Украина у системі міжнародних відносин

Украина в системі міжнародних отношений

Ведущую роль становленні зовнішньополітичної ситуацію навколо України, безумовно, грає Російської Федерації. І зрозуміло: культурний, цивілізаційний, ментальний, соціальний (за даними статистичних джерел, більшість населення України усвідомлює себе російськими, у разі (даруйте, за незграбний термін, але — загальуживемо) — русскокультурными людьми), економічний (енергетична залежність від РФ), нарешті, історичний і навіть географічний чинники — все це визначає значення Росії у системі міжнародних відносин, що складається навколо цього государства.

О специфіці російсько-українських відносин написано (і буде ще написано) чимало. Тому давайте сьогодні поговоримо про решту аспектах у міжнародному становищі України.

И почнемо, мабуть, від «злободенного » .

Украина і НАТО

Если дивитися на взаємовідносини України й НАТО з міста Києва, слід визнати, що вони (ці відносини) — найбільш інтенсивні із усіх міжнародних контактів «UA ». Це засвідчують безперервний діалог українського МЗС із офіційними структурами Євро-Атлантичного союзу, численні неформальні зустрічі «уповноважених осіб «різного рівня життя та — як підсумок — великомасштабні маневри НАТО на українських полігонах, в басейні у Чорному морі, і навіть участь (нехай поки що дуже умовне) Збройних Сил України в військ Альянсу в военых конфліктах, дедалі гостріших у Європі.

С з іншого боку, із усіх «східноєвропейських «контактів НАТО, співпраця України у межах «Партнерства заради миру» — найбільш развитые.

Достаточно сказати, що у Хартії про особливе партнерство НАТО й Україна (липень 1997) передбачено, так званий, «механізм консультацій у разі кризи», який дозволяє Україні «свої дії «у разі, якщо остання відчує «пряму чи непряму загрозу» своєї ж безпеки. (Як делікатно пишуть експерти, зазначена «хартія посилила можливість, що лише погроза безпеки України — внутрішня, або, скоріш, зовнішня — настільки заволодіє увагою НАТО, що Альянсу буде надто важко не втрутитися за України — на захист її безпеки, незалежності чи територіальної цілісності» (наводяться тези одній з наукової конференцій; на джерелі стоїть гриф Draft only, тому пряме цитування у відкритому документі невозможно)).

И усе це, зрозуміло, неслучайно.

Дело у цьому, що прибічники зближення України з НАТО обіймали та обіймають керівні пости у МЗС, міністерстві оборони Раді із національної безпеки та оборони України.

И тому що природно, що його спільних акцій НАТО й Україна (зустрічі, конференції, семінари, вчення, консультації та т. буд.) планомірно зростає (від 50 в 1995;ом до 119 в 1999;ом).

Так, скажімо, в травні 1997 р. у Києві (вперше у східноєвропейської країні) відкрили Центр інформації та документації НАТО — власне: орган натовського піару у Східній Європі. У листопаді 1998;го Кучма підписав «Програму співробітництва з НАТО на період до 2001 р.». На розпал «косовського кризи », в квітні 1999 р., у Києві відкрилася місія НАТО.

И далі - слідом за формальними акціями — йшли конкретні дії.

Например, в період розвитку подій у Косово, з одного боку, Міністр закордонних справ Тарасюк (до речі, відверто «проНАТОвски «настороенный чиновник; нині, «у слідстві «паливної кризи України, «тихо «відправлений Кучмою у відставку) робив офіційні заяви «про неприпустимість використання військової сили проти суверенної країни без санкції Радбезу ООН «(у своїй, перший проект резолюції, підготовлений у надрах Верховної Ради з приводу Косово, взагалі містив пункти про відкликання постійної місії України у Брюсселі та закритті Центру інформації та документації у Києві, про вихід UA з «Партнерства заради миру»; у червні 1999 р. Україна навіть відмовилася брати участь в морських маневрах НАТО у Румунії: три українських корабля повернули з дороги доречно навчань); з другого боку, — згадана резолюція, у кінцевому рахунку, було прийнято значно більше м’якому вигляді, а розпал бомбардувань Белграда охоче надіслала свою делегацію святкування 50-річчя НАТО .

