Индустриальное розвиток Російської Імперії (1861-1917 рр.)

Индустриальное розвиток Російської Імперії (1861−1917 рр.)

Гвоздецкий У. Л.

Становление промислового потенціалу Росії давню й найбагатшу історію. Окремі осередки машинно-фабричного виробництва: демидовские заводи, петровські судноверфі, гірничодобувні підприємства Уралу і Алтаю стали виникати й бурхливо розвиватися ще наприкінці XVII — першій половині XVIII в. Але перші досить великі кроки у бік індустріалізації країни ставляться до 60−70-м років в XIX ст. — часу активного проведення державних реформ імператором Олександром II. За період 1861−1913 рр. країна демонструє промислово-економічний зростання, характеризується етапами як прискореного, так й уповільненого розвитку, до різкого зниження темпів виробництва та навіть його стагнации.

В промисловий розвиток пореформеній Росії можна виділити п’ять етапів. Перший є стартовий, період широкого і активного становлення фабрично-заводського виробництва та охоплює приблизно 25-річний термін — з кінця 50-х на початок 80-х ХІХ ст. Другий етап, як перший крок було власне індустріальної епохи, розпочавшись приблизно від 1885 р., завершився 1900 р. У його межах фабрично-заводская промисловість пережила небувалий підйом (1895−1899 рр.). Промисловий ривок змінився кризою 1901−1902 рр. і затяжний депресією (1903−1908 рр.). То справді був третій, етап. Четвертий характеризує економічне піднесення 1909−1913 рр., перерваний першої світової війною. Розвиток промисловості, у умовах воєнного часу лежить в основі п’ятого этапа.

Реформирование Олександром II основ державного устрою імперії: розкріпачення селян створення земства, запровадження загальної військового обов’язку, установа суду присяжних і судових статутів і ін. стимулювало розвиток продуктивних сил, створило соціально-економічні передумови вступу країни на шлях индустриализации.

Одной з характерних ознак епохи реформ було зростання міського населення. Високі викупні платежі і податі користування землею лягали важким тягарем на селянські господарства. Чимало їх ми розорялися. У пошуках засобів існування селяни потягнулись у міста Київ і промислові селища, на фабрики, заводи, гірничодобувні виробництва та будівництво доріг. Притік дешевої робочої сили був однією з найважливіших чинників капіталізації страны.

В період 60−70-х років найінтенсивніше розвивалися кустарно-ремесленные промисли. Темпи його зростання були дуже високими. Прикладом можуть бути статистичні дані про Пермської губернії - однієї з динамічно розвивалися регіонів країни. Якщо за 1855−1865 рр. ніяких звань Середнього Уралу виникло 533 нових кустарно-промысловых закладу, то наступному десятиріччі їх було створено вже 1339, під час 1875—1885 рр. кількість нових ремісничих господарств становило вже 2652 т. е. за 30 років їх чисельність зросла п’ять разів [1, з. 109].

В 60-ті роки починає інтенсивно розвиватись агресивно та мануфактурне виробництво. У європейській частини Росії, насамперед у Москві і Підмосков'ї, Донбасі, Поволжі та Санкт-Петербурзькому регіоні зводяться численні фабрики і. Найінтенсивніше розвивається металургія. Центром гірничо-металургійного виробництва стає Урал. З 290 тисяч тонн чавуну, отриманого у Росії 1865 р., 232 тисячі тонн виплавили уральські заводи, ними була і зроблена 161 тисяча тонн заліза і вони з 187 тисяч тонн, здобутих у Україні [2, з. 7].

На межі 1970;х років розпочинається будівництво металургійних заводів і півдні Росії. У дореформений період там працювали на привізних чи місцевої рудах лише 3 невеликих металургійних підприємства. Наприкінці 1960;х років зводиться на заводі Лисичанську і реконструюється Петровський на заводі Луганському гірському окрузі. У 1872 р. вводять у експлуатацію Юзівський металургійний завод.

