Первый казахський учений просвітитель — Чокан Валиханов

Алматинский інститут енергетики, і связи.

Факультет радіотехніки і связи.

Кафедра соціальних дисциплин.

Семестрова работа.

Перший казахський ученый-просветитель.

Чокан Валиханов.

Алмати — 1999.

З про буд е р ж, а зв і е.

Глава 1. Дитинство Чокана.

Глава 2. Навчання в кадетському корпусе.

Глава 3. Ад’ютант Гасфорта.

Глава 4. Подорож на Іссик-Куль й у Кульджу.

Глава 5. Ходіння в Кашгар

Глава 6. Життя в Петербурге.

Глава 7. Повернення на родину.

Чокан жив разом зі своїми сучасниками, обмінювався із нею своїми пристрастями, але цікавився долею більше людей будущего.

Г. Н. Потанин.

Тут розказано про життя чудового вченого і мандрівника Чокана Валиханова. Казахський народ вважали його своїм першим вченим та першим революційним мислителем. У торговому каравані Чокан Валиханов зробив подорож у невідомий тоді російській та європейської науці Кашгар. Відкриття, зроблених ним, поставили молодого поручика російської армії у ряду зустрічей за видатними географами світу. Валиханову належать видатні праці з географії, історії, етнографії, економіці, соціології Казахстану, він зробив записи казахського фольклору, відкрив науці киргизький епос «Манас».

Глава 1. Дитинство Чокана.

Первісток султана Чингиса і Зейнеп народився листопаді 1835 року — точнодень невідомий — у фортеці Кушмурун, в дерев’яному домі, відведеному під резиденцію старшого султана округу. Хлопчику дали мусульманське ім'я Мухаммед-Ханафия. Мати стала його по-своєму — Чокан. Прізвисько, придуманий матір'ю, перетворилося потім у усіма визнане имя.

Хлопчик вивчився читати року у чотири, дуже рано став ходити у Кушмурунскую школу, побудовану його батьком. Учитель-мулла дав йому початкові знання східних мов. арабським Чокан опанував у дитинстві, через арабський йому відкрилася східна литература.

Ніщо так і не сприяє раннього і стрімкого розвитку потужні мізки і характеру, як незвичайність становища, у якому доля ставить обдарованого людини з малих років. Так сталося, що серед його перші місця і найяскравіших вражень дитинства виявилися степові міжусобиці, політичні розбіжності. Чокан рано — зарано і близько! — спостерігав надзвичайно складну жорстоку боротьбу, у яке було втягнуті усі його родичі, весь Кушмурунский округ, вся Степ, весь народ. Він рано навчився відрізняти істинний патріотизм від показного, національну гордість від національного чванства, рано засвоїв найтонші прийоми східної розмови, коли сказано все, але з видано нічого. Наповнений під час міжусобиць, обіцяв стати на майбутньому непересічним степовим політиком. Його до цього й готували батько і дядя.

У фортеці Кушмурун подовгу жили військові топографи. Чокану подобалося дивитися, як вони викреслюють тушшю дороги, річки, плани фортець, штрихуют їхні схили, позначають розташування криниць. Топографи помітили, що біля них постійно крутиться тямуща син султана Чингиса, і Чокан знайшов цілком кваліфікованих вчителів малювання. Від малюнків олівцем і тушшю Чокан перейшов до акварелі. Батько схвалив його захоплення став би брати з собою на археологічні розкопки. Чокан старанно малював давню посуд, зброю, прикраси. Насмілившись, він став малювати юрти, верблюдів, людей. Хлопчик, син султана Чингиса, був першим біля свого народу художником.

Малюючи навколишню його життя, Чокан з дитячим захопленням робився її дослідником, їй хотілося збагнути через малюнок суть предметів, він брався олівець, аби зрозуміти: як? навіщо? чому? Дослідник, учений, історик, збирач фольклору в Чокане з ранніх років завзято брав гору над художником.

Глава 2. Навчання в кадетському корпусе.

