СССР в повоєнних міжнародних відносинах

СССР в повоєнних міжнародних отношениях

Реферат з історії учня 9С класу НГГ Голубєва Сергея Международное становище СРСР після війни, де він переміг ціною великих втрат, був у вищого рівня парадоксальним. Країна була розорена. У той самий час її лідери мали законні підстави на видну роль життя країн світу. Безперечно, на Радянський Союз перед тоді своєрідний «ефект Сталінграда» як і суспільній думці, і серед еліти країн-союзників. І все-таки співвідношення сил захопив СРСР майже гіршим весь час його існування. Так, він отримував вигоду від окупації великою території більшу частину Європи, та її армія займала за чисельністю перше місце світі. У той самий час у сфері військової технологій і навіть Великобританія далеко обігнали СРСР, промисловий потенціал що його західних регіонах при цьому поніс величезні втрати. Отже, панувало гострій суперечності між видимої ситуацією і її реальним розкладом сил. Радянські керівники ясно усвідомлювали це положення, що змушувала їх відчувати сильне почуття уразливості, але водночас вони вважали, що стало однією з великих держав. Тим самим було включення Радянського Союзу до міжнародної сферу характеризувалося великий нестабільністю. У цьому ситуації можливі були два підходу: перший припускав прагнення збереженню «великого альянсу», створеного роки, й одержання перепочинку для реконструкції й розвитку економіки; другий робив еквівалент військового противаги з придбання «застав безпеки» з розширення сфери радянського впливу. Ці дві взаємовиключні підходу, що передбачали протилежні сприйняття «інших», відбивалися в позиціях, дискутирующихся в партійному керівництві. Перший, защищавшийся в 1945 р. групою Жданова-Вознесенского, виходив з традиційного тези неминучості розвитку у час «межимпериалистистических протиріч», передусім між Великою Британією та США, яка б СРСР вести, як й у довоєнні роки, витончену дипломатичну гру в многополюсном світу і перешкоджати освіті «єдиного імперіалістичного фронту». Другий підхід, підтримуваний Сталіним та Маленковым, виходив з припущень про неминучому кризу, який змете капіталістичну систему, але відсував його прихід до віддалене майбутнє, визнавав існування можливості врегулювання взаємин у двополюсному світі між соціалістичним табором на чолі з СРСР і імперіалістичним табором на чолі зі США можуть і підкреслював небезпека швидкої конфронтації з-поміж них. Через деякою пасивності західних держав другий підхід, безпосередньо яка полягала у політиці придбання «застав безпеки», взяв гору в перші місяці, наступні за Ялтинської конференцією, — мабуть, за особистої сприянні Сталіна, повністю який підтримував концепцію зон впливу, ободренного успіхами у Польщі, Румунії і ніяк Чехословаччини і бажав домогтися остаточного визнання СРСР ролі понад держави. У разі дедалі більше поляризующегося світу ця політика привела у наступні роки до утворення блоків, конфронтації, насамперед навколо німецького питання, та справжнім війні у Кореї. Після сутичок 1945;1946 рр. «холодна війна» увійшла у свою активну фазу влітку 1947 г., коли розколовся на два антагоністичних блоку. Втім, посилення напруженості завжди вміло дозировалось і з одного, і з з іншого боку залежно від цього, як і кожен табір бачив свою сферу впливовості проекту та оцінював своєї волі до опору. Так, СРСР виявляв велику обережність, і навіть боязкість (Сталін визнає це кілька років) у своїй політики щодо відношення до китайським комуністам в 1945;1948 рр., вважаючи, що американці розглядають цей регіон як частину своєї сфери впливу. Наражаючись на позицію навіть Англії, вона від своїх претензій на Іран та Туреччину. Навпаки, зрозумівши буквально заяву Рузвельта у Ялті у тому, які отримують американські військ у протягом два роки буде з Європи, Радянський Союз зробив ризик у Берліні та виявив непохитну рішучість суворо контролювати, чого це коштувало, режими, що він створив у своїх східноєвропейських рубежах.

