Экономическое розвиток Росії у другій половині 40-х — 50-х рр.: новації і догмы

МОРДОВСКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ їм. Н. П. Огарьова ИСТОРИКО-СОЦИОЛОГИЧЕСКИЙ ІНСТИТУТ Реферат по Економічною Росії і розвинених країн Экономическое розвиток России во другої половини 40-х — 50-х рр.: новації і догмы Виконав: Ганюшкина Т. В. залікова книжка № 98/476 студент 3-го курсу 303 групи з/о спеціальність регіонознавство Перевірив: Арсентьев В. М. Саранськ, 2001 ЗМІСТ: 1. Альтернативы повоєнного господарського розвитку 2. Денежная реформа 1947 року й розвиток внутрішньої торгівлі 3. Проблемы і труднощі аграрного сектора 4. НТР і структурні зрушення економіки 5. Недостатки адміністративно-командних методів управління народним господарством.

економічний розвиток СРСР у другій половині 40−50 років багато в чому визначалося наслідками Другої світової війни. Вплив війни на країни неможливо оцінити тільки з погляду втраченого. Масштаби людських втрат перезимувало і розмір матеріальних збитків справді поставили економіку перед проблемою нестачі робочих рук і для необхідністю відновлювати зруйновану виробничу базу і інфраструктуру. З подібними проблемами, хоча й в масштабах, зіштовхнулися майже всі країни, територією яких пройшло війна. Проте, оцінюючи можливості повоєнної економіки, фахівці помітили, що країни як багато втратили, а й у даному разі виграли від «війни. Від руйнацій більшою мірою постраждали комунікації, житла й інша нерухомість, збитки ж, завданий виробничими потужностями, устаткуванню, був порівняно меншим. Що ж до інвестицій, вкладених у виробництво військової продукції, вони значно зросли в усіх країнах. З іншого боку, робота над новими зразками озброєнь розвитку наукової думки, а більшість наукових ідей, народжених у секретних лабораторіях, успішно за потреби використовували й у мирної економіці. Економічний підйом, який зазнали 50-ті роки перебудови всі індустріальні країни, включаючи СРСР, — одна з наслідків використання цього технічного і наукового потенциала.

Поруч із структурними зрушеннями економіки, зумовлені переважним розвитком галузей військово-промислового комплексу, у СРСР істотно змінилося розміщення промислової бази. Через війну евакуації Сході країни створено нову промисловий комплекс, його основу склали оборонних підприємств, що зумовило у майбутньому роль цього регіону на розміщення та розвитку ВПК.

Успішне відновлення повоєнної економіки залежало тільки від вирішення цих основних цілей, як власне реконструкція (відновлення зруйнованого), реконверсія (переклад військового виробництва на випуск цивільної продукції для), а й вибору варіанта повоєнного господарського розвитку страны.

1. Альтернативи повоєнного господарського развития.

Після закінчення війни країна у розрусі, і гостро постало питання вибирати шлях господарського розвитку. Альтернативою міг би стати ринкові реформи, але існуюча політична система має не була готова цьому кроку. Директивна економіка досі зберігала той мобілізаційний характер, який був притаманний їй у роки перших п’ятирічок й раніше війни. Мільйони людей організовано направлялися На оновлення Дніпрогесу, металургійних заводів Криворіжжя, шахт Донбасу, і навіть для будівництва нових заводів, гідроелектростанцій і т.д.

Розвиток економіки СРСР впирав у її надмірну централізацію. Усі економічні питання, великі та малі, вирішувалися лише у центрі, а місцеві господарські органи були суворо обмежені у вирішенні будь-яких справ. Основні матеріальні і грошові ресурси, необхідних виконання планових завдань, розподілялися через дуже багато бюрократичних інстанцій. Відомча роз'єднаність, безгосподарність і безладдя призводили до постійним простоїв з виробництва, штурмівщині, величезним матеріальним недоліків, абсурдним транспортним перевезенням з краю на край неосяжної страны.

Радянський Союз перед одержав з Німеччини репарації у сумі 4,3 млрд. дол. За рахунок репарацій з Німеччини та інших переможених країн Радянський Союз перед вивозилося устаткування, навіть цілі заводські комплекси. Проте до пуття розпорядитися цим багатством радянська економіка не змогла через загальної безгосподарності, а цінне устаткування, верстати тощо. поступово перетворювалися на металобрухт. У трудилися 1,5 млн. німецьких і 0,5 млн. японських військовополонених. З іншого боку, у системі ГУЛАЙ у період утримувалося приблизно 8−9 млн. ув’язнених, чия праця мало оплачувався. [8, с.294].

Розмежування світу на два ворожих табору мало негативні наслідки для економіки нашої країни. З 1945 по 1950 р. на 35% скоротився зовнішньоторговельний зворот із західними країнами, що помітно позначалося на радянської економіці, позбавленої нової техніки і передових технологій. Ось у середині 1950;х рр. Радянський Союз перед виявився перед необхідністю глибоких соціально-економічних і розширення політичних змін. Оскільки шлях прогресивних змін політичного характеру був заблокований, сузившись до можливих (і те невідь що серйозних) поправок до лібералізації, найбільш конструктивні ідеї, які у перші повоєнні роки, стосувалися не політики, а сфери економіки. Центральний Комітет ВКП (б) розглядав різні пропозиції економістів з цього приводу. У тому числі - рукопис «Повоєнна вітчизняна економіка», що належить С. Д. Александеру. Суть його пропозицій полягала в следующему:

преобразование державних підприємств у акціонерні чи пайові товариства, у яких власниками акцій виступають самі робітники і службовці, керує ж повноважний виборний рада акционеров;

децентрализация постачання підприємств сировиною і матеріалами з допомогою районних лікарнях та обласних промснабов замість снабсбытов при наркоматах і главках;

отмена системи госзаготовок сільськогосподарської продукції, надання колгоспам і радгоспам право вільної продажу на рынке;

реформа грошової системи з урахуванням золотого паритета;

ликвидация державної торгівлі, і передача її функцій торговим кооперативах і пайовим товариществам.

Ці ідеї так можна трактувати підвалинами новою економічною моделі, побудованої за принципами ринку виробництва і часткового роздержавлення економіки, — дуже сміливою та використання прогресивної на той час. Щоправда, ідеям С. Д. Александера довелося піти стопами інших радикальних проектів, вони належали до категорії «шкідливих» і списані в «архів». [3, c.494].

Центр, попри відомі коливання, в принципових питаннях, що стосуються основ побудови економічної і політичною моделей розвитку, зберігав стійку відданість колишньому курсу. Тому центр був сприйнятливий тільки в тим ідеям, які торкалися основ несучою конструкції, тобто. не здійснювали замах на виняткову роль держави у питаннях управління, фінансового забезпечення, контролю та не суперечили головним постулатам идеологии.

