеціально звертається до своєму «Начерку загальної технології «[119], коли він прагне порівняти різні види робіт через відносини цель-средство, навіщо необхідно скласти список різноманітних намірів, що ремісники під час здійснення різних робіт, і поруч із ним список всіх коштів, з допомогою що вони кожну з цих робіт виконують [128].

Учеником Бекманна, развивавшим її ідеї і його вчення, був Йоганн Генріх Моріц Поппе (1776−1854), спочатку годинникар, потім викладач фізиків і математиків в гімназії, з 1818 року — професор Тюбингенского університету. У 1821 року він опублікував свій головний працю «Керівництво до спільної технології «[128; 60], працював над питаннями історії техніки [17, з. 210−211]. У цій книзі Поппе дає таке визначення технології. Технологія, чи наука про ремеслах, має предметом письмо речей та пояснення виробництв, інструментів, машин і знарядь, вживаних при обробці грубих матеріалів різних ремісничих закладах, фабриках і заводах. Вона вказує пристрій всіх заводів і машин, пояснює їх образ дії, вичислює різні інструменти, і їх вживання що за різних виробництвах, показує з якого матеріалу ту чи іншу виріб приготовлено тощо. Приватна технологія розглядає кожен технічний ремесло окремо. Загальна ж технологія розглядає різні виробництва, у технічних ремеслах з їхньої однаковому назначению.

Франц Рело (1829−1905) цей був ученим, а й практиком: його був засновником першої фабрики машин Німеччини (обидва його діда теж були техніками), і Франц працював заводі батька учнем. У 1850−54 рр. він студіював в Політехнічному інституті в Карлсруе, де у цей час викладав Фердинанд Редтенбахер, соціальній та університетах Бонна й Берліна. У 1854−56 р. Рело працює інженером на Кельнській фабриці машин. Ще 1854 року видав у співавторстві з Моллем роботу «Конструювання у машинобудуванні «[127]. У 1856 року Рело було запрошено посаду професора механико-технического відділення Цюрихського політехнікуму, де почав читати курс кінематики машин. У 1864 року перейшов на кафедру машинобудування в Берлінський ремісничий інститут (заснований 1821 р.). Цей інститут 1866 року був у Ремісничу академію, директором якої Ф. Рело його з 1867 по 1879 рр. У 1879 року з урахуванням Ремісничої і Будівельної академії було створено Берлінська вища технічна школа, ректором якої Рело був у 1890/91 рр. Увесь цей час він продовжує читати свій курс. Результатом лекційному і дослідницької роботи став фундаментальну працю «Теоретична кінематика «(перший тому вирушив у 1875 р. [131]). Рело був членом журі на міжнародних виставках в Парижі, Відні, Філадельфії, Сіднеї і Мельбурні. Плодом і узагальненням його практичної роботи з’явився об'ємний працю «Конструктор », вперше виданий 1861 р. Він протягом майже понад тридцять років вважався зразковою роботою по конструювання машин [66].

Франц Рело мав також сильну схильність до гуманітарним пізнання [17, з. 303, 305]. Його «Теоретична кінематика «містить спеціальну главу з історії машин, історичними відомостями та загальними методологічними зауваженнями насичені запровадження й окремі параграфи цього трактату, наприклад, там, де йдеться про формулюванні понять «машина », «механізм «тощо., про аналізі та синтезі механізмів і особливо про об'єкт кінематики машин і взагалі прикладної механіки. Рело відносить вона до наук создавания, наукової техніці: «Я називаю її наукою і гадаю, щоб це були занадто великий претензією із мого боку; якщо хочете, називайте її наукою другого і третього порядку; вона користується у сфері дослідження науковим методом і помалу завойовує свою самостійність, що зробила необхідним її відокремлення «[131, P. S. 1].

Фр.Рело захоплювався також мистецтвом. Результатом перетину його гуманітарних і технічних інтересів стала, можна сказати, воістину філософська (фактично філософією техніки, але він, а її не кваліфікував) робота «Техніка і культура », що вийшла 1884 року. Це була лекція, прочитана їм перед нижне-австрийским промисловим товариством у Відні 14 листопада 1884 року. Його погляд на синтез двох субкультур — гуманітарної та програмах технічної - абсолютно конкретно виражений нею самою: «Мистецтво і наукова техніка Андрійовича не виключають одне одного. Потрібні лише зусилля, щоб задовольнити обом, велика стійкість і духовне поглиблення в тонкі естетичні закони, аби відбити натиск руйнівних впливів машини «[67, з. 13]. Энгельмейер невипадково називає Рело «техніком філософської складки «[107, з. 32].

Франц Рело задається трьома основними питаннями, які, як побачимо, над меншою мері обіймали та обіймають П. К. Энгельмейера. По-перше, це питання «яке власне становище займає техніка нашого часу у спільній роботі над завданням культури ». Рело підкреслює, що це не зводиться тільки в соціальної, політичної та економічної значимості техніки, нам є або менш ясною. По-друге, він порушує питання головних рисах методу, якому слід техніка задля досягнення своєї мети, тобто. того, який має лежати в основі винахідницької діяльності. Особливо важливо, підкреслює він, в плані законоположень про патентів але тільки для техніків, але й юристів й адміністраторів. По-третє, це питання технічному преподавании.