Ялтинская конференція

В початку 1945 р., коли близькість перемоги над Німеччиною не викликала сумніву, союзники вирішили зустрітися, щоб у світлі нової політичній і військовій ситуації остаточно визначити основні риси повоєнного світового устрою. Це питання стали предметом переговорів на Ялтинської конференції (4−11 лютого 1945 р.), під час якої, як й у Тегерані, Сталін спритно грав на протиріччях між англійцями і американцями і довірі, яке відчував до нього Рузвельт. Упродовж тижня було вирішено, переважно у користь СРСР, ряд фундаментальних питань, передусім які зачіпають принципи діяльності ООН, установча конференція якої мала відкритися 25апреля в Сан-Франциско. Радянський Союз перед, що вимагав собі протягом усього які проходили у Думбартон-Окс попередніх переговорів формування цієї міжнародної організації 16 місць (за кількістю союзних республік), заявив, що задовольняється чотирма, та був й трьома місцями (РРФСР, Україна та Білорусія). Він також погодитися з американським пропозицією у тому, що «ніякої постійний член Ради Безпеки неспроможна користуватися правом вето під час розгляду конфлікту, коли він бере участь». На думку Рузвельта, радянська позиція «була великим кроком вперед, який позитивно сприйнятий народами всього світу». У обмін ці поступки, незначні у власних очах Радянського Союзу, але важливі американського президента особливо, бажав остаточно довести свій проект ООН, як найважливішого елемента нового рівноваги, реалістичного й мирної, для повоєнного світу, радянська сторона домоглася бажаних результатів майже з решті пунктам:

Восточная кордон Польщі пройде за «лінії Керзона». Люблінський комітет, якого будуть додано «інші демократичні польські лідери у Польщі й по закордонах», становитиме ядро майбутнього уряду національної єдності. Це уряд займеться якнайшвидшої організацією вільних виборів. Весь процес здійснюватиметься під наглядом з Москвы-комиссии, що включає у собі Молотова і послів навіть Великобританії на СССР.

Не викликав серйозних суперечок принцип військової окупації Німеччини. На пропозицію Черчілля Сталін погодився виділення французької зони з допомогою англійської і американської окупаційних зон. Навпаки, питання про майбутнє Німеччини, про її можливий розчленування, яким були розбіжності між Рузвельтом (за розділ) і Черчіллем (проти розділу), передали в руки спеціальної комиссии.

Опасаясь можливого затягування війни з Японією, Рузвельт запропонував Сталіну дуже вигідні умови за відкриття СРСР бойових дій проти Японії через місяці після капітуляції Німеччини: приєднання до СРСР Курильських островів і південного Сахаліну, декларація про оренду Порт-Артура, інтернаціоналізація порту Дайрен і експлуатація залізничного ракетного комплексу Маньчжурии.

Наконец західні союзники визнали обгрунтованість пред’явлених СРСР вимог щодо репараціям: $ 10 млрд., (половина загального обсягу репарацій з Німеччини), отримання яких полягала в вивезенні товарів і капіталів, використанні робочої сили в. Проте міжсоюзницька комісія, яка працювала у Москві, не змогла дійти згоди цій основі. Невдовзі опісля Ялтинської конференції Захід поставили радянської стороною перед кількома доконаними фактами: у Польщі «поляки з Лондона» отримали «коаліційний уряд» лише другорядні міністерські портфелі; передбачені ж рішеннями конференції вибори проведено були. У Румунії король Міхай вимушений був створити уряд, у якому домінували комуністи. У Чехословаччини Бенешу, після його у березні 1945 року до Москви, довелося включити до уряду кілька коммунистов.

На що відбулася 17 липня — 2 серпня 1945 року Потсдамской конференції західні учасники поступилися спільному тиску СРСР та і погодилися, що польсько-німецька кордон пройде за лінії Одер-Нейсе. Питання репарації був вирішене також на користь СРСР, який одержав право вивозити як усе, що побажає, зі свого окупаційної зони, а й чверть обладнання західних зонах. навіть Великобританія з подивом виявили поява нових радянських вимог: перегляд закладеною у Монтрьо конференції щодо білоруського режиму чорноморських проток; повернення СРСР Карського і Ардаханского округів, які межували із Радянською Вірменією й що відійшли в 1921 р. Туреччини; отримання військово-морської бази Дедеагаче (Фракія) на Егейському море.

Лондонское нараду міністрів закордонних справ п’яти країн-членів Ради Безпеки ООН в вересні 1945 року виявила нові джерела напруженості між СРСР і Заходом. Західні країни поставили Радянський Союз популярність, що де вони підпишуть мирні договори з Румунією і до проведення там вільних виборів. Радянська сторона витлумачила ця була як відмови від угод, ув’язнених з Черчіллем у жовтні 1944 року, про сферах впливу у Східної Європи. До того ж СРСР продемонстрував у цьому нараді новопридбаний «комплекс великої держави», вимагаючи виняток Китаю та Франції із усіх переговорів про мирних договорах та обсягів надання собі протекторату над Триполитанией про те, щоб, як слід велику державу забезпечити свою присутність у Середземному морі. Після 3-х тижнів переговорів СРСР і Західні учасники змушені були констатувати свою незгоду за більшістю питань, й домовилися знову зіткнутися грудні у Москві. У самій Москві міністрів закордонних справ трьох великих держав пішли на компроміс в питанні про Болгарії та Румунії по тому, як СРСР погодився для проведення там нових виборів, цим неявно визнавши, що попередні, дали «вітчизняним фронтах» більшість у 90%, були фальсифіковані. Радянський Союз перед погодився на участь «малих країн» в Мирної конференції, яка б відбутися у Парижі влітку 1946 року. Проте, кількома тижнями пізніше Радянська дипломатія підтвердила своє намір вирішувати великі проблеми тільки з США (показово, що з кінця 1945 року контакти між Сталін і Эттли, що змінив Черчілля посаді прем'єр-міністра Великобританії, ставали дедалі більше епізодичними). У лютому 1946 року Молотов зокрема, заявив, що — одне з двох найбільших країн світу і ніякий міжнародний питання може бути без її участия.