Перша спроба реформування командно-адміністративної системи міцно пов’язана з закінченням у березні 1953 р. сталінського періоду історія СРСР, коли управління країною зосередилося до рук трьох політиків: Голову Ради Міністрів Г. М. Малєнкова, міністра внутрішніх справ Л. П. Берії і секретаря цк кпрс М. С. Хрущова. Між ними розгорілася боротьба за одноосібну владу, у якої кожен із новачків розраховував ось на підтримку партійно-державної номенклатури. Цей новий шар радянського суспільства (секретарі ЦК республіканських компартій, обкомів, крайкомів та інших.) був готовий підтримати однієї з отих верховодів країни за умови надання йому більшої самостійності у вирішенні місцевих запитань і, головне, гарантій особистій безпеці, припинення політичних «чисток» і репрессий.

За дотримання цих умов номенклатуру було готова погодитися на реформи, у певних межах, далі яких вона могло йтися і, не хотіла йти. У результаті реформ потрібно було реорганізувати чи скасувати систему ГУЛАГу, стимулювати розвиток аграрного сектору економіки, провести перетворення на соціальної сфери, знизити напруга постійної «мобилизационности» у вирішенні господарських труднощів і у пошуках внутрішніх та зовнішніх врагов.

У результаті складної боротьби на політичному «олімпі» до своєї влади прийшов підтриманий номенклатурою М. С. Хрущов, стрімко оттеснивший своїх суперників. У 1953 р. був заарештований і розстріляли Л, Берія по абсурдним обвинуваченням у «співробітництво з імперіалістськими розвідками» і «змові з метою відновлення панування буржуазії». У 1955 р. подав у вимушену відставку Р. Маленков. У 1957 р. вигнали з вищого керівництва «антипартійна група» у складі Р. Малєнкова, Л. Кагановича, У. Молотова та інших. Хрущов, будучи першим секретарем цк кпрс, в 1958 р. став що й Головою Ради Міністрів СССР.

Політичні зміни у СРСР вимагалося закріпити змінами й економіці. Виступаючи у серпні 1953 р. сесія Верховної ради СРСР, Г. М. Маленков чітко сформулював основних напрямів економічної політики: різкому зростанню виробництва товарів народного споживання, значні інвестиції у галузі легку промисловість. Такий корінний поворот, начебто, назавжди мав змінити принципові орієнтири розвитку радянської економіки, усталені попередніми десятиліття. [8, c.306].

Але це, засвідчує історія розвитку, цього не сталося. Після закінчення війни кілька разів проводилися різні адміністративні реформи, але вони вносили корінних змін — у сутність планово-адміністративною системи. У середині п’ятдесятих років було вжито спроби відмовитися від застосування мобілізаційних заходів під час вирішення господарських проблем. Кілька років тому зрозуміли, що це завдання є нерозв’язною для радянської економіки, оскільки економічні стимули розвитку були несумісними з командною системою. Як і раніше потрібно було орга-нізовувати маси людей до виконання проектів. Для прикладу можна навести заклики до молоді брати участь у освоєнні цілини, в спорудженні грандіозних «будівель комунізму» у Сибіру і Далекому Востоке.

Як приклад невідь що продуманої реформи можна навести спробу перебудувати управління з територіальному ознакою (1957). У ході цієї реформи було скасовано багато галузеві союзні міністерства, натомість з’явилися територіальні поради народного господарства (совнархозы). Не було порушено даної перебудовою лише міністерства, ведавшие військовим виробництвом, міністерство оборони, іншомовних слів й внутрішніх справ України та деяких інших. Отже, була спроба децентралізації управления.

Загалом у країні було створено 105 економічних адміністративних районів, зокрема 70 в РРФСР, 11 — в Україні, 9 — у Казахстані, 4 — в Узбекистані, а інших республіках — за одним совнархозу. У функціях Держплану СРСР залишилася тільки загальне планування і координація територіально-галузевих планів, розподіл між союзними республіками найважливіших фондов.

Перші результати реформи управління було цілком успішними. Так, вже у 1958 р., тобто. за рік після його початку, приріст національного доходу становив 12,4% (проти 7% в 1957). Зросли масштаби виробничої спеціалізації і міжгалузевого кооперування, прискорився процес створення і впровадження нової техніки у виробництві. Але, на думку фахівців, отриманий ефект — слідство як самої перебудови. Річ й тому, що у певний період підприємства опинилися «безгоспними» (коли міністерства фактично не функціонували, а совнархозы ще не сформувалися), і у цей період вони почали працювати помітно продуктивніше, не відчуваючи ніяке керівництво «згори». Але щойно склалася нову систему управління, колишні негативи у економіці стали посилюватися. Понад те, з’явилися нові моменти: місництво, жорсткіший адміністрування, постійно зросла «своя», місцева бюрократия.

І хоча зовні нова, «совнархозовская» систему управління істотно відрізнялася від старої, «міністерської», її суть залишалася тієї ж. Зберігався колишній принципу розподілу сировини, продукції, хоча б диктат постачальника стосовно споживачеві. Економічні важелі просто більше не могли стати визначальними за умов абсолютного панування командно-адміністративної системы.

Усі реорганізації, зрештою, не призводили до помітним успіхам. Понад те, тоді як 1951;1955 рр. промислового виробництва збільшилося на 85%, сільськогосподарське — на 20,5%, а 1956;1960 відповідно на 64,3 і 30% (причому зростання сільськогосподарської продукції йшов, переважно, з допомогою освоєння нових земель), то 1961;1965 ці цифри стали знижуватися і дорівнювали 51 і 11%.

Отже, відцентрові сили помітно послабили економічний потенціал країни, багато совнархозы виявилися нездатними до вирішення великих виробничих завдань. Вже 1959 р. почалося укрупнення раднаргоспів: слабші стали приєднуватися до потужнішим (за аналогією з укрупненням колгоспів). Центростремительная тенденція виявилася сильнішою. Досить скоро відновилася колишня ієрархічна структура економіки страны.

Вчені економісти і практичні працівники намагалися розробляти нові підходи до економічного розвитку країни, особливо у області довгострокового планування і прогнозування, визначення стратегічних макроекономічних цілей. Але це розробки були розраховані швидку віддачу, тому не приділялося достатньої уваги. Керівництву країни потрібна була реальні результати нині, тож усіх сили направлялися на нескінченні коригування поточних планів. Наприклад, не підготували детальний план п’яту п’ятирічку (1951;1955), а ролі відправного документа, направлявшего роботу всієї економіки впродовж усього п’яти, стали Директиви ХІХ з'їзду партії. Це був лише контури п’ятирічки, але конкретного плану немає. Така ситуація склалася і з шостим п’ятирічним планом (1956;1960).

Традиційно слабким була така зване низове планування, тобто. складання планів лише на рівні підприємств. Низові планові завдання часто коригувалися, тому план перетворювалася на суто номінальний документ, має безпосередній стосунок тільки в процесу нарахування заробітної плати преміальних виплат, які від відсотка виконання і перевиконання плана.