Чокана повезли до Омська восени 1847 року, коли виповнилося років. Проживши дитячі роки у російської фортеці, спілкуючись зі Сотниковим, коїться з іншими російськими гостями батька, із військовими топографами, Чокан, мав величезні здатність до мовам, очевидно, висловлювався російською цілком терпимо спершу навчання у корпусе.

Сибірський кадетський корпус, попри поділ вихованців на дві касти (ротні і эскадронные), попри урізані програми, з особливої історичного випадку Сибіру, її стрімкого розвитку став для цієї азіатській частині Росії своїм Царскосельским ліцеєм. З корпусу вийшла ціла плеяда відомих громадських діячів Сибіру, вчених і революціонерів. У тому однині і Чокан Валиханов.

Якщо 14 років Чокана стали налаштовувати в вчені, отже, за перші двох років він встиг разюче багато. Тим самим він зобов’язаний і йде своєю чудовим вчителям. Гаряче освічений Ждан-Пушкин, історик Гонсевский, географ Старков, вчитель малювання Помаранч, вчитель словесності Костылецкий — це деякі особистості, які сприятливий впливом геть юного Чокана.

Миколо Федоровичу Костылецкий відкривав Чокану імена Пушкіна та Нізамі, Гоголя і Фірдоусі, наставляв їх у російської літератури формувало потім із нього освіченого сходознавця. Влітку під час канікул Чокан ретельно збирав для Костылецкого казахські пісні і легенди, усе глибше і осознанней осягав мову, у якому розмовляв із дитинства, дедалі більше захоплювався мальовничістю висловів, властивої навіть немногословному з казахів. І поруч із рідною мовою жив у його свідомості російський літературну мову. Він завжди казав порусски без огріхів просторіччя і промахів елементарного невігластва. Чокан був цілком і повністю учень російської літератури, і її навчила казаха відчувати живе життя мови оскільки її відчуває російський человек.

Людині обдарованій властиво у ранній юності передбачати то, над ніж стане напружено розмірковувати все своє життя. Згодом Осип і з Чоканом. У ньому рано оселилося відчуття, що він відкриває культурі Заходу той самий, що вона вже бачив у житті над народом, у житті Сходу — ті ж судження, самі поняття, але у дзеркальному — перевернутому — отражении.

З роками Валиханов завойовував дедалі більше незалежне становище у колу кадет. Вже не вимагалося відповідати на образливе слово зарозумілим султанским мовчанням чи кидатися в бійку. Кадетам — і ротним і ескадронним — довелося рахуватися з гострим мовою Чокана.

Григорій Потанін, його і найкращим другом, пише, що все ескадрон став звертатися щодо нього по пораду на ділі особливо і педантичних, у питаннях честі. Ніхто то краще було розсудити сперечальників і дати правильний рада — недарма Чокан був онуком бія. У межах своїх вчинках він вважав за краще слідувати власної природе.

Протягом років дитячої та юнацької дружби їх об'єднували загальні мрії присвятити своє життя подорожам до глибин Азії, і дістатись озера Кукунор. Вони будували плани поїхати у Петербург, до університету. Чокан надійде на східний факультет, Григорій — природну відділення. Удвох вони становитимуть ідеального мандрівника. Чокан займатиметься філологією східних племен, Григорій збирати колекцію для Петербурзького ботанічного саду й у зоологічного музею Академії наук…

Вчені заняття, звісно, заважали кадету султанові Валиханову опановувати спеціальними військовими знаннями, але хто б збирався його до цього примушувати. Товариші виїжджав у літні табори, і себе додому — поправляти здоровье.

Глава 3. ад’ютант гасфорта.

Після закінчення корпусу Чокану потрібно було законне виробництво корнети армійської кавалерії й подальше просування в чинах. Російський військовий мундир Валиханов матиме все своє коротке життя. Ніколи і ніде не понарікає, що мундир його обтяжує. Військова служба не заважала багатьом російським талановитих людей займається своєю улюбленою справою, а мандрівники, дослідники нових земель майже всі на Русі люди у військових мундирах.