Сохраняя свою відданість політиці розділу сфер впливу, що протистояла американському проекту колективної безпеки все, який відводив ООН центральне місце у врегулюванні конфліктів, СРСР постарався зміцнити свої позиції з Ірані, оскільки доти моменті політика отримання «застав безпеки» приносило свої плоды.

С 1941 року Іран знаходився під спільної окупацією Великій Британії та СРСР, обязавшихся вивести свої військ у протягом шість місяців після закінчення війни. Однак Радянський Союз висловлював явне намір надовго влаштуватися в Ірані. У вересні 1944 року безуспішно намагався створити змішану радянсько-іранський нафтову компанію. У той самий час Радянський Союз перед підтримував партію Туде, объединявшую значну частину противників режиму, і сепаратистські руху Курдів і Азербайджанців, маючи через або послабити центральну владу у Тегерані й гордо поставити їх у повну залежність від Туде, або анексувати які межують з Радянським Азербайджаном північні провінції. У грудні 1945 року за радянської підтримці північ від Ірану було проголошено Автономна Республіка Азербайджан і Курдська Народна Республіка. Не домігшись у Раді Безпеки, де розглядався це запитання, прийнятного собі рішення Великобританія направила додаткові військові контингенти на південь Ірану. У обмін створення змішаної советско-иранской нафтової компанії чи Радянський Союз перед погодився вивести свої війська (травень 1946). Наприкінці 1946 року Іран денонсував договору про нафтовидобутку, відновив контроль над північної частиною території, подавивши курдських і азербайджанських сепаратистів, потім СРСР віддав перевагу не реагувати, ніж втягуватись у цьому ж районі у силовий конфлікт за навіть Англией.