Первый питання розглядається Рело з урахуванням історико-культурологічного аналізу. У результаті формує два методу — манганизм і натуризм, — характеризуючих відповідно європейську наукову і традиционалистскую культури. Поняття «манганизм «створено від давньогрецького назви «manganon », тобто. механізм магів, яке давалося кожному штучному пристосуванню, влаштуванню, з допомогою якої могла здійснюватися щось незвичайне, всьому, було розумно майстерно придумано, викликаючи повагу та страх у нерозумних. Зокрема, так називалася метальна військова машина, разом із якій це слово перейшов у середньовіччі (mangano у італійців, mangan у французів). До речі, винайдені XVII столітті великі машини для катання і глажения білизни отримали таку ж назву з великого зовнішньої схожості з громіздкими метальними машинами. Цього слова потім перейшов у інші, наприклад, у німецьке де Mangel означає каток для глажения білизни. Отож, манганизм, по Рело, — таке використання сил природи, коли видобуто знання їх законів й уміння цими силами управляти. Противоположностью манганизму є натуризм, як від сил природи лише обороняються, таємниче і неусвідомлене підслуховуючи в неї деякі рецепти. Цими двома поняттями Рело позначає два напрями у сучасній культурній розвитку, ділячи з їх допомогою манганистические і натуристические культурні нації, вищі народы.

По думці Рело, суть манганизма в культурному розквіті європейської цивілізації (куди вона вмикає і Америку) проявляється над окремих мистецтвах, над християнстві вперше і не речовинних винаходи, а прогресі, в мышлении.

Рело проголошує, що «панування землі належить манганистическим націям », а «ті нації, які захочуть можливість перейти до манганизму, повинні заздалегідь помиритися із своїм підпорядкуванням чи зникненням «[67, з десятьма]. Рело ілюструє це твердження конкретними історичними прикладами. На його думку, Японія — це приклад свідомого і цілеспрямованого переходу від натуризма до манганизму. (І ми сьогодні є свідками те, що він мав рацію, бачачи надзвичайний культурно-технологический підйом цієї країни). Такий перехід — це важка робота, що складається насамперед у навчанні. Отже, Рело чітко протиставив сучасну західну технічну культуру, котра має майбутнє (по крайнього заходу XX в.) і натуристическую східну культуру, вытесняемую чи, можна сказати, вже витиснений першої на периферію історії всього людства. Проте сьогодні межі XX і XXI століть можна сказати, що належить скоріш синтезу цих двох культурних традицій, якщо, звісно, брати не екстремальні випадки, а спосіб мислення і действования. Найнаочніше це виявили екологічна проблема і проблему ведення великої війни новітніми технічними засобами. Вони засвідчили, що всі у цьому світі самим щонайтісніше взаємозалежне: Схід й Захід, Людина, Природа і. Двадцяте століття продемонстрував, з одного боку, небезпеки технічної цивілізації в існуванні людства, з другого — неможливість сучасній людині вижити поза світу техники.

И невипадково ця проблематика лежить у центрі дискусій філософів і істориків техніки, і навіть философствующих інженерів у перші десятиліття ХХ століття. Досить переглянути основні розділи, виділені німецьким філософом техніки Манфредом Шретером в огляді, опублікованій у журналі Союзу німецьких інженерів у 1933 р., аби зрозуміти наскільки актуально звучать сьогодні підняті вже у роки проблеми. Огляд називається «Культурні питання техніки », а розділи відповідно — «техніка і розпочинається історія », «техніка і наука », «техніка і господарство », «техніка і людина «[132]. Хіба ті ж проблеми хвилюють нас сегодня?

Можно назвати велика кількість книжок і статей, опублікованих, наприклад, в 20−30-е рр. в журналі Союзу німецьких дипломованих інженерів «Культура і техніка », редактором якого було німецький інженер і філософ техніки Карл Вайе (див. цю книжку «Культура і. Внесок в філософію техніки », опублікованій у 1935 р. [134]).

Достаточно згадати лише кілька робіт з проблемі «техніка і культуру «першого десятиліття нашого століття, аби зрозуміти наскільки було широким розкид думок у розумінні феномена техніки [135]. У вашій книзі «Техніка і культура «Едуарда фон Майера 1906 р. техніка представленій у найширшому сенсі як присутня скрізь, у будь-якій діяльності. Фактично техніка розуміється їм, як організація, а кожна людина як технік [127]. На противагу Едуарду фон Майєру автор інший книжки, «Техніка як культурна сила в соціальної і приклад духовної зв’язку », що у тому самому 1906 р., Ульріх Вендт, розуміє техніку значно вужчому сенсі [135], саме, як діяльність свідомого духу з перетворення сирого матеріалу з метою культури, свідоме перетворення матерії певної форми. Він техніка — це один із форм духовної діяльності. Вендт звужує сутність технічного до ремісничої і переробка сільськогосподарської роботи. Техніка від початку властива історичному людині. Саме техніка і лише вона дозволила звільнитися прикутому Прометея. Людство поставлено перед завданням встановлення перетинів поміж двома вічними силами — Природою і Духом. По думці Вендта, у цьому полягає завдання техники.