К початку 80-х поруч із котрі продовжували розвиватися кустарно-ремісничими промислами дедалі більшу роль набуває фабрично-заводское виробництво. Важливою рисою його становлення був поступовий перехід від ручної праці до механізованому. Найбільше розвиток машинні технології отримали обробних галузях. Підприємства металообробній промисловості, що володіли 24,8% всіх двигунів і сконцентрировавшие 77,5% всіх робочих, давали 86,3% загального виробництва галузі [1, з. 109].

Концентрация виробництва, зростання одиничних промислових потужностей, збільшення кількості робочих, витіснення ручної праці машинним і ін. свідчили про інтенсивних процесах капіталізації Росії, восходивших до 1861 р. — початку Александровских реформ країни. Які Відбуваються зміни перебувають у центрі уваги вітчизняної і закордонної суспільно-політичної думки. Вагомий внесок у аналіз пореформенного промислово-економічного розвитку Російської імперії внесли найбільші представники марксизму. «Вже дозріло переконання, — писав Ф. Енгельс, — жодна країна час неспроможна займати належного їй місця серед цивілізованих націй, якщо вона має машинної промисловістю, використовує світові двигуни, і самі не задовольняє - хоча в незначній їх частині, — власну потреба у промислових товарах. Виходячи від цього переконання, Росія та введено в дію, причому діяла з великою енергією» [3, з. 264]. І відразу ж дослідник промислового розвитку Росії резюмує: «З 1861 р. у Росії починається розвиток сучасної промисловості, у масштабі, гідному великого народу» [3, з. 264].

Вопросам вивчення процесів капіталізації країни багато уваги приділяв У. І. Ленін. «Після 61-го року, — зазначав він, — розвиток капіталізму у Росії пішло із швидкістю, що у кілька десятиліть відбувалися перетворення, посівши у деяких старих країнах Європи цілі століття» [4, з. 174].

В процесі промислово-економічного розвитку господарство країни зіштовхнулося з низкою серйозних труднощів й регіональних протиріч. Швидко возраставшие обсяги перевезень заводський продукції випереджали транспортні можливості. Так, уральський метал і вироби потім із нього їхали з уральських казенних заводів караванами барж в літньо-осінній період річками Чусової, Білої Камі і Волзі і потім перевантажували в вагони Уральській, Самаро-Златоустовской та інших залізниць. Великий дефіцит транспортних засобах зазнав і промисловий південь страны.

Задача якнайшвидшого створення залізничної мережі зріс у найбільшу загальнонаціональну проблему. Розвиток парового транспорту поставили на чільне місце державної політики, вона стала основою промышленно-экономической стратегії останнього 25-річчя в XIX ст. — другого етапу индустриализации.

Ввиду особливу значущість транспортного питання основну навантаження з його рішенню взяла він держава. Прокладка залізниць фінансувалася головним чином із скарбниці, з допомогою общебюджетных надходжень, частка приватного капіталу акціонерів була незначна. Лише протягом першого десятиліття епохи реформ (1861−1870 рр.) в залізничне будівництво вкладено близько 2,5 млрд крб. Надалі обсяги інвестицій у галузь продовжували зростати і до кінця в XIX ст. досягли максимуму. З 1891 по 1903 р. на промислове і залізничне будівництво асигновано 5,5 млрд крб., що у 25% перевищила вкладення за попередні 32 року. Головним ідеологом пріоритетного фінансування транспортних програм був З. Ю. Вітте, котрий обіймав з 1892 по 1903 р. посаду міністра фінансів [1, з. 109].

Большие капіталовкладення забезпечили швидке розвиток залізниць. Якщо 1860 р. будівельна довжина залізничної мережі Росії становила 1626 км, то 1870 р. вона зросла до 10 731 км, в 1880 р. цей показник досяг 22 865 км. Під час промислового підйому 90-х щорічно будувалося більш 2,5 тис. км. З 1893 по 1902 р. набрало чинності 27 тис. км залізниць, які загальна протяжність перевищила 55 тис. км. У 1891 р. почалося будівництво Транссибірській магістралі, яка складалася переважно була завершено на початку ХХ століття [1, з. 109].