Оскільки, як вище, плани постійно коригувалися, то виконувалися (або, точніше не виконувалися) не ті плани, ухвалені спочатку планового періоду (року, п’ятирічки). Держплан «торгувався» з міністерствами, міністерства — з підприємствами про те, який план вони б виконати за наявності ресурсах. Але поставки ресурсів під таким план однаково зривалися, і знову починалися «торги» по цифр плану, за величиною постачання і т.д.

Усе це підтверджує висновок у тому, що радянська економіка залежала більшою мірою немає від грамотних економічних розробок, як від політичних рішень, мінливих в протилежних напрямах, і заводять переважно у глухий кут. У дивовижній країні здійснювалися марні спроби поліпшити структуру державної машини, наділити міністрів, начальників главків, директорів підприємств новими правами чи, навпаки, обмежити їхню повноваження, розділити існуючі планові органи влади та започаткувати нові тощо. Таких «реформ» в 1950;1960;х рр. було чимало, та жодна їх не принесла реального поліпшення в роботу командної системы.

Здебільшого, щодо пріоритетів повоєнного економічного розвитку, розробки четвертого п’ятирічного плану — плану відновлення — керівництво країни фактично повернулося до довоєнної моделі розвитку і довоєнним методам проведення економічної політики. Це означає, що успішний розвиток промисловості, насамперед важкої, мало здійснюватися у збитки інтересам аграрної економіки та сфери споживання (тобто. внаслідок відповідного розподілу бюджетних коштів), а й багато в чому їхнім коштом, т.к. тривала передвоєнна політика «перекачування» коштів з аграрного сектора економіки в промисловий (звідси, наприклад, безпрецедентне підвищення на селянство в післявоєнний період). [3, с.480].

2. Грошова реформа 1947 року й розвиток внутрішньої торговли.

Повоєнне відновлення економіки вимагало оздоровлення фінансової систем. Засмучені фінанси і прогресуюча інфляція — проблеми, із якими довелося зіткнутися практично всім які воювали країнам, зокрема і СССР.

Грошова реформа проводилася за скрутних умов повоєнної розрухи, нестачі продовольства та карткової системи. Не варто 1947 року у СРСР зберігалася карткову систему на продукти харчування промислові товари населенню. Її скасування планувалася наприкінці 1946 року, а й через посухи і неврожаю цього було. Скасування вдалося здійснити аж наприкінці 1947 року. До речі, Радянський Союз перед був з перших країн Європи, отменивших карткове распределение.

Але як скасувати картки, уряд встановило єдині на продукти харчування замість дотеперішніх карткових (пайкових) і численних комерційних цін. У результаті вартість основних продовольчих продуктів для міського населення зросла. Так, ціна 1 кг чорного хліба за картками була 1 крб., а стала 3 крб. 40 коп.; ціна 1 кг м’яса зросла з 14-ма до 30 крб.; цукру — з 5,5 до 15 крб.; масла — з 28 до 66 крб.; молока — з 2,5 до 8 крб. У цьому мінімальна вести становила 300 крб., середня заробітна плата 1946 року дорівнювала 475 крб., в 1947 — 550 крб. на місяць. Щоправда, для низькоі среднеоплачиваемых категорій робітників і службовців разом з єдиними цінами встановлювалися звані «хлібні надбавки» у середньому близько 110 крб. на місяць, але це надбавки не вирішували загальну проблему доходів. [8, с.297].

Спочатку скасування карток намічалося провести в 1946 р. Проте низький рівень життя населення і побудову продовольчу кризу 1946 р., причиною фільму була посуха, змусили радянське керівництво кілька скоригувати колишні плани і перенести скасування карток наприкінці 1947 р. Поруч із скасуванням карток мала проводитися грошова реформа. Обмін грошей почався 15 грудня 1947 р., старі гроші обмінювалися налаштувалася на нові у відсотковому співвідношенні 10:1. Пільговому обміну підлягали вклади в ощадкасах (близько трьох тисяч карбованців — у відсотковому співвідношенні одне одного). Пропаганда представляла реформу як головний «упор по «спекулятивним елементам», насправді що ця категорія, тобто. ділки тіньової економіки, встигли убезпечити свою готівку, своєчасно разукрупнив свої вклади чи перевівши готівку в золото, коштовності тощо. Постраждали внаслідок обміну грошей, передусім люди, які зберігали заощаджень в ощадкасах, але мали готівка: серед них більшість становили не «спекулянти», а робочі високих розрядів, технічна інтелігенція, зайняті у шкідливих виробництвах, сільському господарстві ін. Разом про те, попри витрати, реформа 1947 р. сприяла стабілізації фінансової ситуації у країні. Менш підготовленої виявилася скасування карткової системи. Керівництво країни прийняв рішення стосовно скасування карток, коли існуючий обсяг продовольчих й управління промислових товарів було задовольнити вільного попиту населення. [3, с.481].

Необхідність грошової реформи визначалася повної розбалансованістю грошової системи у роки війни, оскільки різке зростання військових витрат вимагав постійного випуску звернення величезної кількості грошей, не забезпечених споживчими товарами. У результаті значного зменшення роздрібного товарообігу на руках населення грошей більше, ніж потрібно для нормально функціонувати народного господарства, тому купівельна здатність грошей впала. З іншого боку, у країні було багато фальшивих грошей, випущених фашистами в часи війни. Через війну реформи сталося вилучення зайвої грошової маси, а сама реформа придбала, переважно, конфискационный характер. У результаті реформи постраждали, переважно, поодинокі сільські жителі, які, зазвичай, зберігали свої накопичення вдома, так спекулянти, нажившиеся в часи війни і встигли реалізувати великі готівкові суми. З січня 1950 року новий уряд визнало необхідним підвищити офіційний курс рубля стосовно іноземних валют, й визначив їх у відповідність до золотим змістом рубля (0,222 168 р чистого золота), хоча у роки цього факту у відсутності ніякого економічного значення, т.к. встановлений офіційний курс рубля жодних розрахунках не використовувався. [8, c.299].

За даними офіційною статистикою середня номінальна вести робочих зросла за 1928;1954 рр. більш ніж 11 раз. Відповідно до інших джерелам, у цей самий період вартість життя жінок у у Радянському Союзі збільшилася 9−10 раз, оскільки роздрібні ціни піднімалися постійно. Але якщо загальний індекс роздрібних цін державної влади і кооперативної торгівлі на 1928 року взяти за 1, то 1932 року він становив 2,6; 1940;го — 6,4; в 1947 — 20,1; в 1950 — 11,9. Реальна ж вести цей період, виключаючи податків і підписку на позику, але включаючи надбавку до зарплаті вигляді безплатного медичного обслуговування, освіти та інших соціальних послуг, змінилася так: якщо взяти рівень зарплати 1928 року під 1, то 1937 року дорівнювала 0,86; 1940;го — 0,78; в 1944 — 0,64; в 1948 — 0,59; в 1952 — 0,94; в 1954 — 1,19.