Оба автора, і Майєр, і Вендт, аналізують феномен техніки в історико-культурній аспекті. До них додати ще одне роботу ту на той час — працю відомого німецького філософа техніки Фрідріха Дессауэра «Технічна культура «[122], як і багатьох інших пізніші роботи. Проте, як представляється, важливо було розглянути витоки цій дискусії, які у доповіді Рело «Культура і «. Стаття ця, що вийшла кінці XIX в., була відома німецькою і російським інженерам і справила величезний инициирующее впливом геть усе наступні дискусії з цьому вопросу.

Алоиз Ридлер (1850−1936) — великий німецький інженер, як він характеризує Энгельмейер, «стовп машинобудування », очолював лабораторію наукового випробування автомобілів, був на чолі Берлінського політехнікуму [107, з. 33]. Зупинимося двома його доробку, у яких викладаються його з технічного освіту й у зв’язку з цим розглядаються загальніші питання, впритул що примикають до проблем філософії техніки: «Німецькі вищі технічні закладу та запити двадцятого століття «і «Цілі вищих технічних шкіл », опубліковані межі ХХ століття. Крапку зору Ридлера Энгельмейер коротко сформулював так: » …інженеру треба викладати у школі глибоку розумову культуру «[107, з. 33].

В першої статті А. Ридлер виділяє спеціальний розділ «Культурні заслуги і вплив техніки », у якій нашій теми цікаві підрозділи: (1) «Чи є техніка культурним чинником? «і (2) «Значення техніки для математично-природничої грамотності «. Друга стаття присвячена в основному питанням організації інженерного образования.

(1) А. Ридлер передусім підкреслює глибокий історичний характер сучасної техніки, хоча неї вони часто й дивляться, як на дитя нової доби: «Її історія починається з першими культурними прагненнями чоловіки й проходить через весь культурний розвиток, починаючи з кам’яних знарядь прабатьків до новітніх інженерних споруд; вона є великої частиною історії людської культури та за своїм значенням та змісту може помірятися з історією будь-який науки «[68, з. 12].

(2) Відзначаючи велике значення техніки у розвиток математично-природничої грамотності, А. Ридлер ремствує, що це заслуги в сучасній культурній розвитку зазвичай приписують «теоретичним природничих наук », а чи не техніці. Роль ж самої техніки зводиться тільки в використанню «готівкових природно-історичних знань », що не так. Теоретичні знання випереджають прогрес у техніці лише у окремих галузях природознавства. Частіше «виконавча техніка «сама створює наразі і використовує основи наукових знань ще до його того, як стає можливим їх теоретична формулювання. Як приклад він наводить паровий машину, як виключно «результат інженерного генія ». Її було створено і вдосконалена інженерами набагато раніше створення теорії теплоти. З іншого боку, багато суто наукові галузі (опору матеріалів, теорія пружності тощо.) було створено основному зусиллями інженерів. Ридлер різко заперечує трактування результатів оцінки техніки як простого розширення початкового досвіду. Навпаки, вважає він, розвиток техніки вимагає неодмінного розумової праці, як учених, і інженерів. У основі техніки лежить «творчий розум ». Причому «розумова діяльність інженерів розширює і держава сама природні науки». І все-таки техніку можна вважати «не созидательницей науки, та її потужної співробітницею «[68, з. 14].

(3) Але головна турбота А. Ридлера — раціональна організація інженерного освіти. Цією мети може кінцевому підсумку підпорядковані й інші гуманітарні пошуки. На думку Ридлера, завдання вищою технічною школи не в тому, щоб готувати лише хіміків, електриків, машинобудівників тощо., тобто. таких фахівців, котрі ніколи не залишали своєї тісно обмеженою області, але щоб показати інженеру багатостороннє освіту, представляючи йому можливість проникати й у сусідні області. Як керівників господарського праці, що з соціальними та державними законами, інженери потребують понад спеціальних пізнань й у глибокому обсязі освіти. Добра освіта — це таке, яке управляє, тобто. дивиться уперед і своєчасно з’ясовує завдання, висунуті як сучасністю, і майбутнім, а чи не змушує себе лише тягти і штовхати вперед без крайньої потреби! Аби вирішити це завдання, вважає Ридлер, потрібно реформа інженерної освіти. Та й щоб у неї успішної, важливо хочуть враховувати специфіки інженерної роботи і мислення та яка з неї особливість інженерного освіти у на відміну від університетського. «Технічні завдання вимагають іншого ставлення себе, ніж суто математичні. Весь комплекс умов треба брати таким, яким природа дає його, а чи не таким, яким він підходив би для точного рішення. Якщо не дає можливості вирішення, потрібно змінити його свідомо у відомих чи оцінюваних межах помилки. Через надто високій оцінки точних рішень початкуючий не розуміє необхідності лише приблизно оцінювати; не розуміє, що оцінювання набагато важче, ніж «точне «обчислення з «зневагою «незручними умовами. Оцінити — отже брати до уваги кордону пізнання і ймовірності та відповідно до цим свідомо змінювати основи обчислення. У цьому вся полягає справа, тут труднощі «[69, з. 133].

