Місцеве оподаткування в Україні (реферат)

Реферат на тему:

Місцеве оподаткування в Україні.

Місцеве оподаткування має в Україні конституційний рівень закріплення [1, ст. 143] і розглядається як один із найголовніших атрибутів місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 7 Конституції України у державі визнається і гарантується місцеве само­вряду­вання. Це положення міститься в «Основних засадах» Конституції України [1, ст. 7], а основні положення щодо статусу місцевого самоврядування розвинено в роз­ділі ІХ Основ­ного Закону. Необхідно зазначити, що Європейська Хартія місцевого самоврядування не вимагає обов’язкового закріплення положення про місцеве самовряду­вання на рівні Конституції, вказуючи, що «принципи місцевого самоврядування визна­ють­ся в національ­ному законодавстві і, по можливості, в Конституції». Це конститу­ційне положення без­посередньо пов’язане зі здійсненням народовладдя в Україні, оскіль­ки носієм сувере­нітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування [1, ст. 5], діяльність яких потребує необхідної матеріально-фінансової бази, що існує у вигляді належного їм майна та фінансових ресурсів, перш за все — бюджету. Що ж до місце­вих податків і зборів, то здійснення державної влади передбачає певною мірою управ­ління ними на місцевому рівні.

Місцеве самоврядування є правом «територіальної громади — жителів села чи добро­вільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України» [1, ст. 140]. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає місцеве самовря­ду­­вання як «гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста, самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України» [2].

Районні та обласні ради Конституцією розглядаються як органи місцевого самовряду­вання, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Місце­ве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановле­ному законом як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Найважливіше значення для діяльності органів місцевого самоврядування мають його основи — економічні, соціальні, фінансові, правові та інші можливості та умови, сукуп­ність яких утворює базис діяльності місцевого самоврядування.

Стаття 142 Конституції України визначає, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управ­лінні районних і обласних рад. Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єд­нувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

Зміст права комунальної власності розкриває стаття 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»: територіальним громадам сіл, селищ, міст належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кош­ти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі бан­ки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житло­вий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону, як об'єкти права кому­нальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Основи прав місцевого самоврядування в сфері фінансів закріплено в статті 143 Конституції України, яка визначає, що територіальні громади села, селища, міста безпо­середньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власностізатверджують програми соціально-економічного та куль­тур­ного розвитку і контролюють їх виконаннязатверджують бюджети відповідних адмі­ністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконаннявстановлюють місцеві податки і збори відповідно до законувирішують інші питання місцевого значення, від­несені законом до їхньої компетенції. Обласні та районні ради затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного роз­­по­ділу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів і з кош­тів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціаль­но-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконаннявирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Стаття 6 Конституції встановлює, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову і що органи законодавчої, вико­навчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Це положення має величезне значення у справі управління місцевими фінансами. Право затвердження місцевого бюджету належить раді відповідної адміністративно-територіальної одиниці, але роботу зі складання бюджету і підготовки інших фінансово-правових питань на розгляд рад проводять органи держав­ного управління, які на районному та обласному рівнях не підпорядковані місцевим радам. У результаті цього місцевий бюджет на практиці має двох «господарів», які нале­жать до різних гілок влади і не знаходяться в якомусь адміністративному підпорядку­ванні. Згідно із Законом України «Про місцеві державні адміністрації», одним із принци­пів діяльності цих органів є поєднання державних і місцевих інтересів [3], у той час як завдання місцевого самоврядування дещо інше. На першому місці у ньому стоять завдання виражати інтереси місцевого населення. Органи місцевого самоврядування з питань здій­снен­ня ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Відповідно до статті 95 Конституції України «бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між грома­дянами і територіальними громадами. Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків» [4, С. 95].

Це положення має велике значення для встановлення і справляння місцевих податків і зборів. На нашу думку, принцип справедливості повинен знайти своє втілення в тому, що місцеві податки і збори повинні існувати в такому розмірі, який би повністю забезпе­чував місцеві ради коштами, необхідними для задоволення їх власних потреб, а всі деле­го­вані і передані повноваження мають бути профінансовані за рахунок передачі частини доходів центральної влади.