Конечной фазою коливань Києва «югославському питанні «стала акція 12 червня 1999 р., коли, за Угорщиною, Болгарією і Румунією, Україна кілька годин закрила свій повітряний простір для російських літаків, летевших в Приштини, що зумовило вкрай болісну реакцію у Москві стала приводом для интесивного «обміну «між Президентами РФ й Україна 4 липня цього року.

Только у 2000;му року до Києва завітали генсек НАТО Джордж Робертсон (двічі), головнокомандувач силами НАТО у Європі Уеслі Кларк. Понад те, вперше у історії Альянсу щорічна зустріч головного політичного органу НАТО Північноатлантичного ради пройшла поза країн-членів НАТО — у Києві. У цьому, хто б приховував, що зроблене було профінансовано «в повчання Москви », щоб «избыть з РФ «великодержавний шовінізм «». (До речі сказати, у зазначеній ситуації дуже цікаво повівся Кучма, що у час засідання САС у Києві виїхав із міста і пішов у короткостроковий отпуск).

Тем щонайменше, НАТО, як і, не поспішає оголошувати про можливість — хай у самої віддаленій перспективі - вступу України до Альянс. І причин того кілька. У тому числі, у міністерствах закордонних засобах масової інформації називаються следующие:

1. Відсутність у можливості належним чином фінансувати свою армию.

2. Безвідповідальна, нестабільна робота українського Правительства.

3. Нерозуміння Заходом специфіки всерединіі зовнішньополітичної ситуації у Украине.

4. Неприйняття окремими українськими генералами — працівники Міністерства оборони України — ідеї в НАТО.

Между тим, численні соціологічні дослідження, проведені у Україні під час протязі останній кілька років, вочевидь, свідчить про тому, що України загалом не бажає бачити своєї країни членом НАТО. Причому, кількість проивников зближення Росії з НАТО після косовської війни значно увеличилось.

* * *

В цілому, слід зазначити, що, у цій сьогодні у Україні внутрішньополітичній ситуації, Російської Федерації має шанси спричинити периориентацию вектора міжнародної активності UA убік, протилежну проНАТОвским устремлінням українського «істеблішменту ». Питання, в такий спосіб, як здається, полягає у цьому, чи російські МЗСівські чиновники скористатися предоставившимися можливостями. Відповідь нею — далеко ще не очевидний.

Украина і Центральна Европа

Говоря про взаємовідносинах країн Європи й Україна, слід зазначити, що у перші роки його існування як незалежної держави, східноєвропейські сусіди не виявляли помітної дипломатичної активності у напрямі поліпшення клімату міждержавних відносин. По суті, в 1992;93 рр. Київ був у дипломатичної ізоляції. І це — можна пояснити: до цього часта Польща, та Словаччина, або Угорщина, ін. — всіляко прагнучи продемонструвати Заходу свою чужість всьому «недостатньо європейському », і тому старанно дистанціювалися від «варварської «України. У цей період та, України, переважно, цікавили методи її «без'ядерного статусу». І только.

В результаті 1992 -1993 рр. Україна підписала угоди про дружбу та співробітництво з лише Польщею (1992) і з Угорщиною і Словаччиною (1993), що, втім, неможливо вплинув розвиток взаємин між цими державами. Приміром, ще 1992;ом Польща виступило з категоричними запереченнями проти України до складу Вишеградської групи. Причому, зазначений демарш аргументувався тим, зокрема, обставиною, що за даної ситуації Росія може «відчути себе «» в ізоляції «і «образитися ». Невдачею закінчилася ще й ініціатива Кравчука щодо створення «зони безпеки і загальну стабільність» в Європі в 1993;ем году.

Приход до своєї влади Леонідом Кучмою, проголошення їм курсу на радикальні реформи восени 1994 р., успішне розв’язання проблеми з ядерною зброєю, зміцнення зв’язку з МВФ та Світовим банком зумовили оптимізацію клімату міжнародних відносин України та країн Центральної Европы.

Именно перше обрання Кучми посаду президента України 1994 року, і наступні його зміни зовнішньополітичного курсу, найчастіше фігурують у міністерствах закордонних джерелах як пояснення зміни ставлення Заходу з Україною. Рідше згадується наступний фактор.