Еще одна особливість інженерного мислення — «вміння застосовувати знання приватному разі і за численності практичних умов ». «Технічне вчення саме має вступати на шлях дослідження заради результату там, де наявних знань недостатньо; там, де результати реальні лише у сфері технічних додатків, де необхідні особливі кошти дослідження, у зв’язку з практичне застосування тощо. Це величезне та найважливіше полі для таких досліджень, і застосувань, у яких доводиться брати до уваги всі практичні условия.

Познание природи має піднятися до і незбираного погляди попри всі процеси природи у тому сукупності. Найстрашніше дуже докладне знання подробиць недостатньо для творчої технічної діяльності: всі і дії мають бути видимі, й дуже сказати, почувствованы, як загального процесу, повинні прагнути бути з'єднані в наочну і повної картини" [69, з. 136]. Останніх словах сформульований також ще один важливий принцип інженерного мислення — принцип наочності. Ридлер попереджає від в науці переоцінки аналітичних методів. На його думку, зло коріниться у «позбавленої реальних уявлень спільності, излишестве абстрактних методів ». Тому вкрай важливо для інженера «навчання бачити «і «зобразити в кресленні чи начерку », розвиток «здібності споглядання «[69, з. 137].

Исходя із усіх ці міркування, на думку Ридлера, це має будуватися інженерне освіту, мета якого «виробити науково освічених й общеобразованных практичних інженерів «[69, з. 147]. А. Ридлер підкреслює значної ролі сполуки техніки лише з наукою, але й мистецтвом (колись воно з'єднувалось лише з ремеслом). Саме у цьому разі вона зможе називатимуть себе «із справедливою гордістю «» технэ, тобто. мистецтво, вміння говорити та творче застосування «[69, з. 148]. Це, фактично заклик повертатися до давньогрецького «techne », у якому всяке ремесло органічно з'єднувалось з мистецтвом, новому основі наукової техніки. А. Ридлер пропонує запровадити як загальноосвітній предмет найвищих технічних школах «історію інженерного справи », «але як хронологію, бо як історію культури та культурних коштів «[69, з. 154].

Исходя з усього вищевикладеного, Ридлер так формулює призначення вищих технічних шкіл: як слідувати за прогресом, однак іти попереду, вказуючи дорогу; грати для техніки керівну роль; зробитися центром виховання для продуктивного творчості; служити разом науковому, практичному і господарському вихованню [69, з. 32].

2. Перші філософи техники

Эрнст Капп (1808−1896) був охарактеризований першим, хто зробив сміливий крок — в заголовку своєї роботи він поєднав разом два які раніше вважалися несумісними поняття «філософія «і «техніка ». У центрі книжки «Основні напрями філософії техніки «[126] лежить принцип «органопроекции »: чоловік у всіх своїх створіннях несвідомо відтворює свої органи влади й сам пізнає себе, виходячи з цих штучних створінь. На думку П. К. Энгельмейера, Україні цього принципу Каппа не витримує критики. «У насправді лише обмежену кількість доісторичних знарядь, на кшталт молотка і сокири, можна, мабуть, розглядати, як проекції наших кінцівок. Але вже для стріли принцип Каппа стає під знаку запитання; а колесо доісторичної візки не має прототипу в тварину організмі, а тому принцип проектування органів до машини вже зовсім неприложим. Капп насильно, суто діалектично, поширює свій принцип на машину; але тут його аргументація украй слабка. Він розповідає, наприклад: «Хоча загальна форма паровий машини мало, зовсім не справляє враження людське тіло, але окремі органи схожі «. Які? Капп розсудливо мовчить, бо одне нагадування про циліндрі з поршнем, про коленчатом валі, обертовому в подшипнике, заперечує проектування органів як основу створення механізмів «[107, з. 120]. У книжці «Технічний підсумок XIX-го століття «Энгельмейер висловлюється ще більше різко, вважаючи, що одне десята частина книжки Э. Каппа має ціну, називає хоча й історичною одиницею, але негативною [108, з. 99−100]. Нині ставлення філософів техніки до ідей Э. Каппа інше. Особливо у зв’язки й з розвитком ідей філософської антропології і багатьма негативними наслідками, пов’язані з сучасної технікою, які в часи Энгельмейера були ще настільки очевидными.

В що ж основних ідей Э. Каппа? Основоположеннями його філософії техніки є «антропологічний критерій «і «принцип органопроекции «[71].