З 1947 по 1954 р. провели сім знижень роздрібних цін (перше — разом із грошової реформою). Однак таємниця зниження цін слід шукати у цьому величезному їх стрибку, що відбувся від початку колективізації. Так, роздрібні ціни на всі печений житнього хліб зросли за 1928;1952 роки майже 19 раз; на яловичину — в 17; на свинину — в 20,5; цукор — в 15; на олію в 34; на яйця — в 19,3; на картопля — в партії 11 раз.

Тому щорічне зниження цін (кілька відсотків) на основні продовольчі товари (і з великим пропагандистським ефектом) здійснити було нескладно. До того це зниження цін відбувалося з допомогою фактичного пограбування колгоспників, оскільки, як вказувалося вище, темпи зростання закупівельних ціни сільськогосподарську продукцію були значно нижче, ніж зростання роздрібних цін. І, нарешті, більшість сільського населення майже відчувало цього зниження цін, т.к. державне постачання у сільській місцевості було досить поганим, до магазинів роками не завозили продукти харчування. [3, с.504].

3. Проблеми та труднощі аграрного сектора.

Однією із найголовніших повоєнних завдань було рішення продовольчої ж проблеми і висновок сільського господарства з глибокої і затяжної кризи. Як і раніше основний тягар із формування коштів на важкої промисловості несло сільському господарстві, що вийшло з війни вкрай ослабленим. У 1945 року виробництво сільськогосподарської продукції скоротилося проти 1940 роком, майже на 50%. Жорстока посуха 1946 року у вкотре значно підірвала економічні сили колгоспів і совхозов.

Як і передвоєнні роки, тривав нееквівалентний товарообмін між містом і селом з допомогою цінової газової політики. Державні знизили на основні види продукції змінювалися надто повільно і відбивали зміни виробничих витрат. Усі збитки покривалися дотаціями або державні кредити, які, зазвичай, не поверталися, а списувалися. Селяни, без майже на трудодні, жили з допомогою особистого підсобного господарства. Але, починаючи з 1946 року, держава стало урізати присадибні ділянки і оподатковувати господарства великими грошовими податками. З іншого боку, кожен селянський двір мав здавати і натуральний податок м’ясом, молоком, яйцями, вовною і той продукцією. Проведення стосовно сільських жителів продовжувала посилюватиметься. У 1948 року було настійно «рекомендовано» колгоспникам «продати» державі наявний дрібний худоба, хоча колгоспний Статут дозволяв його тримати. У у відповідь цю «рекомендацію» селяни почали таємно різати худобу, у результаті за півроку забито більш 2 млн. свиней, кіз, овець і пр.

Колгоспникам дедалі складніше ставало продавати продукцію над ринком, оскільки різко підвищилися збори і податки на прибуток від продажу. До того ж, над ринком можна було продавати продукцію лише за наявності спеціальної довідки у тому, що відповідне господарство виконало свої зобов’язання перед державою. Якщо ж документа був, продукція конфисковывалась, не бажаючи селяни піддавалися штрафів, їм загрожувало навіть тюремне покарання як спекулянтам. У 1947 року було підтверджено обов’язкова вироблення мінімуму трудоднів для колгоспників. У випадку невиконання стосовно ним може бути застосована кримінальна покарання. Отже, як й раніше перших п’ятирічок, повоєнна село виживала за межею голодної смерти.

Керівництво країни намагалося не помічати глибокої кризи в аграрному реальному секторі економіки, і навіть обережні рекомендації із пом’якшення командного тиску село незмінно відкидалися. Знову посилився контроль над господарствами із боку МТС та його политотделов. МТС знову отримали право розподіляти планові завдання між колгоспами. Вищі організації системою МТС диктували господарствам строки сівби, жнив і інших агротехнічних робіт. А голови колгоспів, які порушували ця дата, виходячи, наприклад, з погодних умов, могли отримати суворе покарання. МТС також виробляли обов’язкові заготівлі сільськогосподарської продукції, стягували з колгоспів натуральну плату у виконанні механізованих робіт тощо. Понад те, на початку 50-х років провели укрупнення колгоспів під тією самою приводом посилення процесу механізації сільськогосподарського виробництва. Насправді, укрупнення колгоспів спрощувало державний контролю над господарствами через МТС. Кількість колгоспів у країні скоротилася з 237 тис. в 1950 року до 93 тис. в 1953 року. [8, с.295−296].

У сфері колгоспного права найважливішим повоєнним актом стало вересневе 1946 року з’явилася постанова «Про заходи з ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», спрямоване на закріплення за колгоспами відведених їм земельних масивів і запобігання переходу цих в індивідуальне користування. Для контролю над виконанням Статуту сільгоспартілі в часи уряду створено Раду у справі колгоспів. У 1948 року приймається інше постанова уряду «Про заходи щодо поліпшення організації, підвищенню продуктивності та впорядкування оплати праці колгоспах», упразднившее таку структурну виробничу одиницю колгоспу, як ланка, і восстановившее виробничу бригаду як основного форми організації праці колгоспі. [2, c.409−410].

Сільське господарство розвивалося надто повільно. Навіть у щодо сприятливому 1952 року валовий збір зерна не досяг рівня 1940 року, а врожайність в 1949;1953 роках становила всього 7,7 ц/га (в 1913 року — 8,2 ц/га). У 1953 року поголів'я великої рогатої худоби було менше, ніж у 1916 року, а населення упродовж років виросло на 30−40 млн. людина, тобто. продовольча проблема залишалася дуже гострої. Населення у містах постачалося з перебоями. [8, с.296].

Після зміни політичного керівництва країни однієї з найбільш головних завдань залишалося рішення продовольчої проблеми освіти й висновок сільського господарства з глибокої і затяжної кризи. Позаяк все резерви народного ентузіазму були вже вичерпані, треба було використовувати матеріальні стимули. Хуцієв, проходячи за сесією Верховної Ради Пленум цк кпрс у вересні 1953 року ухвалив постанову про негайних заходів з підйому сільського господарства. Ще не міг відкрито зізнатися у повній неефективності напівкріпак колгоспної системи. Отож і вирішили послабити державне тиск працівники сільського господарства, знайти шляхи підвищення рентабельності колгоспного производства.

Серед перших заходів нове керівництво країни був зниження сільськогосподарського податку (на 1954 рік — в 2,5 разу проти 1952 роком), списання недоїмок із податків за роки, підвищення розміру особистих підсобних господарств колгоспників і присадибних ділянок робітників і службовців у містах та селищах. Було знижено норми обов’язкових поставок державі продукції тваринництва, збільшено знизили продукції колгоспів і радгоспів, розширено можливості розвитку колгоспних ринків. Так, заготівельні і знизили на основні сільськогосподарські продукти до кінця 50-х років зросли тричі. Із середини 50-х років сільському господарстві за довгі роки стало рентабельним. Помітно збільшилися державні асигнування в розвитку аграрного сектора. Частка витрат державного бюджету на сільському господарстві зросла з 7,6% в 1950 року до 18% в 1955 року. Лише за 1953;1954 роки капіталовкладення в сільське господарство вчетверо раза.

