Педагогічні погляди Т.Г. Шевченка

Педагогічні погляди Т. Г. Шевченка Тарас Григорович Шевченко (1814−1861) не залишив якихось праць з педагогіки, але його геніальні поетичні й прозові твори наси­чені проблемами навчання і виховання, вони несуть молоді вихов­ний потенціал, спрямований на плекання національної свідомості, патріотизму, духовного збагачення особистостійого бентежить ду­ховна байдужість, змирення з рабським станом свого народу, Страшно впасти у кайдани.

Умирать в неволі,.

А ще гірше — спати, спати.

І спати на волі…

Уся творчість Т. Шевченка пронизана ідеєю незалежності України, любові до неї, відданості своєму народу, злагоди в суспільстві:

Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає.

І на небі, а не тілько На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,.

І сила, і воля.

Сенсом його життя було служіння рідному народу, Батьків­щині. Своїм геніальним талантом він намагався виховати і в читачів такої ж сили почуття любові й відданості їм:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу. Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!

Шевченка як громадянина і патріота не могли не хвилювати проблеми української школи. Т. Г. Шевченко глибоко знав стан народної освіти. У ряді поетичних творів («Наймичка», «І мерт­вим, і живим…»), повістях «Близнецы», «Княгиня», «Прогулка с удовольствием й не без морали», «Щоденнику» та ін.) він запо­чаткував педагогічні ідеї, які значно вплинули на формування педагогічної думки в Україні.

Перш за все просвітитель обстоював право свого поневолено­го народу на рідну школу, яка є засобом поліпшення життя на­роду, його пробудження й усвідомлення свого рабського стану. Народна школа, на думку Т. Г. Шевченка, має бути доступною для всіх дітей. У ній діти мають одержувати міцні й глибокі знання, всебічно розвиватися. Рідна школа має задовольняти по­треби свого народу і діяти на засадах народності.

Велику роль у народній школі поет надає особі вчителя, спра­ву якого вважає найвищою мірою благородною і серйозною. На­родний учитель самовіддано служить людям, своїй батьківщині. Саме таким педагогом був для Шевченка І.П. Котляревський, змальований ним у повісті «Близнецы». На противагу йому поет у ряді своїх творів описує бездарних і обмежених учителів, які своєю нікчемністю не могли сприяти розвитку учнів. Частина з них були садистами, знущалися над дітьми. Так, дяк Совгиря «бьет, бывало, а самому лежать велит, да не кричать, а не борзяся й явственно читать пятую заповедь. Настоящий спартанец» .

Народний вчитель має бути доброю, високоморальною люди­ною, носієм духовності свого народу.

Т.Г. Шевченко розвінчує політику царизму, який дбав не про освіту, а про затемнення народу. Робилося це тим, що шкіл було дуже мало, більша частина дітей не охоплювалася навчанням. А ті діти, яким випала доля навчатися, набували примітивних знань, бо вчилися здебільшого у церковно-приходських школах мало­грамотними дячками.

Засуджує поет й освіту дворянської молоді. В інститутах шляхетних дівчат, кадетських корпусах у дітей вбивалися їхні задатки, кращі людські якості, одержані від природи та батьків. Освіта в них була збідненою, основна увага приділялася вироб­ленню дворянських манер та моралі. У своєму знаменитому «Щоденнику» поет записав свої враження, які виніс від відвідання Нижньоновгородського інституту шляхетних дівчат. Він обу­рюється низьким рівнем естетичної культури в навчальному закладі, а з приводу безграмотності кращого випускника кадет­ського корпусу 22 жовтня 1857 р. залишив такий запис: «Что же посредственньїе й худшие воспитанники, если лучший из них безграмотний й вдобавок пьяница? Проклятие вам, человекоубий-цьі - кадетские корпуса!» .

Народність поет розумів як засіб патріотичного виховання, прищеплення їй святого почуття любові до рідного краю, до зне­доленого українського народу. Досягається це шляхом вивчен­ня історії своєї батьківщини, безпосереднім життям з народом, боротьбою за його щастя.

Т. Шевченко засуджує українське панство та інтелігенцію, які зрадили свій народ, плазували перед царатом, аби здобути нові привілеї, і ще нещадніше пригноблювати своїх «братів незрящих гречкосіїв». Появі та зростанню таких «земляків» сприяла колонізаторська політика царату в Україні, серцевиною якої була денаціоналізація української школи, русифікація населення. Поет картає інтелігенцію за прояви національного нігілізму, що при­звело її до повного душевного спустошення, спідлення.