Когда іранський криза досяг своєї кульмінації (початок березня 1946 року), Черчілль вимовив у Фултоні (Міссурі) у присутності президента Трумена свою знамениту промову про «залізній завісі». Ця промова, основні тези якої поділялися на Заході не усіма, особливо які були тоді в влади англійськими лейбористами, тим щонайменше, засвідчувала початок нової і важливого етапи у усвідомленні Заходом реальності загрози «радянського експансіонізму». Перед обличчям цій небезпеці лише тверда політика — така, до котрої я Великобританія вдалася у наступні тижні на Ірані, — мала шанси виявитися результативною. Паризькі конференції квітня 1946 року й Мирна конференція, проходила у французької столиці з 29 липня по 15 жовтня 1946 року, були присвячені головним чином врегулюванню німецької проблеми. Не призвели якого зближенню західних і радянських позицій, крім питання про репарації. Тим більше що держсекретар США Бирнс оголосив в Штутгарті, що, на думку американського, уряду, настав момент передати німецькому народу відповідальність ведення власних справ, надати Німеччини можливість стати самостійним у економічній області. Бирнс, далі, навіть заявив, що «велика трійка» не приймала він в Потсдамі ніяких остаточних зобов’язань про східному кордоні Німеччини. Зі свого боку СРСР розпочав активної «денацифікації» своєї окупаційної зони, аграрної реформі, націоналізації промислових підприємств і творення змішаних радянсько-німецьких підприємств, які працювали виключно на СРСР (після плутанини, створеної вивезенням устаткування з німецьких заводів, перевагу віддали цього варіанта). Хоча СРСР незмінно підтверджував свою відданість ідеї возз'єднання демократизованої і демилитаризированной Німеччини, що зростає невідповідність політичні й економічні структури західних і радянської окупаційних зонах робило згадану ідею дедалі більше ілюзорною. Після провалу Мирної конференції ставлення між західними країнами й СРСР ще більше погіршилися через прямий допомоги, оказывавшейся Югославією, Болгарією і Албанією, які були у зоні Радянського впливу, комуністичному партизанському руху у Греції, і через тиск СРСР на Туреччину, від якої Радянський Союз перед вимагав разом із брати участь у охороні проток, «щоб завадити їх використанню іншими державами в з метою, ворожим причерноморским державам». США енергійно відреагували цього, спрямувавши вражаючу військово-морську армади в східний сектор Середземного моря. Рішучість Трумена, підтримана Парижем і Лондоном і яка спиралася на американську атомну монополію, справила той ефект, як і жорстка позиція Великобританії на іранському питанні. У кінцевому підсумку, грецький і турецький кризи зіграли історії «холодної громадянської війни» роль, яка далеко перевершила ті ставки, хто був зроблено конфликтовавшими сторонами. Фактично, вони послужили джерелом доктрини Трумена, що стала першим кроком до оформлення американських зобов’язань в відношенні Європи, до створення НАТО. Щоб спробувати врегулювати не вирішені Мирної конференцією проблеми, нове нараду міністрів закордонних справ зібралась у Москві 10 березня 1947 року, напередодні викладу Труменом конгресу своєї доктрини економічної допомоги «вільним народам, опірним спробам поневолювання із боку збройного меншини, чи зовнішньому тиску». (Першими отримали американську допомогу Туреччина і Греція через). У самій Москві дискусія розгорнулася з кількох фундаментальним питанням німецької проблеми. Молотов відкинув американська пропозиція про взяття договору нейтралітет Німеччини. Генерал Маршалл, якого Трумен хіба що поставив у главі держдепартаменту, відхилив нову радянську прохання репарації. Америка, заявив, проти політики перетворення Німеччині «притулок бідним у центрі Європи». Сторони не був переконаний і питання про державному устрої майбутнє Німеччини. З провалу московської конференції американці зробила себе явний висновок необхідність одразу ж зв’язати західні окупаційні зони з західноєвропейськими державами економічними і навіть політичними угодами. 5 червня Маршалл викладав у Гарварді основних напрямів економічного характеру, покликаного «допомогти європейцям знову розраховувати на економічне здоров’я, якого неможливі стабільність, ні світ». У липні у Парижі було призначено конференція, відкрита всім країн, зокрема та СРСР. Несподівано всім 26 червня у французьку столицю прибув Молотов на чолі делегації, кількість членів якої була й їх ранг давали їжу для оптимістичних прогнозів. Та через два дні представники висловили принципове незгоду з американським проектом: вони погоджувалися на двосторонню допомогу попередніх умов і функцію контролю, але заперечували проти колективного підприємства, здатного поставити під виняткове вплив СРСР Східній Європі та збільшити здатність Західної Європидо опору. У той самий короткий час вони постаралися зменшити психологічний ефект, вироблений пропозицією Маршалла, шляхом порівняння величезних потреб повоєнної Європи — й обмежені можливості США. Зрештою, 2 липня Молотов перервав переговори, заявивши, що «поставлені під контроль» європейські країни втратять задля задоволення «потреб та бажань деяких великих держав» свою економічну національну незалежність. Тим більше що деякі східноєвропейські країни, зокрема Адже й Чехословаччина, прийняли запрошення взяти міжнародної конференції, созываемой 12 липня у Парижі до обговорення плану Маршалла.

Однако кілька днів під тиском СРСР спочатку Польща, та був і оголосили, що вона буде представлені у Парижі. У Чехословаччини комуністи вже контролювали, крім посади глави Ради Міністрів, Міністерство Внутрішніх Справ та Національною Оборони і давали будь-якої миті захопити всю владу у державі. Та й громадську думку на країні після Мюнхена більше довіряло старшому слов’янському братові, ніж західним демократіям. 10 липня чехословацьке уряд пояснило, що її у конференції може бути витлумачено «як акт, спрямований проти СРСР». 11 липня Румунія, Угорщина, Албанія і Фінляндія також заявила про свою відмову; в такий спосіб, саме липнем 1947 року варто датувати розкол Європи: з одного стороны-клиенты США, з інший — сателіти Радянського Союзу.

Ухудшение міжнародного клімату тривало протягом усього 1947 року, відзначеного все помітнішим втягуванням східноєвропейських країн орбіту СРСР. У 1947 року оформлення режимів «народної демократії» перейшло лише свою другу фазу: після інтермедії «коаліційних урядів» (1945;1946 рр.) влада переходила до комуністам. У Румунії у грудні король Міхай зрікся престолу на користь Народної Республіки. У Болгарії, де колишній районний керівник Комінтерну Дімітров, повернувшись із СРСР, створив листопаді 1946 року із комуністичним більшістю, влітку 1947 року прийнята конституція, скопійована з радянської. Наприкінці серпня стратили голова Партії болгарських селян Н. Петков, герой антифашистського Опору. У Польщі сформований в 1945 року коаліційний уряд пішов у відставку після виборів у січні 1947 року; комуніст Беруть став Президентом республіки, а Гомулка обіймав посаду генерального Секретаря Комуністичної партії. Вибори в Угорщини (август1947года), майстерно проведені коммунистом-министром внутрішніх справ Л. Райком, завершилися поразкою селянської партії. Комуністи вирішили, що отримане під час виборів 22% голосів, зробили перша партією країни, дали їм право захопити все ключові пости у уряді, що зробили. Тільки Чехословаччина, хоч і поступившись радянському тиску в питанні про плані Маршалла, продовжувала, здавалося, опиратися встановленню комуністами свого повного контролю за государством.

