Походження слов'ян та його державності

Государственный університет — Вища Школа Экономики.

Эссе з історії вітчизняного держави й права.

На тему

Происхождение слов’ян та його государственности.

Студента 1-го курса.

Кузина Ивана.

Группа 151.

После розпаду гуннской держави окремі народи, котрі входили у її склад, починають в ролі самостійних величин. Серед цих народів були й слов’яни. З 6-ї століття візантійські історики починають згадувати про слов’ян та його одноплемінників — антах. Слов’яни турбували Візантійську імперію із півночі, через Дунай. З повною переконаністю сказати, з’явилися чи слов’яни на Дунаї.

только у XXI столітті, чи й раніше на Дунаї їх поселення, але раніше слов’яни не з’являлися як певний ціле. Принаймні, відомий візантійський історик 6 століття Прокопій Кесарійський приділяє слов’янам і антам значну увагу. За словами Прокопія, слов’яни і анти жили за Дунаєм, причому країна про них простирається далеко на Северо-Восток.

Как можна судити з зіставленню різних історико-літературних звісток і передачею даних мовного характеру, вчасно Прокопія Кесарийского спочатку єдина слов’янська народність початку вже розпадатися на складові части.

Среди слов’янських племен були, можна вважати ученим, і руси (роси). Джерела згадують цю назву, починаючи із чотирьох століття. А 10 століття назва «русь», «русьский» стосовно східним слов’янам починають переважати. Як вважають історики, територією русів була, певне, лісостепова область Середнього Подністров'я, де протікала ріка Рось, в басейні якої була й жили росы.

Наследование окремих слов’янських мов привело вчених висновку, що все маса слов’янства мала спочатку розпастися на дві основні групи: групу західних слов’ян (чехи, поляки) і групу слов’ян південних та східних. Вісті Прокопія ставляться безпосередньо саме до цієї другої групі слов’янських народів, слов’ян південних та східних, напиравшей із півночі на Дунай в 6 веке.

Вероятно, на Дунаї назріло поділ між південними і східними слов’янами. Південними слов’янам вдалося зрештою прорватися у межі Візантійської імперії. До 7−8 століть вони зайняли весь Балканський півострів, досягли Адріатики і проникли аж до краю Греції.

Восточные слов’яни з Дунаю перемістилися північ. Шляхи їх простежити можна лише може бути. Край, безпосередньо примикає до гирлу Дунаю із півночі, мабуть, становив територію східних слов’ян ще до 6 века.

С верхів'їв Пруту, Дністра, Південного Бугу розселення слов’ян пішло в північ і північний схід. Ними були задіяні верхів'я Західного Бугу і верхів'я південних приток Прип’яті (дуліби, бужане, волиняни). З верхів'їв Південного Бугу річкою Росі рух східних слов’ян наблизилося до Дніпру і далі пішло вгору Дніпром. Отже слов’янами працювали середнє протягом Дніпра й приток (до Прип’яті - древляни і дреговичі, по сейму і Десні - жителі півночі). О дев’ятій столітті потік слов’янської колонізації, що йшов з низу Дніпра зустрівся про те потоком, що йшов із Заходу. Мабуть, йдучи під напором авар, котрі рятувалися від франкского розгрому, слов’янські племена з верхів'їв Вісли переходили на верхів'я Дніпра, Оки, та Західній Двіни. Достеменно невідомо, що й звідки прийшли кривичі і слов’яни ильменские.

На протязі два століття (6−9 століття) східні слов’яни зайняли, в такий спосіб, велику територію від північно-західного кута Чорного моря до Ладозького озера, а, по північному узбережжю чорного моря — з перервами — до Дону і Кубані. Слов’яни не зуміли, проте, у своїй домогтися утворення своєї власної держави. Вони увійшли до складу держав, освічених кочовими народами (аварами і хазарами). Але, а то й мали єдності держави, те було у них єдність племінне. Свідомість цього племінного єдності різних східнослов'янських племен було жваво відбито у російських літописах 9-го століття.

Процессы классообразования слов’ян проходили «на тлі формування племінних спілок. Розпаду великої родини і переростання родової громади в сусідську. Відому роль ході утворення Держави грали нерозвинені проти Сходом чи античним світом рабовласницькі отношения.

Разложению первісно-общинного ладу й виникнення класового суспільства сприяли численні війни, які є засобом збагачення шляхом захоплення видобутку газу і полонених, яких обертали на рабів. У зв’язку з війнами росла залежність рядових крестьян-общинников від князей-военачальников, їх дружин, що забезпечували охорону громад від зовнішніх врагов.

Таким чином, соціально-економічний статус східного слов’янства у другій половині 1-го тисячоліття н. е характеризується розкладанням первісно-общинного ладу, формуванням класового суспільства, перетворенням пологових органів влади у органи економічно панівного класу тут і нарешті появою государства.

