Вплив політичної та ідеологічної системи на повсякденне життя вчительства УРСР (друга половина 1950-х – перша половина 1960-х рр.)

Анотація

Розкривається вплив політико—ідеологічної системи на повсякденне життя вчителів УРСР у другій половині 1950—х — першій половині 1960;х рр. Аналізуються заходи радянського партійного керівництва з ідейного виховання освітян: організація політичних та атеїстичних гуртків, семінарів, відкриття будинків вчителя, проведення днів вчителя. Акцентується увага на регіональних особливостях участі педагогів у них. Досліджується залучення освітян до масово-політичної роботи серед населення, зокрема, здійснення лекційно-агітаційної та атеїстичної пропаганди. Окреслюється участь вчителів у спеціальних комісіях із контролю за додержанням законодавства про культи. радянський партійний ідейний виживання.

Ключові слова: вчителі, політична освіта, лекційно-агітаційна робота, атеїстична пропаганда.

Звернення до повсякденного життя вчительства є актуальним на сучасному етапі, коли перед освітньою галуззю постало завдання сформувати нову систему освіти, орієнтовану на входження України у світовий освітній простір. Для цього варто вирішити низку завдань, головне з яких — модернізація освітньої галузі. Проте, реалізація такої ідеї неможлива без урахування особливостей формування та розвитку її основних діячів — вчителів. Адже від їх професійності, суспільної активності, умов життя залежить ступінь ефективності реформування галузі, впровадження інноваційних заходів тощо.

Одним із визначальних чинників повсякденна вчительства УРСР другої половини 1950;х — початок 1960;х рр., зокрема її соціокультурної складової, була політико-ідеологічна система, що існувала в суспільстві. Протягом зазначеного періоду відбулося посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію. Під особливо пильним контролем комуністичної влади опинилися освітяни, від ідейної спрямованості яких залежало не лише виховання підростаючого покоління в дусі комуністичних ідеалів, але й формування суспільної думки.

Обрана проблематика частково досліджувалася як радянськими істориками (К.А. Колосовою[8], Ю.О. Курносовим[9], А.А. Лукашенком[10]), так і сучасними науковцями (Р.А. Дудкою[7], Ю.В. Войцехівським[1], Л.М. Романець[12]). Незважаючи на велику роль праць радянських вчених, для них характерним було висвітлення теми з позицій партійно-радянської ідеології, в наслідок чого значна увага приділялася важливості підвищення ідейно-політичного рівня вчительства, їх ролі в утверджені пануючої ідеології, розкривалася участь освітян у різноманітних формах політичного навчання тощо. Сучасним історикам вдалося відійти від принципів радянської ідеології, для їх публікацій характерним стало переосмислення заходів з ідеологічного виховання інтелігенції, розкриття значного політичного тиску з боку партійного керівництва на вчителів. Однак, у працях українських вчених малодослідженими залишається питання участі педагогів у масово-політичній роботі серед населення: здійснення лекційно-агітаційної та атеїстичної пропаганди. Недостатність висвітлення даного питання в сучасній історіографії спонукала автора звернутися до цієї тематики.

Активна робота партійних організацій з підвищення ідейно-політичного рівня освітян розпочалася одразу після завершення Другої світової війни. Актуальність ідейного перевиховання інтелігенції пояснювалася негативним впливом на світогляд певної її частини німецької окупаційної влади. Запущена ще в середині 1940;х рр. пропагандистська машина ефективно діяла і в 1950;х — на початку 1960;х рр. Так, основна робота відділу шкіл ЦК КПУ, обласних, міських та районних партійних структур, профспілкових комітетів зосереджувалася на контролі за ідейним спрямуванням навчально-виховного процесу в школах, комуністичному вихованні та підвищенні ділової кваліфікації педагогічних кадрів, організаційному зміцненні партійних і комсомольських організацій шкіл.

З метою підвищення ідейно-політичного рівня педагогів партійне керівництво створило в країні розгалужену мережу закладів політичної освіти — районні, міські, обласні партійні школи, університети марксизму-ленінізму. Крім того, на місцевому рівні політичну освіту освітян забезпечували гуртки, семінари та лекторії, які діяли при школах, будинках вчителя, клубах.

