Жизнь і творчість С.В. Панасенко

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ С.В.ВАСИЛЬЧЕНКО.

(С.В.ПАНАСЕНКО).

Рубанського Валентина©.

План НА ШЛЯХАХ ЖИТТЯ 3 Дитинство 3 Навчання 5 Праця до шкіл 7 Праця в газеті «Рада» 13 Роки імперіалістичної та громадянської війни 15 Останні рокта життя 15 Творчість 18 Твори про учителів 19 Селянська тема 21 Твори про дітей 24 Новели про війну 25 Пожовтневі твори 26 Ім'я йому-народний письменник 35 Література 36.

НА ШЛЯХАХ ЖИТТЯ.

Дитинство.

Степан Васильович Панасенко народився 8 января 1879 року в родині ремісника-шевця в містечку Ічні на Чернігівщині. Чимала батьківщина Панасенків — всіх було б восьмеро — тулилася в старій, скособоченій хаті, обсадженій кленами, ясенами, горобиною. Маленькими підсліпуватими віконцями дивилася вон на майдан, дивувалася просто і відверто, не соромлячись бідності своєї, бо жили, в тій оселі чесні роботящі люди. Батько був чоботарем, матір по наймах за нужденний заробіток гарувала.

Не маючи власної землі, разом з старшими синами взимку займався шевством, а влітку та восени всією родиною йшли на заробітки чи в панську економію, чи до куркулів-хуторян.

Довгими вечорами в хаті кипіла робота: батько шивши чоботи й синів своїх старших того ремесла навчав. А менші залазили на піч й по черзі розповідали казки, вигадували всякі дивовижні історії. Степан завжди умів найдотепніше змостити. Був улучний, жвавий, беручкий до будь-якого діла.

У убогій сім'ї шанували праведне слово, пісню, жарти. Батько був письменний (колися у дяка навчився грамоти), поважав освічених людей, знавши ціну мудрій книжці. У хаті Панасенків любили Шевченкового «Кобзаря «й Гоголевого «Тараса Бульбу «. Часом тут лунали пісня — «Ой, наступала та чорна хмара», «За Сибіром сонце сходити…». Їх виводили дорослі і діти. Значно пізніше письменник Степан Васильченко (такий літературний псевдонім обере Степан Васильович Панасенко) згадуватиме: «Найсильніше враження справила на мене ця трійця: Пісня, Кобзар й Гоголь, твори яким я — не знаю рівних у світовій літературі. Перегортаючи «Кобзаря», я — не одного разу пригадував усє своє життя…».

Батько дбав, щоб діти вчилися, бо у спадщину ніякого статку він їм не міг лишити. «Учіться, діти, — казав, бувало, — та шукайте інших шляхів».

«Спогадів про раннє дитинство залишилися в мене трохи хаотичні. Пригадую зими: морози великі, а хата холодна, харч убогий, та чад, та шлюб одежі… Поки діждешся того тепла. А тоді брала наша: стави, майдани, бур’яни, крамні смітники… Забуваєш, було б, що є в тобі якась там хата. Маті показувала: влітку зовсім діти дичавіють — треба якої принади, щоб залучити їхнього до хати. У цей годину виховання звичайно ішло «самопас» — под єдиним доглядом спекотного сонця.

У барвистому квітникові моїх дошкільних спогадів і до цого години найцвітнішими збереглися чогось спогади, на перший погляд, неістотні, дрібні.

Такі, наприклад, були мрії про срібну гору. У зимові, холодні вечори, лежачи на підлозі под замурованим вікном, що його лізли льодові роги, зігнувшись под легеньким рядном, я марив про ті, що, діждавшись тепла, я зроблю собі срібну гору. Мріяв так уперто, так довго, жагуче, що, зрештою, почав робить підготовку. Чим реальніше, щоправда, підходив до цієї химерної мрії, тім понад доводилося обмежувати її. Гора в моїх мріях усє меншала і меншала й, зрештою, перетворилась у невеличкий обеліск, завбільшки із аршин, облитий замість срібла, якого, звичайно, я — не мав надії добути, звичайним оливом. Почав навіть збирати олив’яні пломби по смітниках коло крамниць. Старші брати поливали оливом «паці» — й я бачив, як його топлять в черпаку. Колі прийшла весна, тепло, зелень, радість, ці мрії розтопились, випарувались без сліду. Колі я пригадав їхні весною, смердоті тоді ж здалися Мені химерними й нецікавими. Було чудово, чого я то й так жагуче із ними, так гаряче водився.

Інший спогад — це звичайний червоний папірець, що і тепер він стоїть у мене перед очима. У часи мого безпризорного дитячого бурлакування був у мене перевесник мой, сусід й приятель, що ми з ним був велика, зворушлива дружба. Ми із ним часто ходили базарувати сюди межу крамниці по цяцьки, котрі ми знаходили для собі по смітниках коло червоних крамниць (мануфактурних). Був ми на базарі один смітник, який ми називали «Добро», — коло мануфактурної крамниці. Там щодня був нам якась пожива — кольорові шворочки, олив’яні пломби, коробочки, пуговички тощо. Одного разу ми ішли базаром до Добра, як звичайно, обійнявши одне шию… Раптом перед очима — червоний папірець, перевитий сухозліткою, як макова ніжна квітка… І таким він здався чарівним, таким знадним, що, пам’ятаю, дух забило. Здавалось, якась стороння сила підхопила нас, як буря. Ми кинулися навипустки до його, не добігаючи трохи, вчепилися як одного, як звірята, хиталися по піску, билися, дряпались, поки одразу вхопили обоє разом тієї папірець й рознесли на дві половини.

Потримали до рук, подивувалися — звичайний папір. Залишали додолу, засоромлені."-так згадував про своє дитинство Степан Васильович.

Навчання.

П’ять років ходив Степан до початкової школи в Ічні. І закінчив її найкращим учнем. Його залишили при школі, щоб готувався до вчительської семінарії. Минуло два рокта напруженої роботи. За цей годину хлопець добро опанував програму, перечитавши багато книжок російського й світового письменства (при школі був як у тому години багата бібліотека).У підлітка виявляється нахил до літературної творчости, й він заносити у таємний зошитщоденник не лише свої напівдитячі роздуми та переживання, а і записує народні пісня, а також Перші проби свого пера.

Назавжди запам’ятався Степанові тієї прощальний вечір, коли родичі і сусіди випроводжали його вчитися до семінарії. Момент був урочистий. По крамницях сиділи родичі, сусіди, збоку стояла наша сім'я. Коло порога м’яли шапки до рук куткові діти. Всі рідні були смутні. Маті плакала. Родичі позирали на мене пильними, недовірливими очима й давали свої Мені заповіти, а сусіди давали настанови: «Пам'ятай батька, матір шануй», «Не забувай, із якого кола вийшов», «Бідними не гордуй, бо сам з таких». Зрештою под «їхав под хату віз, що мав відвести Степана на станцію, він зробив три традиційні поклони перед іконами, й вилетів із хати, мов на крилах. У голові у нього було б повно думок, зворушливих й радісних… На груд смуток. Миготіла радісна, невиразна, пиховита думка: «Між своїм родом — батьками, дідами, самими далекими пращурами — я перший іду до культури, до світла, перший пробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху доти чарівного, такого принадного й такого малодосяжного нам, бідних селян, іншого світу. Я посланець. Прощавай рідне, теплі, безмежне, таке спокійне народне море… Вернуся до тобі, проте вернуся — іншим». І справді - уже різдвяними святами прибув до рідної хати в пальті - замість чумарки й в кашкеті із оксамитовим околишем.

Коростишінське семінарія був єдиною на Україні, куди приймали здібних дітей селянської бідноти. Вступити до неї було б мрією, але й щастило не багатьом, бо на казенний кошт виділялося щороку лише 10−12 місць, а платити за навчання незаможні батьки було неможливо. Тому-то вчилися в Коростишеві переважно діти багатіїв.

Семінарія не справдила надій Степана Панасенка. «Навчання було б в семінарії трохи хаотичне, — писавши він пізніше. — Часом вон понад скидалася на музичну чи співочу школу. Було чимало гультяйства.» Казенносхоластична програма навчання не могла задовольнити допитливого, жадібного до знань юнака, й він опановував науку самостійно, читаючи художню літературу, науково-педагогічні та історичні книжки. Степан ще раніше под впливом поезії О. Пушкіна, О. Кольцова виявляв нахил до творчости, проте в семінарії його здібності давали собі знаті хіба що в обов’язкових класних «творах», котрі годиною набирали белетристичного вигляду. Писати ж щось своє, вимріяне, не дозволяли умови інтернатського побуту та ще надзвичайна скромність юнака.

Твори, позначені впливом соціалістичних ідей, писали Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Згадаймо страйкарів із повісті «Борислав сміється», нескореного «вічного революціонера», бентежних каменярів. Згадаймо досвітні вогні, що їхнього засвітили мужні робітники. Такі твори були дуже популярні в семінарії. Часто збиралися семінаристи, щоб почитати заборонену революційну книжку, антиурядову листівку, погомоніти про волю. У дружньому колі лунала бойова пісня «Шалійте, шалійте, скажені катай», лунали бадьорі та журливі мелодії рідного народу.

У семінарії Степан Панасенко вступає до літературно-художнього гуртка. У роботі цого гуртка майбутній педагог й письменник бравши найдіяльнішу участь.

Чимало води спливло упродовж трьох літа. Змужніли хлопці, розуму набралися. Настав годину прощання. А далі - ти дорогою. До якого ж берега пристане хиткий човен його, Степанової долі?

По закінченню семінарії Степану Васильовичу було б видане свідоцтво, в яку було б записане: «Стефану Васильєву Панасенко, сину козаки, дев’ятнадцяти років у тому, що він, при відмінному поведінці, надав успехи:

У законі Божем 4.

Педагогіці 5.

Російському мові 5.

Церковно-слав'янською мові 4.

Математиці (арифметике,.

Геометрії і землемерии) 4.

Історії 4.

Географії 4.

Естествоведении 4.

Співі 3.

Чистописании,.

