Внешняя політика 60-90 рр. XVIII в

ВНЕШНЯЯ ПОЛІТИКА 60−90-Х РР. XVIII В..

1. Завдання і характеру зовнішньої політики України России.

Обеспечение виходу до Чорного морю, необхідність якого вызывалась:

потребностями економічного розвитку России, яка прагнула придбати нові землі Півдні, а головне, забезпечити контроль над устями річок, котрі впадають в Чорне море, домогтися права вільного проходження флоту через протоки Босфор і Дарданелли задля розвитку торгівлі. (Особливо насущної це завдання ставала з недостатнім розвитком ринкових відносин також зростанням на сільськогосподарську продукцію у Європі);

стремлением зміцнити військово-стратегічні позиции на південних рубежах, і з цією метою створити свій власну військову флот у Чорному морі та ліквідувати постійний джерело небезпеки — васала Османської імперії - Кримське ханство;

геополитическими соображениями Катерини II, вдохновляемыми теорією «Москва — третій Рим» і заснованими на активізації боротьби поневолених Туреччиною християнських і слов’янських народів, що сподіваються ось на підтримку Росії.

Присоединение Правобережної України та Белоруссии, які перебували у складі Польщі, викликане історичної потребою повернення споконвічних російських земель і бажанням зміцнити впливу Росії у Східній та Центральною Европе.

Сохранение завоювань Петра I й зміцнення позицій Росії у Прибалтике.

Противостояние Англії та Франції, котрі хотіли посилення Росії, протистояли зростанню її впливу у Європі.

Борьба з революційної Францією, недопущение поширення ідей французької революції 1789 г.

Решение поставлених задач, з одного боку, мало прогресивне значення, т.к. відповідало національних інтересів Росії, з другого, зміцнювало самодержавство, вимагало величезних витрат і жертв із боку народів Росії, посилювало екстенсивний характер розвитку російської цивілізації. Водночас у зовнішню політику Росії вигадливо поєднувалося прагнення дбати про безпеку своїх кордонів із потреби у завоюваннях. Країна розривалася «між нав’язливою ідеєю незахищеності і місіонерським рвением».

2. Російсько-турецькі войны.

Причины: обострение російсько-турецьких суперечностей у в Північному Причорномор'ї, Молдови Закавказзі, викликане як протидією Порти просуванню Росії до Чорного моря, і боротьбою народів, які під турецьким ярмом і бачили у Росії свого рятівника; набіги кримського хана з російськими землі; підбурювання Туреччини до війни Росією Францією, Англією і Австрією.

Первая російсько-турецька війна (1768−1774 гг.).

Турция початку воєнних дій під виглядом втручання у внутрішні справи Польщі й відмови виведення російських військ з польської території.

С великими труднощами у вересні 1769 р. російська армія взяла Хотин, і тим самим запобігла загрозу сполуки турецьких військ з польськими повстанцями з Барської конфедерації.

Решающие події, визначили результат війни, припадають на 1770 р., коли армія П. О. Румянцева розбила переважали сили противника спочатку у р. Ларга, та був на берегах р. Кагул. Османські війська залишили ряд фортець на Дунаї. Перемоги суші були забезпечені знищенням турецького флоту в Чесменской бухті ескадрою адмірала Г. А. Спиридова. У 1771 р. російські війська прорвалися у Крим. Підтримувана європейськими державами Туреччина ще опиралася, але, у результаті, змушена була вдатися до підписання мирний договір. Росія також потребувала світі, т.к. у країні спалахнуло повстання Пугачева.

В 1774 р. у болгарській містечку Кючук-Кайнарджи дві сторони підписали угоду вже, яким:

Россия отримала декларація про володіння військовим флотом у Чорному морі та на прохід свого торгового флоту через протоки Босфор і Дарданелли.

К Росії переходили землі між Дніпром і Південним Бугом з фортецею Кінбурн, фортеці Керч і Єнікале Криму та Кабарда на Кавказі.

Крымское ханство з васала Туреччини перетворюватися на незалежну Українську державу.

Турция виплачувала велику контрибуцію.

Вторая російсько-турецька війна (1787−1791 гг.).

В 80-х рр. відносини між Росією й Туреччиною загострилися як у результаті дій Росії, що у 1783 р. захопила Крим і підписала Георгієвський трактат зі Східної Грузії встановити там свого протекторату, і під впливом реваншистських настроїв турецьких правлячих кіл, які підігрівалися західної дипломатією.