Формулируя свій антропологічний критерій, Ернст Капп підкреслює: які були предмети мислення, те, що думку знаходять у в результаті всіх своїх пошуків, є людина. Тому змістом науки в дослідницькому процесі узагалі є ніщо інше, як що повертався себе людина. Капп вважає, що у словах давньогрецького мислителя Протагора — «Людина є міра всіх речей «- уперше сформульований антропологічний критерій і сформована ядро людського знання і набутий діяльності. Саме тому, що людина мислить себе у природі й з природи, а чи не з неї і поза нею, мислення людини стає узгодженням його фізіологічної організації з космічними условиями.

Осмысливая поняття зовнішнього світу людини, Э. Капп помічає, що з нього недостатньо слова «природа «у звичайному розумінні. До зовнішнього світу, навколишнього людини, належить також немало речей, що є створенням. Будучи штучними творами на відміну природних продуктів (природа доставляє їм матеріал), вони утворюють зміст світу культури. Э. Капп проводить чітке розмежування «природного «і «штучного »: те, що поза людини, складається з створінь природи й створінь человека.

Этот який з людини світ є, з погляду Каппа, реальним продовженням його організму, перенесенням зовні, втіленням в матерії, объективированием своїх уявлень, тобто. частини себе, щось від своєї власного «Я ». Це — відображення зовні, як у дзеркалі, внутрішнього світу людини. Однак створений людиною штучний світ стає згодом засобом самопізнання в акті зворотного перенесення відображення із зовнішнього світу на внутрішній. До того ж в такий спосіб людина пізнає процеси та закони своєї непритомною життя. Інакше кажучи, «механізм », несвідомо створений за органическому зразком, сам служить до пояснень і розуміння «організму ». У цьому сутність принципу органічної проекції Ернста Каппа. Ми спеціально взяли тут слова «механізм «і «організм «в лапки, оскільки Капп, як здається, вкладає в це слово більш загальний сенс, чому це робиться у прикладної механіки і біології. Він споживає їхнього скоріше як синоніми «штучного «і «природного ». (Певне, цієї умовності даних понять і зрозумів Энгельмейер, критикуючи Каппа). Ще загальний сенс Капп вкладає в поняття «знаряддя », розрізняючи у ньому зовнішню мета його створення, тобто. форму, оформлення уживаного цієї мети матеріалу (в несвідомому — інстинктивне дію). Обидві це ще трапляються й дещо об'єднують у целесообразности.

Капп зазначає, що людина несвідомо робить свою тіло масштабом природі. Так виникла, наприклад, десяткова система числення (десять пальців рук). Проте принцип органопроекции легко пояснює лише виникнення перших найпростіших знарядь. У його застосування до складним знаряддям і машинам, справді, й виникають проблеми. Хоча Капп і попереджає, що органічна проекція може і дозволяти поширювати формальне подібність і її цінність в переважному вираженні основних зв’язків і стосунків організму, цим проблеми не знімаються. Як приклад візьмемо, за Каппом, паровий машину. Форма її в цілому немає нічого спільного з людиною, схожі лише окремі органи. Але коли його парова машина починає функціонувати, наприклад, в локомотиві, одразу можна знайти подібність її загального доцільного механічного дії з органічним єдністю життя: харчування, зношування частин, виділення покидьків і продуктів згоряння, зупинка всіх функцій і смерть, якщо, скажімо, зруйнована важливу складову машини, подібні із життєвими процесами тваринного. Капп підкреслює, що це не є несвідоме відтворення органічних форм, а проекції, тобто. взагалі живої і чинного як організм істоти. Саме ця своеобразно-демоническая видимість самостійної роботи і вражає найбільше паровий машине.

Далее Капп переходить від окремих створінь техніки до тих могутнім культурним засобам, які в поняття апаратів і мають характер систем. Такі, наприклад, залізниці і телеграф, покрывшие мережею всю земну кулю. Перші, особливо в поєднанні рейкових колій та пароплавних ліній за одну ціле, є відбитком системи кровоносних судин у організмі. Це комунікаційна артерія, через яку циркулюють продукти, необхідних існування людства. Другий природно порівняти з нервової системою. Тут, на думку Каппа, органопроекция святкує свій тріумф: спочатку несвідомо що відбувається по органическому зразком побудова, потім взаємопізнавання ориґіналу і відображення (згідно із законом аналогії) і, нарешті, подібно іскрі вспыхивающее свідомість збіги між органом і знаряддям аж до тождества.

Кстати, непрямим підтвердженням принципу органопроекции, понятого, звісно, не буквально, є розвиток сучасної мікроелектроніки, яка, перепробувавши (несвідомо) різноманітні матеріали, вибрала для інтегральних схем у найбільш оптимального матеріалу кремній. Але що його ще раніше еволюція «вибрала «вихідним матеріалом органічних тіл. Послойный синтез твердотільних інтегральних структур, розвинений у сучасній технології виробництва мікроелектронних схем, також поширений у живої і неживої природі (наприклад, зростання кристалів, зростання на рік дерев, освіту шкіри). Тут «органопроекция «має тенденцію до відображенню по крайнього заходу нижніх рівнів структури біосинтезу. Причому технологічні прийоми послойного синтезу ефективно (і несвідомо) застосовувалися в первісних технологіях, починаючи з неоліту, наприклад, при виробництві прикрас, в поліграфії, під час виготовлення корабельної броні [126].