Під час занять у таких гуртках, семінарах та лекторіях педагогам викладали історію та програму КПРС, філософію, політекономію, основи комуністичного виховання, роз’яснювали рішення партії та уряду тощо. Для прикладу, в 1956 р. при школах Житомирської області діяло понад 530 гуртків із політекономії, поточної політики та комуністичного виховання[25,арк.21]. При школах Запорізької області протягом 1962;1963 навчального року функціонувало понад 450 лекторіїв та семінарів[15,арк.63]. В середньому, при кожній школі діяло від двох до п’яти політичних гуртків, семінарів чи лекторіїв. Кількість їх відвідувачів по республіці була різною. Так, у 1955 р. в Херсонській області в гуртках та семінарах брало участь понад 68,6% педагогів, в Полтавській, Запорізькій, Кримській та Житомирській — 35,4%, 31,2%, 26,7%, 18,6% освітян відповідно[24,арк.33, 46, 51, 77, 84].

Для вчителів організовувалися не лише політичні гуртки та семінари, але й атеїстичні. Зазначимо, що протягом досліджуваного періоду партійне керівництво вело активну боротьбу з релігійними переконаннями, які панували в суспільстві - закривалися культові споруди, а їх приміщення передавалися місцевим органам влади для використання в господарських або культурних цілях; церковні громади знімалися з державної реєстрації під приводом недотримання віруючими радянського законодавства; греко-католицькі парафії ліквідовувалися, а їхні храми та монастирі передавалися Руській православній церкві.

Саме на вчителів покладалося завдання забезпечити атеїстичне виховання не лише учнів, але й населення в цілому. Під час занять в атеїстичних гуртках педагоги готували реферати та доповіді антирелігійного змісту, з якими згодом виступали на підприємствах, у колгоспах та радгоспах Так, у 1959 р. в Закарпатській та Житомирській областях діяло 111 та 90 таких гуртків відповідно, які охоплювали понад 4 тис. осіб[19,арк.42]. За даними Рівненського обласного комітету КПУ в 1964р. в області діяло 80 семінарів для вчителів 1−4 класів, в яких навчалося 4,5 тис. педагогів[21,арк.27]. Крім того, в тих населених пунктах, де діяли церкви та були зареєстровані релігійні громади, партійними комітетами створювалися школи атеїстів. Для прикладу, в 456 школах атеїстів, які функціонували в 1964 р. у Львівській області, навчалося понад 3,5 тис. вчителів[20,арк.168].

Однак, наймасовішою формою політичної освіти серед педагогів була самоосвіта. Понад 50% усіх вчителів республіки самостійно працювати над підвищенням свого ідейно-політичного рівня[24,арк.58]. У вільний від роботи час вчителі вивчати праці К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, програму КПРС, матеріали з'їздів КПРС та КПУ, рішення партії та уряду, конспектували їх основні положення.

Процес самостійного вивчення політичної літератури контролювався директорами шкіл, партійними та профспілковими організаціями, які час від часу влаштовували для педагогів бесіди, вечори політінформації з метою перевірки рівня їх політичних знань, проглядали конспекти, а про результати доповідали в райкоми партії. Останні в свою чергу на допомогу «самостійно вивчаючим» вчителям організовували лекції, на яких роз’яснювали педагогам незрозумілі положення та проблемні питання. Так, протягом 1955 р. для педагогів Житомирської області райкоми партії провели понад 1100 лекцій та 400 семінарів[24,арк.78].

Зазначимо, що протягом досліджуваного періоду різними формами політичного навчання були охоплені близько 80−90% вчителів УРСР. За даними Українського республіканського комітету профспілки працівників освіти, вищої школи і наукових установ станом на 1962 р. понад 400 тис. педагогів республіки займалися політичною освітою[14,арк.262].