Місцеве оподаткування є однією з точок перетину двох різних систем: складаючи частину системи оподаткування держави, місцеві податки і збори є атрибутом місцевого самоврядування. У світовій економічній і правовій думці місцеві фінанси та місцеве оподаткування можуть розглядатися як структурна ланка в державному управління фінан­сами країни або як природне право територіальних общин (громад) та ін. [7, С. 13−111- 4, С. 176−196]. Водночас Європейська хартія про місцеве самоврядування розгля­дає місцеві податки і збори як необхідний атрибут, потребу і в певному розумінні ознаку місцевого самоврядування. Тому необхідною передумовою розгляду питання про місцеві податки і збори є розгляд питання про місцеве самоврядування, його природу, а також про співвідношення загальнодержавного управління і місцевого самоврядування як основи для наступної побудови всіх фінансових відносин у місцевій ланці.

Питання про поняття і суть місцевого оподаткування тісно пов’язане із питанням про при­роду місцевого самоврядування і відноситься до питань конституційного значення.

Місцеве самоврядування навіть при поверхневому розгляді його суті може поставати як самоврядна організація місцевого населення, як організація, інститут публічної влади, що певним чином співвідноситься з єдиним централізованим загальнодержавним управ­лінням суспільними справами, в тому числі й фінансами. Відтак постає питання про при­роду і суть місцевого самоврядування, що в кінцевому результаті є вихідним питанням при створенні єдиної ідеології побудови місцевих фінансів, зокрема правового регулю­вання місцевих податків і зборів. Слід мати на увазі, що питання про місцеве самовряду­вання історично завжди пов’язувалося із питанням про власну фінансову базу самовряду­вання, без чого саме його існування практично неможливе.

Місцеве оподаткування органічно випливає з природи місцевого самоврядування, яке пройшло складний шлях становлення і розвитку, разом з яким формувалась політична, ідеологічна і наукова думка про цей суспільний інститут. Потреба в місцевому самовряду­ванні виникла як потреба територіальних общин і водночас як потреба держави. У зв’язку з цим один із основоположників фінансового права В.О. Лебедєв писав, що «местное самоуправление является не только хозяином в выполнении потребностей местного благо­уст­ройст­ва и хозяйства, но и помощником государственной власти по распределению и сбору некоторых государственных налогов. Так что органы местного само­управления, с одной стороны, самостоятельно заведуют известною областью местных дел посредством выборных и пополняют своею деятельностью дея­тельность государственного управления. Нуждаясь в средствах для выполнения своих задач, эти союзы и должны иметь свое финан­совое хозяйство, а следователь­но, и право на собирание себе доходов, так что они могут иметь свои само­стоятельные финансовые системы. Словом, это такое же финансовое хозяй­ство, как и государственное, только в малом виде. С другой стороны, эти учрежде­ния могут являться помощниками, или посредниками, в государст­венном финансовом управлении» [9, С. 144].

У результаті цього можна зробити висновок, що місцеве самоврядування і державна влада взаємно потрібні одне одному: для громадян місцевої адміністративно-територіаль­ної одиниці місцеве самоврядування потрібне для захисту їх інтересів, перш за все, голов­них життєвих потреб людини, тобто інтересів соціально-культурного та економічного характеру, оскільки найважливіші засади політичного, оборонного та іншого характеру споконвічно були справою держави. Для громадян потреба в місцевому самоврядуванні - це потреба в органах, здатних «забезпечити їх основними соціальними послугами і неза­лежною інфраструктурою для підтримки розвитку підприємництва і житлового сектора» [9, С. 1- 6, С. 124].

Необхідність місцевого самоврядування для держави зумовлюється, щонайменше, двома причинами: 1) для проведення в життя єдиної державної політики через місцеві ор­га­ни- 2) для управління тими ділянками економіки і соціальної сфери, які не можуть управлятися з центру, а за своєю природою складають коло об'єктів, якими мають керу­вати на місцях. Така двояка потреба в місцевому самоврядуванні врешті-решт сформува­лася в реальній дійсності в місцеве самоуправління (самоврядування), яке, природно, вима­гало необхідного фінансового забезпечення для здійснення своїх завдань і функцій, у тому числі власних дохідних джерел. Таким чином, потреба в місцевому самоврядуванні існує і як потреба держави, і як потреба населення територіальних громадсаме це визна­чає співвідношення між державною владою і місцевим самоврядуванням та коло предме­тів компетенції останнього.