Прорыв країни у залізничному будівництві дав потужний імпульс зростання інших галузях промисловості. Потреба залізничної індустрії в металі, кам’яному вугіллі і рухливому складі стимулювала б розвиток машинобудування, гірського справи, металургії, энергетики.

К початку ХХ століття у Донбасі й Кривому Розі введено в експлуатацію 17 нових заводів, зокрема таких великих, як Дніпровський, Дружківський і металургійний Донецко-Юрьевского суспільства заводи. Тоді ж півдні Росії було зведено Харківський, Луганський і Миколаївський механічні заводы.

С винаходом М. Про. Доливо-Добровольскитм в 1889 р. асинхронного трифазного електродвигуна і появою надійного способу передачі трифазного струму високої напруги на велику відстань мають місце умови, сприятливі до застосування електричного приводу промислових машин, і навіть електричного висвітлення цехів і майстерень. Невеликі електростанції будувалися хіба що кожному підприємстві. До початку ХХ. Їх у Петербурзі працювало понад 200, а Москві близько 300.

В 1893 р. в Новоросійську було споруджено першу електростанція трифазного струму напругою 250 У і потужністю 1200 кВт. У 1896 р. у проекті У. М. Чиколева та під керівництвом Р. Еге. Классона вводять у дію гідроелектростанція річці Охте потужністю 270 кВт з передачею енергії трифазним струмом для приведення й висвітлення цехів Охтинских порохових заводів. Невдовзі Р. Еге. Классон будує теплові електростанції у Москві (1897 р.) і Петербурзі (1898 р.) [2, з. 10].

Важнейшим показником розвитку промисловості, в першу чергу машинобудування, було використання з виробництва парових машин. З 1890 по 1900 р. сумарна потужність парових двигунів зросла з 125,1 тис. к.с. до 1294,5 тис. к.с. [5, із 23-ї] Протягом років промислового підйому зросла і концентрація виробництва. У 1894−1895 рр. великі фабрики (понад 100 робочих) виробляли 70,8% промислової продукції. Там працювали 74% всіх фабрично-заводських робочих. До 1903 р. цей показник виріс до 76,6% [1, з. 109].

Бурное розвиток наприкінці ХІХ в. в промисловості й залізничного будівництва викликали швидке зростання чисельності робітників у країні. Якщо 1865 р. у частині Росії з виробництва у сфері транспортного будівництва працювали 706 тис. людина, то 1879 р. цей показник виріс до 1179 тис., в 1890 р. він становив 1432 тис. і у 1900 р. — 2208 тис. людина. Отже, у період 1865−1900 рр. чисельність робочих Європейській Росії зросла більш як утричі. А кількість населення цей час збільшилася 1,5 разу [1, з. 110].

Кроме зростання кількості робітничого класу процесі індустріального розвитку Росії інтенсифікувалося використання трудових ресурсів, зростала експлуатація промислового пролетаріату. Відповідно до Закону від 2 червня 1897 р. «Про тривалості й розподілі робочого дня в закладах фабрично-заводської промисловості» тривалість денних змін для дорослих чоловіків встановили 11,5 години, нічних змін — удесятеро годин. Така сама тривалість робочого дня було встановлено й у важких робіт (гарячі цеху, ручне переміщення вантажів тощо.). Різнилися між собою лише розміри заробітних ставок.