Следующая фаза формування блоків пройшов у кінці вересня 1947 року, коли представники шести компартій країн Східної Європи і сподівалися двох найбільш потужних західноєвропейських комуністичних партій (Франція та Італія) зібралися з ініціативи СРСР замку Шклярска Пореба (Польща), щоб зробити Коминформ-совместное інформаційне бюро із штаб-квартирою Белграді, покликане забезпечити обмін досвідом та, в разі потреби, координацію діяльності компартій з урахуванням взаємного згоди. Їх звістку про створенні Коминформа було, природно, сприйнято як відродження Комінтерну. Насправді є серйозні підстави думати, що, за задумом Сталіна, цей крок що тоді готував і «відлучення» Югославії, сіючи насіння розбрату між її представниками, спеціально поставленими на друге місце у ієрархії міжнародного комунізму, та всіма іншими. Хай не пішли, Радянський блок виглядав вражаючим монолітом, а народження Коминформа-объявлением війни західної цивілізації. До речі, саме в такий спосіб заяву, опубліковане після закінчення зустрічі і повторявшее основні тези доповіді Жданова, представляло міжнародне становище. Відповідно до то світі сформувалися два табору: з одного боку, імперіалістичний і антидемократичний табір, з іншого, антиімперіалістичний і демократичний табір, головна мета якого у ослабленні імперіалізму, в посиленні демократії та ліквідацію залишків фашизму. Заява різко критикувало тих комуністичних лідерів, які «приховували разбойничий характер імперіалістичної політики під маскою соціалістичної фразеології». Теорія «двох таборів» поховала спроби Бенеша і Масарика зберегти добрі стосунки з обома. Парламентські вибори у Чехословаччини мали відбутися у травні 1948 року. Усі очікували відступу комуністів, у яких частину загального думки покладала відповідальність за важкий продовольчу кризу. Усвідомлюючи навислу з них загрозу, комуністи постаралися ще більше зміцнити своє панування в профспілках, армії й поліції. На початку лютого 1948 року міністр внутрішніх справ комуніст Нозек призначив кількох комуністів на вищі пости у державної безпеки. У знак протесту і бажаючи змусити уряд провести дострокові вибори 12 міністрів із поміркованих подали у відставку. Голова Ради Міністрів комуніст Готвальд звернувся по медичну допомогу, погодивши цей крок з його заступником міністра закордонних справ СРСР Зориным, що перебували тоді Празі, до збройної робочої міліції, чий виступ забезпечило перемогу комуністів. 25 лютого Бенеш поступився тиску вулиць, віддавши комуністам усі важливі пости у уряді, крім портфеля міністра закордонних справ, залишеного за Масариком (але вона покінчив життя самогубством 10 березня). На минулих 30 травня з єдиного списку виборах перемогли комуністи. 8 червня Бенеш подав у відставку. Хоча «празька операція» і не внесла будь-яких значних змін — у сформовану геополітичну ситуацію, вона отримала величезний резонанс у світі. 5 березня 1948 року генерал Клей надіслав із Берліна телеграму, дуже властиву тривожною обстановки, що панувала на той час: «Вже кілька тижнів відчуваю, що у радянської позиції відбуваються приховані зміни, змушують мене думати, війна може вибухнути з драматичної раптовістю» Центральному розвідувальному управлінню США знадобилося 10 днів, щоб самому підготувати для Трумена доповідь з укладанням про неможливість виникнення війни у найближчі 60 дней.

Конфронтация СРСР і Заходу піднялася поки що не один щабель влітку 1948 року через події, що з блокадою Берліна. Провал конференції «останнього шансу» по німецької проблемі (Лондон, листопад-грудень 1947 року) прискорив процес створення Західній Німеччини. У знак протесту проти рішення Західних держав про організації виборів у західнонімецьке установчі збори маршал Соколовський, радянський представник в межсоюзническом Контрольній Раді по управлінню Берліном, 20 березня вийшов із цього важливого органу, що призвело до ліквідації чотиристоронньої адміністрації Берліна. Зберегли лише комендатура, управляюча муніципальної діяльністю. 31 березня радянська сторона встановила контролю над комунікаціями між Західним Берліном та Західній Німеччиною, щоб змусити західні держави залишити колишню столицу.