У системі політичної освіти вчителів існували й регіональні особливості. Якщо у центральних, східних та південних областях УРСР у партійних школах, університетах марксизму-ленінізму, гуртках та семінарах займалося понад 80% усіх вчителів, то у західних — лише 50%[24,арк.39−40]. Це пояснюється історичним розвитком західного регіону, інкорпорація якого до складу УРСР розгорнулася після завершення Другої світової війни. За десятиліття цього процесу комуністична ідеологія не здобула значної підтримки серед місцевого населення, у тому числі і серед інтелігенції. Впровадження радянських методів навчання учнів, політизація навчального процесу наштовхнулися на опір місцевого вчительства. Таким чином, педагоги західних областей республіки намагалися уникати участі в заходах із політичної освіти.

Не проявляли значного інтересу до політичного навчання й педагоги інших областей. Хоча явка відвідування гуртків, семінарів та лекцій була високою, проте відношення вчителів до занять — формальним. Освітяни відвідували їх лише тому, що цього вимагало партійне керівництво.

Підвищенню ідейно-політичного рівня педагогів мала сприяти діяльність будинків вчителя. При них організовувалися цикли лекцій, тематичні вечори, вечори обміну досвідом, систематично відкривалися виставки, присвячені з'їздам партії та їх рішенням. Для прикладу, протягом 1955р. працівники Харківського будинку вчителя прочитали для педагогів понад 170 лекцій з громадсько-політичних, науково-природничих та педагогічних питань[18,арк.15]. Крім того, проводилися кінопокази документальних та науково-популярних фільмів таких як «300-річчя об'єднання України з Росією», «По рідній країні», «Країни народної демократії на шляху до соціалізму» тощо[16,арк.19].

Також для освітян влаштовувалися вечори зустрічей з відомими громадсько-політичними діячами.

Ще одним методом ідейно-політичного впливу на освітян було систематичне проведення днів вчителя. В залежності від активності профспілкових комітетів дні вчителя проводилися від 3 до 9 разів на рік. На них не лише обговорювалися методичні аспекти професійної діяльності педагогів, але й читалися лекції на політичну тематику та влаштовувалися концерти художньої самодіяльності. Так, у 1959 р. Джанкойський районний комітет профспілки Кримської області (ниніАвтономна Республіка Крим) провів чотири дні вчителя, на яких вчителі прослухали лекції про міжнародне становище СРСР та взяли участь у концерті художньої самодіяльності[11,с.3]. Криворізький міський комітет профспілки Дніпропетровської області протягом 1960;1961 рр. організував шість днів вчителя, присвячених 90-річчю з дня народження В. Леніна, 100- річчя з дня смерті Т. Шевченка, 44-річниці Жовтня тощо[2,арк.123]. Зазначимо, що через багаторазовість проведення днів вчителя та одноманітність їх перебігу ставлення педагогів до цих заходів було формальним. По можливості вони намагалися уникнути участі в них.

Окрім залучення вчителів до масових заходів ідеологічного характеру партійні комітети також зобов’язували педагогів поповнювати власні бібліотеки суспільно-політичною та педагогічною літературою, виписувати газети та наукові журнали такі як «Радянська освіта», «Радянська школа», «Учительская газета», «Комуніст», «Наука і релігія» тощо. У різних областях республіки відсоток передплатників періодичних видань був різним. Для прикладу, в 1955 р. в Тернопільській області понад 74% педагогів виписували «Радянська освіту», «Учительскую газету» та «Літературну газету» [24,арк.43]. У тому ж році близько 54% працівників шкіл Херсонської області стали передплатниками цих видань[24,арк.49]. Натомість в Сталінській (нині - Донецькій) області в 1956 р. лише 35% вчителів виписували газети та журнали[23,арк.202]. Зазначимо, що наповнюваність особистих бібліотек також перевірялася профспілковими та партійними організаціями. Зокрема, в звіті Мелітопольського міськкому профспілки за 1958 р. відзначилися передові вчителі міста, в яких особиста бібліотека нараховувала понад 1 тис. книг[3,арк.108].

Усі проаналізовані вище форми ідейно-політичного впливу на педагогів мали на меті прищепити освітянам віру в ідеали комуністичної моралі. Партійне керівництво за допомогою систематичної ідеологічної роботи з вчителями намагалася перетворити їх на слухняних виконавців партійних вказівок, популяризаторів офіційної ідеології та політики.