Збільшився потік тракторів, комбайнів, автомашин, що надійшли на село. Із різноманітних установ і наукових інституцій у колгоспи і радгоспи було спрямовано 120 тисяч спеціалістів-аграрників з метою реальної допомоги сільського господарства. Було відмінено практика проведення сільськогосподарських робіт з вказівкою «згори», з єдиного центру. Тепер рішення, де, коли що сіяти приймали околицях, проте не самі господарства. Дозволене державою право збільшувати особисті підсобні господарства, тримати у яких свійську худобу та птицю значно поліпшило матеріальне становище як селян, а й жителів міст. Попри те що, що особисті підсобні господарства були невеликими, їх продуктивність була високою. Кількість корів у власному володінні була у 1959;1965 роках 42−55% загального поголів'я країни, свиней — 31−37%, овець — 20−22%.

На Пленумі ЦК у лютому — березні 1954 року програма підняття цілинних і перелогових земель було прийнято, у тому року почалося масове освоєння цілини. Першими туди відправили ув’язнені з багатьох таборів, а з їх занепадом прибутку по комсомольським путівках загони молоді. На цілинних землях почали створювати радгоспи. На середину 1956 року розорано і засіяно 33 млн. га нових в Заволжя, Оренбурзької області, не в Північному Казахстані, Західного Сибіру, на Алтаї та інших районах країни. Лише в сільськогосподарський оборот було залучено майже 42 млн. га ріллі. Це дозволило значною мірою вирішити продовольчу проблему. Тож якщо 1954 року Радянському Союзі всього було зібрано 85,5 млн. т. зерна, їх 27,1 млн. т. — на цілинних землях, то 1960 року — відповідно 125,5 і 58,7 млн. т.

Але це нове грандіозне починання у перші роки зіштовхнулося зі звичайною безгосподарністю, безтурботністю. Не було побудовано зерносховища, був залізниць, бракувало автомашин, щоб вивозити хліб на елеватори. Усе це вимагало великих витрат, і ціну на зерно на цілині в 1954;1964 роки панувала 20% вище, ніж у основних зерносіючих районах. На часом з’являтимуться нові земель були спрямовані величезні державні ресурси, які забиралися у традиційних зернових районів, котрі опинилися через це важкому положении.

У сфері колгоспного права у березні 1955 р. новим постановою уряду «Про зміни практики планування сільського господарства» скасовувався старий порядок деталізованого планування в колгоспах (МТС, райвиконком, колгосп). По новими правилами райвиконкоми стали доводити до колгоспів лише загальні показники за обсягом заготовок і натурою, конкретне планування свого виробництва сталі здійснювати самі колхозы.

У тому 1956 р. Рада Міністрів СРСР і цк кпрс прийняли постанову «Про Статуті сільськогосподарської артілі і подальший розвиток ініціативи колгоспників у створенні колгоспного виробництва й управління справами артілі». Самі колгоспи тепер могли визначати розміри присадибних ділянок, кількість худоби, що у особистої власності, встановлювати мінімум трудоднів, брати участь у артіль і виключати з її. У цьому загальні принципи Статуту (не подільність земельного фонду колгоспи та ін.) залишалися у силі. З 1958 р. (після реорганізації МТС) було заборонено обов’язкові поставки сільгосппродукції і натуроплати, натомість було встановлено порядок закупівлі сільгосппродукції державою. Водночас було змінено принципи оплати праці колгоспі: вводилися щомісячне авансування колгоспників і форма грошової оплати по диференційованим розцінками праці. [2, c.409−410].

Бажання Хрущова швидше наздогнати Америку вело до авантюризму у центрі й на місцях. Всюди створювалася видимість небувалих успіхів, широко практикувалися приписки, народжувалися «рекорди» і «почини». У кожній області, краї, республіці з’явилися «маяки»: зразкові господарства (колгоспи, бригади, ланки) й окремі працівники (доярки, комбайнери), у яких слід було рівнятися іншим. У цьому все розуміли, що з таких «маяків» створено особливі умови, що й досягнення нічим іншим, як показуха.

З тези часовому, минущому характері колгоспно-кооперативної власності, у другій половині 50-х років керівництво країни почав провадити політику масового перетворення колгоспів в радгоспи, перетворення колхозников-крестьян в сільськогосподарських робочих. Кількість радгоспів зросла з 4857 (1953) до 10 078 (1964). [8, c.314−315].

Одночасно став зживатися досить своєрідний сектор економіки, що залишилося ще від часів непу — промислова кооперація, частку якої у 1955 року доводилося 8% всієї промислової продукції. Промартели випускали різноманітні вироби повсякденного побуту, виконували різні послуги. У 1956 року у державну власність переведені найбільші промартели.

У 1958 року було вирішено ліквідувати МТС, а техніку продати колгоспам. Та оскільки у цей самий час різко піднялися оптові ціни на всі техніку, МТС стали розпродавати її за зрослими цінами. Проте в колгоспів був коштів на цієї техніки. Багато механізатори, що працювали МТС, хотів розпочинати ті колгоспи, чиї поля вони обробляли, і намагалися знайти роботу у інших містах. Сільське господарство відразу втратила половину кваліфікованих робочих кадрів. Експлуатація техніки в колгоспах погіршилася через низького рівня обслуживания.

Оскільки поспішні «торохкання» найчастіше перешкоджали швидких позитивних результатів, то державні керівники частенько поверталися до старих, звичним їм методів управління. Водночас ніхто як хотів зізнатися, що це провали радянської економіки залежать немає від конкретних виконавців, а закладено всередині самої командної системы.

Всього за кілька багатьох років після початку реформи стали «буксувати», відкочуватися тому. Вже на 1959 року було вилучено багато оголошені раніше пільги. Городянам знову заборонялося мати у своїх господарствах худобу, що було продати у колгоспи і радгоспи. Було введено обмеження продаж і заготівлю кормів для особистих підсобних господарств, почалася кампанія проти «спекулянтів» на колгоспних рынках.

4. НТР і структурні зрушення в экономике.

Науково-технічний прогрес після Другої Першої світової пішов такими на високі темпи, що перетворився на справжню науково-технічну революцію (НТР). У результаті революції наука стала безпосередньої продуктивної силою суспільства. Серед головних компонентів НТР — щонайширший застосування електроніки і електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), реактивної техніки, ядерної енергії і квантових генераторів (лазерів), полімерних матеріалів із наперед заданими властивостями і тому значно більше вже економічними проти природним ми матеріалами, генної інженерії в біології й багато іншого. Машини на вельми значною мірою замінили як ручний, а й розумову працю людини. Індустріальна епоха початку змінюватися епохою інформаційної. НТР відкрила буквально нову еру у розвитку машинного виробництва — автоматизацію виробничих процесів, що дозволило незмірно підняти швидкості робочих процесів, раніше обмежених можливостями організму людини. Автоматичні лінії, цехи і навіть цілі підприємства, стали показником нових типів промислового виробництва, де об'єднані відповідно до обраному людиною варіанту робота двигуна, робочих машин, транспортних пристроїв й установки по упаковці готової продукции.