Концепция органопроекции — перша спроба філософської експлікації генези техніки і його «антропных «почав. Спроби з відповіддю: що таке техніка і який її генезис — й надалі зберігає свою евристичну роль і становить важливий розділ у філософії техники.

Альфред Эспинас у своїй книжці «Виникнення технології «, яка є збірник його найкращих робіт, поміщених у різних філософських журналах (починаючи з 1890 року), формулює поняття технології. «Эспинас прямо заявляє, що свідчить про корисних мистецтвах. Технологією він називає деяке майбутнє вчення про ці мистецтвах, яке виділить їхньої основної характер історично й потім можна буде витягти основні закони людської практики в деяку «загальну праксеологию ». Таким шляхом складеться нове вчення про людської діяльності, що стане поруч із вченням про пізнанні, настільки багатосторонньо розробленим, і тим самим заповнить прогалину, — відсутність «філософії дії «[107, з. 121].

А.Эспинас підкреслює, що жодне винахід неспроможна народитися без неї; людина може вдосконалити свій спосіб дії, лише видозмінюючи кошти, яким він вже попередньо мав. Не несвідома практика, а лише зрілі мистецтва породжують технологію. І з таких мистецтв передбачає спеціальну технологію, а сукупність цих приватних наук (тобто. цих технологій) природно утворює загальну, систематичну технологію. Ось цю загальну технологію Эспинас і іменує праксеологией, що дає науку про найзагальніших форми і найвищих принципах дії всіх живих істот. Загальна технологія — це наука про сукупності практичних правил мистецтва і техніки, та розвитку у стиглих людських суспільствах на певних щаблях розвитку цивилизации.

По думки Эспинаса, технологія обіймає три роду проблем, залежно від трьох точок зору, із яких розглядати техніку. По-перше, можна виробляти аналітичне опис ремесел у вигляді, у якому вони перебувають у цей час й у даному суспільстві, визначаючи їх різноманітні види, і далі зводити з допомогою систематичної класифікації до декого типам. Це відповідає статичної точки зору техніку, у результаті сформувалася морфологія технології. По-друге, можна досліджувати, яких умовах і з яких законів встановлюється кожна група правил, яким причин зобов’язані своєю практичною діяльністю. Це динамічна точка зору техніку, результатом якої є фізіологія технології. Нарешті, по-третє, комбінація динамічної і статичної точок зору, дає можливість вивчати зародження, апогей та занепад кожного з цих органів у цьому суспільстві і навіть еволюцію всієї техніки людства, аж від самісіньких простих форм і закінчуючи найскладнішими, у чергуванні традицій і винаходів, що становить ритм цієї эволюции.

По думці Эспинаса, технологія у сфері дії займає місце логіки у сфері знання, оскільки остання розглядає докупи різні науки, встановлює їх умови чи закони та відтворює їх розвиток і історію, не бажаючи науки суть таку ж соціальні явища, як і мистецтва (лише ми сьогодні сказали б замість логіки наукознавство). Оскільки предмет дослідження Эспинаса — історія технології, це одночасно означає і історію філософії дії, тобто. споглядання того, як філософія дії слід над розвитком індустрії і техніки. (Основні категорії дії - бажати, побоюватися, починати, кінчати, пробувати, досягати, терпіти невдачу). На відміну від нього історія самої техніки повинна показати, як які з техніки доктрини впливали назад на мистецтва і породили досконаліші форми практики [71].

Анализируя тексти давньогрецьких авторів, Эспинас демонструє важливі зміни у еллінської культурі VII-V ст. е., пов’язані з її появою мистецтва (тісно злитого в цей час із технікою): «Поняття про мистецтво… починає з’являтися разом з визначенням про сукупності переданих правил. Ставлення чоловіки й божества змінюються; натомість, щоб пасивно покорятися рішенням Юпітера чи користуватися ними без зусиль, людина має відомими засобами, щоб поліпшити своє становище, й почасти співробітничає з богами у тому благодіяння. Але цьому й зупиняється її могутність: не створює мистецтва, вона сама щось винаходить. Це стверджує Гезиод, хоч і приписує людської ініціативи великій ролі, ніж Гомер «[107, з. 137]. Закони встановлює не людина, а боги, та їх веління не засновані на свавілля. Боги, напівбоги і герої навчають людей засадам мистецтв. Практичні навички (технэ) визначено й запропоновані богами і тому є божественними законами. Але де вони вважаються надприродними. Навпаки, саме у силу свого божественного походження вони утворюють частина нашої природи й природи взагалі. Вони ніби вічні і не змінювалися. «І від початку будівництва і дуже виразно відзначено основна риса філософії дії: індивідуальне практичне свідомість не має закону, у собі «[71, з. 145]. Закони та звичаї, як вираз божественної волі, не представляли примусом, але допомогою і, інструментом. І хоча практичне розпорядження було зрозуміло, результат самого події (дії) залишався невідомим. Треба була лише максимально точно дотримуватися цих предписаний.