Після закінчення 1853 року кадетського корпусу корнет султан Валиханов вступив у службу в Сибирское лінійне козацьке військо, був призначений до поліпшення посади ад’ютанта при командира Окремого сибірського корпусу Гасфорте. За перші 3 роки служби він удостоївся «носіння бронзової медалі» на згадку про війни 1853−1856 років володимирській стрічці. Крім обов’язки писати папери за Гасфорта, Чокану дісталася й обов’язок історіографа Західного Сибіру. Він здобув доступ до одного з найцінніших сховищ таємниць російської політики у Азії - в Омський архив.

Служачи ад’ютантом у генерал-губернатора, Чокан добряче досяг успіху в вивченні наук, і історії, географії і економіки Степу і сусідніх країн. Разюче багато різних справ примудрявся поєднувати юнак, хіба що випущена з корпусу. І до всього на корнеті Валиханове лежало що й тягар султанского роду. Батько й дядько Муса не скупилися на поради, а казахських сім'ях молодші підпорядковуються старшим беспрекословно.

У 1854 року підполковник Чингіс Валиханов отримав посаду радника Прикордонного управління (невдовзі перейменованого в Обласне правління) і перебрався на житье до Омська. Чингіс Валиханов і Муса Чорманов робляться на багато років визнаними радниками російського начальства з усіх питань, що стосується Степу. Цим вони, звісно, багато в чому зобов’язані як власним гідностям, розуму й знання степовій політики, а й тому становищу, яке зайняв Чокан при Гасфорте.

Під час служби ад’ютантом (в 1854 року) сталося знайомство Чокана Валиханова з письменником Федором Достоєвським, дружні стосунки, які виникли відразу ж потрапляє з-поміж них, пережили все їхнє подальше життя. У цьому вся року Чокана звела життя з образованнейшим людиною, що володіє декількома іноземними мовами, талановитим поетом і перекладачем Сергієм Федоровичем Дуровым.

Восени 1855 року Валиханову виповнилося двадцять років. 17 грудня Гасфорт підписав клопотання перед військовим міністром про нагородження за особливе старанність і неутолимые праці штабі обер-офицеров Сибірського корпусу, у якому особливо наголосив службу корнета султана Валиханова. Йому ще потрібно було виробництво наступний чин, але завдяки особливому клопотанню Гасфорта він було надано чином поручика.

Навесні поручик Валиханов отримав наказ вирушити у відрядження і там приєднатися до загону підполковника Хоментовского, брати участь у розборі суперечок між пологами Старшого жуза, зустрітися ще з киргизькими родоначальниками.

Вирушаючи в службову відрядження, Чокан розраховував провести свої наукові задуми. Він займеться в поїздках по Старшому жузу і з кочовищ иссык-кульских киргизів переважно етнографією і історією, оскільки все новітні мандрівники, які побували місцях, обмежувалися предметами фізичної географии.

Глава 4. Подорож на іссик-куль й у кульджу.

На початку квітня 1856 року Чокан вирушив поштової дорогий на Семипалатинськ. Всі свої враження він заносив у дорожній журнал — шляховий щоденник. У цих перших записах видно приглядчивый, все подмечающий і вільно володіє пером людина, але ще відчутно у них учнівство, прагнення виказати себе справжнім, класичним мандрівником, досвідченим в географії, геології, гідрографії, ботаніки, зоології, етнографії, лінгвістиці… І можна простежити за першим, иссык-кульскому щоденнику Валиханова, як і стрімко визначався у власній, валихановской манері колійних нотаток, й усе впевненіше вів другого план обов’язкові описи флори і фауни, щоб приділити головну увагу людині, життя народів Азії, їх минулому і справжньому, їх надіям на будущее.