Народившись військовій ниві, НТР різко удосконалила військової техніки. Гонитва нових озброєнь охопила все пологи військ: сухопутні, повітряні, морські. Головним результатом стало створення нової типу стратегічної зброї: термоядерних (водневих) бомб (1955), багаторазово перевищують руйнівної сили атомних зарядів, та його носіїв — балістичних міжконтинентальних ракет (1957 р. — перший висновок ракетою до космосу супутника Землі) — як стаціонарних (в шахтах), і мобільних (на атомних субмаринах). У 1961 р. сталося випробування радянської надпотужною водневої бомби на Новій Землі. [4, с.96−97].

Але НТР безглузда без підвищення реальних доходів населення: новітня електронна побутова техніка й кошти особистого транспорту стали доступні для широкого загалу населення розвинутих країн. У той процес відбувався набагато повільніше, оскільки основні плоди НТР поглинала мілітаризація. Розділ світу на дві ворожі системи мало самі негативні (передусім, економічні) наслідки для внутрішнє життя СРСР. У 1952 року прямі військових витрат становили 25% державного бюджету, тобто. лише у двічі менше, ніж у військовому 1944 року. З іншого боку, межі 1940;1950;х років промислово розвинених країн розпочали впровадження у виробництво досягнень сучасної науково-технічної революції, і це привело їх до нового, постіндустріальному етапу розвитку. Радянська директивна економіка, через неї сверхцентрализованности, відсутності ініціативи й підприємливості у різних господарських структурах, виявилася неспроможною до широкої впровадженню науково-технічних розробок на виробництво (крім військово-промислового комплексу) і став стрімко відставати від із ринковою економікою. До того ж, ці країни почали помітно випереджати Радянський Союз перед за рівнем населення, щодо забезпечення різних демократичних права і свободи. СРСР, відгороджений позаду світу «залізною завісою», прагнув недопущення «згубного впливу» Заходу на радянський народ, використовуючи ресурси репресивного апарату. Усі культурні, громадські, спортивні, особисті зв’язки з зарубіжними країнами знаходилися під пильною наглядом відповідних організацій. З 1945 по 1950 роках 35% скоротився зовнішньоторговельний зворот із західними країнами, що помітно позначалося на радянської економіці, позбавленої нової техніки і передових технологій. [8, c.303].

Як і роки перших п’ятирічок, основну увагу приділяли розвитку важкого машинобудування, металургії, паливно-енергетичного комплексу. У цілому нині, упродовж свого четвертої п’ятирічки (1946;1950) було відновлено й побудоване наново більше шести тис. великих промислових підприємств. Легка і харчова промисловість фінансувалися, як й раніше, по залишковим принципом, та його продукція не задовольняла навіть мінімальні потреби. Наприкінці четвертої п’ятирічки виробництво споживчих товарів не досягло рівня. Тривала політика перерозподілу коштів із соціальної сфери на користь важкої промисловості. Щороку її мало передплачувати державні позики. У середині п’ятдесятих років почалося масове до житлового будівництва, що було переведено на промислову основу. Стали зводитись будинку, з залізобетонних панелей, що помітно сокращало терміни будівництва. І все-таки, попри незвичайного розмаху його будівництва, житлова проблему залишалася далекою від разрешения.

Поруч із структурними зрушеннями економіки, зумовлені переважним розвитком галузей військово-промислового комплексу, у СРСР істотно змінилося розміщення промислової бази. Через війну евакуації Сході країни створено нову промисловий комплекс, його основу склали оборонних підприємств, що визначило у майбутньому роль цього регіону на розміщення та розвитку ВПК.

Оскільки Радянський Союз перед поніс величезні людських втрат в часи війни, радянське керівництво ще 1948 року розпорядився більш «ощадливо» використовувати ув’язнених у системі ГУЛАГу, тобто. недопущення їх масову загибель від недоїдання, непосильним роботи, відсутності медичної допомоги. Була встановлено невеличка вести для «ударників», збільшено норми пайків. Але ці заходи не дали очікуваних результатів. Понад те, межі 1940;1950;х років за всій країні - від Комі до Казахстану і Колими — прокотилася хвиля повстань в’язнів ГУЛАГу, хто був жорстоко придушені. Перед урядом постала дилема: або шляхом поліпшення умов утримання в’язнів, або закрити всі табори. Збільшення ж державних витрат робило неї нерентабельним, при цьому воно могло функціонувати лише за постійному поповненні людьми, які потрапили в жорна репресій. Але оскільки нова керівництво країни боялося поновлення нових репресій, він пішов іншим шляхом. У 1953;1954 роках із в’язниць, посилань, таборів почали повертатися люди. До 1956 року систему ГУЛАГу було скасовано, і тут почався процес реабілітації засуджених за політичними мотивами. На XX з'їзді КПРС (лютий 1956 р.) було дано критична оцінка всього цього подій і підведено риску під цілої эпохой.

Попри недомовленості і рецидив, це був першим крок до цивільному світу суспільстві, до кардинальним реформам в усіх галузях, і, економіки. Реабілітація безневинно засуджених була лише політичним, а й суто економічним чинником зростання, оскільки мільйони фахівців вийшли з табору, отримали втрачені цивільні права, змогли застосувати знання і у народному хозяйстве.

Великі зміни в усіх галузях економіки. Так, помітне увагу стало приділятися промисловості, особливо її технічному рівню. У 1955 року на Пленумі ЦК була, як помилкова, «теорія» про відсутність моральної зношеності техніки за соціалізму, що мала стала вельми поширеною у науці. Застосування практично цієї теорії призвела до того, що вітчизняна промисловість виявилася далекою від досягнень науково-технічної революції, розгортанням у весь світ. Було підкреслено, найголовніше нині для промисловості - це «всемірне підвищення технічного рівня виробництва з урахуванням електрифікації, комплексної механізації і автоматизації». Недарма у одному із виступів академіка П. Капіци пролунало порівняння радянської промисловості з ихтиозавром, тваринам з великою тулубом й маленькою головою, тобто було у вигляді, що роль науки у вітчизняній промисловості дуже незначительна.

У середині п’ятдесятих років очевидним, що визнання пріоритетного розвитку нових напрямів у науці Радянському Союзі буде складно витримати непросто економічне, але, передусім, військове протистояння Заходу. На межі 1950;1960;х років з’явилася знаменита гасло: «Наука має стати безпосередньої продуктивної силою соціалістичної економіки». Було кинуто величезні фінансові, матеріальні і людських ресурсів в розвитку окремих напрямів фундаментальних наук природознавства (фізики, хімії, біології, кібернетики). [8, c.309].