Результат свого аналізу Эспинас укладає так: «Отже, вся техніка цієї епохи мала і той ж характер. Вона стала релігійної, традиційної еліти і місцевої «.

Весь цей період Эспинас позначає як физико-теологическую технологію. Наступний його період, характеризується зміною традиціоналістичного режиму олігархії тиранією, техніка стає утилітарною, штучної і світським, свідомої, штучної фабрикацією, «технікою гармати ». «Людина, винахідник мистецтв, усвідомлює роль мислення та досвіду у винаході: роль богів зменшується. Завдяки розподілу праці та спеціалізації працівників, технічні прийоми поліпшуються, і поліпшення як не викликають осуду, а й є предметом захоплення «[71, з. 166].

Третий філософ, якого назвати як основоположника філософії техніки — це послідовник Канта Ф.Бон.

Фред Бон 1898 року видав своє концептуально-аналитическое дослідження «Про боргу і добро «[120], з що його назви було б навіть важко встановити зв’язку з нашої темою, якби слова «філософія техніки «були б внесені до заголовок одній з глав цієї книжки. У передмові, посилаючись на можливість Канта, він висуває за головний завдання філософії аналіз стану і точну формулювання понять, які вживаються повсякденному мові, виступає проти «поверхового способу, яким із ідентичності слів укладають про ідентичності значень чи припускають цю ідентичність звісно ж зрозумілою «[120, з. 2]. Заодно він підкреслює, що «метод концептуального аналізу з метою з’ясувати зміст понять і час виявляють його недвозначним способом мислення й оберегти їх у майбутньому від некоректного вживання є так само древнім, як і самі філософія «[120, з. 2−3]. Вже Сократ, «батько філософії «, використав його у своєму відомому «маевтическом «мистецтві запитувати. Аналогічну завдання ставить собі і Фред Бон із єдиною метою аналізу понять «борг «і «добро » .

В терміні «борг «(повинність) Бон виділяє два значення: борг категоричний і обов’язок гіпотетичний. Ці чи два різновиди ми можемо, у його злагоді із Боном, назвати боргом моральним і боргом технічним. До пізнання першого веде, по Бону, питання: «Що повинен зробити? ». Тут запитувач цікавиться загальним напрямом своєї діяльності, свого поведінки. Відповіддю це питання буде, по Бону, деяке розпорядження, заповідь чи заповіт, а сенс такого завіту розкривається такими пропозиціями: «Ти маєш робити те, що тобі наказують », чи: «Ти маєш робити те, що є до задоволенню інтересу того, хто наказує «. Сукупність усіх таких наказів, по Бону, належить до «філософії нормики », яка від етики лише кілька більший обсяг, але її вся теж побудовано «категоричне імперативі «[106, з. 104]. Друге значення поняття «борг «є гіпотетичним, чи технічним. Тут ідеться не про спільну нормировке вчинку, а про вказуванні кошти (або шляху до досягнення мети. Відповіддю у разі буде оголошено вже не наказ, а заповіт чи рада, що може бути чи виконано, або виконано за бажання яка запитує. У цьому полягає, на думку Ф. Бона, компетенція філософії техніки. Глава, присвячена цієї теми, називається в нього «Про питанні «Що повинен зробити, щоб? «(філософія техніки) » .

Вопрос «Що повинен зробити? «будь-коли виникає цілком ізольовано від попередніх пояснень мети, які цей борг обумовлює, чи наслідків цього. Типовий приклад такої порушення питання: «Що повинен зробити, щоб ця машина діяла? ». На що така питання неможливо відповісти з допомогою однієї будь-якої науки. Часто це у змозі і техніці загалом. І хоча «століття часто вживається з епітетом «технічний ««, «далеко не всі має уявлення у тому, що таке техніка «[120, з. 61]. Фред Бон намагається з’ясувати сутність техніки і технического.

Среди найбільших мислителів нової доби панує, на його думку, неясність, розглядати чи науку чи техніку як певну дисципліну, розташована чи з-поміж них ще якась область, як кваліфікувати звані «нормативні «науку й т.д. Зрозумілим є одне, що техніка неможлива без що у її основі науки. Щоб з’ясувати суть технічного і розвести техніку і науку, Фред Бон аналізує структуру наукового і технічного висловлювання. Перше може бути висловлене загалом так: «Якщо «a », то «b ««; друге — «Якщо хочеш (отримати) «b », маєш викликати «a ««. «Те, що у науці постає як умова і обумовлене, як причину і дію, у техніці набуває вигляду кошти й мети «[120, з. 63].