Малюванні і черчении 4.

Практичних заняттях преподования 4.

Гімнастики 4.

Ремёслам не навчався, але навчався грі на скрипці, і може навчати пению…

Він удостоюється звання вчителя початкового училища і за вступі на зазначену посаду має користуватися всіма правами, тієї посади присвоенными.".

Осінь 1898 року. Село Потоки под Каневом. Тут по закінченні семінарії опинився молодий вчитель. Школа в старій напівструхлявілій хаті под солом’яною стріхою. З кутків тягне вогкістю і цвіллю. Сіро, непривітно. Майже така сама вчителева квартира. Голі стіни, голий стіл, кривоноге ліжко, три стареньких стільці. Оку немає за що зачепитися. Сумно на душі у Степана, жура серце діймає. Щоправда, його тепер величатимуть «гоподин вчитель». Та дарма! Він зроду-віку не забуде свого мужицького коліна.

Не горнувся Степан у семінарії до поповичів та куркуленків, а тепер й поготів не запобігатиме пестощів у панів та підпанків. Нізащо в світі! Перед ним висока місія просвітителя дітей сільської голоти. Вісь до кого слатиметься його життєва дорога.

Праця в школах.

Сповнений молодечого запалу, вчитель Потоцької однокласної школи поринув у роботу. У класі - понад сотні учнів (чотири групи). Єдиних підручників немає. До якої методики вдатися, якого способу добрати, щоб за таких умів навчити дітей хоч по складах читати й без грубих помилок писати? Учитель думавши, міркував, зважував. І таки знаходив вихід. Його учні багато і залюбки читали, самостійно розв’язували складні задачі. А особливо захоплювали їхні усні розповіді, перекази цікавих історій. Школярі полюбили науку, свого наставника. Бешкетники, і тих принишкли, втяглися в роботу. А як загорялися дитячі оченята, коли вчитель читавши їм вірші, казки, оповідання рідною мовою, коли вчив співати задушевних українських пісень.

Для дорослих молодий вчитель організував вечірні класи. А згодом утворив аматорський драматичний гурток. П'єси ставили над Потоках, а й у навколишніх селах. Добра слава про вчителя полинула по всьому повіту.

Літні селяни любили й поважали Степана Васильовича, а молодь мало не на руках носила. «Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу, й хотілось пірнути в його теплу глибінь, в саму гущу», — згадував письменник.

Бурхлива діяльність вчителя не сподобалась місцевим панкам. Піп Діановський спочатку не спускав ока із Степана Васильовича, а далі заходився повчати: мовляв, навіщо мужикові грамота, ганьби краще молитися Богу. Алі ані піп, ані пристав, ані урядник — ніхто із місцевого начальства то й не зміг перетягнути на свій бік молодого вчителя.

Одного разу Степан Васильович ставши свідком обурливої сваволі й знущання писарчуків у канцелярії пристава над безвинним сільським парубком. Він писавши про це до газети. Допис, навіть у переробленому, значно пом’якшеному викладі, зчинив переполох серед сільського начальства. На непокірного вчителя посипалися донось губернаторові.

За Розпорядженням інспектора Степана Васильовича перевели до Богуслава. Тут на молодого вчителя знову чекала клопітлива праця із непідготовленими учнями. Клас складався із учнів різної підготовки: одногодники, двогодники, тригодники й навіть понад, — це був 1-ша група, кошара з сирим матеріалом, із якої за рік треба було б витягнути 30−40 для дальшої групи. Систему цю завів хитрий лисиць, завідуючий, якому в старші групи доходили кращі і здібніші учні. Звичайно, при такий системі вжити якихось методів не було б ніякої можливості. Праця був хаотична, утомна і нецікава. Завідуючий був старий лисиць, із медом на вустах, якого, проте, радили Мені стерегтися. З попом, гонористим протоієреєм місцевого собору, при першій прояві із його боці до собі зневаги ставши «на ножі», примусивши його поводитися чемно. Попечителя школи, лісничого удільних лісів, перед яким вся школа ставала «на задні», знаті не хотів й не визнавав ніяких його прав над учителем. Та найстрашніше — провінційне міщанське болото, приниження й моральне спустошення багатьох колег, безбарвна, затуркана місцева інтелі-генція. Гидко було б дивитися, як деякі вчителі згиналися в покорі перед панами і підпанками. Алі були в Богуславі і інші люди — робітники, ремісники, які налічувалося у містечку кілька тисяч. Серед них живий волелюбний дух, ширилися революційні настрої. Молодий вчитель охоче спілкувався із робітниками, приходив перед тим, бравши доля в обговоренні громадських подій.

Молодій вчителеві не було б із кім поділитися своїми болями, й він звіряє бентежні роздуми паперові. «Разом з моєю видною для всіх працею у мене одбувалась й друга, нічна, таємна, якої не хотів показувати нікому. Часто после вечірньої роботи, коли із школи порозходяться мої гості, я зачинявся в кімнаті, витягував свої зшитки й писавши, гортав сторінку за сторінкою, аж поки не заглядав у вікна світанок… Папір, здається, горів под рукою… Це був чи мой таємний щоденник, куди я заносив свої учительські жалі та кривди, а тієї таємна кореспонденція, до газета, котра розросталась до розмірів огневої статі, бо — вірші про поселенців, що мусять кидати свою Україну».

Так з’явилася поема «Розбита бандура» — твір про злигодні бідняківпереселенців, надісланий автором до журналу «Київська старовина», але й на шкода, не надрукований. Першим твором письменника, що побачив світло було б оповідання із учительського життя «Не встояв», опубліковане в 1903 році на сторінках «Київської газеты».

Письменник Є.Кротевич, що зустрічався за годину із Степаном Васильовичем в одному із робітничих гуртків згадує, як, розповідаючи про загальний страйк робітників у Києві, вчитель вигукнув:

— Починається революція, товариші!

Він й промови свої усі починав саме цим рідко вживаним тоді словом «товариші».

За доносом київському губернатору Панасенка незабаром звільнили із посади. І почалося його «летюче, невпокійне учителювання», що бувало по троє учительських місць мусив міняти на рік. Після звільнення, сік-так, зо усякими застереженнями і умовами, здобувши місце в убогій школі в селі Карапишах між безталанними вчителями. «Пам'ятаю: завжди курява, в класі гамір, темрява така, що діти порозлазяться по вікнах, а маленькі граються в піжмурки. Та ще пам’ятаю, як, повернувшись з класу молодий спітнілий вчитель кашлявши кров’ю.» — писавши Степан Васильович. І півроку не був, перекинувся на Полтавщину. Тут знову осміхнулося йому примарне щастя. Школа двокласова, гарна, із начальства ніхто не заглядає, працівники — учителі - хороші. Робота налагодилась. Діти люблять, люди поважають, колеги умовляють: «Годі вам жити циганським життям, залишайтеся назавжди ми „директором“. Ми тут вас оженимо і прикріпимо до місця. Так понад якщо із вас користі.» «А чому б, справді не окопатися тут?» — майнула спокуслива думка. Алі на другий чи на третій день после таких думок був уже йому і кара за їхні. Наказ інспектора: за 24 години перебратися за помічника в Драбівську школу.

За інспектора там був прозвань між учительством Діоклетіаном лютим, знаменитий своїми грубощами інспектор Кішка. Інший пакет був такий од його: «Наказую… протягом 3-х годин із моменту отримання цього виїхати з Буромской школы…».

За пакетом зразу увійшов старшина із папером. Старшині од інспектора теж наказ: прослідить, щоб неодмінно за 3 години вчитель вибрався із школи. Виявилось пізніше — надіслано було б йому вчительську характеристику. Відправили його до Драбівської школи.

На перший погляд, аби йшло на добро: тут й шкільний будинок кращий, й класи ліпше обладнані, але й торб охопив Степана Васильовича: «Два вчителі - поповичі, два законовчителі - попі, учителька — попівна. Між ними я — селюк, пролетар.» Сіре, нецікаве існування вчителі урізноманітнювали пияцтвом, грою в карти. Усі це відбувалося в учительській, де, не маючи квартири, мусив мешкати Степан Васильович. Важкі думи обсіли його. Вісь вже в скількох школах Київщини та Полтавщини працював й майже повсюдно одне і ті саме… «Я чув слова: вчительства — то є шляхетна місія, вчитель — то трудівник чесний, народна нива, народна користь — «світильник цивілізації». як огидли Мені ці слова, як боляче вражають смердоті мене, Яка зла, котра гірка іронія почувається Мені в них…

Учитель — то єсть вимучена, скалічена й фізично, й морально людина із порушеним до болю чуттям; вчитель — мученик, й краща частина суспільства дивуватися на його, як на мученика, як на каліку, із своїм противним жалем.

…Скиньте із нас сумні шати, дайте нам змогу працювати просто і чесно, дайте нам людського життя, бо ми не хочемо бути каліками… Дайте нам хліба й світу, бо ми люди, як й усі… Ві одіваєте нас, у шати подвижників, але й знайте, що не сього нам треба, й на вашій совісті ми будемо стояти обідрані, голі, голодні, темні й забиті примари, ми, народні посланці, найкращий цвіт й сік нашого народу. Та я — не хочу бути мучеником з-за одної пустої і навіть смішної мрії… Бо ті, що пише і говорі про вчителя ота солодець інтелі-генція, — то порожня мова, перехоплена, що дзвонить у дзвін й не зна, по чому.

Скажіть Мені, що може доброго зробити для народу отой нещасний, слабий, темний вчитель, що мусить бліднути перед усякими гудзями та кокардами, кому всякий сільський інтелігент як милостиню подає кінчики своєї руки, тієї, що немає йому просвітлої години у боротьбі із нуждою за насущний шматок тієї? Яке він добро зможе зробити людям? Забитий, загнаний, із вимученим лицем, із боязким хворобливим блиском в очах, завше безмовний, завше покірний. Та чи се ж тієї Чоловік, що сміливо винен вести до світу, до правди?.. Хто піде за ним?..