Широко використовувався з виробництва жіночий, і підлітковий працю: його оплата була низькою. Жінки отримували у середньому половину, а підлітки — третину чоловічого заробітку. Робочий день дітей від 12 до 15 років становило 8 годинників із перервою чи 6 годин ж без нього. Якщо 1890 р. жінкам і підліткам не дозволялося працювати в нічні зміни, в недільні і святкові дні, то після ухвалення спеціального закону від 24 квітня 1890 р. ці обмеження було знято. Формальним обгрунтуванням можливості притягнення до нічному і недільному праці жінок і новонароджених (обмежувальна вікова планка останніх було зменшено з 12 до 10 років) служило дозвіл губернатора чи пізно це званого фабричного присутності - своєрідною інспекції захисту прав найманих робітників. Насправді фабричне присутність у особі інспектора в переважну більшість випадків діяло тільки у інтересах адміністрації, і власників підприємств. До того ж самих інспекторів всю країну налічувалося 1899 р. всього 250 людина [6, з. 281].

Помимо більших коштів та дешевих трудових ресурсів, використання є законодавчо регламентувалося дуже погано, форсованому промисловому розвитку Росії наприкінці ХІХ ст. сприяли: використання виробничо-економічного досвіду розвинених країн, висока забезпеченість природно-энергетическими ресурсами, активне інвестування виробництва західними державами (частка іноземного капіталу російської промисловості становить близько 47%), фінансування державою промислового будівництва, цільові іноземні позики. Важливим чинником індустріалізації була її підтримка й протекціонізм із боку політичної, промисловій і науковій еліти імперії. Активними прибічниками індустріалізації були З. Ю. Вітте, А. П. Столипін, П. Б. Струве, М. І. Туган-Барановский, Д. І. Менделєєв, І. А. Вишнеградський, Д. До. Чернов, І. А. Тімі, І. Х. Озеров і др.

В той час промислове будівництво Росії відчувала і чималі складності, зокрема: недостатнє розвиток внутрішнього ринку, нестача научно-инженерных кадрів, земельно-патриархальный менталітет населення, негативне ставлення до індустріалізації великих землевласників. У надрах індустріального ривка країни наприкінці ХІХ століття, таємно зріли передумова виникненню глибокого промислово-економічного кризи у початку XX в., який переріс в затяжну депресію 1903−1908 гг.

Одной з передумов було протиріччя між і капіталом. Принаймні індустріального розвитку країна ставала багатшими, проте у своїй швидко збільшувався розрив голосів на розподілі матеріальних благ між великої буржуазією і вищим чиновництвом, що становили лише 2,5% від України всього населення, і найбіднішим селянством і пролетаріатом, частка з яких досягала 79,2% в демографічної структурі. Підсвідомо нараставшее невдоволення трудових мас вихлюпнулося назовні, у вигляді страйків, перерослих на події 1905−1907 рр. Соціальні хвилювання початку століття негативно позначились в громадської продуктивність праці, дестабілізували виробничі процеси, привели уповільнення темпи зростання внутрішнього валового продукта.

Отрицательное впливом геть промислова розбудова країни надавали фундаментальні протистояння між развивавшимся капіталізмом і сохранявшимся феодально-помещичьим жизнеустройством, передусім інтересами великих землевласників. Наведемо один приклад. Приватна власність на грішну землю різко сковувало розвиток енергетики, залізничного транспорту, хімічного виробництва, інших важливих галузей промисловості. Найбільший виміряти ціну що існувала системи землеволодіння несло гірничодобувне виробництво. Відсутність «гірської свободи» ставило експлуатацію надр залежними від волі земельних власників, надавали декларація про розробку корисних копалин лише за умов оплати в 1−2,5 копійки кожний пуд видобутого кам’яного вугілля чи руди [2, із сьомої]. Серйозні умови виставляли поміщики і за будівництві ліній електропередач та прокладанні залізниць по належав їм землям.

Разразившийся в 1900 р. економічну кризу у Росії був складовою частиною світового промислового кризи. Це лише посилювало ситуацію. Стало набагато важче отримувати закордонні позики, знизилися активність та обсяги товарообігу. Скорочення постачання зарубіжної техніки викликало різке збільшення витрат їхньому ремонт. Через війну видатки підтримку обладнання працездатному стані росли швидше, ніж Витрати закупівлю. Що Виник був у 1903 р. економічне пожвавлення зруйнувалося під впливом російсько-японської війни, і кожна країна кілька років впала до стану, близький до стагнации.