Місцеві податки і збори повинні втілювати в собі ту частину дохідної бази місцевих бюджетів, щодо якої центральні органи влади не мають жодних повноважень відносно вилучення і навіть урахування в складі доходів при складанні проектів місцевих бюдже­тів. Ці кошти повною мірою повинні бути власністю місцевого самоврядування, на яке вони опираються при виконанні своїх завдань і функцій.

У той же час місцеве самоврядування визначається не лише місцевими потребами та інтересами, але і тим, що розподіл завдань, функцій і компетенції між центральною та місцевою владою повинен здійснюватися найбільш доцільно. В.М. Твердохлєбов щодо завдань місцевої влади писав, що «предполагается тесное сотрудничество между цент­раль­ной властью и местными органами и распределение между ними разнообраных функ­ций управления по принципу целесообразности: та или иная задача должна возлагаться на тот союз, который лучше и экономнее может осуществить её» [10, С. 5]. М.А. Сірінов, у свою чергу, підкреслював, що «справи між державою та общинами розподіляються за принципом доцільності, який базується на переконанні, що вказане коло завдань буде обслуговуватися краще і повніше, якщо його доручити общинам, оскільки вони в них більш зацікавлені, ніж дер­жава, що й виправдовує передачу їх на місця» [11]. * Подібна думка звучить і нині в економічній літературі щодо розподілу завдань і функцій між центральною і місцевою владою на засадах доцільності та найбільшої ефективності: завдання або функ­ція повинні покладатися на той рівень влади, який їх вико­нає краще, економніше й ефективніше [7, С. 41- 4, С. 178].

Викладене вище дозволяє зробити висновок про те, що розглядати місцеве самовряду­вання відокремлено від єдиного загальнодержавного управління суспільством методо­логічно неправильно: повна автономія і самоуправління на місцях відокремлено від єди­ної державної влади не існують на практиці і навряд чи це може бути в майбутньому — адже первинною клітинкою суспільства є держава. Це має велике значення для розгляду теоретичних питань фінансової діяльності місцевого самоврядування, яку в будь-якому випадку не можна розглядати відокремлено від фінансової діяльності державимісцеві ж податки і збори в цьому випадку виступають як складова частина державної системи оподаткування. Водночас головна особливість полягає в тому, що вони вводяться за рішенням місцевих органів влади, а тому не дають ніякої політичної влади центральним органам держави.

Література:

1. Конституція України. Прийнята ВРУ 26 червня 1996 р. // Відомості ВРУ. — 1996. — № 30.

2. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 № 280−97ВР // Відомості ВРУ. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

3. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9 квітня 1999 р. № 586-ХІV // Відомості ВРУ. — 1999. — № 20−21. — Ст. 190.

4. Василик О. Д. Теорія фінансів. — К.: НІОС, 2000. — С. 416.

5. Вишновецький В. М. Система фінансового права України в умовах переходу до рин­ко­вої економіки: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., 2001. — 22 с.

6. Воон Роджер. Фінансування органів місцевого самоврядування в Україні / Зб. «Про­бле­ми фінансового права». — Вип. 2. — Чернівці.: Рута, 1996. — С. 124−134.

7. Кравченко В.І. Місцеві фінанси України: Навч. посібник. — К.: Знання, 1999. — 487 с.

8. Кофлан В. М. Співвідношення загальнодержавного і місцевого регулювання місце­вих податків і зборів // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. — Випуск 14. — К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. — С. 284−291.

9. Лебедев В. А. Финансовое право. Учебник. — М.: Статут (в серии «Золотые стра­ни­цы финансового права России»), 2000. — 461 с. — Т. 2.

10. Твердохлебов В. Местные финансы. — Одесса: Изд-во А. А. Ивасенко, 1919. — 304 с.

11. Сиринов М. А. Местные финансы. — М. — Л.- Б. и, 1926. — 216 с.