Багато я бачив таких обездолених, даремних трудівників між літніми вчителями, й бачу, й знаю, що коли остануся учителювати — й мене така частка чекає… мене страх бере, мурашки поза спиною проходять — і пориває бігти, тікати… бігти куди-небудь, хоч в писарі, хоч торгувати за прилавком, хоч навіть у старці, аби втекти від того імення — вчитель… Я ще молодий, в мене є здібності, енергія. Ні, я ще поборюся за кращу частку…" — писавши Степан Васильович у своєму щоденнику.

Прагнучи розширити свою освіту, Панасенко в 1904 році вступає до Глухівського вчительського інституту, який жартома називали тоді мужицьким університетом. «Сумна був ця школа, — згадує він. — Це був глухий кут, в який заганяли тихий селянських учителів, котрі прагнули вищої освіти… Це був похмура, ділова казарма, де, крім академічного навчання, не було б доступу нічому другому».

У тривожній й грізний годину випало вчитися Степану Васильовичу. 1905 рік сколихнув усю імперію. Розгорнувся масовий робітничий рух, який невдовзі переріс у збройну боротьбу. «Кривава неділя» 9 января 1905 року прискорила вибух революції. На вулицях міст виростали барикади. Горіли по селах поміщицькі маєтки, економії. Революційний пролетаріат Росії узявши до рук зброю, щоб повалити самодержавство.

Свіжі подихи революційної бурі донеслися до Глухова. Застрайкували студенти, вимагаючи від адміністрації реорганізувати казармений режим, оновити систему викладання, змінити інститутські порядки. Одним із ініціаторів й керівників страйку був Степан Панасенко.

Царській уряд чинив люті розправи над повсталими. Повсюдно гриміли постріли, свистіли нагаї каральних експедицій. До каторжної Сибіру потяглися довгі валки закутих у кайдани революціонерів, борців проти самодержавства.

Вщух страйк в інституті. Студенти один за одним відійшли од революційної діяльності, скорилися, принишкли. Надії на поліпшення навчання в інституті розвіялись. Степан Панасенко забирає документи й знову їде на село вчителювати. Придушивши революцію, царизм посилив репресії й проти народної школи. Та навіть в умовах лютої реакції педагог-народолюбець не занепав духом. Більше того — в селі Брусовому на Полтавщині, знехтувавши царською забороною, він навчає дітей рідної мови.

І знову місцеві власті почали переслідувати «неблагонадійного вчителя».

Степан Васильович давно мріяв потрапити в робітниче середовище. Він добивається переведення до села Щербинівку на Донбасі, яку було б одним із центрів Горлівського збройного виступу робітників й шахтарів у грудні 1905 року. Він підтримує тісні контакти із революційними робітниками Щербинківського рудника, передає на шахти нелегальну політичну літературу. За спогадами старожилів Щербинівки, Панасенко передавши шахтарям російський текст пролетарського гімну «Інтернаціонал», який виконувався под годину мітингів й демонстрацій.

Алі не встигає й придивитися до бурхливого шахтарського життя, як його разом із іншими вчителями за куркульським доносом арештовують й запроторюють до Бахмутської тюрми, де йому довелося просидіти півтора року.

У тюрмі Панасенко познайомився із багатьма політичними в’язнями. Особливо щиро заприятелював із осетином Олексієм Хостнаєвим. Співає у душі, тієї знавши силу-силену казок рідного народу, вечорами розповідав їхнього. Згодом, на волі, вчитель-українець запише тих осетинські казки, літературно опрацює, надрукує. Довго і терпляче Степан Панасенко навчав свого побратима грамоти, читавши йому «Кобзаря».

Польовий суд виправдав Панасенка. Та за годину його звалив тиф. Ледве оклигавши, вийшов із лікарні. Куди тепер? Учителювати йому заборонили. Поїхав до матері а Ічню. У старій напіврозваленій хаті вон сама доживала віку, тяжко бідуючи. Батько помер, брати й сестри декотрі поодружувалися, інші подалися в найми, на заробітки.

Панасенко живе із приватних уроків. Скромної платні вистачало, щоб таксяк перебиватися. У день допомагав матері, а вечорами та вночі писавши. Працював запоєм, гарячково, до самозабуття. Часто і світанок заглядав у маленькі віконця, а чи не міг одірватись від столу.

Раніше Панасенко думавши, що, вчителюючи, він дасть своєму скривдженому народові найбільше користі. З любов’ю захоплено віддавався він педагогічній роботи. Любив дітей й із всіх сил старався висівати й їхні душі добірні зерна правди й науки.

Тепер йому шлях у школу закрито. Алі він жодного дня не сидітиме склавши руки. «Вирішив: так жити не можна, треба боротись. Та як? За зброю для такої боротьби я вирішив узяти слово», — писавши пізніше Панасенко.

…Його шлях у літературу почався ще в сільській школі, коли складав свої Перші вірші, наслідуючи Шевченка, Пушкіна, Кольцова. Інтернатське життя в семінарії мало сприяло літературним заняттям. Щоправда, його класні твори, часто писані в художній формі, до сліз зворушували викладача словесності.

У Перші рокта вчителювання Панасенко Веде щоденник — «Записки вчителя», нотуючи туди все пережите і бачене. У ньому подибуємо цікаві епізоди, котрі згодом письменник розгорнув у новели, повісті.

У Ічні Панасенко по-справжньому взявся до літературної творчости. Життя сільської бідноти, сільських інтелігентів (насамперед учителів), дітей, підлітків — вісь що стало об'єктом його письменницьких інтересів. Улюблений жанр письменника — оповідання. Над кожним із них він довго працює, до блиску шліфуючи кожне слово. Одважившись надіслати написане до української газета «Рада», Яка виходила в Києві (1906;1914рр.). Там й з’явилися друком Перші твори — оповідання «Роман», «Голодному і опеньки — м’ясо» (згодом перейменоване на «Мужицьку арихметику»), «Пацанок», «Вова», «У темряві», «У панів», «На чужину», «З самого початку». У педагогічному журналі «Світло» одночасно друкуються оповідання «Вечеря», «Над Россю». Ці оповідання друкувалися под прибраним іменем — Степан Васильченко.

Всі ці твори одразу привернули увагу читачів соціальною загостреністю, актуальністю тематики й художньої досконалістю.

Праця в газеті «Рада».

Редакція «Заради» запропонувала Васильченкові постійну роботу, й в 1910 року він переїздить до Києва.

Письменник виразно демократичного спрямування, Васильченко не поділяв буржуазно-ліберальних поглядів співробітників та видавців газета. Він часто ловив на собі зневажливі подивися панків-лібералів, котрі опікали газету. Алі ж це був єдина щоденна українська газета, що виходила после революції 1905 року. І Васильченко погодився працювати в «раді». Адже тут друкувалися такі письменники та діячі української культури, як М. Коцюбинський, А. Тесленко, М. Лисенко…

Виходець із гущі трудового народу, Васильченко завжди прагнув чесно служити йому. Проте дещо він поверхово розумів складність класової боротьби на Україні. Національні проблеми письменник розглядав інколи відірвано від соціальних, класових. Тому поряд із такими творами, як «Мужицька арихметика», «На чужину», де дається виразний соціальний підтекст, він пише і оповідання («Під школою», «Інспектор» та інші), з статтею («Народна школа й рідна мова на Україні», «У сучасній школі»), у які йдеться лише про педагогічну необхідність викладання в народних школах рідною мовою.

У газеті Васильченко Веде відділ театральної хроніки. Невисокої платні, якої він одержував, ледве вистачало, щоб якось зводити кінці із кінцями. Мешкав він у дешевий квартирі на Солом’янці, убогій околиці міста, на роботу і із роботи ходив пішки, бо витрачати гроші на візника для нього було б б надмірною розкішшю.

Васильченко був завжди невибагливий в побуті. Він дбав про найсвятіше — творчість, любу серцеві літературну працю. Письменник наполегливо працює. У літературу він прийшов із багатим життєвим досвідом. Роки вчителювання по селах Київщини та Полтавщини, революційні вихори 1905 року, поневіряння в тюрмі, зустрічі із безліччю людських доль й характерів — усе це визначило тематичний діапазон письменника.

Та, крім життєвої школи, був ще і літературно-мистецька, в якій формувався небуденний талант Васильченка — майстра слова, художникареаліста.

За порівняно короткий годину ім'я Степана Васильченка стало досить популярним. Найкращі його твори із учительського життя, про селян та їхніх дітей здобули визнання серед широких читацьких кіл.

Окремою збіркою твори Васильченка вперше побачили світло у Києві 1911 року. У маленькій книжечці «Ескізи» було б надруковано всього три новели («Роман», «У панів», «Мужицька арихметика»).

У 1913 році в Києві вперше ставили п'єсу Степана Васильченка «На Перші гулі», якої він написавши у дарунок українській селянській молоді, що после того так нашуміла скрізь по маленьких й великих сценах по Україні. Чудово обставлена, п'єска зробила на публіку надзвичайне враження. Молодь був зачарована. Казали, що в залі раз в раз одчувався подих таланту. «Я дивився виставу із гальорки, гадаючи таким чином краще сховатись на цей годину од знакомих. Проте мене в кінці вистави студенти викрили й впорядили овацію. Три курсистки піднесли Мені букет квітів. Я спершу сховав його на груд под пальтом. Курсистки почали протестувати, прохати, щоб я ніс його одкритим. «Ми, бідні курсистки, — показували смердоті, — купили ці квіти на останні свої копійки, а ві так їхнього зневажаєте». Довелося вийняти. Була сумна частка того букета. Надворі стояла нероку, дощ, бруд, а живий я на Солом’янці. Хотів взяти візника — не поїхав. «Ті Мені заплатиш півкарбованця, а шапка в мене стоїть троячку». На Солом’янці вночі нападали на візників й грабували шапки. Три рубля! — загилив він Мені ціну. Довелося тьопати пішки, под дощем. А темно, хоч бий у око. Збираючись на Солом’янську гору, я посковзнувся й так брязнув кілька разів букетом про шлях, що, увійшовши у своє помешкання, побачив, що до рук у мене був один деркач: усі голівки в букеті поодлітали. Це були мої лаври… Шкода був викидать! Довго стояли смердоті без головок…" — згадував пізніше Степан Васильченко.