В 1787 р. турецький десант спробував взяти Кінбурн, але його знищено гарнізоном під керівництвом А. В. Суворова. Ситуація для Росії ускладнилася в 1788 р. у зв’язку з нападом її у Швеції та необхідністю вести війну на два фронту. Однак у 1789 р. Росія домоглася вирішальних перемог — А. В. Суворов розбив турецькі війська при Фокшанах і р. Рымник.

После взяття у 1790 р. стратегічно важливою фортеці Ізмаїл і успішних дій російського Чорноморського флоту під командуванням Ф. Ф. Ушакова, разгромившего в 1791 р. турецький флот у мису Калиакрия, результат війни стала очевидною. Підписання світу прискорили і економічні успіхи Росії у війні зі Швецією. До того ж Туреччина не могла серйозну підтримку країн Європи, втягивавшихся до боротьби з революційної Францією.

В 1791 р. було підписано Ясський мирний договір, включивший у собі такі положения:

К Росії переходили землі між Південним Бугом і Дністром.

Турция підтвердила права Росії з Кючук-Кайнарджийскому договору, і навіть визнала приєднання Криму й встановлення протекторату над Східної Грузією.

Россия зобов’язалася повернути Туреччини Бессарабію, Валахію і Молдавію, захоплені російських військ під час війни.

Успехи Росії у війні, її витрати й втрати значно перевищували підсумкові придбання, що було викликано протидією країн, які хотіли її посилення, і навіть побоюваннями царського уряду приєднатися до ізоляції за умов, коли європейські монархи під впливом подій мови у Франції очікували внутрішніх потрясінь у своїх державах і поспішали об'єднатися для боротьби з «революційної заразой».

Причины перемог России:.

Русская армія придбала опыт военных дій проти добре збройних, використовують сучасну тактику бою європейських армий.

Русская армія мала сучасним зброєю, потужним флотом, та її генералітет навчився виявляти і використовувати кращі бойові якості російського солдата: патріотизм, відвагу, рішучість, витривалість, тобто. опанував «наукою побеждать».

Османская імперія втратила своє було могутність, її економічні та військові ресурси виявилися слабше, ніж в России.

Правительство Росії на чолі із Катериною II змогло забезпечити матеріальні і політичні умови задля досягнення перемоги.

3. Політика стосовно Польши.

В початку правління Катерина ІІ виступала проти розділу яка переживала глибокий внутрішній криза Польщі, проекти якого виношували Пруссія й Австрія. Вона проводила політику збереження цілісності і суверенітету другого слов’янського держави у Європі - Речі Посполитої - і сподівалася забезпечити там російське впливу завдяки підтримці на троні ставленика петербурзького двору — короля З. Понятовського.

В той час вона мала, що забезпечить посилення Польщі і не відповідає інтересів Росії і тому пішла на підписання з Фрідріхом II договору, що передбачає збереження польської таємної політичної системи з її правом кожного депутата сейму накладати заборони про всяк законопроект, які приводили, в результаті, країну до анархії.

Первый розділ Польши. У 1768 р. польський сейм, испытавший у собі пряме тиск Росії, прийняв Закон, уравнявший в правах з католиками т.зв. дисидентів (людей інший віри — православних і протестантів). Частина незгодних з цим рішенням депутатів, зібравшись м. Барі, створила Панську конфедерацію і формального початку воєнних дій проти короля і які були польській території російських військ, шукаючи допомогу Туреччини і Заходу.

В 1770 р. Австрія та Пруссія захопила частина території Польщі. У результаті, Росія, ведшая тим часом війну з Османської імперією, погодилася на розділ Речі Посполитої, який був оформлено у 1772 р. У цій поділу вона отримала Східну Білорусію, Австрія — Галичину, а Пруссія — Помор’я і частина Великої Польши.

Второй розділ Польщі. К початку 1990;х рр. під впливом подій у Франції та прагнення Польщі зміцнити свою державність (в 1791 р. сейм скасував право вето депутатів) стосунки з Росією різко погіршилися. «Самовільне» зміна конституції стала приводом для створення нового розділу Польщі, тісно увязанного з підготовкою європейськими монархіями інтервенції до Франції.

В 1793 р. внаслідок другого розділу Польщі до Росії перейшла Правобережна Україна) й центральна частина Білорусі з Минском.