Западные країни відповіли цього випуском нової марки спільної із трьох зон. Під час перебування чергу СРСР кілька днів впровадив нову грошову одиницю у своїй зоні, заявивши, що вона мати ходіння в усьому Берліні. Наступного дня (24 червня) радянська сторона повністю блокувала західні зони у Берліні. Маршал Соколовський відкрито заявив, що «технічні труднощі» в пересуванні між Берліном та Західній Німеччиною збережуться до того часу, поки Вашингтон, Лондон і Париж не відмовляться від своєї проекту створення «трехзонного» уряду. Захід вимушений був організувати «повітряний міст», який постачав місто близько року, до 12 травня 1949 року, коли блокада була, нарешті, знято. На Раді чотирьох міністрів закордонних справ, що проходив у Парижі з 22 травня по 20 червня 1949 року, який замінив Молотова посаді керівника радянської дипломатії Вишинський відкинув проект самостійності трьох західних зон. У у відповідь створення 23 травня Федеративної Республіки Німеччини скликане в Східному Берліні народне збори прийняло конституцію «демократичної неподільної Німеччини. За кілька місяців, 7 жовтня 1949 року, було проголошено Німецька Демократична Республіка, якої Радянський Союз перед передав все цивільні правомочності.

В світі, развивавшемся, здавалося, убік створення монолітних «блоків», раптовий розрив СРСР і Югославією, про яку став відомий навесні 1948 року, виявив наявність сильної напруженості та розбіжності інтересів всередині «соціалістичного табору». Советско-югославское згоду, дуже тісне в момент закінчення, символизировавшееся Договором про й взаємодопомоги від 11 квітня 1945 року, з кінця 1947 року початок давати тріщини. Сталіна дратувала незалежність Тіто, чия сильна індивідуальність контрастувала з сірої безликостью інших комуністичних лідерів Східної Європи. Не був позбавлений Тіто і прагнень певних амбіцій. Він лише оспорював приналежність Трієста Італії, півдня Каринтії - Австрії, але частини Македонії - Греції, а й домігся те, що Албанія майже зовсім перебував під його впливом. Тиото розраховував створення балканської федерації, яка б спершу Югославію і Болгарію. Що стосується успіху задуму і приєднання інших країнах до федерації з’явилася реальна можливість, що Тіто стане її явним лідером. Усе це викликало підозри в Сталіна. Наприкінці 1947 року Тіто і Дімітров оголосили в Бледе своє рішення розпочати поетапне здійснення ідеї федерації. 28 січня 1948 року «Щоправда» опублікувала статтю, де стверджувалося, що вищезгаданим країнам непотрібна ніяка, у разі помилкова і штучна федерація. 10 лютого Сталін скликав советско-болгарско-югославское нараду, у якому, зайнявши позицію, протилежну висловлену два тижні тому «Правдою» думці, наполягав на створенні болгарско-югославской федерації, безсумнівно, розраховуючи, що з допомогою більш піддатливих болгар він обов’язково дістане можливість краще контролювати дії Белграда. 1 березня Югославія німці з приводу створення федерації із Болгарією. З березня червень криза, що супроводжувався обміном секретними нотами, продовжував загострюватися: Тіто вивів з уряду двох прорадянських міністрів та відмовився постати як обвинувачуваний перед Коминформом; Сталіна своє чергу відкликав з Югославії своїх фахівців й пригрозив припинити економічну допомогу. Нарешті, 28 червня було опубліковано документ, в якому інші члени Коминформа, зібравшись в Бухаресті, засуджували Комуністичної партії Югославії. спільну заяву особливо підкреслювало нетерпимість" ганебного, суто деспотичного і терористичного режиму" Тіто і закликало «здорові сили» КПЮ змусити своїх керівників «відкритий і чесно визнати свої і виправити їх», і у випадку відмови — «манити їх і висунути нове интернационалистическое керівництво КПЮ». Проте Югославські комуністи зберегли єдність, і пішли за своїм лідером. Наслідки розриву були важкі для Югославії, бо всі її економічні угоди з східноєвропейськими країнами анулювали, і її опинилася у блокаді. Тим щонайменше, на що відбулося липні 1948 року V з'їзді КПЮ радянські обвинувачення були одностайно відкинуті, а політика Тіто отримала цілковиту підтримку. Бачачи, що сподівання капітуляцію не виправдовуються, у серпні 1949 року Сталін вирішив денонсувати договір, укладений у квітні 1945 року. Тепер югославське уряд на чолі з «гитлеровско-троцкистским агентом» розглядалося як «противник і ворог». 25 жовтня 1949 року дипломатичних відносин між СРСР і Югославією були розірвані. Обвинувачення у «тітоїзму» зіграли — як і «холодна війна» — значної ролі в зімкненні радянського блоку, зростанні винятків і процесів проти комуністів, чимало з яких були учасниками руху Опору, звинувачених у націоналізмі. «Ставлення до СРСР — пробним каменем кожному за комуніста», — заявив на грудні 1949 року Сланский, генеральний секретар Компартії Чехословаччини. С1949 року у 1952 рік у країнах народної демократії під медичним наглядом або за прямому участі «радників» з сталінського МДБ пройшли дві хвилі чисток. Перша була проти «національних» політичних лідерів, замінених «москвичами» — людьми, своїм минулим тісніше пов’язаними з СРСР. Друга, у якій «космополітизм» була головною критерієм для засудження та арештів, вдарила по комуністам переважно єврейської національності; їх основне злочин полягала у цьому, що, що у минулому членами интербригад чи працюючи в Комінтерні, вони були сталінських методів «чистки» кінця 1930;х, застосованих нині у комуністичних партіях східноєвропейських країн. Під час першої хвилі (літо 1948;1949) були «вичищені»: в Польше-Гомулка, замінений посаді першого секретаря компартії Берутом; в Венгрии-Райк (страчений) і Кадар (полягає у в’язницю); в Болгарии-Костов (страчений); в Словакии-Клементис (страчений). Друга хвиля «вичистила»: в Чехословакии-Сланского (страчений з тринадцятьма іншими обвинувачуваними, у тому числі одинадцять були євреї, після відкритого процесу, напоминавшего московські); у Румунії - видну діячку Ганну Паукер, єврейку за національністю, незважаючи те що, що у попередні роки вона користувалася активної підтримкою Москви й відіграла важливу роль боротьбі проти Тіто. Щоденна критика «гитлеровско-фашистского тітоїзму», полювання за ухильниками всіх кшталтів, ведшиеся з такою самою істеричним жорстокістю, як і боротьби з троцькізмом в 30-х роках, мали показати неможливість іншого шляху до соціалізму, крім обраного СРСР.