Таким чином, логічним наслідком політичного навчання педагогів і пропагандистських заходів партійних комітетів стало використання вчителів у проведенні масово-політичної роботи серед населення. Саме вони виступали пов’язуючою ланкою між керівництвом країни та звичайними громадянами. І саме на них покладалося завдання не лише донести до широкого загалу основні державні рішення, але й нав’язати суспільству догми комуністичної ідеології.

Основу масово-політичної роботи освітян складала лекційно-агітаційна діяльність. Протягом досліджуваного періоду лекційна робота інтелігенції стала основним методом ідеологічного впливу на населення. На відміну від інших методів пропаганди, вона мала значну перевагу, адже знаходячись серед людей, безпосередньо контактуючи з ними, лектор не лише відчував їх настрої, але й відповідно реагував на них, впливав на суспільну свідомість. Таким чином, за допомогою систематичного читання доповідей, лектори здатні були сформувати світогляд громадян.

Педагоги проводили лекції на різноманітну тематику — на них висвітлювалися ідеї марксистсько-ленінської теорії, політика Комуністичної партії, досягнення науки, техніки, культури, аналізувалися важливі історичні події. Також під час лекцій піднімалася проблематика поточної політичної ситуації, доносилися до слухачів нові рішення керівництва країни. Загалом, лекційна робота будувалася таким чином, щоб кожне рішення партії та уряду доводилося до населення.

Особливого значення партійне керівництво надавало лекційній роботі серед селян. При сільських радах та клубах створювалися спеціальні лекторії, в яких вчителі за графіком організовували лекції, вечори запитань-відповідей, проводили бесіди на політичні, науково-технічні та історичні теми. Так, протягом 1954 р. педагоги Херсонської області прочитали в сільських лекторіях понад 900 лекцій та провели близько 2500 бесід з населенням[17,арк.187]. Лише у Підкамінському районі Львівської області в 1955;1956 навчальному році освітяни виступили із 311 лекціями[6,арк.41].

Окрім проведення лекцій в сільських лекторіях, на вчителів також покладалося завдання організовувати виступи безпосередньо на робочих місцях колгоспників. За кожним вчителем закріплювався колектив певної бригади чи ферми, для якого педагог згідно плану в середньому раз або два на тиждень повинен був прочитати доповідь під час роботи в полі. В середньому один вчитель-лектор на рік проводив по 20−30 лекцій.

На відміну від лекційної роботи, агітаційна діяльність освітян полягала в роз’ясненні населенню основних рішень пленумів ЦК КПРС та КПУ, Верховної Ради СРСР та УРСР, Ради Міністрів СРСР та УРСР, подій міжнародної та внутрішньої політики тощо. Із усіх видів масово-політичної роботи, яку проводили вчителі серед населення, саме агітаційною діяльністю було охоплено найбільше педагогів. Так, протягом 1955;1956 рр. у Житомирській області вони складали 75% від загальної кількості освітян[24,арк.77], у Львівській — 73,4%[25,арк.26], в Закарпатській — 70,2%[25,арк.8], в Кримській- 67,9%[24,арк.35], в Харківській — 56,2%[18,арк.62]. Загалом станом на 1 серпня 1964 р. в УРСР нараховувалося понад 250 тис. вчителів-агітаторів, що складало понад 62% від загальної кількості освітян республіки[9,с.45].

Партійне керівництво залучало вчителів-агітаторів і до політичної пропаганди під час виборів до Верховної Ради, місцевих рад, народних судів. За педагогами закріплювалися вулиці або квартали, з жителями яких вони проводили бесіди, читали лекції на політичну тематику. Так, зусиллями вчителів-агітаторів Ново-Водолазького району Харківської області протягом 1955 р. було проведено понад 1800 бесід із населенням та прочитано близько 500 лекцій[18,арк.17]. А педагогами Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області протягом 1960;1961 навчального року було прочитано для населення 936 лекцій, для батьків — 466 та проведено понад 2100 бесід [4, арк. 135]. Крім того, вчителі брали участь у виборчому процесі: були членами виборчих комісій, оформлювали агітаційні пункти, виборчі дільниці, перевіряли списки виборців тощо.

