Грецький проект Катерини ІІ

Початком цілеспрямованої участі у вирішенні Східного питання Російської імперії більшість істориків вважає другу половину ХVІІІ ст. Цей час називали «епохою Катерини ІІ». Російська імператриця приділяла належну увагу південному напрямку зовнішньої політики держави.

Блискуча перемога у розв’язаній Туреччиною війні 1768−1774 рр., прийняття Кючук — Кайнаджирського миру змінили співвідношення сил в Причорномор'ї і відкрили для Росії значні можливості. Чорне море і протоки виявились повністю відкритими для російського торгового мореплавання, Росія одержала фортеці в Криму: Керч, Єнікале, Кінбурн. Також до Російської імперії відходили землі між Дніпром і Південним Бугом, всі землі до Кубані і Кабарди. Кримське ханство оголошувалось незалежним. Угода мала ряд статтей, спрямованих на розширення прав підвладних Туреччині християнських народів. Народи Молдавії і Валахії, формально залишаючись під владою Туреччини, фактично перейшли під протекторат Росії. Було знайдено і формулу захисту православних підданих султана, яку запропонував дипломат О. Обрєзков. Знаменита 7 стаття Кючук — Кайнаджирського миру від 10 липня 1774 р., на котрій базувався вплив Росії на Балканах аж до Кримської війни, на перший погляд виглядала скромно. Вона передбачала право російських посланців робити на користь православної церкви «разные представления» і містила обіцянку султана «принимать оные в уважение яко чинимые доверенною особою соседственной и искренне дружественной стороны». Особливістю соціально-економічного устрою Порти було те, що балканські народи зазнавали дискримінації, так як були християнами. Саме тому невинний на перший погляд 7 артикул Кючук — Кайнаджирського миру нагадував міну сповільненої дії, закладену під будівлю Османської імперії.

Цей успіх, а також надзвичайно сприятливе міжнародне становище сприяли зародженню політичних планів Катерини ІІ по звільненню зпід Туреччини всіх підвладних їй християнських народів і відновленню Грецької держави. Ці плани і ввійшли в історію під назвою «Грецький проект».

Зовнішньополітичні реалії видавались сприятливими для виконання цих задумів: відбулось ослаблення Речі Посполитої та Османської імперії, зменшився вплив Швеції та Данії, у Франції спостерігалась економічна і політична криза. Великобританія воювала із американськими колоніями, Росія відмовилась надати останній своїх солдат на «гарматне м’ясо», уклала угоду збройного нейтралітету, що протидіяло гегемонії Англії на морях. Це свідчило про зростаючу роль Росії у зовнішньополітичних зносинах.

В той же час помітним стало австро — російське зближення із смертю австрійської імператриці Марії - Терезії та приходом до влади її сина Йосифа ІІ. Австрійська дипломатія сподівалась на допомогу Росії в боротьбі за гегемонію в Німеччині. Російська дипломатія, в свою чергу, розраховувала на підтримку Австрією реалізації своєї східної політики.

Навесні 1780 р. відбулась зустріч Катерини ІІ і Йосифа ІІ. Формально це була неофіційна зустріч двох мандрівників. Зустріч монархів переросла у взаємовигідну дружбу, в котрій кожна сторона відстоювала свої інтереси.

В лютому 1781 р. австрійський посол в Петербурзі Л. Кобенцль оповістив царський двір про бажання свого імператора утвердити «справжню між ними дружбу і добру згоду трактатом оборони і гарантій взаємних». Він швидко отримав згоду і статті вдалося узгодити. Однак, розбіжності виникли в ході оформлення трактату: австрійський імператор не хотів ставити свій підпис другим навіть в екземплярі, що призначався російській стороні, посилаючись на традиції. Катерина ІІ відповідала Йосифу ІІ з гордістю за Росію: «Мы не обвыкли подражать примеру других, но шествуем тою дорогою, которую ведёт нас истинная слава, достоинство и могущество вверенной нам от Бога империи. Мои правила суть: никому места не отымать и никому не уступать».