У його щоденниках (російською, другому рідну мову Валиханова) висловилася дуже яскраво особистість мандрівника — першого казаха, який отримав європейська освіта, який передові ідеї свого часу. Він був кращим, ніж багатьох інших — далекі від політики — росіяни й європейські мандрівники Азією, підготовлений на дослідження народної життя, політичного устрою азіатських держав, соціальних умов. Будучи уродженцем Азії, він вільно почувався там, куди росіяни й європейські мандрівники зовсім не від змогли б отримати доступу. Знання багатьох східних мов і культур отримана ним до корпусу домашнє султанское освіту робили йому близьким та зрозумілим духовний світ людини Азії. До того ж вона був і художником. Поруч із низкою рядків він пером чи олівцем накидав малюнок, ніби недбалий, наспіх, але дуже точний. Його замальовки хіба що продовжували записи, а записи уточнювали зображення. І чи завжди поруч із пейзажем, з портретом, з фігуркою тваринного у Валиханова вычерчен вивчений їм маршрут — вычерчен твердої рукою військового топографа: маршрут, план міста, ріка із її притоками, схема перевалів, торгові шляху. Найбільша цінність ці його топографічні роботи, їх склалися карти — сьогодні вже точні, а чи не приблизні, якими мусила все задовольнятися європейська наука в працях по землеведению Азии.

Після повернення знову на Семипалатинськ у Валиханова сталася ще одна історична зустріч, з Петром Петровичем Семеновим. Семенов тоді був при початку великого справи. У російській науці він — постать ломоносовского масштабу. Творець першого колективу учених, знаменитої школи російських путешественников-исследователей Азії. Його працями Російське географічне суспільство перетворилася на феномен життя Росії, зіграло видатну роль історії нашої культури та суспільній думки, залишило нащадкам безцінне наукове і літературна спадщина. Перший в історії російської науки ученый-организатор зміг здійснити лише єдине — блискучу по науковим результатам! — подорож у Азію. Це було подорож 1856/57 року в Тянь-Шанем, для неї Семенів і отримав — півстоліття через — почесну приставку до прізвища (Семенов-Тян-Шанский).

Саме час тієї зустрічі Чокан запропонував на суд свій заповітний план: з караваном під назвою купця вирушити у який-небудь видатний азіатський торговий місто (Кашгар). У своїх спогадах Петре Петровичу зазначив, що він дав рада Гасфорту послати поручика Валиханова в Кашгар.

На той час поручик Валиханов став дійсним членом Імператорського Російського географічного суспільства — прийнято загальні збори 21 лютого 1857 року у рекомендації Семенова, написаної після чергової зустрічі в Семипалатинську. Диплом із зображенням земного півкулі свідчить нащадкам, що казах Валиханов був охарактеризований першим серед російських мандрівників, кого благословив на подвиг Семенов-Тян-Шанский.

Тієї зими вона працювала над матеріалами, привезеними з експедиції на Іссик-Куль, почав нариси про киргизах: історію народа-брата, про його географічному становищі, яким багато речей історії визначено, про розподіл на пологи, звичаї і звичаї киргизів, про переказах, легендах, піснях та казках, переданих з покоління в поколение.

Рукопис, опублікована вперше цілком у Зборах творів Ч. Валиханова як «Записки про киргизах», носить сліди кропіткої багаторічної роботи, як і інших незакінчених праць Чокана Валиханова. Скільки вставок, поправок, позначок з полів, зроблених у час чорнилом і олівцем! І хоч яскрава самобутність думок, блискуча система доказів, яка сміливість висновків, і гіпотез! Нині визнано, що роботи Валиханова по етногенезу казахів і киргизів випередили свого часу. І за нинішнього читанні майже відчуваєш їх незавершеності. Бракує лише остаточного шліфування, яку автор виробляє, вже наважившись випустити свій твір друком. І всі разом які дійшли до нас роботи Валиханова дають підставу припустити, що коли частина його паперів безслідно зникла. Його науковий пошук змушував його вести колосальну попередню роботу — робити виписки із архівних документів, з перекладів східних письменників, з творів європейських орієнталістів, географів, істориків, а про глибокому вивченні громадських теорій та Міжнародних отношений.