Ф.Бон попереджає від неправильного уявлення, нібито окремої технічної спеціальності відповідає одна наука (наприклад, електротехніці - лише теорія електрики). Навпаки, ніколи неможливо було побудувати паровий машину тільки основі знання теорії теплоти; не складно знати все закони індукції, але з мати змогу сконструювати динамо-машину. Іншими словами, неможливо з урахуванням висловлювань якоюсь однією науки побудувати технічне висловлювання. І тому необхідно зібрати окремі висловлювання багатьох наук і намагається пов’язати їх одне з одним. Ф. Бон тут цікавить суто концептуальний аспект: дослідження того, які висловлювання науки перетворюються в технічні высказывания.

Он зазначає, що не наукові висловлювання на формі «Якщо «a », то «b «» представимы як технічного висловлювання. «Якщо хочеш (отримати) «b », має викликати «a ««. Фред Бон підкреслює складність технічних завдань, сутність яких залежить від виборі коштів (телеологічному рассмотрении).

Ф.Бон виділяє три проблеми, з яких працює техніка: передусім, це пошук кошти, якщо дана мета; по-друге, це завдання так приєднати до цього процесу інший процес, щоб було досягнуто дана мета, і навіть встановити зв’язок між засобом і метою; третя проблема у тому, щоб для даного кошти знайти мета (тобто. порушити потреба), досягнення якої саме виявляється побічним наслідком деякого іншого низки цілей, і вибрати відповідний їй ряд цілей [120, з. 79]. Ця низка цілей є ланцюг наступних друг за іншому подій, причому окремий пункт даної ланцюга є середнім пунктом більшої його частину. Ця ланцюг мусить бути розглянута, проте, не як лінійна послідовність, бо як просторова тканину з багаторазово і безладно переплетених целей.

Бон розрізняє техніку у вузькому і широкому значенні. Техніка у вузькому значенні - це спочиваюча на висловлюваннях фізики та хімії промислова чи інженерна техніка. Розширення цього поняття відбувається, якщо рухатися від техніки неорганічної, заснованої на точних науках, до органічної техніці (землеробство, скотарство, лікування тощо.) і зажадав від техніки математично-природничої грамотності до техніки наук про дусі (політиці, педагогіці тощо.). Заодно він виділяє загальний ознака будь-якої техніки — покажчик кошти на досягнення даної мети [120, з. 81]. Інакше кажучи, по Бону, будь-яка цілеспрямована діяльність має власну технику.

Фред Бон стосується також дуже важливого питання розмежування понять «техніка «і «практика ». Він зазначає, що галузеву науку часто протиставляється техніці як теоретична область практичної, що не так. На його думку, наука і спільно будують будинок теорії та як такі протистоять практиці. Практика — це будь-яка професіональна діяльність, тоді як техніка дає лише рекомендацію керівництво для реалізації цієї діяльності. Причому техніка відрізняється наука здебільшого лише інший формою висловлювань та інший організацією матеріалу. З його погляду, робочий, монтер, кресляр, конструктор, викладач зі школи і дослідник складають у промислової техніці один безперервний ряд. Труднощі в розмежування сфер науки, техніки і практики укладено у цьому, що це три щаблі бувають зазвичай багаторазово переплетені лише у й тієї персони. Дуже цікаво, ніж Фред Бон завершує своє исследование.

«Восходя шляхом узагальнень, Бон знаходить, що все сукупність технічних заходів має своєю метою задовольняти людській потребі. Потреба ставить відому мета; але уважно вдивимося до справи, то побачимо, що одне мета є лише до досягнення іншої. Сходячи у цій ряду перетворення цілей у кошти досягнення цілей вищих, ми доходимо до становища, що наші справи спрямовуються до одну кінцевої точки, а ця мета всіх цілей є щастя. І тим самим, высшею технічної метою є досягнення щастя, і питання — «що мав робити, щоб??? «збігаються до одного питання: «що мав робити, щоб бути щасливим?» [107, з. 124]. Відповідь це питання, з погляду Ф. Бона, є важливим, проте інші технічні питання мають лише другорядне значення, оскільки в будь-якої діяльності провідним усвідомлюється бажання щастя. Цей це запитання він розглядає у спеціальній главі, названої «філософія эвдемизма ». Проте ця мета підпорядковується в нього найвищої і загальною мети — ідеї добра, складової предмет філософії этики.

Такая спрямованість технічної завдання до досягнення людського щастя на поєднані із ідеєю добра в наші дні дуже актуальною для подолання вузького техніцизму, ориентирующего технічну діяльність самопідтримку, самовиправдання і внутрішнє функціонування, провідне в кінцевому підсумку до саморуйнуванню технічної цивілізації. Але це, звісно, не отже, що треба негайно відмовитися від техніки і повернутися до «натуризму «(за висловом Франца Рело). Навпаки, на переконання Ф. Бона, «той, хто розглядає щастя як загальну економічну та вищу мету прагнень, повинен також провести дослідження які ведуть цього коштів, як вищих і найголовніших переважають у всіх технічних завданнях «[120, з. 94], тобто. стати на шлях технический.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.