В період 1900−1903 рр. промислового виробництва скоротилося на 5,7%, закрилося близько 3 тис. підприємств. Кількість безробітних перевищила 200 тис. человек.

Промышленной основою кризи стало скорочення залізничного будівництва. Темпи споруди рейкових магістралей різко пішли на спад. Якщо 1895−1900 рр. щорічно ставали до ладу 3229 км полотна, то 1901−1905 рр. він знизився до 1100 км. Скоротилося і виробництво рухомого складу. Випуск паровозів у період 1900−1908 рр. знизився з 1202 до 622 прим., вагонів — з 24 162 до 11 150 прим. [7, з. 121].

В період кризи сильно постраждала нафтова промисловість. Починаючи з 1901 р., простежується стале зниження видобутку нафти. У 1908 р. видобуток упав нижчий рівня 1900 р. З метою збереження потенціалу галузі частина свердловин була законсервирована.

От кризи постраждала і чорна металургія. У 1900 р., коли виробництво на металургійних заводах досягло рекордних цифр, ринок виявився переповненим, і ніяк не підтримували виробництво попередньому рівні. Протягом усього періоду депресії виробництво чорних металів не випросталася вище рівня, досягнутого в 1900 г.

Вместе про те кризові явища тільки в галузях стимулювали прискорене розвиток інших. Так, під впливом скорочення залізничного будівництва металургійні заводи скоротили випуск важких профілів металів і вони нарощувати випуск тих сортів, які вимагало машинобудування, мала й середня металлообрабатывающая промисловість, і навіть домобудівництво. Така еволюція металургійного виробництва стала безсумнівним кроком вперед, бо була пов’язані з виробленням складніших, високоякісних і багатьох сортів металлов.

Снижение видобутку рідкого палива й викликане цим підвищення його ціни сприяло формуванню ефективнішою структури балансу енергоресурсів, і вдосконаленню силового господарства. У результаті кризовий період скоротився випуск парових машин і зросла виробництво двигунів внутрішнього згоряння. З 1900 по 1908 рр. сумарна потужність дизелів збільшилася на 848,7%. Одночасний зростання потреби у електроенергії стимулював розвиток турбоі парогенераторостроения, і навіть проектування будівництво теплоі гидроэлектростанций.

Таким чином, період кризи і застою 1900−1908 рр. не можна оцінювати лише з негативних позицій. Стагнація одних галузей стимулювала б розвиток інших. Відбулася хіба що зміна пріоритетів в галузевому развитии.

Более загальної характеристикою цього періоду є повільність промислового розвитку. Якщо 90-ті роки ХІХ століття середньорічний зростання усього виробництва в вартісному обчисленні, становив 11,1%, то 1900−1908 рр. він упав до 1,8%. У найбільшою мірою знизилися темпи розвитку важкої індустрії. У легку промисловість вони полягали з 6,4% в 1900 р. до 3,7% в 1908 р. [7, з. 123].

В 1908 р. країна почала виходити з кризи. Однією з головних чинників подолання господарського застою були величезні, протягом чотирьох років з 1905 по 1908 р., врожаї зернових. Зберігалися високі світові ціни на всі хліб, і, як наслідок, отримана Росією дуже велика виручка з його експорту забезпечили стрімке зростання національного прибутку і освіту значних накопичень, що ж були спрямовані на промышленно-экономическое пожвавлення та розвитку країни. Росія вступив у четвертий етап індустріалізації - нову фазу господарського розвитку, яке тривало до Першої світової війни та зі своєї інтенсивності можна з підйомом 1895−1900 гг.