Глава 5. ходіння в кашгар

28 червня 1858 року Чокан долучився до семипалатинскому каравану, який рухається в Кашгар. Усі, що він дізнався під час цієї поїздки з економіки, політичного життя, історії, географії, етнографії Кашгара, — а зібрав він дивовижний яка за повнотою і глибині матеріал — далося йому напряженнейшим працею. Він становив цільну картину життя Кашгара по шматочках, з клаптів розмов, за спогадами про історичних подіях, по сімейним переказам. Робота, якою він займався в Кашгаре, нагадувала Чокану, як йому доводилося в Омську зіставляти й остаточно складати воєдино факти з творів європейських і росіян вчених із документами, хранящимися в Омському архіві, з ханськими ярликами, з оповіданнями східних письменників, з казахськими переказами і з казахської літературою. Не опануй до поїздки до Кашгар досвідом дослідження історії казахів і май він досвіду розуміння изустной історії російського політичного хабара, Валиханов не зміг б написати свій всеосяжний працю про Кашгаре, яку називають геніальним. А геніальність наукового звіту Чокана Валиханова про поїздку в Кашгар полягала й у тому, що збираючи і зіставляючи клаптики відомостей, не скрізь і не міг вести докладні записи. Скільки матеріалів, причому найцінніших, він беріг у пам’яті - в своєї блискучої пам’яті сина кочового, поетичного, памятливого народа!

Географічний огляд. Історичний нарис. Народонаселення. Урядова система і політичний стан краю. Промисловість і торгівля. І весь цей край, про який до поїздки Валиханова європейської науці був відомо майже. З підкресленою скрупульозністю описав він, як і ким управляється Кашгар, оскільки знав, наскільки мало вивчені європейськими вченими форми східного міського правління. Ці його відомості згодом використовувалися дуже широко.

Глава 6. життя петербурге.

13 липня 1859 року Гасфорт відправив рапорт міністрові закордонних справ князю А. М. Горчакову, у якому повідомлялося про благополучному поверненні поручика султана Валиханова. Поручик Валиханов, попри небезпечне становище, встиг зібрати багато корисні відомості. Щойно записка їм буде складена і він виправиться у здоров’я, розстроєному багатьох поневірянь (вже за часів поїздку до Кашгар Чокан знав, яка потерпає грудної хворобою, званої на сухоти), Валиханову необхідно самому поїхати у Петербург, щоб зробити пояснення в Азіатському департаменте.

Але йдуть дні, тижня, місяці, а Валиханов досі на Омську. Ну й причини були у Чокана для відтягування своєї - тріумфальної! — поїздки в столицу?

Насамперед та вимогливість себе, що він виробив з юності. Валиханов уявляв важливого значення привезених їм відомостей. І він відмовився від стилю офіційних паперів, писав свій звіт вільно, натхненно, в манері, властивої тодішньої публицистике.

Людина, так багато разузнавший про Кашгаре, Миколайович мав підстави побоюватися упродовж свого життя. Валиханов прийняв необхідні запобіжники. Він повіз до Петербурга нічого незавершеного, нічого лише пам’яті, для розмов у Азіатському департаменті. Він відомості, все висновки, всі пропозиції щодо російської політиці в Східному Туркестані виклав письмово. У Омську його звіт перебілив писар. Звіт Валиханова, в такий спосіб, існував не в єдиному примірнику, і із запечатаним пакетом не сам Чокан. Гасфорт повідомляв Ковалевського листом від 27 січня 1860 року, що нинішньої поштою посилає звіт поручика Валиханова і вирушити вслід потім відправляє самого Валиханова.

У Петербурзі Валиханов почувався посланцем і повноважним представником як рідний Степу, але й Азії. І, отже, він особливо гостро відчував, яке російське на той час сприйняття Сходу. Російська культура визнавала своє духовна порідненість на Схід. Усі це Чокан бачив та відав. Саме Петербурзі менше всього почувався інородцем, і було у тому, що вона досить богат.

У його роздумах про майбутнє казахського народу складі многоязыкой Російської імперії жило засвоєне ще молоді роки розуміння, що є дві Росії - Росія чиновницька і Росія прогресивна, яка навчила його, як зробитися таким, який його нині є: казах, освічений по-європейськи цілком які втратили ні грана своєї національної суті, навіть, навпаки, ясніше усвідомив завдяки своїй належності до російського передового суспільству велику цінність багатовікової культури свого і інших народів Азії, можливості розвитку на будущем.