Третий раздел. У відповідь на это у Польщі спалахнуло потужне національно-визвольного руху під керівництвом Т. Костюшка. Проте невдовзі він був придушене російських військ під керівництвом А. В. Суворова, а 1795 р. стався третій розділ Польщі.

По нього до Росії відійшли Західну Білорусь, Литва, Курляндія і частина Волині. Австрія та Пруссія захопили власне польських земель, що призвело до припинення існування польського государства.

4. Росія та революційна Франция.

Французская революція 1789 г. вразила монархічну Європу. Катерина ІІ, розуміючи небезпека революційних ідей, загрожували основам самодержавно-кріпосницького ладу, зробила низку заходів, вкладених у її придушення. Супротивникам революції опинялася допомогу грошима і зброєю. Затим страти у грудні 1793 р. короля Людовіка ХVI Росія розірвала і Франції дипломатичних відносин і уклала блок з Англією, Пруссією і Австрією для спільних бойових дій. Прямому участі російських військ у інтервенції завадили спочатку події у Польщі, та був — смерть Катерини II.

Павел I, оказавшись на троні, під виглядом виснаження сил Росії відмовився відправити вже підготовлений експедиційний корпус до Франції. Однак у 1797 р. після захоплення Наполеоном про. Мальта, який перебуває під охороною російського імператора, російсько-французьких відносини знову різко погіршилися.

По наказу Павла ескадра під керівництвом Ф. Ф. Ушакова оволоділа Іонічними островами, а сухопутні війська на чолі з А. В. Суворовим, завдяки перемогам 1799 р. при Адде, Требии і Нові, очистили від французів Північну Італію. Проте невдовзі на вимогу Австрії Суворов був змушений перекинути свою російську армію Швейцарію, зробивши у своїй безприкладний перехід через Альпи. Тут війська Суворова, не підтримані союзниками, з працею вийшли із оточення, а корпус Римського-Корсакова був під Цюріхом. Егоїстичне поведінка союзників привело Павла до розриву відносин із Австрією і Англією і зближення з Францією. У підсумку, він зробив угоди з Наполеоном про про спільні дії проти Англії, але переворот 1801 р. зірвав ці планы.

5. Результати зовнішньої политики.

Россия отримала вихід Чорне море, приєднала Крим, створила чорноморський флот. Завдяки этому:

· Почалося освоєння степів Причорномор’я, вільних від поміщицького землеволодіння, що створило сприятливі умови для розвитку цього региона.

· Більше інтенсивно почав розвиватися чорноземний центр Росії і близько Україна, отримали можливість реалізовувати своєї продукції через чорноморський торговий путь.

· Зміцнилося військово-стратегічне становище Росії на південних рубежах, розширилися сфери її влияния.

· Почалося входження Закавказзя в Россию.

· До Росії було приєднано Білорусь, Литва, Правобережна Україна, частина Прибалтики, що благотворно позначилося як у розвитку Росії, і в становищі українського суспільства і білоруського народів.

· Росія активно включилася до боротьби з французької революцією, та був й дочку проти експансії Франції в Европе.

· Виросли роль і впливу Росії у світовому политике.

Анисимов Є.В. Час Петровських реформ. Л., 1989.

Анисимов Є.В. Росія середині ХVIII в. (Боротьба за спадщина Петра I). М., 1986.

Анисимов Є.В. Росія без Петра. СПб., 1994.

Баггер Х. Реформи Петра Великого. Огляд досліджень. М., 1985.

Безвременье і тимчасові правителі: Спогади про епоху «палацевих переворотів 1720—1760-е рр.» М., 1991.

Бескровный Л.Г. Російська армія і флот в ХVIII в. М.1958.

Бобылев В.С. Зовнішня політика Росії доби Петра 1. М., 1990.

Гордин Я. И «Між рабством і свободою їх». 19 января-25 лютого 1730 р. СПб., 1994.

Каменский Г. Б. Під захистом Катерини. СПб, 1992.

Молчанов М.М. Дипломатія Петра 1, М.1986.

Мыльников О. С. Спокуса дивом: Російський принц і самозванці. Л., 1991.

Павленко Н.І. Петро Великий. М., 1994.

Павленко Н.І. «Пташенята гнізда петрова». М., 1994.

Павленко Н.І. Пристрасті біля трону. М., 1996.

Россия під час реформ Петра I. Рб. ст. М., 1973.