В середині 90-х цілком деякі центральноєвропейські країни — колишні сателіти СРСР — отримали явний сигнал про принципову можливість їхнього вмикання у складі учасників Атлантичного альянсу. Тим більше що, відоме, що, відповідно до Статутом НАТО, ця організація жадає від своїх новобранців рішення територіальних проблеми з сусідами. З іншого боку, до кінця «перебудови «майже всі колишні союзники по «Варшавському договору «оголосили про наявність територіальних претензій до колишнього «сюзерену ». Причому, з історичних причин, значної частини згаданих претензій було адресовано Україні.

В цій ситуації Кучмі залишалося тільки «конвертувати «» інтенції «держав Центральної Європи на процес інтенсифікації міждержавних отношений.

Что він, власне, і сделал.

И саме цим обставиною і пояснюється згаданий успіх дипломатії Л. Кучми на центральноєвропейському направлении.

Однако, існував і ще одного чинника, про яку західні дослідники і зовсім згадують.

Речь про тому, що католицька парафія в Білий дім в 1993;ем адміністрації демократів забезпечив посилення у політиці міжнародній США позицій Збігнєва Бжезинського — людини, який саме у 1994;ом вперше висловив у пресі думка про «релевантности України як буфера Заходу Росії «. Як відомо, в адміністрації Клінтона посаду держсекретаря посіла М. Олбрайт — учениця і - можна чесно кажучи — вірна послідовниця ідей З.Бжезинського. Цікаво також відзначити, що спеціальним помічником Клінтона по Європі став Ден Фрід — також учень Бжезинського (його — дочка імміґрантів з Західної Украины).

Личностный чинник завжди грав у політиці важливу роль.

В результаті, сталося отже, скажімо, Польща рішуче активізувала свою активність на «українському напрямку». (Нагадаємо, що відносини Варшави з Києвом були предметом особливої уваги молодшого сина З. Бжезинського Іана, відрядженого батьком в Україну в 1993;ем году).

В світлі сказаного, видалася невипадковою, що став саме Польща наполягла на рішенні, відповідно до яким спеціальна Хартияо взаємовідносинах НАТО була підписано лише з Росією (як це передбачалося спочатку), але й Україною. Не випадково, саме Польща лобіювала прийняття України до Ради Європи восени 1995;ого. І, зрозуміло, не випадково, що, завдяки позиції Польшы, Україна цей період стала членом «Центральноєвропейської инициативы».

В 1998;ом, коли ЄС наказав Польщі запровадити візового режиму для за українсько-словацьким кордоном з Україною, офіційна Варшава рішуче заперечила цього рішення. Цілком зрозуміло, що, з одного боку, згадане «диссиденство «грунтувалося на елементарному економічному розрахунку: тим часом, добробут східних районів Польщі, під що свідчить створювалося з допомогою човників із «України; проте, з з іншого боку, немає никих причин заперечити і чинник впливу формування думки польського «істеблішменту «геополітичних викладок Бжезинського. Хай не було, до січня 2000 р. Польща «здала «свої позиції і заявила швидкого введення віз громадян України. Однак у лютому Варшава знову звернулася до з проханням визнати особливий статус взаємовідносин Польщі та — постулат, у якому Варшава наполягає і з цю пору.

Между тим, «розташування «Польщі з Україною не знаходить ще «належного «розуміння у ЄС, відносини когорого з Україною важко назвати благополучними. Тож якщо НАТО очевидно прагне подолати у відносинах Києвом (уніфікація ЗС, взаємні заходи щодо зближенню), то ЄС, побоюючись збільшення потоку наркотиків і нелегальних іммігрантів через межу, навпаки, зводить у Східної Європи нові барьеры.

Разумеется, зазначені демарші викликають роздратування у офіційного Києва, а й у широкого загалу населення, громадян якої, сутнісно обмежують в праві вільно пересуватися не більше Центрально-європейського регіону, змінювати своє місце проживання та рід занять. Проте, позиція ЄС також має пояснення, під аркушами якого лешит загальнозрозуміле бажання розвивати ставлення з забезпеченими сусідами і обмежувати — з неблагополучними. І дозвіл цій ситуації повною мірою залишається поза Україною.

Отношения України з Словаччиною та Угорщиною зараз, загалом, рівні. Проте він менш, 1998;го українські націоналісти категорично були проти того, щоб угорці встановили пам’ятний знак одному з карпатських перевалів на вшанування 1100-летия приходу мадярів на Дунайську рівнину. Натомість, на угорських картах Ужгород, — як і, позначається, як Унгвар, а Мукачевому — Мункач, а угорське населення Закарпаття істотно впливає на політичну ситуації у регионе.