1949—1950 рр. стали, безсумнівно, кульмінацією «холодної громадянської війни», ознаменованной підписанням 4 квітня 1949 року Північноатлантичного договору, чий «відкрито агресивний характер» невпинно викривався СРСР, війною у Кореї і переозброєнням Німеччини. 1949 рік було «украй небезпечний» роком, оскільки СРСР не сумнівався, що американці надовго залишаться у Європі. Але він також приніс радянським керівникам задоволення: успішне випробування першої радянської створення атомної бомби (вересень 1949 рік) і перемога китайських коммунистов.

В на відміну від своєї політики, яку проводять у інших районах світу, Далекому Сході СРСР із 1945 року діяв вкрай обережно. Вступ Червоної Армії війну проти Японії серпні 1945 року дозволило йому відновити у цьому регіоні позиції, втрачені в 1905 року царської імперією. 15 серпня 1945 року Чан Кайші погодитися з радянським присутністю в Порт-Артурі, Дайрене і Манчжурии. При радянської підтримці Манчжурия стала автономним комуністичним державою, очолюваним Као Каном, який, певне, був тісно пов’язане з Сталіним. Наприкінці 1945 року закликав китайських комуністів знайти спільну мову з Чай Канши. Цю позицію була на кілька раз підтверджено в 1946;1948 роках. Факт, що з літа 1947 року політична й військова ситуація змінилася за користь китайських комуністів, загалом не змінив стримане ставлення радянського керівництво до китайським комуністам, які запросили на нараду, присвячене підставі Коминформа. Цією стриманості можна надати кілька пояснень: розуміючи американські наміри щодо Японії, радянське керівництво розглядало Далекий Схід як переважну сферу впливу США (на відміну Європи). Не побоювалося воно також, що разі перемоги китайських комуністів виникне новий полюс комунізму? У цьому сенсі можна припустити непослідовність політики, боролася проти Тіто, але що дозволяє зміцнювати на своїй незалежності Мао Цзедуном. Показово, що радянська преса майже помітила вирішальне наступ китайських комуністів влітку 1949 року, оскільки була занадто зайнята звітами про викритті незліченних «гитлеровско-троцкистско-титоистских» змов у Східній Европе.