Імператриця все ж знайшла вихід із протокольного глухого кута, запропонувавши заключити союз шляхом обміну особистими листами монархів ідентичного змісту (відповідні листи відмічені 21−24 травня 1781 р.) В цей же час і з’явився «Грецький проект». Він був викладений у конфіденційному листі цариці до Йосифа ІІ 10 вересня 1782 р. Катерина ІІ запропонувала у зв’язку з перешкодами, котрі Порта чинила проходу російських суден через Босфор і Дарданелли, а також підбурювань з боку Порти жителів Криму до повстання, укласти «секретную конвенцию о вероятных приобретениях, которые мы должны домагаться у нарушителей мира». В якості основи такої конвенції Катерина бачила можливість щодо створення між Російською, Австрійською та Османською імперіями буферної держави у складі Молдавії, Валахії і Бесарабії, котру назвала античним ім'ям Дакія. На цю країну не мали претендувати ані Росія, ані Австрія. Свої територіальні претензії Катерина ІІ обмежувала фортецею Очаків на Дністровському лимані і смугу землі між ріками Буг і Дністер (іншими словами, мова йшла фактично про ті здобутки, котрі Росія одержала за Ясським миром, котрий завершив російсько — турецьку війну 1787 — 1791 рр.). В той же час у випадку сприятливого розвитку війни з Туреччиною, імператриця висловила надію, що Йосиф ІІ «не откажется помочь в восстановлении древнегреческой монархии на розвалинах павшего варварского правления, ныне здесь господствующего, при взятии мною на себя обязательства поддерживать независимость этой восстановленной монархи от моей». На престолі Грецької монархії мав посісти Великий князь Костянтин Павлович при умові, що він відмовиться від успадкування російської корони. Великі князі Павло Петрович і його син Олександр, в свою чергу, мали заприсягтись, що ніколи не стануть претендувати на константинопольський престол.

При обговоренні «Грецького проекту» сучасники і нащадки зазвичай звертали увагу на його центральний, найбільш відповідальний і, можливо, найбільш важкодоступний елемент — завоювання Константинополя. Однак, в цій частині вже не було нічого нового та оригінального. Плани завоювання столиці Східної Римської імперії надихали московських царів ще в ХVІІ ст., їх виношував під час азовського і прутського походів Петро І, вони знов виникали за правління Анни Іоаннiвни під час турецької компанії 1735−1739 рр. В 1762 р. герой цієї війни фельдмаршал Мініх написав Катерині ІІ лист, в котрому закликав її виконати заповіт Петра І - зайняти Царгород. Константинопольські мотиви звучали в російській публіцистиці і суспільній думці, аж до 1917 р., коли бажання заволодіти Царгородом і контроль над Протоками, що пережило монархію, стало додатковою причиною краху Тимчасового уряду.

Історична унікальність «Грецького проекту» Катерини ІІ в іншому. Імператриця не збиралась ні приєднувати Константинополь до Російської держави, ні переносити туди столицю. Вона мріяла, що дві сусідні держави під скіпетрами «Зірки Півночі» і «Зірки Сходу», Олександра і Костянтина, будуть з'єднані узами братської любові. Династичну унію підтримували численні історичні фактори, найважливішими з яких була релігійна спадковість Російської імперії по відношенню до Константинопольської. Росія виступала в якості визволительки греків від нечестивих.

Цікавою є позиція історика А. Зоріна. Він вважає, що в системі координат «Грецького проекту» релігійна спадковість прирівнювалась до культурної. Відповідно, між Константинополем та Афінами ставився знак рівності, роль єдиної церковної спадкоємиці Візантії робила Росію і легітимною спадкоємицею грецької античності. В добу Просвітництва, коли античність високо цінувалась, такі орієнтири піднімали міжнародний авторитет Росії.

Катерина ІІ віддавала належне Просвітництву, листувалась з його адептами, особливо французьким філософом Вольтером. Останнього вважають причетним до створення «Грецького проекту» на основі його листів до імператриці. Дійсно, в своїх листах до Катерини ІІ Вольтер постійно звертався до грецької теми і рішуче підштовхував Катерину ІІ до завоювання Константинополя і відродження грецької держави і просвітництва. 5 листопада 1768 р. Вольтер писав: «Якщо вони з вами розпочнуть війну, мадам, їх чекає доля, яку їм визначив Петро Великий, який бажав зробити Константинополь столицею Російської імперії. Ці варвари заслуговують бути покараними героїнею за ту нестачу поваги, котру вони до сих пір виявляли по відношенню до дам. Зрозуміло, що люди, котрі зневажають витончене мистецтво і закривають жінок, заслуговують того, щоб їх знищували».

Дивовижний ентузіазм, з яким атеїст Вольтер вітав плани православних росіян, можна пояснити тим, що сам він побачив у завойовницьких планах Катерини ІІ лише культурну реконкісту, в ході якої просвітницька Європа витіснить назад варварський Схід, а зовсім не реванш православ’я над мусульманством. У Вольтера Катерина могла запозичити ідею звільненої Греції як царства відродженої античності, свого роду підстановку Афін замість Константинополя. Однак основні ланки цієї конструкції - ідея складної історичної спадковості Греції і Росії, зв’язок між церковною і культурною спадковістю, утопія братньої унії двох імперій на базі єдиної культурно-релігійної ідентичності - очевидно, були абсолютно чужими французькому філософу.

