Моральна краса і духовна велич людини у кіноповісті Олександра Довженко «Зачарована Десна»

Моральна краса i духовна велич людини у кiноповiстi Олександра Довженка «Зачарована Десна» .

Всi ми родом з дитинства. Вiд того, який свiт i якi люди оточують нас на початку життя, залежить наше духовне багатство чи бiднiсть, моральна краса чи потворнiсть. Саме про своє дитинство згадує Олександр Довженко, змальовуючи образи «Зачарованої Десни». Звiдти прийшли i чарiвна краса пейзажiв, на тлi яких ми бачимо фiзично i морально красивих людей.

Лiрично, схвильовано, з теплим гумором розповiдає письменник про природу й людей, як про єдине цiле. «Жили ми в певнiй гармонiї з природою» , — говорить вiн. Тут мишi пiдказували Яремi Бобиревi, що навеснi буде повiнь, погодою «завiдувала ворона», дiд найбiльше в свiтi любив сонце, мати, мов щось живе, голубила кожну билиночку, а мисливець був не здатен пiдняти руку на ту саму ворону. Зрозумiло, чому всi радощi i прикрощi малого Сашка теж пов’язанi з природою.

" I приємно обнiмати лоша. Або прокинутись удосвiта й побачити в хатi теля, що найшлося вночi…" - перелiк таких от приємностей займає цiлу сторiнку. Чи не з цiєї гармонiйної єдностi людей зображених у кiноповiстi з навколишнiм прекрасним свiтом витiкає їхня моральна краса?

Не випадково, що кiлька дiйових осiб, безпосередньо не пов’язаних iз пануючим у селi духом, постають менш привабливими. Учитель не розумiє малого Сашка, пiп, замiсть того, щоб допомагати людям пiд час повiнi, святить паски, полiцай б'є людей тощо.

Але таких персонажiв — меншiсть. Бiльшiсть усе ж таки «дiти природи». Це й епiзодичнi герої, як Ярема, що знається на народних прикметах, i старий коваль-рибалка Захарко, i колоритнi старцi Холод i Кулик. Це й Самiйло-косар, що «орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем» .

Але в центрi повiстi — родина Довженкiв. Про декого з родичiв письменник лише згадує, iнших змальовує дуже детально й образно. Взагалi Довженко добре передавав iндивiдуальнiсть кожної з осiб, що зображувалися.

Наприклад, дiд Семен, що «розмовляв з кiньми, з телятами, з травами, зi старою грушею i дубом — з усiм живим, що росло i рухалось навколо», i був «схожий на Бога»: усе поряд — внутрiшнє, зовнiшнє та метафоричне.

А от — бабуся Марусина, що мала «очi такi видющi й гострi, що сховатися вiд неї не могло нiщо в свiтi», яка полюбляла прокльони (саме як рiзновид творчостi, а не справжнє бажання комусь зла), так що без них «не могла прожити й дня» .

Не менш живим постає батько — в убогому одязi та з великим духовним багатством i високою культурою мислення, якого Сашко i поважав i любив, але часом плакати хотiв, як бачив того у дрантi. «З нього можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених чи сiятелiв — вiн годився на все». I коли говорити про духовну велич людини, то важко знайти кращий приклад.

Ось серед яких людей зростав малий Сашко, якому судилося стати великим художником — письменником та кiнорежисером.

Добре вiдчувається у повiстi й спадкоємнiсть поколiнь, адже «сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє» .

Батько пояснює малому Сашковi «хто ми», згадуючи козацтво. дiвочi колядки переплiтаються з народними думами про героїчну боротьбу українського народу з турками i татарами.

Свої моральнi принципи старi передають молодим. Дiд Семен говорить Сашковi, що за кожне пошанування старої людини якийсь грiх з душi знiмається. Батько i дiд беруть хлопця на сiнокiс, помалу привчаючи до працi.

" …Ношу дрова до куреня, — згадує Довженко, — розводжу вогонь, картоплю чищу, ожину збираю косарям до горiлки" .

Символiчно звучить розповiдь про те, як в одну нiч у Сашка померла прабаба i народилася сестричка: на змiну старому приходить нове.

Проблему зв’язку поколiнь Довженко з притаманним йому гумором розв’язує навiть у розповiдi про собак — Пiрата старого i Пiрата молодого.

Отже, всiєю своєю повiстю, сповненою поетичностi, Довженко нiби кличе нас бути таким само щирим, красивим, духовно багатим i гордим, як нашi предки: як мужнi герої, так i прекраснi у своїй працелюбностi трударi-хлiбороби. Хоч якоїсь «педагогiчної» мети письменник свiдомо не ставив, прекрасне завжди виховує тих, хто з ним зустрiчається.

Зачаровує, як Десна…