Сто вітрів у ногах лежить. 
Мого роду і народу

Сто вiтрiв в ногах лежить. Мого роду i народу…

" Роде наш красний,.

Роде наш прекрасний! ;

Не цураймося, признаваймося…" ;

так говорить народ, так спiвається у пiснi, яку виконує Нiна Матвiєнко — золотий народний голос України. Як ми розумiємо це слово «рiд», а вiд нього — «родина», «народ»? Якщо «народ» — то, безперечно, — це наша Україна, наш український народ i ми всi — її дiти. Старi, молодi, зовсiм юнi й тi, хто тiльки спинається на ноги — всi! Немає для нас землi дорожчої за нашу землю, де живуть нашi родини. I коли ми говоримо: «Мiй рiд, моя родина», то у кожного в душi народжується щось таке тепле, нiжне, таке рiдне i близьке. Бо ж це, перш за все, най-ближчi та найрiднiшi люди: тато, мама, бабуся, дiдусь, брати, сестри. Це — рiдна домiвка: хата, двiр, сад, квiти, криниця з чистою джерелицею. Це — тихi пiсеннi вечори i сонячнi росянi ранки. Це — вишиванки, це — казки i легенди, мудре народне слово. З усього цього зiткане наше життя, ми — частинка, галузка, гiлочка свого великого родового дерева.

Така народна родинна педагогiка, що молодшi повиннi знати, шанувати i поважати старших, бо вони — це початок нас i наше продовження. Мудрiсть народна вчить нас цьому: «Колись старих людей, якi уже нiчого не могли робити, спускали у провалля: щоб дарма хлiб не їли. А один чоловiк дуже любив свого батька i, не виконавши жорстокого наказу, заховав його у хлiвi i таємно годував. Через деякий час трапився недорiд: нiчим людям сiяти. Старий звернув увагу на те, що син зажурений, i запитав, а потiм порадив зняти снопи iз стрiхи, щоб ще раз обмолотити i засiяти. Так син i зробив. Зiйшов у нього хлiб найкраще, i найбiльша нива була засiяна. Всi допитувалися, як до такого додумався, i синовi нiчого не залишалося, як признатися, що так зробити йому порадив батько». З того часу люди стали шанувати старих до глибокої старостi, бо вони ж мудрi, життям битi, розуму навчать. Так, так, бо починаємося ми з прадавнiх коренiв нашого роду, де споконвiку шанували працю, хлiб на столi, рушник на стiнi, бабусину вишиванку, дiдусеву казку, мамину пiсню. А незмiнними символами були i залишаться упродовж вiкiв — дзвiнка криниця з журавлем, кущ калини пiд вiкном, яворова колиска у яснiй оселi.

До батькiвського порогу, до батька i матерi, до рiдних i близьких звертались поети у своїх поезiях, письменники у своїх оповiданнях, повiстях i романах. I кого б не згадали: Шевченка чи Марка Вовчок, Лесю Українку чи Iвана Франка, Михайла Стельмаха чи Олександра Довженка, А. Малишка чи В. Симоненка — завжди знайдемо у їхнiх творах джерела добра i людяностi, тепла i щедростi, що йшли до них iз щедрих їхнiх домiвок, вiд розумних, мудрих їхнiх рiдних. Ось як А. Малишко пише у вiршi «Материнська» :

Я знаю, що навiки i вiднинi.

Менi очей старечих не забуть,.

Подвiр’я тихе i дiдiвську хату,.

Казок днiпрових золотi мости,.

Тебе, маленьку, рiдну, сивувату,.

Дано навiки в серцi пронести.

А з якою гордiстю, спростовуючи походження всiх знатних родiв, В. Симоненко заявляє:

Я iз древнiшого роду,.

Бо я — полтавський мужик.

Згадаймо, з яким шануванням, теплотою i захопленням О. П. Довженко розповiдає про своїх дiда i бабу, батька i матiр: «Багато бачив я гарних людей, а такого, як батько, не бачив. Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий» .

Рiдна домiвка — виток життя нашого, навчила нас ще змалечку поважати старших, шанувати батька й матiр, знати i поважати свiй рiд. Бо хiба ж може порядний син чи донька забути свiй рiд, своїх рiдних, свiй дiм, у якому вперше збагнув себе? Хоч не одного з нас завела життєва стежка кудись далеко вiд рiдної домiвки, та завжди, коли випадає вiдвiдати рiднi мiсця, варто пройти призабутими стежинами пам’ятi, зануритися у спогади, обсипати щедрими словами вдячностi тих, з кого починалися ми i наше життя. Варто пройтись знайомими стежинками, бо тут кожен кущик, кожен видолинок чи пагорб зберiгає живу пам’ять дитинства i юнацьких лiт нетлiннi слiди наших предкiв, батькiв, односельцiв, якi немарно прожили на свiтi, якi дали нам життя i навчили бачити «зорi щастя навiть у буденних калюжах на життєвих шляхах» .

I щастям ми наповнюємося через край, коли за столом у батькiвськiй оселi ллється пiсня:

Зеленеє жито, зелене,.

Хорошiї гостi у мене.

Зеленеє жито ще й овес,.

Тут зiбрався рiд наш увесь.