Друга книжка — «Оповідання» — більша за обсягом ніж перша, мала вийти в 1914 році, але й був затримана царською цензурою, якій видався підозрілим її демократизм. Лише через рік вон пішла в люди. А сам авторка у цей годину перебував далеко від Києва, на фронтах імперіалістичної війни.

Роки імперіалістичної та громадянської війни.

Командир саперної роти Степан Васильченко воював на Галицькому, Двінському, Румунському фронтах. Страшним пеклом видалися письменнику три рокта, коли він гибів на передових позиції. У хвилини затишшя все бачене і пережите нотував до свого «Окопного щоденника». Жахи імперіалістичної війни письменник відобразив у новелах «Русин», «Чорні маки», «Отруйна квітка», «На золотому лоні», «Під святий гомін». Але вони на похмурому тлі зображено страдника-солдата в сірій шинелі. Чорна мара смерти всюди чигає на людей. Тут письменник вдався до нових для нього мистецьких засобів, ускладнених й умовних. Оповідання населяють образи-символи, у яких багато похмурого, песимістичного.

Роки імперіалістичної війни, а потім громадянської війни стали для Васильченка годиною ідейних іспитів. як інтелігент-демократ він у своїх творах викриває імперіалістичну сутність світової війни, з загальнодемократичних позицій висловлює протест проти її страхіть, правдиво передає глухий протест й навіть одверті прокльони широких мас на адресою тихий, хто кидав їхнього як гарматне м’ясо в саме пекло бійні. Однак письменник й в дні перебування на російсько-німецькому фронті, й пізніше, коли було б повалено царизм, а згодом й буржуазний Тимчасовий уряд, не дуже до кінця зрозуміти характер суспільно-політичних подій, що відбувалися, зокрема, і всесвітньо-історичне значення Великої Жовтневої соціалістичної революції. Не Перші післяжовтневі рокта він намагається відійти вбік від непримиренної боротьби між трудящими й контрреволюцією, перебуває певний годину у полоні вузько національних ілюзій, викликаних, зокрема, активізацією української націоналістичної буржуазії.

У Перші пожовтневі рокта Васильченко стояв осторонь бурхливих подій, що вирували навкруг. Це позначилось й на його творчій активності: за годину революції та громадянської війни він майже нічого помітного не написав.

Останні рокта життя.

Однак популярність Васильченка як письменника зростала, бо протягом 1907;1920 років вийшли численні збірки його дореволюційних новел та повістей. Васильченка обирають делегатом на військові з'їзди. Незабаром письменник демобілізовується через хворобу серця, деякий годину живе в рідній Ічні, а потім знову переїздить до Києва.

Влітку 1920 року Васильченко як кореспондент подорожує із хоровою капелою «Думка» по Лівобережній Україні. Пильне око письменника помітило, як серед руїн, нестатків, зубожіння пробиваються паростки нового, соціального життя. Зустрічаючись з робітниками, селянами, червоноармійцями, Васильченко захоплювався їхньою мужністю й твердою вірою в світлий завтрашній біля побудову нового світу. Свої враження він занотовує в щоденнику, який назвавши «З піснею крізь вогонь й воду». «Здавалось б, — пише Васильченко, — що в ці часи людей, котрі перебувають в самому дмитрика історичних великих подій…, людей, котрі творять історію, котрі захоплені героїчною боротьбою й перебувають завісься годину серед незвичайних обставин великої революції, менш на винна цікавить скромна народна побутова пісня й взагалі мистецтво…» Алі «пісня чарувала їхні далеко понад, ніж когось іншого».

Подорож із хоровою капелою засвідчила, що Васильченко в Перші ж рокта радянської влади із радістю зміцнює свої зв’язки із революційною дійсністю, із новим ладом, який утверджував народне мистецтво й відкривав шлях мистецтву до народу. Васильченко повернувся із подорожі збагачений враженнями, ідейно та політично змужнілий. Нові світлі обрії відкрилися проти нього. Вже відомий письменник, він стає вихователем й вчителем дітвори. «Після перших бур, коли в порожній школі почали з’являтися Перші учні, я прийшов после такої довгої перерви знову за вчителя, тепер вже у нову, українську школу. Не кидав також й літературної роботи», — розповідає письменник у нарисі «Мій шлях».

Спочатку він — вихователь дитячого будинку, потім (1922;1928) — вчитель 61-ї трудової школи імені Івана Франка в Києві. Його, щирого і привітного, вимогливого і доброзичливого викладача української мови та літератури, незмінного керівника шкільного драматичного гуртка, любили учні, поважали батьки. Працювати було б важко, та він мужньо долав труднощі й навчав цого своїх вихованців. «Немає взимку дров, немає потрібного реманенту, немає приладдя, убогий фізичний кабінет, майже порожня бібліотека…- писавши Васильченко. — Алі школа бадьоро дивуватися вперед».

Степан Васильченко, як ніколи, був оптимістично настроєний. Скромний й коректний, він тихо сяяв внутрішньою усмішкою, що так принаджувала до нього людей. Говорив неквапливо, розважливо. Більше любити помовчати. Сучасники згадують, як він, бувало, Прийде в редакцію журналу «Нова громада», сяде збоку, замислиться й слухає розмови друзів-письменників. Здебільшого молоді люди, смердоті гаряче сперечались, а Степан Васильович ховав у вусах лагідний усміх. Таким Бачили його і на різних літературних вечорах, у розмовах із друзями-письменниками. Васильченко щиро приятелював із талановитим прозаїком Григорієм Косинкою. Андрій Головко мав Степана Васильовича за одного із найулюбленіших своїх учителів.

Напружена, інтенсивна діяльність письменника позначилась на його здоров'ї. У останні рокта він усє частіше скаржився на серце. І коли недуги почала дошкуляти, облишив роботу в школі. Щоправда, думавши, що це тимчасово, бо життя свого без дітей-школярів не уявляв.

Мріяв улітку пішки помандрувати по Україні - людей побачити, мальовничими краєвидами помилуватися. Алі цей, як й багато інших намірів письменника, то й лишився нездійсненим. Хвороба все частіше приковувала його до ліжка. Єдиною втіхою й радістю для Степана Васильовича втратила увага й любов читачів, коло які було б досить широке, — робітники, студенти, учні, вихованці дитбудинків, учителі. Саме смердоті і зібралися 1 березня 1929 року на ювілейний вечір Степана Васильченка із нагоди 50-ліття від дня його народження. Ювіляра на вечорі не було б — він хворів. Йому надіслали багато поздоровчих телеграм, із любов’ю оформлених вітальних адресів.

Читав їхні потім Степан Васильович, й надтруджене серце його раділо. Отже, немарно живий. Йому хотілося ще багато чого зробити, довести до кінця почате, задумане… Алі сили із кожним днем танули.

11 серпня 1932 року Степан Васильченко помер.

У затінку яворів на Байкового кладовищі в Києві - довічний торб його могили.

А мостами калиновими до нових й нових поколінь читачів іде барвисте Васильченкове слово, живе про нього добра пам’ять. До цого години колишні вихованці Степана Васильченка захоплено розповідають про нього.

Творчість.

Художні твори Степана Васильченка, котрі стали відомі читачам у 1910 році, позначенні яскравою майстерністю, оригінальністю; смердоті свідчать про тонкий художній смак автора. Знаменно, що уже одне із перших оповідань — «Мужицька арихметика» — стало до кількох найкращих творів письменника.

Звичайно, творчій зрілості передували літературно-мистецькі впливи, що їхнього зазнав молодий Васильченко. Йдеться не про примітивні учнівські наслідування й запозичення, а про органічне засвоєння певної естетичної системи, певного художнього методу. Саме такий характер мав вплив на Васильченка народної пісня, творів Шевченка й Гоголя, тобто вплив фольклору, української та російської літератури — вплив, якому сам письменник надав вирішального значення.

У творчости Васильченка виразно відчувається її співзвучність із народно-пісенною поетикою. Ця співзвучність виявилась у мові й стилі, у принципах побудови художніх образів. Уся його творчість наскрізь перейнята мотивами народних казок, пісень, народно-поетичною фантастикою.

Матеріалом Васильченкової творчости був сучасна йому дійсність; народна пісня «озвучувала» роздуми його героїв, створювала у читача настрій, який відповідав ідеї твору.

Народно-поетичні традиції в творчости Васильченка органічно поєднувалися із традиціями української й російської літератури. Не випадково саме тих письменники, котрі близько стояли до народно-поетичних джерел (Кольцов, Гоголь, Короленка й особливо Шевченка) справили на молодого літератора найсильніше враження.

Творчість велетня поетичної думи, сповнена мотивів рішучого соціального протесту, був для Степана Васильченка високим взірцем, коли він обстоював ідеї громадянського звучання й в своїх літературно-критичних висловлюваннях, й в художній творчій практиці. Органічно увійшовши в свідомість Васильченка, у світло його художніх образів, «Кобзар» створив, так бі мовити, імунітет проти впливу на нього естетичних принципів різних занепадницьких течій.

Творчий контакт Васильченка із російською літературою був зумовлений спорідненістю двох літературних процесів. Згадаймо зв’язки Тараса Шевченка із російською революційною демократією, творчу співдружність Марка Вовчка й Некрасова, неослаблений інтерес, що його виявляли до Росії й її культури Франко, Леся Українка, Коцюбинський. Зміцнюючи російсько-українське літературне єднання в нових історичних умовах, Васильченко тім самим продовжив традиції своїх попередників.

Безперечно, тяжіння до російської літератури не обмежувало коло мистецьких симпатій й уподобань Васильченка. Будучи людиною освіченою, він знавши найкращі твори світової літератури, вбачав вони досконалі взірці техніки листи, художньої майстерності.

Твори про вчителів.