Тому стає зрозумілим, що «Грецький проект» до часу народження великого князя Костянтина Павловича вже існував в досить розробленому вигляді. Вибір імені для новонародженого, вибита в честь його появи на світ пам’ятна медаль з античними фігурками і надписом: «Назад у Візантію», — досить ясно свідчили про наміри імператриці, пов’язані з новонародженим внуком. Численні оди на народження великого князя показують, що, не зважаючи на всю таємничість, яка оточувала дипломатичне переписування щодо проекту, російська публіка була добре проінформована про ці плани.

Однак, чи справді Катерина ІІ збиралась здійснити те, що пропонувала Йосифу ІІ у своєму листі від 10.09.1782 р. Так, в більшості праць радянських істориків, а також сучасного науковця Н. Коршунової провідною є ідея про те, що «Грецький проект» — це спосіб відволікти австрійського імператора від приєднання Криму, що дійсно стало до Йосифа ІІ несподіванкою.

При цьому є підстави вважати, що не лише росіяни були ініціаторами цього плану. 17 січня 1772 р. державний канцлер граф Кауніц запропонував Марії - Терезії пропозиції графа Мазена, на яких могло бути досягнуто австро — російське зближення заради «остаточного вигнання турок із Європи». Один із шести планів графа Мазена передбачав створення із Македонії, Албанії, Румелії, великої частини островів Грецького архіпелагу і приморських областей Малої Азії королівства зі столицею у Константинополі, призначення голови котрого залежало б від Росії. Надалі йшов територіальний розподіл земель.

Лист-відповідь Йосифа ІІ від 30 листопада 1782 р. досить ясно змалював ті протиріччя, що зробили австро — російський союз настільки хитким. В якості свого головного противника він бачив не стільки турецького султана, скільки прусського короля, котрий, за його словами, відчував до нього безмежну ненависть і недовіру. У відношенні до грецького проекту позиція Австрії була сформульована розпливчасто: «Що стосується створення нового королівства Дакія з державцем грецької релігії і затвердженням Вашого внука Костянтина сувереном і імператором Грецької монархії в Константинополі, то лише хід війни може все вирішити; я схвалюю Ваші задуми, якщо вони будуть відповідати тому, що я вважаю прийнятним». Більш детально були викладені територіальні претензії Австрії: місто Хотин для прикриття Галичини, Буковина, частина Валахії, Північна Сербія з Белградом, частина Боснії і Герцеговини, яка давала Австрії вихід до Адріатичного моря і навіть венеціанські володіння Істрія і Далмація (с компенсацією Венеції за рахунок півострова Морея, островів Кіпр і Кріт і ряду інших з Грецького архіпелагу). З останньою пропозицією Катерина ІІ не могла погодитись, оскільки цісар вимагавав території, які мали ввійти до майбутньої Грецької держави. Крім того, Османська імперія ще міцно стояла на ногах і тому імператори ділили шкуру невбитого звіра. Проект так і залишився проектом.

Однак, з цих планів можна зробити певні висновки. По-перше, «Грецький проект» був реальним наміром імператриці. Мета — гарантований прохід купецьких судів через Босфор і Дарданелли в Середземномор’я. По — друге, Грецьку монархію і Дакію Катерина презентувала як формально незалежні, але під російським протекторатом держави, котрі мали виконати роль буфера між Росією і Австрією, і в меншій мірі - між Росією і Портою. Катерина більше побоювалась зіткнення з австрійцями, ніж з османами, звідси відображена в документах російських архівів корекція «Грецького проекту» 1794−1795 рр., згідно якої Костянтин Павлович мав заснувати самостійну династію не в Константинополі, а в Дакії. І по-третє, Йосиф ІІ і канцлер Кауніц можуть вважатись авторами «Грецького проекту» у рівній мірі з Катериною ІІ.

«Грецький проект» тяжів до минулого і був навіяний спогадом про велич Візантії. Імператриця не була проти захоплення балканських земель союзником. У відомому листі відсутня ідея слов’янської солідарності, як і бажання дотриматись при зміні карти Європи принципу національності. Перевага надавалась грекам, молдаванам і волохам на противагу південних слов’ян.

І все ж проект позначив певний стан у розробці геостратегічного курсу Росії на Балканах і послужив відправною точкою для подальшої комбінації по територіально-державній перебудові Південно-Східної Європи, на які було так багате ХІХ століття.