Важливе значення у масово-політичній роботі педагогів належало також атеїстичній пропаганді. Протягом досліджуваного періоду ЦК КПУ прийняв низку постанов («Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди і заходи до її поліпшення» (12 лютого 1959 р.), «Про стан і заходи поліпшення науково-атеїстичного виховання працівників в УРСР» (9 жовтня 1962 р.), якими зобов’язав місцеві партійні та радянські органи посилити боротьбу з релігійними почуттями в суспільстві. Як наслідок, до антирелігійної пропаганди серед населення долучалися працівники державних установ, у числі яких були й вчителі.

Антирелігійна пропаганда, так само як і політична, забезпечувалася шляхом систематичного проведення лекцій атеїстичного змісту. Для цього створювалися спеціальні лекторії та школи атеїстів, куди, окрім працівників підприємств та організацій, запрошували також і віруючих осіб. Так, у 1960 р. в УРСР працювало понад 13 тис. таких лекторіїв [10, с. 197].

У боротьбі з релігійними переконаннями населення активно використовувалися наукові досягнення країни. З метою їх популяризації були створені «Товариство з поширення політичних та наукових знань» та товариство «Знання». У різні роки в цих осередках працювало від 200 до 400 тис. осібвчені, інженери, викладачі, лікарі, працівники державного та партійного апарату, митці [9, с. 53]. Також у діяльності товариств брали участь і освітяни. Лише у «Товаристві з поширення політичних і наукових знань» у 1959 р. налічувалося понад 98 тис. педагогів (половина всіх його членів) [13, арк. 83]. Учасники товариств, під час лекційної роботи основну увагу зосереджували на доповідях про розвиток радянської науки, застосуванні її законів у повсякденному житті, з наукової точки зору пояснювали різноманітні природні, фізичні та хімічні явища. Так, лише в Івано-Франківській області завдяки педагогам-членам наукових товариств протягом 1962 р. було прочитано понад 8 тис. лекцій з питань наукового атеїзму [5, арк. 59].

Важливе значення в антирелігійній пропаганді відігравали пересувні планетарії, в яких педагоги-географи демонстрували наукові знання про Всесвіт, а також кіно, за допомогою якого проводилися кінолекторії з показом атеїстичних фільмів.

Окрім масових антирелігійних заходів, використовувалася також й інша форма атеїстичної пропаганди — проведення індивідуальних бесід з віруючими. Особливо активно цей метод масово-політичної роботи застосовувався в сільській місцевості, де найсильніше зберігалися релігійні традиції. За кожним віруючим закріплювався агітатор — партійний працівник, передовик виробництва чи вчитель. Вони відвідували будинки робітників і колгоспників та в індивідуальній розмові переконували їх відмовитися від релігійних обрядів і таїнств. Крім того, пояснювали їм явища природи та суспільного життя, доводили, що Біблійна інформація є суперечливою, читали атеїстичну літературу. Саме така індивідуальна робота вважалася найефективнішим методом у боротьбі з релігійними переконаннями населення.

Ефективність роботи педагогів із проведення антирелігійної пропаганди сприяла включенню їх до спеціальних комісій з контролю за додержанням законодавства про культи. Вони створювалися при радах депутатів у тих населених пунктах, де існували зареєстровані релігійні об'єднання. Основне їх завдання полягало в перевірці богослужінь та релігійних таїнств, а також їх учасників. Так, у 1961 р. в Миколаївській області організовано 19 міських, районних та сільських комісій, в яких нараховувалося 130 осіб. Вчителі в цих комісіях складали п’яту частину [22, арк. 123]. Вони відвідували храми підчас церковних свят і слідкували за тим, щоб учні не брали участь у релігійних таїнствах. Крім того, педагоги брали учать у діяльності «Клубів войовничого атеїста», пересувних університетах атеїзму, радах сприяння атеїстичному вихованню тощо.