Проте розвиток промисловості йшло з допомогою екстенсивних чинників. Як і раніше, будувалися тисячі підприємств, але не приділялося уваги підвищення ефективності наявних потужностей. Поступово посилювалися структурні диспропорції: тоді як 1940 року частку важкої індустрії доводилося 61,2% всієї промислової продукції, то 1960 року їх кількість сягнув 72,5%, що, своєю чергою, призвело до зниження обсягів готової продукції народного споживання. [8, c.310].

Економічний стан СРСР межі 1950;1960;х років залишалося досить напруженим. Економіка працювала з великою напругою, напружені своїх возможностей.

5. Недоліки адміністративно-командних методів управління народним хозяйством.

Етапи розвитку радянської економіки — це етапи розвитку адміністративно-командної системи управління народним господарством (АКС). Елементи АКС з’явилися ще Першу Першу світову війну. Можна виокремити такі этапы:

1913;1928 рр. — перехід від ринкової економіки до планово-централізованої моделі (АКС);

1928;1940 рр. — становлення основ АКС;

1950;1970 рр. — розквіт АКС;

1970;1989 рр. — період занепаду АКС;

1990;93 рр. — період ліквідації АКС.

Адміністративно-командна система — це спосіб організації економіки та життя, характерний минулих через пролетарські революції країн із запізнілою індустріалізацією. Основні черты:

жестко-централизованное управління з урахуванням державної собственности;

использование під управлінням й не так економічних, як політичних та ідеологічних регуляторов.

На думку багатьох економістів альтернативи АКС був на той історичний період розвитку нашої країни. Річ у тім, що, однією з чинників є переважний тип працівника. Сама система пристосовується типу працівника, формує його, але водночас тип працівника значною мірою визначає характер системи. Робітник при АКС — це з перевазі, працівник, котрій характерний дотоварный індивідуалізм. Буває індивідуалізм буржуазний, дрібнобуржуазний, товарний, коли людина хоче виокремитися з колективу, щоб перевершити інших у економічному плані. При дотоварном індивідуалізм людина прагне не переробити найбільше. У 30-х р. преобладавшим типом працівника були люди, які у свого часу пішли зі села, економіка НЕПу була не до душі (розорилися селяни, селяни — бідняки, безкінні селяни). АКС як господарювання пристосовувала себе масового працівника, а масовий працівник пристосовувався до неї. І товарний дрібнобуржуазний індивідуалізм був, зрештою, замінений примітивним колективізмом, витоки якої - в колишньому общинному сознании.

Періоди розвитку АКС можна простежити за даними економічного розвитку Росії. 1861−1913 рр. — темпи приросту ВНП склали, на думку американського вченого Абрама Бергсона, 2,65% на рік. У перехідний час від ринкової до планово-централізованої системі ВНП упав до 0,5−0,7% на рік. У становлення основ адміністративно-командної системи (1928;1940) ВНП дорівнював 5,1% на рік. Західна статистика відрізняється від радянської тим, що її дані очищені від інфляційних компонентів. У період розквіту АКС ВНП становило приблизно 5% на рік. У період занепаду АКС ВНП — 2% на рік. У період ліквідації АКС ВНП падав п’ять% на рік (тобто. темпи зростання негативними). Ці дані, звісно, нижче даних радянської статистики. Наприклад, за даними радянської статистики в 1928;55 рр. ВНП ріс на 10,4% на рік, а, по західним джерелам цей показник становив 4,6% на рік, це дуже високий темпи зростання ВПН у тому времени.

У сталінський період темпи економічного розвитку і за даними західної статистики виявляються дуже високими. АКС могла забезпечити темпи приросту ВНП 6% на рік, тобто. в 1,8 разу вищу, ніж дореволюційна ринкової економіки. На підставі цих даних не можна сказати, що АКС ефективніше ринкової системи, т.к. треба брати темпи зростання ВНП за період існування, а, по цих даних темпи зростання АКС виявляються нижче. Забезпечення темпи зростання ВНП за умов АКС було небездоганним (ГУЛАГ, трагедія російського селянства, й др.).

У разі адміністративно-командного управління економіка мала розподільний характер, держава брала він повне право й обов’язки з виробництва і розподілу товарів та послуг. Тобто управління народним господарством характеризувалося суворої централізацією і розподілом. Але така система насправді виявили неэффективность.

З економічного погляду ідеальну модель соціалізму, з тими чи інші варіаціями, можна зводити до наступним положениям:

все права власності належить державі. Це — так звана «загальнонародна власність ». Приватна власність ликвидируется;

хозяйство управляється з одного Центру, що й вирішує, Що, Хоча це й Для Кого производить;

рыночный механізм як децентралізована система зв’язку з урахуванням цінових сигналів уничтожается.

Передбачається, що ця система господарського устрою здатна усунути всі дефекти ринку, пов’язані з невизначеністю, через нерівномірний розподіл доходів, циклічними спадами і взагалі неминучими відхиленнями стану рівноваги. Ринок — не ідеальна система, тому, вважають соціалісти, треба її замінити науково розробленим, раціональним плануванням. Можна Здійснити чи реалізація соціалістичних теоретичних моделей?

Відповідь це питання можна надати, звернувшись до практики адміністративно-командного управління у епоху будівництва соціалізму, і комунізму у СРСР, країнах Східної Європи, на Кубі і взагалі колишньому соціалістичному таборі. Проте теоретична неспроможність такої системи була відчинені ще наприкінці XIX — початку ХХ століття на роботах багатьох економістів. Величезний внесок у розвінчання ідей про можливість побудови соціалізму внесли вчені австрійської школи Людвіг фон Мізес, Фрідріх фон Хайек.

Адміністративно-командна система передбачає єдиний Центр, який має сконцентрувати дуже багато інформації, про те, щоб спустити вниз планові завдання. Проте сама концентрація інформацією єдиному плановому органі виявляється нерозв’язною завданням. Справді, за умов обмежених ресурсів суспільства потрібен численні вибори — Що, САМІ Як і Для Кого виробляти. У ринковій економіці проблема вибору вирішується з допомогою механізму цін. Зміна відносних цін, і граничних норм заміщення є тією орієнтиром, який підказує виробникам, що виготовляти, а споживачам — що купувати. У разі адміністративно-командного управління, ці механізм спрацьовує. [6, с.12].

Систему керування радянським народним господарством неодноразово реформувалася. Наприклад, управління промисловістю до кінця 20-х — початку 1930;х була 4-х звенной. За результатами реформи 1934 р. нашій країні виникла 3-х і 2-х звенная систему управління. Зміни у схемою управління полягали в змін підпорядкування. Підприємства підпорядковувалися то через трест производственно-территориальным управлінням, то безпосередньо центру. Замість Главків, створювалися Производственно-территориальные Управління. Те ліквідувалася функціональна систему управління, то відроджувалася. Тож з 1936 р. посилився процес роздрібнення Наркоматів. Загалом базі тривала еволюція системи управління радянської промисловістю остаточно 1950;х років, у разі до реформи 1957 р., коли було зроблено спробу переходу галузевою систему управління з регіональному признаку.