Працюючи до шкіл, Васильченко зібрав багатий матеріал про життя сільської інтелігенції, зокрема учителів. Його серце обкипало кров’ю, коли він бачив, як вчитель поневіряється, але й замість протесту іноді ламає шапку до начальства, згинається у трьох погибелі перед попом та жандармом, запобігає пестощів в багатіїв, пристосовується до підлоти. Таким вивів письменник героя оповідання «Вова». У нього «русяві кучері, сірі соромливі, повні темного вогню очі, юнацьке особі та ніжний на губах пух». Всього кілька портретних барв, але й смердоті дають читачеві змогу чітко уявити зовнішність юнака, сповненого світлих надій й поривань до прекрасного й шляхетного життя.

Приїхавши до села працювати вчителем, Антін Вова хоче познайомитися із місцевою інтелігенцією. Алі после того, як пані «інтелігенти» із погордою й зневагою відвернулись від нього, селюка, Антін Вова опиняється в гурті п‘яниць й розпусників. Письменник не виправдовує свого героя. Учитель мусить бути борцем, подвижником, іти до трудового народу, до своїх братів по класу, із ними єднатися, їм, темним й зневаженим, нести «розумне, добро, вічне». Вова лише одну годину знехтував своїми обов’язками справді народного вчителя й жорстоко поплатився за це. Щоправда, поки що він ступивши лише перший крок по слизькій стежці. Новела не викликає безнадійнопесимістичних почуттів. Людина здібна, чесна і правдива, Вова, може, видряпається із прірви, в якої почав сповзати.

Дечим схожий урок панської погорди й зневаги дістав також молодий, енергійний й роботящий вчитель Яків Малинка (новела «З самого початку»). Про нього відразу полинули добрі чуйні: «За тиждень усє село знало уже нового вчителя». Алі своєю зовнішністю та невмінням поводитися межу панами він не сподобався попечительці школи сільській багатійці Олександрі Андріївні. Вірний служака власті імущих, «підстаркуватий, сухий інспектор із гостреньким носом й із обличчям старого лисиця» переводити вчителя у інше село, «як можна далі із вишнівської школи». Коли далі жде Малинку? Чи він розділить частку завжди напівголодних злидарів Недбая та Петльованого, котрі навіть у різдвяне свято не мають чого їсти й збирають дитячі недоїдки в класі под партами (новела «Вечеря»), чи, може, Малинка піде шляхом непокірного протестанта, невтомного шукача правди, як старий вчитель Райко із новели «Над Россю»? Про Феодосія Райкому змолоду «слава гуляла по всьому повіту» — слава непокірного правдоборця. Усі прикрощі учительського життя випали на його частку. Вісімнадцять разів перегонили його із місця на місце: «там із квартирою зло приходилося, там піп був лихий Чоловік, там урядник чіплявся, там із голоду пропадав, звідтіль вигнали…, а радощів, ясних днів — як не було…».

Художньою удачею автора був образ іншого вчителя — хитрого кар'єриста Воблого. На фоні образу Воблого стає очевиднішим шляхетність Райкому. Образ Райкому утверждает думку, що в антагоністичному суспільстві шлях чесної людини устелений тернами. Нарешті, третя дійова особа оповідання «Над Россю» — автор, молодий вчитель, що лише розпочинає свою нелегку працю. Саме в світлі його сприймання постають образи Райкому й Воблого, як дві долі, два життя. І він запитує собі: «Яким ж шляхом я травня йти? Чи Мені піти слідом за Воблим й починати будувати собі тепленьке місце в житті; чи, кинувшись назустріч молодим пориванням, піти тернистим шляхом, по якому йшов Райко; чи, може, поки не пізно, лишити зрадливу, обшарпану вчительську частку іншим, самому ж помандрувати світами шукати собі кращої…».

У оповіданні відсутні авторські сентенції. Читачеві не підноситься готова відповідь на запитання про дальший шлях героя. Проте із оповідання ясно, який життєвий шлях обере ліричний герой: усі симпатії автора й читача на боці непокірного Райкому; його життя — подвиг, який варто наслідувати.

Оповідання «Над Россю» посідає центральне місце серед творів Васильченка про учителів. Це визначається насамперед тім, що авторові вдалося на конкретних образах показати широку картину «обшарпаної вчительської долі» в дореволюційний годину, — картину, що набуває узагальненого значення. Васильченко осуджує учителів, котрі по-казенному ставляться до роботи в школі (оповідання «Роман»), карає кар'єристів (Воблий в оповіданні «Над Россю»), розвінчує мерзенну роль душителів живої думи — церковників (оповідання «Божественна Галя», повість «Талант»).

Новели та повісті Степана Васильченка із учительського життя — визначне творче надбання української літератури.

Селянська тема.

Однією із соціально найгостріших тим Васильченкової творчости є так кликана селянська тема. Найкращий твір на задану тему, безперечно, славнозвісна «Мужицька арихметика». Ще в 20-ті рокта це оповідання стало хрестоматійним.

Сюжет «Мужицької арихметики» нескладний. Замість книжки «про землю й волю», якої селяни просять прочитати, місцевий панок дає їм старий задачник. Дає із явним наміром поглузувати із них. Проте цей своєрідний поєдинок закінчується поразкою не селян, а пана.

Оповідання позначене чіткістю класових симпатій автора, його непохитним демократизмом. Васильченко виразно протиставляє «мужицьку» правду панському праву, праву, за поміщик володіє такою кількістю землі, що, як кажуть селяни, «коли б оце на всіх хоч один тієї кусочок, то було б б нам, й дітям нашим». Васильченко певен, що такий стан промов — не вічний, що земля зрештою якщо власністю селян. Звідси й оптимістичне звучання твору.

У суто комедійній ситуації, показуючи, як селяни трактують умови завдань із підручника Євтушевського, Васильченко вдало передає вплив революційних подій на пробудження класової свідомості українського селянства. Всією своєю поведінкою селяни доводять свою перевагу над монопольщиком Василем Івановичем. Вони вищі за нього своїм здоровим світосприйняттям, своєю розсудливістю, своїм іскрометним гумором. Васильченко не дбає про детальну характеристику всіх селянських образів. Кожен із них наділений одним-двома характерними штрихами, що не повторюють один одного, складаючи враження яскравого, барвистого цілого. «Руденький й жвавий» Охрім дотепно посміюється над панськими настановами; хурщик Антін із червоним від напруги лицем й веселими очима долає книжну премудрість; «дід у білих штанях» доповнює читання задачника бувальщинами; «похмурий Чоловік» коментує їхнього згадками про гіркі пригоди селянського життя. Ці напрочуд майстерно виписані образи вражають лаконічністю, економністю барв, влучністю портретних рис щирим гумором. Лагідний доброзичливий гумор пов’язаний лише із селянськими образами. Там, де йдеться про представників експлуататорського класу, гумор стає саркастичним, межуючи із нищівною іронією.

Образ пана-монопольщика Василя Івановича викликає певні асоціації із героєм новели Коцюбинського «Коні не вині». І там й тут маємо «народолюбця», котрий охоче віддає данину поширеній в рокта першої російської революції моді прикидатись «братом й приятелем» трудящих.

У вступній частині оповідання маємо «панок середнього віку, червоненький, із круглим животиком»; розмовляючи,. Він кумедно супить «рідненькі брови», скошує набік око, закушує губу, сам до собі осміхається «у руденьку борідку» чи самовдоволено «хихикає». Алі тієї Василь Іванович, що постає перед читачем у дальших розмовах із селянами, у вчинках, нарешті, у внутрішніх монологах, — то уже цілком визначений суспільний тип. І в читача немає сумніву, що Василь Іванович — це прихований ворог бідноти, який люто її ненавидить.

Є в «Мужицькій арихметиці» ще один персонаж — селянин Литовка, «здоровенний мужичура», який «покірно кланяється» Василю Івановичу, «мов тієї дуб у годину негоди». А нероку ця — його борги, його залежність від лихваря. Монопольщикові здається, що селяни кланяються йому із пошани. Алі смердоті, наче між іншим, якщо в раз розкривають своє справжнє ставлення до панку. Іронічні знизування плечима, уїдливі подивися, нарешті, спокійногрізна Обіцянка розділити панську землю «по своїй, по мужицькій арихметиці» — усє це виявляє справжнє ставлення народу до свого гнобителя.

Піднята в «Мужицькій арихметиці» тема селянського безземелля набула свого дальшого розвитку в новелі «На чужину». При створенні цієї новели Васильченко, як й завжди в випадках, ішов від життєвих фактів. У нарисі «Мій шлях», згадуючи своє вчителювання в селі Потоки на Київщині (1898−1902), він писавши, що тоді хвилювало селян: «Говорили про селянське безземелля, про попів та про мандри поточан на поселення — події, котрі справили на мене велике враження».

Ця пекуча проблема того години й знайшла художнє втілення в новелі «На чужину», в якій письменник виявив собі майстром психологічного, «настроєвого» трактування тем.

«Тиха й неясна весняна ніч, мов молода черниця. Не чути на селі ані гомону, ані співи. Усі повилося в тіні. Біліють проти місяця хати із темними вікнами, — чи дрімають, чи щось думають».

Так починається розповідь. Цією картиною автор підводить читача до сприйняття тяжких роздумів людей, котрі незабаром помандрують «із рідного села в далеку, невідому чужину — туди, де серед диких степів, як кажуть люди, гуляє із хуртовиною мужицька частка». Село має покинути мало не половина громади.

Проблему розлуки із рідним краєм Васильченко вирішує не із вузько національних, а із соціальних позицій. Автор не осуджує тихий, хто змушений покинути своє село, але й із настільки ж співчуттям ставати і до тихий, хто, не зважаючи ані на що, не пориває зв’язків із ним. Дівчина нізащо не хоче кидати рідних місць, а парубка дорожча над усе — воля, незалежність: «Те миліше тобі жити по наймах, — докоряє він дівчині, — панам догоджати, ніж працювати у собі? Коли нам рідна сторона, коли немає в ній нам життя.