У Петербурзі перед Валихановым відкрилася кар'єра. «У воздаяние отлично-усердной і ревною служби який перебуває по армійської кавалерії поручика султана Чокана Валиханова, наданою їм під час виконанні покладеного нею огляду деяких із прикордонних середньоазіатських володінь, сполученого з посиленими працями, стражданнями і небезпеками…» — він було зроблено в штабс-ротмистры і нагороджений орденом Святого Владимира.

Але, хоч би скільки високих знайомств ні завів у Петербурзі правнук Аблая, штабс-ротмистр султан Валиханов, і пальцем не ворухнув заради своєї карьеры…

4 травня 1860 року у квартирі Російського географічного суспільства біля Співочого мосту дійсний член суспільства Чокан Чингисович Валиханов зробив повідомлення про своє подорож до Кашгар. Його слухав петербурзький вчених. Географи, етнографи, природники, історики, сходознавці… Повідомлення, зроблене Валихановым зборах 4 травня 1960 року, лягло в його основу «Нарисів Джунгарії», опублікованих у «Записках Російського географічного суспільства» на початку 1861 року у книгах 1-ї та 2-ї. Саме там помістили малюнки автора, і навіть підготовлена їм карта Семиреченского і Заилийского краю Семипалатинській області й частини Илийской провінції. Це з тодішнім поняттям, і було Джунгария.

Після «Нарисами» в 3-й книзі «Нотаток російського географічного суспільства» за 1861 рік з’явилися географічний огляд і історичний нарис з кашгарського звіту Валиханова. Корифеї Географічного суспільства, звісно, знали, що це лише деякі з великих складнощів. Підготовлений Валихановым тоді ж у Петербурзі для «Нотаток Російського географічного суспільства» опис шляху до Кашгар і навпаки, в Алатавский округ, з’явилося світло значно пізніше, в 1868 году.

За штабс-ротмистром Валихановым усталилася слава відважного мандрівника, відкрив європейської науці таємниці Середню Азію. Він ввійшов до кола помічників Петра Петровича Семенова, вичитував і звіряв издавшиеся російською праці Ріттера. У военно-ученом комітеті керував підготовкою карт Середній Азії і Туркестану. За участі Валиханова були виконані «Карта простору між озером Балхашом і хребтом Алатау», «Рекогносцировка західній частині Заилийского краю», «План міста Кульджи», «Карта до звіту про результати експедиції на Іссик-Куль», «Карта Західного краю Китайської империи».

Проживши рік у Петербурзі, Валиханов відмовився від початкового плану опанувати східний факультет університету. Йому там не навіщо втрачати час — все, чого вчили на факультеті, вона або встиг збагнути самостійно, або знав, як це можна збагнути, не высиживая на студентської лаві. Чокан віддав перевагу записатися тільки деякі університетські лекції. У Петербурзі він продовжував роботу над нарисами по історії, географії і етнографії киргизів, розпочатими в Омске.

Глава 7. повернення на родину.

Навесні 1861 року Чокан почав лаштуватися додому в Степ. Офіційної причиною вважалася необхідність поправити чисте повітря і кумисом розладнане петербурзьким кліматом здоров’я. З від'їздом Чокана збігався у багатьох його друзей-сибиряков перелом у тому власної долі, і здавалося, він везе із собою найяскравіший і щасливий рік, їх загальної молодости.

У 1862 року Валиханов був обраний посаду старшого султана Атбасарского округи та не затверджений генерал-губернатором.

Влітку 1863 року взяв участь у роботі комісії, яка вирушила у Степ, щоб зібрати народні думки про проект судової реформы.

З 1864 року Валиханов займався діяльністю, що з визвольним рухом народів Східного Туркестана…

10 квітня 1865 року, не доживши до понад тридцять років, він помер аулі Тезека, в урочищі Кочен-Тоган.