В період 1909−1913 рр. середньорічний приріст промислової продукції становив 8,9%, тільки 0,1% нижче темпів розвитку на останньому п’ятилітті ХІХ ст. Галузі, що виробляють засоби виробництва, збільшили випускати продукцію на 83%, а що виробляють товари широкого споживання — на 35%. Більшість промислового потенціалу була зосереджена на Центрально-промышленное, Північно-західному, Прибалтійському, Південному, Польському і Уральському регіонах. Вони вироблялося понад 75% валової продукції і концентрувалася до 79% всіх фабрично-заводських робочих. Інші території були б менш розвинені [1, з. 117].

Численность промислових об'єктів провідних галузей виробництва, у 1913 р. була такою: металургія — 255, їх 27 найбільш великих заводів розташовувалися Півдні; вугільна промисловість — 568; нафтовидобуток — 170 і нафтопереробка — 54; металообробки — 1800; бавовняне виробництво — 840 фабрик і більше 210 тис. ткацьких верстатів [1, з. 117].

В роки передвоєнного підйому найінтенсивніше розвивалися нафтовидобуток і нафтопереробка, кольорова металургія, верстатобудування, промислове і житлово-комунальне будівництво, окремі підгалузі хімічного виробництва. Успіхи енергетики, і вугільної промисловості були настільки значні. Чорна ж металургія взагалі не змогла повністю подолати наслідки кризиса.

Наряду з будівництвом великих фабрик і заводів як об'єктивної тенденцією індустріалізації Росії у балансі виробничих потужностей помітне місце займали малі і середні промислові підприємства. У 1913 р. налічувалося до 150 тис. дрібних виробництв, у яких працювали більш 800 тис. робочих. Обсяг изготовлявшейся ними продукції вартісному обчисленні перевищував 700 млн крб. Як і раніше, як й у ХІХ ст., у різних регіонах країни функціонували кустарні промисли. Напередодні Першої світової війни ними трудилося близько 600 тис. ремісників і більше 4 млн «сезонних» крестьян.

Оценивая загалом підсумки промислового ривка кінця XIX в., кризи початку ХХ століття і нової економічної підйому напередодні Першої Першої світової, необхідно констатувати, що з період 1890−1913 рр. обсяг продукції важкої промисловості виріс у 7 разів, і її питому вагу в крупнокапиталистическом виробництві досяг 43%. Швидкими темпами розросталася й легкої промисловості: усемеро збільшилася переробка бавовни, вчетверо — виробництво цукру й т.д.

Пореформенная Росія, що приступила до індустріалізації значно пізніше світових промислових лідерів, демонструвала, по-перше, більш високих темпів розвитку, ніж навіть країни Західної Європи, а по-друге, випереджаюче зростання важкої промисловості. При збільшенні виробництва, у країні всієї промислової продукції з 1890 по 1900 рр. вдвічі виробництво продукції важкої промисловості зросла у 2,8 разу, а легкої - в 1,6 разу [8, з. 12]. У 1909−1913 рр. середньорічний зростання промислової продукції становив 8,8%: в галузях, які виробляють засоби виробництва, 13%, предмети народного споживання — 6,2%.

Несмотря на техніко-економічний підйом, Росія змогла досягти паритету з Заходу по абсолютним показниками промислового зростання. Збільшивши до початку XX в. більш ніж 2,5 разу видобуток, країна тим щонайменше добувала на 20 разів менша, ніж США, в 14 разів менша, як Англія, в 6 разів менша, порівняно з Німеччиною, в 6 разів менша, ніж Франція. У 1900 р. у Росії вироблялося для на одного мешканця майже 4 рази менше чавуну, ніж мови у Франції, удесятеро менше, ніж у США, в 13 разів менша, ніж у Англії [8, з. 223]. У 1913 р. у Росії душу населення вироблялося 13 кВт•г електроенергії, а США — 236 кВт•ч.