Радісне й трагічне перебувають у новелі в надзвичайно виразній, художньо вмотивованій взаємодії. Вісь точитися суперечка між двома селянами про ті, що краще: вмерти на батьківщині чи жити на чужині; п’яненька й заплакана баба, пританцьовуючи і приспівуючи, раптом починає тужити; у світлі кольори сонячного дня вплітаються тужливі мелодії народних голосінь («Там й сонечко не сході, й зірки не сяють, й вітер туди не довіє із рідної сторононьки») — весь цей калейдоскоп кольорів та звуків сприймається як єдина тканина справжнього художнього витвору.

Переживання героїв подано в новелі із тонким ліризмом. Це стосується й картин природи. Пейзажеві тут відведено особливу роль. Він то імпонує важким дум людей («сумує тернина й, немов слізьми, осипає засмучену пару своїм білим цвітом»), то виступає різким контрастом душевного станові від'їжджаючих: сцена відбувається на тлі весняного ранку, буйного квітування садів.

Є тут й яскраві метафоричні порівняння, що надають творові підкреслено трагічного звучання. Вісь одне із них: «Уся юрба людей розтягнулася в довгу стрічку, потім стрічка робилась усє тонша і тонша й розірвалась. Здавалося, що цілий живий організм розірвався на дві половини». Багатство особистих вражень письменника, вміння типізувати соціальні явища в художніх образах, майстерність художника-пейзажиста, введення у твір, поряд із пейзажем, народної пісня й голосіння, майстерне відтворення цілої гами кольорів та звуків, — усе це становить творчу оригінальність Васильченка, й завдяки їй новела «На чужині» не загубилася серед численних «переселенських» творів, на котрі був досить багатою українська література початку ХХ століття.

Поетичною чарівністю пройняте оповідання «На хуторі». Важко уявити майстерніше поєднання зорових та звукових вражень. Акварельно прозора картина літньої ночі. У німій тиші сріблом дзвенить голос дівчини. Її спів зачаровує людей. А сама ж вона сирота, наймичка в старому лахмітті. Тільки із «купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко із дуже великими пречудними очима». Новела звучить як поетичний гімн всім «талантам рідного люду». Серце письменника краяла думка, що смердоті «із найбідніших бідні, із найтемніших темні».

Гіркій долі здібних синів й дочок свого народу Васильченко присвятив також новелу «У панів» та зворушливу повість «Талант», опубліковану уже в радянській час.

Героїня повісті «Талант» — сільська вчителька Тетяна — має неабиякі артистичні здібності. Вона відчуває, що жити не можна без пісня, без театру. Тетяна виступає кону поміщицького театру, співає в церковному хорі, та цого мало. Вона хоче вчитися, прагне до вершин мистецтва. Тільки не збулися її мрії. Пані поглумилися над Тетяною. Зацькована попом, ошукана і зневажена, талановита дівчина накладає у собі руки.

Твори про дітей.

Гірка, годиною трагічна частка героїв Васильченка залежить не від них самих, а від оточення, обставин, суспільного ладу, котрі і визначають їхній життєвий шлях.

А шлях починається в дитинстві. Степан Васильченко, письменник й вчитель, завжди любити дітей й присвятив їм чимало щирих й правдивих творів, у які подавши цілу галерею дитячих образів.

Вболіваючи за частку дітей із народу, Васильченко вважав, проте, «за неприродне малювати їхнє життя одними сумними фарбами… Не слід навмисне гасити бадьорість, життєздатність, радість життя…».

Діти — герої Васильченкових оповідань — жваві, дотепні, сповнені енергії, кмітливі, допитливі. Життя бідняцьких дітей — безхлібне і невеселе, від недоїдання смердоті худі аж світяться, стають сумними і зажуреними, але й досить їм ласкаве слово сказати, приголубити, й смердоті щиро, по-дитячому втішаються. Та це лише вухо шляху, на якому їхні чекатимуть розчарування, зіткнення із соціальною кривдою й боротьба за людську гідність. Дитячий світло маленьких героїв, немов крапля чистої джерельної води, вбирає у собі й віддзеркалює промені сонця й хмари життєві.

Дівчина Устина («Волошки») із любов’ю збирає букет ніжних польових волошок, щоб подарувати його вчителеві. Алі, довідавшись про його аморальність, шпурнула квіти до порога. Чиста дитяча душа виповнилася гнівом й почуттям рішучого протесту. Устина піде із дому, наймитуватиме, аби не бачити нікчемних людей, котрі облипли брудом.

З м’яким, доброзичливим гумором письменник змальовує образ Василька, який любити «старувати», тобто серйозно, по-дорослому повчати старших («Свекор»). За зовнішньо благополучним родинним затишком криється соціальна кривда: негаразд вже безжурно живеться батькам й старшим братам та сестрі Василька, котрі із ранку і до ночі важко працюють. Їхнє життя повне всіляких знегод, але й смердоті вміють пожартувати, посміятися.

Хлопчика життєрадісної вдачі, котрий любити пофантазувати й хоче збагнути допитливим дитячим розумом та серцем навколишній світло, бачимо в новелі «Басурмен». Маті. Сама не дуже богомільна, примушує Семена ревно молитися. А малого зовсім не надять поклони та нудне моління перед іконами. У ньому підсвідомо народжується протест проти бога. Його не лякає й картина «страшного суду», що висить у хаті.

Небагатослівні, але й глибокі змістом, проникненням у внутрішній світло персонажа, оповиті світлим ліричним серпанком — такі Васильченкові новели про дітей.

Новели про війну.

Новела «Чорні маки» починається картиною: «Сплять мої товариші, як мерці, стогнуть у сні - мучать їхнього мертвячі сни». Ліричному героєві здається, що «усі світі холоне і кам’яніє, й кам’яний жах проймає мозок й кістки». Не змінює загального похмурого тону й сцена братання, Яка закінчується трагічно: по солдатів, що вийшли на зустріч самі одним, б’ють із гармат.

Серед руїн й німої пустині живими здаються лише «мовчазні чорні маки — сумні, священні квітки».

Настрій відчаю й безперспективності панує в творах Васильченка про чужу і ворожу трудящим імперіалістичну війну. Гнітюче враження справляє оповідання «Отруйна квітка». Іде полк царської армії - довжелезна валка змучених людей, «якихось потвор із людськими очима». Триста верст до фронту — пішки по розгаслій дорозі. Солдати затамували гнів й обурення. Біль й втома, меляси бруду спотворили їхні обличчя. Спробували пожартувати із дівчиною, що випадково зустрілася, але й із того і не вийшло: смердоті і людський сміх забули.

А вісь мініатюра «На золотому лоні» — твір наскрізь символічний. Поле — немов бойовище: «трупом лежить жито, побите і потолочене», все знищено і понівечено, лише будяччя та бур’янища вціліли.

Страхіття війни вирвали одну годину з рук Васильченка перо оптиміста. Зі сторінок його новел зникли сильні, впевнені в своїй долі герої. Замість них появилися покірні, знесилені, розгублені люди, котрі не знаходять виходу. Щоправда, Васильченко співчуває селянинові, одягнутому в шинель царського солдата. У новелах відбилися настрої й подивися, характерні для народних мас, котрі проклинали війну. Письменник по-своєму протестував проти кривавої бойні. Алі далі глухого протесту проти страхіть війни, далі проклять Васильченко, на шкода, не прийшов. Він не побачив й не відобразив у своїх оповіданнях нових борців за волю, за, за перетворення імперіалістичної війни в громадянську.

Пожовтневі твори.

Про інтерес Васильченка до всього нового, що з’являлося в житті й мистецтві, переконливо свідчить його звернення до такого жанру, як кіносценарій. Письменника захопила думка податі мовою й засобами кіно цілу серію українських народних пісень. Дещо із цих задумів йому вдалося реалізувати, однак задумано було б значно понад. У зошитах Васильченка знаходимо розроблені плани таких кіносценаріїв, як «Голота», «ГанджаАндибер», «Лимерівна», «Морозенко», «Чечітка», «Киселик». Він мріяв створити кілька кіносценаріїв за творами визначних російських та українських письменників, зокрема підготувати до екранізації низку чеховських новел, оповідання В. Короленка «Ліс шумить».

Тими для своїх творів Степан Васильченко черпав передусім із життя радянської школи. Тут він знаходив цікаві сюжети, гострі конфлікти, яскраві повнокровні характери героїв. А новий матеріал — письменник добро розумів це — не вкладався у рамки уже виробленої ним образно-стилістичної системи. Алі при цьому він завжди підкреслював необхідність використання реалістичних традицій прогресивних митців минулого. Васильченкова публіцистика початку 20-х років, як й ряд рукописних його матеріалів, переконує до того, що вчителювання в радянській школі було б для нього нерозривно зв’язане із творчими письменницькими шуканнями. Не можна не бачити, що саме в оповіданнях «Приблуда» (1922), «Червоній вечір» (1924) й ще більшою мірою в повістях «Авіаційний гурток» (1924) та «Олив'яний перстень» (1926) виявилось прагнення Васильченка до нової, висунутої життям проблематики, до нових форм зображення.

Своїми творами радянського години Васильченко остаточно утвердився як письменник, що пише для дітей. До революції він не був власне дитячим письменником, — писавши «про дітей», але й не «для дітей». У радянську епоху учні Васильченка стають й прототипами героїв його оповідань, й читачами; у творчість письменника владно і тактовно входити дидактичний струмінь — важлива прикмета дитячої літератури.

Нові риси, зумовлені прагненням письменника показати нове в людських стосунках й в людській психології, відчутні уже в першому його «дитячому» творі радянських часів — оповіданні «Приблуда».

Пригадаймо, що в дореволюційних творах Васильченка образами дітей здебільшого був притаманний, ганьби й глибоко прихований, але й безперечно трагічний смисл, й частка їхня викликала лише співчуття. Герої оповідання «Приблуда» знають вже про свої можливості, перспективи, й це надає їм впевненості, оптимізму.

Вже спостерігаючи вихованців дитячого будинку, котрі живуть у досить скрутних матеріальних умовах, письменник бачить у їхній психології, в їхніх взаєминах паростки нової моралі. Не можна без хвилювання читати, якою зворушливою увагою й піклуванням оточують діти майбутнього «Моцарта» Мишко, дізнавшись, що цей співучий хлопчик, як й смердоті, — сирота. Оце почуття колективізму, товариськості стає визначальною рисою маленьких героїв у Васильченкових творах радянського часу.