Однак у Петербурзі їх забули. Імена першовідкривачів не вибувають зі науки витратило не викреслюються ніколи й ніким. Видатні мандрівники А. Ф. Голубєв і М. І. Венюков, які побували Заїлійському краї невдовзі після Чокана Валиханова, першими говорили про значенні його відкриттів. На його авторитет посилалися всі наступні дослідники Туркестану, зокрема і автор цих книжки «Кашгария», виданої 1879 року, полковник генерального штабу, дійсний член Російського географічного суспільства А. М. Куропаткин.

Російське географічне суспільство (РГО) у своїй звіті за 1865 рік опублікувало повідомлення про передчасну смерть Валиханова, і там були надруковані статті про його заслуги перед наукою. У 1867 року РГО прийняло рішення видати усі його рукописи, а 1868 року у «Записках» з’явилося скороченому варіанті опис шляху до Кашгар і навпаки в Алатавский округ і стаття про Валиханове.

Зібрання творів Ч. Ч. Валиханова побачило світ в 1904 року під редакцією професора М. І. Веселовського і зайняло повністю ХХIХ тому «Нотаток Імператорського Російського географічного суспільства» відділенням етнографії. Ось слова, сказані там Веселовським про Чокане: «Як блискучий метеор, промайнув над нивою сходознавства нащадок киргизьких ханів й у той час офіцер російської армії Чокан Чингисович Валиханов. Росіяни ориенталисты одноголосно визнали від імені його феноменальне явище і очікували від цього великих і важливих одкровень про долю тюркських народів, але передчасна смерть Чокана позбавила нас цих надежд».

У малий тривалість життя час Чокана летіло стрімко. Умираючому від сухот дано наостанок відчути себе краще організувати і повірити на свій одужання. Одного з квітневих прозорих днів він попросив винести його з юрти на вільний повітря. Дихалося легко. Невідомо, що він мріяв, не збереглися останнє слово — і папері, ні з чиєїсь пам’яті передачі майбутніх поколінь. Зате відомо, у чому він був цілком впевнений. Він знав, що роки його мандрівок і тяжкої праці збіглися з історично дуже значимим періодом у житті її народу, коли казахи всіх жузов завершували своє вхід до складу же Росії та водночас своє возз'єднання до одного великий народ — мирний і поетичний, веселий і честолюбний, повний зусиль і енергії, подаючий величезні сподівання развитие… И усього того, що здійснилося в 1865 року, що становить віху історія казахів, залишався навіки слід його, Чокана, зусиль, його розуміння свого боргу перед народом, його відваги, його історичного предвидения.

Їм будь-коли володіли марнолюбні помисли, і він дуже суворо судив про собі, але це він теж знав. І відчував дуже гостро, що ось нарешті приходить його час, щоб повісті свій народ шляхом істинного знання і набутий завершити все незавершене, виконати пророцтво Достоєвського — розтлумачити многоязыкой Росії, що таке Степ і його кочовий народ, відкрити всьому людству життя казахів, їх минуле, їх справжнє, їх помисли про будущем…

Використана литература.

1. Айдарова Х. Чокан Валиханов. Алма-Ата, 1945.

2. Бегалин З. Чокан Валиханов. М., 1976.

3. Забєлін І. Чокан Валиханов. М., 1956.

4. Зиманов З., Атишев А. Політичні погляди Чокана Валиханова. Алма-Ата, 1965.

5. Маргулан А. Нарис життя й агентської діяльності Ч. Ч. Валиханова. — У кн.: Валиханов Ч. Ч. Повне Зібр. Тв. Алма-Ата, 1961, т. 1.

6. Марков З. Ті, що до вершин. Историко-биографическая повість. М., 1968.

7. Муканов З. Степові друзі. Алма-Ата, 1979.

8. Сегизбаев Про. З ідейній боротьби навколо творчого доробку Чокана Валиханова. — Вчені записки Казахського державного університету, т. ХV, філософія. Вип. 2. Алма-Ата, 1959.