Энтузиазм СРСР з приводу «китайських братів за зброєю» проявився тільки після остаточної перемоги Мао-Цзедуна. 23ноября 1949 року між СРСР встановив дипломатичних відносин із Пекіном, і Вишинський заявив на ООН, що тепер його країна визнає націоналістичний Китай. Після важких двомісячних переговорів 14 лютого 1950 року у Москві Мао Цзедун підписав зі Сталіним Договір взаємодопомоги терміном на 30 років. Радянський Союз перед зобов’язався на дворічний термін від своїх прав в Манчжурии й повернути Дайрен і Порт-Артур, надати Китаю позику в $ 300 млн. п’ять років, освоїти Синьцзян силами змішаних фірм з радянським фінансовим і технічним переважанням. Тривалість переговорів, скромна сума кредиту, термін, передбачений передачі маньчжурської залізниці й портів, підкріплюють гіпотезу, за якою Москва, перш ніж ухвалити він серйозніші зобов’язання, хотіла побачити, яку політику вибере Мао. Загальна ворожість стосовно США була однією з основних чинників згоди. Це було відкрито, підтверджено кількома тижнями пізніше: коли Рада безпеки відмовився виключити націоналістичний Китай з ООН, СРСР вийшов із всіх його органів (до серпня 1950 года).

Именно через відсутності СРСР Рада безпеки зміг 27 червня 1950 року, прийняти резолюцію про введення американських військ у Корею, де північні корейці протягом двох доти перетнули 38-ую паралель. Коли Китай вступив у війну за Північної Кореї, СРСР, наштовхнувшись на позицію США, постарався зберегти локальний характер конфлікту. Після звільнення войовничого генерала Макартура напруженість навколо корейських подій зменшилася. 23 червня 1951 року постійний представник СРСР ООН Малік запропонував, щоб «воюючі боку почали дискусію про яке припинення вогню й досягненні перемир’я». Переговори по цього питання увінчаються успіхом лише крізь двох років, по смерті Сталина.

В більшою мірою, ніж конфлікт у Кореї, «головний біль» радянської зовнішньої політики України на початку 1950;х років було питання про інтеграцію ФРН на західну політичну систему і його переозброєння. Використовуючи глибокі розбіжності між західними державами в цьому плані, радянська дипломатія мав можливість спритно маневрувати. 23 жовтня 1950 року які зібралися у Празі міністри закордонних справ східноєвропейського табору запропонували підписати мирний договір з Німеччиною, який передбачає її демілітаризацію та виведення з її усіх іноземних військ. У грудні західних країн у принципі погодилися назустріч, але зажадали, щоб у неї, були обговорені всі проблеми, якими можна говорити про протистояння Заходу та Сходу. Що Тривали з 5-го березня 21-ое червня 1951 року у Парижі переговори не привели боку до угоди. Причиною неуспіху став дуже другорядний питання: Радянський Союз перед наполягав у тому, щоб мова йшла, і про Атлантичному пакті, чому противилися країни Заходу. Наступного року СРСР зробив ще однієї спроби. 10 березня 1952 року, кілька днів після Лісабонської конференції керівників країн НАТО, де було прийнято план переозброєння Європи, зокрема і ФРН, Радянський Союз перед направив західним державам ноту, що містить пропозицію укласти мирний договір з демілітаризованій і нейтральній Німеччиною. У порівняні з попередніми проектами — як радянськими, і західними цього плану містив нові моменти, які мають спокусити німців (дозвіл Німеччини мати необхідні для оборони національні Збройні сили, загальна амністія всім офіцерів вермахту і функціонерів НСДАП, крім винних у військових злочинах). Але щоб спокусити німців в 1952 року Москві слід було заплатити більше: передусім, відмовитися від вимоги визнати як попереднього умови кордон завдяки Одеру-Нейсе і можу погодитися з освітою нового загальне твердження німецького уряду щодо підсумкам вільних виборів. У цій ситуації західні держави скористалися випадком, щоб заявити, що висновок мирний договір передбачає колись створення уряду, повноважного його підписати, І що, отже, спершу необхідно домовитися про організацію вільних виборів. У інтерв'ю, опублікованому 24 грудня 1952 року у «New-York Times» Сталін висловив готовність до співробітництва у можливій дипломатичної акції, «з того факту, що хоче, щоб Корейської війні було покладено край», і до зустрічі з Ейзенхауером. Проте, Ейзенхауер дочекався смерті, щоб, кажучи словами президента США, «зробити перші крок до створенню взаємної довіри, заснованого на спільні зусилля». Протягом наступних кілька років відносини між Радянський Союз й західними країнами досягли великий напруженості. 14 червня 1955 року, у відповідь дії Заходу, Болгарія, Угорщина, Чехословаччина, СРСР, Польща, Румунія, НДР, Албанія підписали Варшавський договір «з метою забезпечення безпеки країн — учасниць й підтримки світу у Європі». Серйозну небезпеку обману світу представляла все дедалі ширша гонка озброєнь. Як США, і СРСР зі кожним роком збільшували свої військові бюджети, тисячі учених й інженерів трудилися створення найдосконаліших видів зброї масового знищення. Починаючи з 1958 року проводили спроби покласти початок скорочення озброєнь, але де вони виявлялися невдалими. Отже, до кінця 50-х світ став значно більше полярним, і ніхто бачив виходу з «холодної войны».