У оповіданні «Приблуда» якісно інше, порівняно із дореволюційними творами, розв’язання дістала проблема взаємин дітей із педагогами. По-новому письменник ставити в своїх пожовтневих творах й проблему світосприймання дітей. Тепер природні якості юних героїв — радісність, дотепність, кмітливість — не вступають у суперечність із умовами їхнього життя. І Васильченків гумор не межує із трагізмом. Оптимістичне звучання, приглушене колися відчуттям безвиході, тепер, у пожовтневих творах, посилюється, свідомо протиставляється мотивів зневіри й розпачу.

Оповідання «Приблуда» своїм художнім рівнем поступається перед іншими шкільними творами Васильченка 20-х років. Алі це оповідання цінне нам тім, що воно та поставило в літературі таку нагальну проблему того години, як ліквідація дитячої безпритульності, й водночас засвідчило якісні видозміни Васильченкового художнього методу.

Ще виразніше виявилися риси Васильченка як радянського письменника у повісті «Авіаційний гурток». У ній, як й в всіх творах Васильченка на тими із радянського життя, письменник вдається до композиційної структури, якої можна окреслити так: «мрія — дійсність — мрія» (від мрій юні герої йдуть сьогодні до її здійснення, яку породжує вони новий запал, нові плани). Герої «Авіаційного гуртка» вміють мріяти. Мрія освітлює всю їхню діяльність, викликає трудовий ентузіазм. І це уже мрія не про ті, щоб «вийти в люди», а про політ у стратосферу, на Марс.

Романтична окриленість, ентузіазм шкільної молоді протиставляється селянському консерватизмові. Романтизм Васильченкових героїв радянського години ставши, так бі мовити, прикметою соціальною. Це, безумовно, нова властивість методу письменника, який дедалі впевненіше стає на позиції соціалістичного реалізму. У твір владно увійшли нові явища тогочасного життя. Написана более як півстоліття тому, повість «Авіаційний гурток», завдяки широкій масштабності авторського погляду на дійсність, сприймається як твір й про сучасну шкільну молодь. Повість Васильченка своїм щирим словом живити благородні поривання, кличі до творчості.

Порушена в «Авіаційному гуртку» тема трудового єднання міста і села дістала свою дальшу розробку в «Олив'яному персні». Замінюючи початкову назву повісті «Гості з міста» («Змичка») на «Олив'яний перстень», Васильченко, треба гадати, не хотів розкривати тему уже в назві (як це було б в творах «Маті», «Приблуда», «Авіаційний гурток» тощо).

Життя давало для літератури колосальний матеріал, але й, як відзначав А. Луначарський, у молодих класів при величезному багатстві змісту часто вже не вистачає художньо-оформлювальних засобів. У 20-х роках з’являється багато творів-агіток, в які чи нехтувався художній бік, чи відшукувалась особлива, «пролетарська» форма. Шукання такої художньої форми призводило часто до формалістичних викрутасів. Виступаючи за розвиток нових художніх засобів передачі змісту, Васильченко обстоював необхідність вивчення досконалих форм дожовтневого мистецтва.

Він пише: «Нова форма, нові художні засоби — річ, виявляється, не така проста, по суті, ще не опановані форми Чехова, Короленка, Стефаника».

Можна сміливо твердити, що повість «Олив'яний перстень» письменник увійшов у радянську літературу як новатор, причому новаторство його виявилось й в ідейному змісту твора, й в художній майстерності.

Творчості Степана Васильченка на всіх етапах був притаманний гумор. У дожовтневий годину він був виявом співчутливо-доброзичливого ставлення письменника до маленьких героїв; у творах радянського години, починаючи із «Приблуди», гумор набув якісно нових рис, позбувшись мотивів трагізму й прихованого розпачу, заграв новими барвами, ставши засобом позитивної характеристики. У повісті «Олив'яний перстень» безліч гумористичних сцен. Вісь наші мандрівники влаштовують суд над ступою. Вісь школяр оголошує про свій намір одружитися із Настею, зворушений її піклуванням й гостинністю. Вісь дід Маркіян із міною міжнародного оглядача Веде бесіду про Чемберлена й Лігу Націй… усі ці епізоди перейняті м’яким, доброзичливим гумором, що служити засобом позитивної характеристики героїв.

Гумор в «Олив'яному персні» неодмінно поєднується із ліризмом. Лірична стихія владно входити у повість, проявляючись й в характерах героїв, й в змалюванні побуту радянського сіла б у описі картин природи.

Тісний зв’язок із життям письменник виявляє своїм відчуттям самого духу години, розумінням змін у людській психології. Тема трудового єднання міста й села був, без сумніву, історично далекосяжною. Своїм твором Васильченко утверждает моральне оздоровлюючий вплив на дітей фізичної роботи, утверждает поетичну красу й моральну необхідність способу життя, який ведуть його юні герої в радянській школі.

У повісті «Олив'яний перстень» дістала своє далі опрацювання тема колективної роботи. Одним із перших в українській радянській літературі Степан Васильченко показавши працю як творчість. Це уже не підневільна виснажлива робота селян, про якої писавши Васильченко в «Мужицькій арихметиці», у новелах «У темряві» та «Дощ», — це праця-радість, працятворчість. Письменник показує, що саме в колективній роботи народжується нове радянське село, нове життя.

Носії того нового — це Валерій Ліщина, Вітя Барановський, Кость Ясинський, Василь й Настя Бондарі, піонерка Соня — повнокровні художні образи, котрі створив письменник.

«Олив'яний перстень» знаменував собою утвердження в творчости Васильченка таких рис й ознак, котрі засвідчили, що письменник оволодів методом соціального реалізму. У його творі поєдналися романтичне та реалістичне початок, й конкретно історично зображено процеси та явища радянської дійсності.

Отже, одна із найулюбленіших тим Васильченка — «дитяча», «шкільна», відбила зміни в його творчому методі особливо наочно і відчутно.

Проте в інших творах 20-х — початку 30-х років, написаних на матеріалі минулих часів, яскраво відчутний свіжий подих ідейно-творчого піднесення. Це особливо помітно у славнозвісному циклі «Осінніх новел», тематично пов’язаних із подіями 1905 року. Тільки одна із новел — «Осінній ескіз» — написана й надрукована був в 1912 році. Всі інші - «Фіалки», «Чайка», «На калиновім мості», «Лісова новела», «Вітер» — друкувалися в радянський годину, переважно в 1928;1932 роках. Можливо, задуми багатьох із них у письменника виникали раніше, але й здійснити їхні він зміг лише после революції, коли збагатилась його творча уява й вдосконалився художній метод. Старі сюжети сприймала уже нова свідомість художника, й смердоті діставали нову інтерпретацію. Так проходив процес оновлення принципів відображення дійсності, викликаний тім, що ідейні засади митця стали чіткіше, а класові симпатії й антипатії - вирзливіші.

Змінюється передусім така постійна ознака Васильченкової новелістики, як ліризм. Лірика «Осінніх новел» — неспокійна, динамічна, перейнята відчуттям революційного перетворення землі. Не випадково за початковим задумом назву циклові мала дати новела «Вітер». Символіка вітру, що в українській радянській літературі означала революційне оновлення (згадаймо, наприклад, тичинське «вітру вітровіння»), у Васильченка поширюється і на людину, котра, як назвавши Тичина, «слухає революцію». Герої письменника — Тася й Марко із новели «На калиновім мості», сині матері Ковалихи із «Чайки», оповідач із «Вітру» й «Фіалок — перебувають у стані душевного неспокою, гарячого бажання рішуче змінити своє життя.

Ідейна зрілість Васильченка виявилась у бо герої його «Осінніх новел» — революціонери. Письменник показує їхні моральну чистоту, відданість своїй справі. Це люди, свідомі свого суспільного призначення й своєї життєвої мети. Вони вірять, що «будуть люди на землі». Однак Васильченко уникає зображення гостроконфліктних класових зіткнень, не змальовує революційного руху в його наочних проявах (як це ми бачимо у близькій Васильченкові знаменитій повісті О. М. Горького «Маті»), він обирає вужчу, але й теж, без сумніву, дуже важливу сферу людської долі - сферу інтимну, й дає відчути, як у цій сфері відлунюються бурхливі події часу.

Одне із найпомітніших оповідань циклу — «Чайка"(1930).

…Багато незгод випало частку простої української селянки, матері трьох синів. Усі троє «пішли в революцію» й зазнали тяжких іспитів: «Один село проти пана поставивши — сидить у Києві, другий не прийшов цареві служити — у Катеринославі, а третій, тієї Андрійко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що тепер лежить у Лубнах у лікарні, помирає». З жодним з ув’язнених синів не пощастило матері поговорити: один помер, до іншого не пустили, третього світло за очі заслали. І віддалася мати-чайка своїй тузі, аж поки гніве Тарасове слово — «Буді щоправда на землі» — не вивело її із того стану.

До краю простий сюжет. Стефаників лаконізм розповіді. «Мозаїчна» побудова в дусі Коцюбинського. Алі в кожній із цих прикмет — Васильченків стиль.

Ліричне забарвлення авторської розповіді досягається. В частности, найулюбленішим засобом письменника — введенням у твір пісня. Народнопісенний лад позначився на самій манері авторського викладу.

Персонажі «Осінніх новел» («На калиновім мості», «Фіалки», «Лісова новела») — передові інтелігенти, вчителі - люди, що визначили своє місце в лавах революційних борців. Ні заслання, ані борошна катувань, ані холод тюремних гаркавість — ніщо не зупиняє мужніх Васильченкових героїв. Письменник розкриває їхній багатий духовний світло, оспівує нездоланну енергію народу, його велич, красу й силу.

У «Осінніх новелах» постійно перегукуються, перехрещуються й поєднуються тема революції й тема юності. Герої всіх новел — молодь, у якої думи про особисте щастя невіддільні від думок про щастя загальне. Навіть згадки автора про весілля Тасі й Марка («На калиновім мості») постійно супроводяться згадками про революційні події.