Отношения України й Румунії - найбільш напружені із усіх перелічених, що, в частковості, свідчить те, що ці країни не підписували Договору про дружбу і співробітництво до червня 1997 р. У основі розбіжностей Київ та Бухареста лежать територіальні проблеми: суперечки державній приналежності острова Зміїного, Північної Буковини (ці земля в 1941;ом були відірвані від Румунії Сталіним та приєднано з Україною навіть у порушення Пакту Ріббентропа-Молотова). Клімат українсько-румунських відносин істотно затьмарює діяльність румунських націоналістів у Буковині. Так, скажімо, в 1997;ом року вибухнув великий скандал через вручення нагороди радикального румунського об'єднання українському парламентарію Івану Попеску «до праці на користь Румунії». (До речі, Попеску — одне з небагатьох народних депутатів України, на які припадає активну позицію питанні про статус російської в Украине).

И таких прикладів можна навести у множестве.

Отношения України та Молдови багато чому визначаються існування придністровської проблеми. Сьогодні, разом із Росією (комісія Примакова), Україна препринимает відомі дипломатичні зусилля, для розв’язки «Придніпровського вузла ». Наразі ці зусилля не сприяли відчутним результатам. І з причин сложтвщейся ситуації і те обставина, влітку 1992 року українські націоналісти з УНА-УНСО приймали саме дійову участь у збройному конфлікті на берегах Дністра, причому за Тирасполя. У сьогодні України загострилися дискусії на задану тему у тому, «що робити з Придністров'ям». Одне з поширених думок — включити Придністров'ї до складу України на правах автономии. Думается, що зазначений думка — коли вона стане офіційної позицією Києва — над повною мірою відповідає інтересам Російської Федерації і, неминуче, зустріне рішуче неприйняття в Москве.

В цілому, на протязі останніх чотирьох-п'яти років наведений «зовнішньополітичний розклад» змінився вкрай незначительно.

* * *

Может чи РФ використовувати сучасне міжнародне становище України задля розв’язання власних економічних і полі-тичних проблем?

Думается, що у тієї мірі, як і міжнародний становище інші країни — членів Співдружності Незалежних держав.

Не піддається фальсифікації той безумовний факт, що РФ зараз є найбільш значимим «гравцем «по всьому постсоветстком просторі; причому, реальний вплив Росиии назад пропорційно віддаленості з Москви столиць держав — союзних республік та союзників по Варшавському договору. Тим більше що, об'єктивно, і Центральна Європа, і більше, території країн — союзних республік СРСР сьогодні - задвірки «великої політики ». Великі європейські проблеми нині, звісно, вирішуються над Києві, Бухаресті чи у Варшаві, але у Берліні, Вашингтоні чи — в у крайньому випадку — Лондоні. І тут, як показали недавні події, развернувниеся у зв’язку з прокладанням «газової труби «» оминаючи «території України (як відомо, реалізації проекту активно перешкоджали Адже й США; тим часом, в кінцевому підсумку, проблема, як здається, була успішно дозволена; причому, шляхом апеляції до країн «Великої Європи »), Російської Федерації має очевиднай «карт бланш » .

С нашого погляду зору, генеральним напрямом зовнішньополітичної активності РФ сьогодні може бути єдине: зміцнення статусу провідною держави на пострадянському просторі. Задля реалізації зазначеної мети, зрозуміло, необхідно враховувати конкретні обставини взаємовідносин колишніх республік Радянського Союзу друг з одним і іншими країнами світу. Проте, — зрозуміло, — що це шлях не являтся не може бути основним: історичний, політичний, соціальний потенціал РФ дуже великий у тому, щоб «тринькати «їх у «боях місцевого значення » .

Иными словами, Росія, звісно, має і вникатиме в ситуативні моменти взаємовідносин колишніх республік СРСР друг з одним зі «світовими державами. Однак у контексті вирішення завдань світового масштаба.

И це, як здається, — найбільш коротка дорога для реалізації РФ своїй історичній місії: є притулком, виступати охоронницею інтересів і захисницею прав всієї народів, які населяють безмежні євразійські простори.

Список литературы

Дмитрий Корнілов, Роман Манекин. Україна системі міжнародних отношений.