Не залежно від реформ управлінських структур розвиток промисловості йшло з допомогою екстенсивних чинників. Як і раніше, будувалися тисячі підприємств, але адміністративно-командні методи управління народним господарством не сприяло підвищенню ефективності наявних потужностей. Поступово через недосконалість планування посилювалися структурні диспропорции.

Спроби реформування системи управління у 50-х р. більш нагадували поспішні «торохкання» і найчастіше перешкоджали швидких позитивних результатів, тому державні керівники поверталися до старих, звичним їм методів управління. Радянська директивна економіка, через неї сверхцентрализованности, відсутності ініціативи й підприємливості у різних господарських структурах, виявилася неспроможною до широкої впровадженню науково-технічних розробок на виробництво (крім військово-промислового комплексу) і став стрімко відставати від із ринковою економікою. Водночас ніхто як хотів зізнатися, що це провали радянської економіки залежать немає від конкретних виконавців, а закладено всередині самої командної системи. У результаті економіки і виникає макроекономічна несбалансированность:

неравномерность у розвитку окремих секторів і галузей народного господарства. Це виявлялося, передусім, в гіпертрофованому розвитку певних галузей (ВПК, важке машинобудування), частка що його сукупному громадському продукті наприкінці 80х-составляла 68% - ці галузі поглинали левову пайку наявних інвестицій, сировини, матеріалів, кваліфікованою робочою сили, цим ще більше «обездоливая «інші галузі. Створення небаченого за своїми масштабами ВПК, поглощавшего щорічно щонайменше 2/3 економічного потенціалу, утримання якого щорічно витрачалося 18−20% національного доходу. І це зумовило відставання галузей, не які у ВПК, що призвело уповільнення темпів економічного зростання, до дефіциту, до импорту;

неравномерность в техніко-технологічної основі різних секторів і галузей. Це полягала у поганому матеріальному оснащенні багатьох галузей, надто занедбаному стані інфраструктури (транспортне, складське господарство, енергетична галузь, інформаційна, комунальна, соціальна — відставали у плані технічного обладнання і развития).

глубоко деформованої виявилася структура аграрно-промислового комплексу, отражавшая загальну незбалансованість національної экономики.

Усе це призвело до негативним тенденціям економічного розвитку Росії і близько неухильному зниження темпів економічного развития.

Панування адміністративно-командних методів управління народним господарством нашій країні привело, зрештою, до закономірного підсумку — кризи всієї системи. У межах старої системи, назрілі макроекономічні проблеми вже не можна було вирішити, знадобилися глибокі структурні реформи у економіці, а й у соціально-політичного життя країни. Реформи стали життєво необхідною, т.к. потрібно було покінчити з проблемою структурно-інвестиційної перебудови на сучасної техніко-технологічної основе.

Після закінчення війни гостро постало питання вибирати шлях господарського розвитку. Проявом розумної послідовності було б оголошення ринкових реформ у СРСР 1945 року, тобто. з закінченням війни аналогічно, як і 1921 року економічна чрезвычайщина скасували тоді, коли закінчилася війна. Ще є час був у 1965;го, коли розпочато «косигінські «реформи, але через три роки «празька весна «так налякала радянських вождів, що вони оголосили вічну зиму та СРСР. Ще було 1985;го, але не всі, потім тільки й спромоглася тодішнє керівництво, — рыжковская «кооперативна реформа ». Через війну Росія знову, як траплялося, згаяла нагоду стати на ряд передових держав. [ 7 ].

Повоєнний економічне зростання у СРСР мав кілька інших джерел. Насамперед, директивна економіка досі зберігала той мобілізаційний характер, який був притаманний їй у роки перших п’ятирічок й раніше війни. З іншого боку, Радянський Союз перед отримав відповідь із Німеччини репарації у сумі 4,3 млрд. дол. За рахунок репарацій з Німеччини та інших переможених країн Радянський Союз перед вивозилося устаткування, навіть цілі заводські комплекси. Проте до пуття розпорядитися цим багатством радянська економіка не змогла через загальної безгосподарності, а цінне обладнання та верстати поступово перетворювалися на металобрухт. У трудилися 1,5 млн. німецьких і 0,5 млн. японських військовополонених. З іншого боку, у системі ГУЛАГ у період утримувалося приблизно 8−9 млн. ув’язнених, чия праця мало оплачувався. До джерел економічного зростання можна віднести що тривала політику перерозподілу коштів із сфери на користь важкої промышленности.

Якщо ж озирнутися, усі роки перших п’ятирічок, військові й повоєнні останні роки були є часом екстремального, надзвичайного розвитку. У цей час насущні потреби відкладалися на потім. Майже 25 років економіка працювала з великою напругою, напружені своїх фізичних можливостей. Усі досягнуті успіхи оплачені надлюдської ценой.

Радянська директивна економіка, через неї сверхцентрализованности, відсутності ініціативи й підприємливості у різних господарських структурах, виявилася неспроможною до широкої впровадженню науково-технічних розробок на виробництво (крім військово-промислового комплексу) і став стрімко відставати від із ринковою экономикой.

Зроблені спроби реформування командно-адміністративної системи не сприяли позитивному результату. Але оскільки керівництво СРСР ініціювало лише реформи, у певних межах, зрештою усе це виявилося безплідними спробами вдосконалення адміністративно-командної системы.

Вивчаючи певний період економічної Росії, доводиться констатувати, що велике радянське керівництво, розпочинаючи реформам, не мало комплексної перспективної програми її подальшого розвитку країни. Цим пояснюються численні, позбавлені здоровим глуздом, повороти у економічній політиці. Це зумовлювало поспішності і у визначенні термінів досягнення поставленої мети, у виборі методів їх здійснення, що часто обесценивало позитивний ефект від участі нововведений.

Геллер М., Некрич А. Утопія при владі. Історія Радянського Союзу від 1917 року по нашого часу. Кн.1,2. — М., 1995.

Ісаєв І.А. Історія держави й права Росії: Повний курс лекцій — М.: Юрист, 1994.

Історія Росії. ХХ століття /О.Н. Боханов, М. М. Горинов, В.П. Дмитрієнко та інших. — М.: Вид-во АСТ, 1996.

Лойберг М.Я. Історія економіки: Навчальний посібник — М.: Инфра-М, 1998.

Наше Батьківщину. Досвід політичної історії. Т.1,2 — М., 1991.

Основи теорії перехідною економіки: Навчальний посібник /Під ред. проф. Кисельової Е.А., проф. Чепурина М. Н. — Кіров: Кіровська обласна друкарня, 1996.

Отто Лацис Who is містер Путін? //Нові Вісті, 28.12.2000.

Тимошина Т. М. Економічна історія Росії: Навчальний посібник /Під ред. проф. М. Н. Чепурина — М.: Інформаційно-видавничий Будинок «Филинъ», Юридичний Будинок «Юстицинформ», 1999.

Шмельов Н.П., Попов В. В. У. Економічна перебудова у СРСР. — М., 1989.