«…Так-от весілля… Коні воронії, бубни, музики…

Загрібай, матір, жар-жар,.

Буді тобі дочка жаль-жаль…

разом: — Радість, воля… Маніфестації, співи, мітинги, організації… А далі, як сніг серед літа, — драгуни!..

А далі козаки! А далі засвистіли лютим вітром нагаї, закрутили вихрі. Вісь тобі весілля! Ясну молодість, карі очі, співи — все закрутило, понеслопонесло, як у бурю зорваний лист…" Вміння в поразці побачити майбутню перемогу, яку чітко виявилося в «Осінніх новелах», — це вміння розглядати події у їхньому «зв'язку із ходом життя», вміння, яку ми помічали й в «шкільних творах» Васильченка, назвавши його серед найважливіших ознак методу соціального реалізму.

У останні рокта життя Степан Васильченко звернувся до образу Т. Г. Шевченка. він хотів написати повість «Широкий шлях» — невелике полотно про генія українського народу, яку мало складатися із п’яти частин, але й встиг завершити лише першу частину — «У бур’янах», що стала одним із найкращих художніх творів про дитинство Тараса Шевченка.

«Широкий шлях» — одна із «недоспіваних пісень» Васильченка, як називав він свої незакінчені твори. Алі із першої частини, планів й начерків рукопису ясно бачимо прагнення автора до нового для нього жанру біографічної чи навіть соціально-психологічної повісті. Розширення жанрових між теж ознака творчої еволюції, властивої Степану Васильченкові.

Визначний прозаїк годину від години брався й за перо драматурга. Першу п'єсу «Чарівниця» він написавши ще в 1902 році. Спроба не вдалася (невисока сценічність, рихла композиція, бліді характери дійових осіб). Зате друга його п'єса — водевіль «На Перші гулі» (1911) — річ високохудожня. Вона привернула увагу визначного майстра українського театру Миколи Садовського, ставилася на професійних й аматорських сценах. Однією із характерних рис Васильченка-новеліста є майстерність драматургічної організації матеріалу. Гортаючи сторінки драматичних творів письменника, можна помітити й зворотне явище: характерний ряд прикмет, що видають в авторові новеліста. Та і сам Васильченко погоджувався, що деякі із його п'єс, «як справедливо зазначала критика, швидше скидаються на новели, ніж на драматичні твори, й їхнього… понад читають, ніж виставляють». До новелістичних ланок драматичних творів насамперед слід віднести одноактовість, тобто стислість обсягу, лаконізм сюжету, значимість сюжетних ситуацій й мізансцен. «Одноактовність» як ознака драматургічної майстерності Васильченка полягає над «короткості» його п'єс. Це й вкрай сконцентрована дія, й змалювання характерів, що дає можливість глядачеві сприймати їхнього одразу ж, а чи не в процесі їхнього повільного розвитку й вияву; це, нарешті, лірична стихія, що наскрізь переймає сюжет. Усі ці риси особливо відчутні у п'єсі, якої вважають найкращою в драматичній спадщині письменника, — «На Перші гулі».

У п'єсі все невимушене, до краю просте: від невибагливою інтриги до чіткої окресленості характерів. Васильченкові характери вражають колоритністю, духовним багатством, життєвістю. У центрі уваги автора — представники двох поколінь: із одного боці - літній Савка й його дружина, а із іншого — сімнадцятилітня Оленка й парубок Тиміш. Савка не пускає Оленку на Перші гулі, хоч й розуміє, що нічого протиприродного в бажаннях доньки немає. Олена ж, хоч й поважає батька, лагодити йому «недозволенно» різкий опір. Обидва покоління, хоч якими антиподами смердоті видаються із Першого погляду, — об'єднані органічною спадковістю долі й характерів. «Конфлікт» не має якоїсь серйозної, сказати б, класової основи, — тому і розв’язується він у доброзичливо-гумористичних ситуаціях. Це не конфлікт панамонопольщика із селянами («Мужицька арихметика») — це суперечка молодості зі старістю, суперечка, у якій перемагає молодість й Яка, Незважаючи на це, закінчується їхнім примиренням. Звідси — м «який гумор всіх сюжетних колізій, гумор характерів й стосунків. Гумор поєднується із ліризмом. Це поєднання — невід'ємна особливість творчого стилю Васильченка — виразно втілюється й усій його драматургії й споріднює її із новелістикою.

У окопах світової війни, под гуркіт гармат народилася лірична комедія «Не співайте, півні, не вменшайте ночі» (1917). Васильченко — автор п'єс «Зіля королевич», «Недоросток». Він багато й натхненно працював над створенням народного героя України — Кармалюка.

Працюючи в школі, Степан Васильченко пише невеликі драматичні твори, призначені для учнівської самодіяльності. Заслуговують, зокрема, на увагу його п'єси-мініатюри про Тараса Шевченка.

У феєрії «Минають дні» (1923) сюжетна колізія грунтується на темі відстоювання народом пам’яті великого поета від блюзнірських наскоків ганьбителів його революційних ідей. Царські поліцаї, котрі намагаються перепинити шлях трудящим до дорогої могили, розуміють роль «поета в селянській одежі» у наростанні визвольної боротьби народу. Клятвою вірності великій справі боротьби за новий світло, за світле майбутнє звучати слова Дівчини, звернені до монумента поетові. Дівчина прикрашає могилу Кобзаря червоним прапором, пронесеним на груд через кордони охоронців. Драматург органічно поєднав Шевченків текст із діями й вчинками своїх героїв. Взявши за назву своєї п'єси Шевченкова рядки, акцентувавши на думці поета революціонера про боротьбу самовідданої боротьби за волю, Васильченко показавши тих нові сили, котрі виступали за революційне оновлення світу.

Драматична композиція «Під Тарасове свято» (1924) викликає інтерес не лише майстерним використанням шевченкових текстів, а і правдивим показом того нового, що з’явилося в післяжовтневому селі. Різким дисонансом у нудне читання селянином Михайлом якоїсь церковної книжки вривають живі голоси школярів, що декламують полум’яні Шевченкові вірші.

Виступав Степан Васильченко й як перекладач. Особливо захоплювали його твори російських авторів, котрі в формуванні письменницького хисту Васильченка відіграли першорядну роль. Степан Васильченко перекладав М. Лескова, М. Гоголя, О. Серафімовича, У. Короленка й робив це із великою любов’ю та натхненням.

Дожовтнева творчість Степана Васильченка глибоко демократична. Письменник створив правдиві картини життя трудового народу, картини, романтично забарвлені, соціально загострені. Герої Васильченка не поступаються своїми гуманістичними принципами, не перетворюються в моральних покручів, не стають жалюгідними і нікчемними. Навпаки, мужні і далекоглядні, смердоті глибоко вірять у світлий завтрашній день.

Оптимістичним звучанням, красою колективної роботи, романтичним сприйняттям дійсності позначені твори, написані в рокта Радянської влади, коли Васильченко перейшов на позиції соціалістичного реалізму. Його герої - мрійники й романтики — земні і правдиві, як саме життя.

У радянський годину творчість Васильченка ідейно та художньо збагачується, поглиблюється політичний світогляд письменника. Нових рис набуває його індивідуальний художній стиль. Краса образного вислову, мелодійність мови, задушевний ліризм, точність й глибина психологічної характеристики, народно-пісенні мотиви — усі ці ознаки стилю Степана Васильченка стають ще яскравіші, виразніші, чіткіші. Твори письменника останніх літ відзначаються стрункішим сюжетом, ясністю ідейно-художньої характеристики, глибокою, емоційно наснаженою думкою, лаконізмом й досконалістю мови.

Ім'я йому-народний письменник.

«Він був нам як батько, — згадує вчитель 187-ї школи міста Києва П. М. Крупський. — Завжди спокійний, лагідний. Колі, здавалось, треба було б гримнути, він іронічне щось скаже, й це впливало незрівнянно понад. А із яким задоволенням слухає, було б, й привітно посміхається, коли хто гарно розказує урок, а чи не вивчить, він похитає головою й скаже: «Хай так якщо, як вирішили ві, бо ж громада — великий чоловік».

Чергував часто Степан Васильченко у дитбудинку вечорами й дуже любити слухати коли ми співали. Бо і сам, бувало, просити: «Дівчатка і хлопці, ану давайте разом що-небудь заспіваємо». А ми знали, що він дуже любити співати українських народних пісень, й особливо «Запрягайте коней в шпори». А співали ми так, що люди прийшли на тротуарах зупинялись й слухали нас.

Степан Васильович був справжнім режисером. Він не лише писавши п'єси, інсценізації для нашого драмгуртка, але й і сам ставив їхнього, вкладаючи в цю справу всю душу. А хто із нас сам робив спроби писати, завжди радився із учителем. Він почитає, вкаже, що негаразд, й завжди підбадьорить: «На перший раз — добре!».

Для письменників-реалістів, що виступали в літературу 20-х роках, високохудожня й демократична творчість Васильченка був надійним орієнтиром. Чи не тому академік О. Білецький знаходив барви Васильченкової палітри молодого П. Тичини? чи не тому Максим Рильский, який називав Васильченка поетом української природи, залюбленим у слово й в пісню народу, відчув його вплив у пейзажних замальовках Остапа Вишні й в пісенному ритмі новел Г. Косинки? що ж до літератури для дітей й юнацтва, то тут й Голівка, й Копиленка, й Донченка, й багатьох інших єднає із Васильченком безпосередній спадкоємний зв’язок.

Талант Степана Васильченка неповторний, невмирущій. Його твори озвучують в людських серцях найпотаємніші ліричні струни, оживляють веселі усмішки, утверджують високі пориви до краси й гуманізму.

Література.

1. Про. Непорожній, У. Олійник. Степан Васильченко. — Твори. 2. Б.Деркач. Степан Васильченко. — Вибрані твори. 3. П.Хропко. З виру народного життя. 4. Майстер прози поетичної СТЕПАНЕ ВАСИЛЬЧЕНКО — (збірник).