Возникновение державності у східних слов’ян було підготовлено передусім внутрішніми соціально-економічними процесами. Але це велике значення мали й інші чинники — необхідність ліквідації конфліктів, що виникають з іншими племенами, ведення війн, організації торговельних відносин за, розв’язання проблеми, пов’язаних із ускладненнями життя, розвитком протиріч.

Форму громадських відносин слов’ян в 7−8 століттях можна з’ясувати, як військову демократію. Її суттєвими ознаками є: 1) участь всіх членов-мужчин племінного союзу у рішенні найважливіших громадських проблем 2) особлива роль народного збори і вищого органу виконавчої влади 3) загальне озброєння населення (народне ополчение).

Правящий шар формувався зі старої родоплеменной аристократії (вождів, жерців, старійшин) і членів громади, розбагатілих на експлуатації рабів та сусідів. Наявність сусідкою громади («верви») і патріархального рабства.

Образование державності у східних слов’ян збіглося і це зумовлено розкладанням кровнородственных відносин. До 18 віці біля, населеній слов’янськими племенами, було організовано 14 племінних спілок, що виникли як військові об'єднання. Організація і збереження цих перетворень вимагали посилення влади вождя та правлячій верхівки. Як Головної військової сили та одночасно правлячої соціальною групою ставали князь і княжа дружина.

Племенные союзи в військово-політичних цілях об'єднують у ще більше великі формування. Центром однієї з них став Київ. У джерелах згадуються три великих політичні центри, котрі можуть вважатися протогосударственными об'єднаннями: Куяба (південна група слов’янських племен з центром у Києві), Славія (північна група — Новгород), Артания (південно-східна група — Рязань). О дев’ятій столітті більшість слов’янських племен зливаються в територіальний союз, який отримав назву «Руська земле». Центром об'єднання було Київ, де правила легендарна династія Кия, Діра і Аскольда.

Момент виникнення Давньоруської держави не можна визначити з достатньої точністю. У літературі різними істориками всі ці події датується по-різному. Проте оскільки більшість авторів сходяться у тому, що виникнення Давньоруської держави варто відносити до 9 веку.

Не зовсім ясний і питання у тому, як виникло русскоє ґосударство. З цього питання існує 2 теорії: норманнская (розроблена західними та правою частиною російських дослідників — Міллер, Байєр, Погодін, Шлецер) і антинорманнская (протиставлення норманської, розроблена під керівництвом Ломоносова). Допомогти дати раду істинності подій нам допомагає «Повість Тимчасових Років». Вона дає нам зрозуміти, що у 9 столітті древні жили, в умовах бездержавності, хоча у літописі звідси ані слова. Йдеться лише у тому, що південних слов’ян платили данина хазарам, а північні - варягам, І що останні якось прогнали варягів, а згодом передумали і закликали до себе варязьких князів і тоді 862 року прийшли три брата — Рюрік, Синеус, Трувор. Та деякі історики вважають, що цю версію не достовірна, посилаючись здебільшого знайдені нібито у ній протиріччя: 1) державність слов’ян існувала ще до варягів 2) історики що неспроможні погодитися з настільки примітивним поясненням складного процесу освіти кожної держави, вважаючи, держава неспроможна організувати одна людина чи кілька навіть найбільш видатних «чоловіків») Головним спростуванням норманської теорії може бути високий рівень соціального і політичного розвитку, держава було опосередковано багатостолітнім розвитком східного славянства.

Я дотримуюся теорії поміркованого норманнизма (скандинави внёсли вирішальну лепту для створення держави щодо Русі, позаяк у то час існувала лише зародышная система держави. Але де вони внесли свою культуру, оскільки залишались культурні традиції на Русі були дуже тривалі і автономні, балтійські держави мали розвиненіший державний апарат, і навіть більш просунуту військову систему і апарат примусу).

Точно невідомо, коли з’явилися перші князівства у східних слов’ян, попередні освіті Давньоруської держави. Вважається, що вони були присутні до 862 року (в німецьких хроніках, наприклад, російські князі вже з 839 року іменуються хаканами-царями.

Но момент об'єднання восточно-славянских в одна держава, під чітким керівництвом з єдиного центру відомий достовірно: в 882 року 2 найбільших політичні центри древніх слов’ян Київський науково-дослідний та Новгородський об'єдналися під владою Києва, утворивши Староруське держава. З кінця 9 століття на початок 11 століття — це держава включало території інших слов’янських племен: деревлян, північан, радимичів, уличів, тиверців, вятичів. У центрі нового державного утворення виявилася плем’я полян. Староруське держава став своєрідним федерацією племен, за своєю формою це був раннефеодальная монархія.