Промышленное розвиток Росії у роки Першої світової війни характеризувалося перетоком капіталів у військове виробництво. Стали швидко розвиватися галузі промисловості, які працювали потреби оборони і оснащення армії: складання літаків і наземної самохідної техніки, виробництво стрілецької зброї і боєприпасів, виготовлення вибухових речовин і коштів хімзахисту, механізація пошивочно-кожевенных виробництв з виготовлення військової амуніції і обмундирування і т.д.

Одновременно почалося скорочення і це уповільнення розвитку загальної виробничої бази — основи індустріалізації країни. У найбільшої ступеня кризові процеси проявилися у гірничодобувних галузях. Видобуток залізної руди знизилася з 9,14 млн тонн на 1913 р. до 5,4 млн тонн на 1916 р. Паливний «голод» (видобуток кам’яного на 1916 р. зросла тільки 18,6% по порівнянню з 1913 р.) викликав труднощі залізничному транспорті, і зумовив скорочення понад 30% обсягів прокату чорних металів. Виробництво коксу знизилося з 4,4 млн тонн на 1913 р. до 3,7 млн тонн на 1916 р. [2, з. 9]. Для чавуну ці цифри склали 4,2 млн т (1913 р.) і 3,7 млн т (1916 р.), а заліза і вони — 4,2 млн т (1913 р.) і 3,3 млн т (1916 р.). Глибокий криза охопив будівельну індустрію. Різко погіршилося стан справ у легкої промисловості: упав обсяги виробництва, скоротився асортимент продукції, знизилося якість товаров.

В 1914—1916 рр. спостерігається стійке падіння продуктивність праці - найважливішого узагальнюючого показника стану справ економіки та з виробництва. Промисловість і господарство було у цілому опинилася в ситуації, аналогічною тій, що склалася під час системної кризи в початку століття. Криза 1916−1917 рр. сприяв і став прологом що відбувся його економічних-економічної-господарсько-економічного катастрофи країни у 1918−1921 гг.

Оценивая загалом підсумки індустріального розвитку під час до 1917 р., можна буде усвідомити таке. Російська імперія відставала найбільш промислово розвинених країн Заходу, та її не вважати відсталою, оскільки він входило у групу індустріальних государств-лидеров. Про це свідчить такі дані: в 1913 р. Росія із виробництва всієї промислової продукції займала у світі що п’яте місце, а Європі - четверте, з видобутку вугілля — відповідно шосте і п’ятий, нафти друге і перше, торфу — перший і перше, по виплавці чавуну — п’яте і четверте, стали — п’яте і четверте, по сукупного показнику машинобудування — четверте і відповідно [9, з. 111].

Промышленный потенціал дореволюційної Росії був по більшу частину втрачено під час громадянської війни і інтервенції капіталістичних держав проти в Радянській Росії (1917;1921), відновлено до 1926 р. і збільшеним у роки передвоєнних п’ятирічок які увійшли до історію як епоха індустріалізації страны.

Список литературы

1. СРСР. Енциклопедичний довідник. М.: Радянська енциклопедія, 1982.

2. Нариси історії техніки у Росії. М.: Наука, 1973.

3. Маркс До., Енгельс Ф. Соб. Т. 38.

4. Ленін В. І. Повне Зібр. Тв. Т. 20.

5. Соловйова А. М. Розвиток паровий енергетики в промисловості Росії у ХІХ ст. / Історія СРСР. 1978. № 2.

6. Россiя. Энциклопедическiй словник. СПб.: 1898.

7. Ільїн В. С. Промислове розвиток Росії від кінця XIXв. І на початку сталінського «великого перелому» / У кн. Збірник наукової праці кафедри «Історія Росії» Російського університету дружби народів. М. 2004. З. 116−133.

8. Дьяков А. Ф., Гвоздецкий В. Л. План ГОЕЛРО в вітчизняної енергетиці ХХ століття / Будівельники Росії. XX в. Електроенергетика. М.: Майстер, 2003. З. 12−28.

9. Ширшов С. В. Ленінсько-сталінська електрифікація СРСР. М.-Л.: ДЕІ, 1951.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.