Отже, політико-ідеологічна система другої половини 1950;х — першої половини 1960;х рр. стала основним формуючим чинником соціокультурної складової повсякденності вчителів. У радянському суспільстві педагоги виконували важливу роль провідників державної ідеології. Саме вони, разом із членами партійних організацій, були покликані формувати суспільну свідомість. Обов’язковим навантаженням для освітян УРСР стала масово-політична робота серед населення. Читаючи лекції з політичної тематики, марксистсько-ленінської теорії, досягнень радянської науки і техніки, роз’яснюючи основні рішення центральних органів влади, міжнародної та внутрішньої політики, проводячи атеїстичну пропаганду — вчителі сприяли забезпеченню ідеологічного контролю влади над громадянами.

Розуміючи важливе значення педагогів в ідеологічній обробці населення, партійне керівництво залучало їх до різноманітних форм політичного навчання — семінарів, гуртків, лекторіїв — де знову і знову насаджувалися догми комуністичної моралі. Вчителів примушували брати участь у таких заняттях, так само як і займатися самоосвітою — вивчати праці основоположників марксизму-ленінізму, програми партії, її рішення тощо.

Проте, незважаючи на те, що педагогічна інтелігенція за рахунок систематичної ідеологічної обробки та політичного тиску була перетворена на гвинтик ідеологічної системи тоталітарної держави, вона змогла пристосуватися до реалій повсякденності та зберегти національну ідентичність.

Список використаних джерел

• 1. Войцехівський Ю.В. Інтелігенція українського села: 1960; ті - перша половина 1980;х рр. / Ю.В. Войцехівський. — Київ — Бердянськ: [б.в.], 2004. — 124 с.
• 2. Державний архів Дніпропетровської області. -Ф.Р-4469. — Оп.1. -Спр.102.
• 3. Державний архів Запорізької області. — Ф. Р-2418. — Оп.1. — Спр.108.
• 4. Державний архів Івано-Франківської області. -Ф.П-1. — Оп.1. -Спр.2686.
• 5. Державний архів Львівської області. -Ф.П-3. — Оп.5. -
• 6. Дудка Р. А. Суспільно-культурна діяльність інтелігенції України у другій половині 50-х — на початку 60-х років ХХ століття: автореф. дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Дудка Раїса Анатоліївна; Київський нац. ун-т імені Тараса Шевченка. — К., 1996. — 22 с.
• 7. Колосова К. А. В ногу з життям. З досвіду роботи партійних організацій Української РСР / [відпов. ред. К. А. Колосова, упор. С.П. Заволока]. — К.: Радянська школа, 1961. — 205 с.
• 8. Курносов Ю. О. Роль інтелігенції України в комуністичному вихованні трудящих (1959;1965) / Ю. О. Курносов. — К.: Наукова думка, 1968. — 180 с.
• 9. Лукашенко А. А. Піклування про вчителя — одне з головних завдань комуністичної партії в розвитку загальноосвітньої школи (на матеріалах Української РСР 19 591 965 рр.) / А. А. Лукашенко // Наукові праці з історії КПРС. — 1968. — Вип.20. — С.197.
• 10. Ніссес Є. Приходьте до нас на лекцію // Радянський Крим. — 1959. — № 162. — 18 серпня. — С.3.
• 11. Романець Л. М. Участь учительства в культурному та господарському житті України в другій половинні 40-х — 50-х рр. ХХ ст. / Л. М. Романець // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. — 2008. — Вип.14. — С.271−273.
• 12. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. — Ф. Р-5098. -Оп.1. — Спр.43.
• 13. Там само. — Ф. Р-5098. — Оп.1. -Спр.93.
• 14. Там само. — Ф. Р-5098. -Оп.1. — Спр.120.
• 15. Там само. — Ф. Р-5098. -Оп.1. — Спр.312.
• 16. Там само. — Ф. Р-5099. -Оп.1. — Спр.336.
• 17. Там само. — Ф. Р-5099. -Оп.1. — Спр.338.
• 18. Центральний державний архів громадських об'єднань України. — Ф.1. — Оп.31. -Спр.1235.