Засуджуючи колоніальну політику в галузі освіти в Україні, Т. Шевченко закликав не до відрубності вітчизняної інколи, а обстоював всебічну широку освіту української молоді.

Не дуріте самі себе, Думайте, читайте,.

І чужому научайтесь,.

І свого не цурайтесь.

У повчальному посланні «І мертвим, і живим…» Т. Шевченко звертається до земляків-інтелігентів, аби останні схаменулися і обстоювали народні права, служили трудовому люду. Він засте­рігає, що тих, хто зрікся свого народу, його історії, культури, мови, чекає зневага і осуд. Бо хто матір забуває,.

Того Бог карає,.

Того діти цураються, В хату не пускають, Чужі люди проганяють.

Поет показує, що шлях до національного відродження проля­гає через усвідомлення своєї історії, національної гідності.

Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу.

Та читайте Од слова до слова.

Не минайте ані титли Ніже тії коми, Все розберіть… та й спитайте Тоді себе: що ми?

Чиї сини? Яких батьків?

Ким? За що закуті?

Ця порада Т. Г. Шевченка як ніколи актуальна й у наші дні, коли відбувається процес духовного відродження та відновлен­ня суверенної України.

Визначальну роль у вихованні патріотизму, любові до рідного народу, формування самосвідомості, на думку Т. Шевченка, має рідна мова. Вона є невмирущим виразником народних ідеалів, духовного збагачення.

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б'ється, ожива, Як їх почує…

Ставши охоронцем рідної мови, Т. Г. Шевченко закликав зро­зуміти, пізнати таїни рідної мови, бо людина без любові до мате­ринської мови не може бути вірною ні своєму народові, ні державі.

Поруч з правдивою історією свого народу, рідною мовою, які мають займати провідне місце в рідній школі, поет високо цінить народну пісню. На народній пісні зріс геній Т. Г. Шевченка. Пісня для нього була невмирущим джерелом духовності народу, його історією, долею. У поетичній формі він відізвався про неї:

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине…

От де люди, наша слава, Слава України.

Без золота, без каміню, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як Господа слово.

Велику роль у вихованні дітей Т. Г. Шевченко надавав ма­тері. Поет глибоко знав, як із благоговінням оспівана у фольк­лорі жінка-мати («Па сонці тепло, а біля матері добре», «Нема у світі цвіту яскравішого над маківочки, нема і роду ріднішого над матіночки», «Немає у світі такого краму, щоб купити маму» тощо). У поемі «Наймичка» Т. Г. Шевченко виявив себе співцем материнства, зворушливо розкривав силу материнської любові:

Дитя моє!

…Із самого неба Долю виплачу сльозами.

І пошлю до тебе.

Змальовуючи страждання матері-наймички, поет захоплюється святими материнськими почуттями, її подвижницькою працею і відданістю дітям, чим започаткував в українській педагогіці культ жінки-матері. У пізніших поезіях цю ідею він висловив так:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,.

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим…

… І перед нею помолюся, мов перед образом святим…

Поета турбував стан жіночої освіти, коли більшість дівчат із селянських родин взагалі не вчилися, а дівчат-дворянок у привілейованих закладах вчили тільки світських манер, не розвивали їхній розум, духовність. Т. Г. Шевченко як гуманіст обстоює рівність хлопців і дівчат у навчанні, стоїть за надання жінці повноцінної освіти.

Високу оцінку надає поет родинному вихованню. У трудовій сім'ї, на його думку, діти зростають працьовитими, духовно бага­тими. Сім'ї мають створюватися на підставі любові, спільна пра­ця є основою життя дорослих і дітей. Тому поет вчить молодь, особливо дівчат, обачливості у коханні, застерігає від спокус, зра­ди. Йому болить доля матерів-одиначок, дітей-безбатченків («Кате­рина», «Наймичка»). Твори Т. Г. Шевченка з цього циклу — це стогін народу над сплюндрованою долею, ствердження краси і величі українців засобами викриття їх катів різних мастей…

Захоплюючись вихованням дітей у селянських сім'ях, поет засуджує його у дворянських родинах («Прогулка с удовольствием й не без морали», «Близнецы» та інші твори). У них часто матері відмовляються від згодування своїх дітей, а робить це наймана жінка:

І не знають, як ті діти У них виростають, Бо матері там немає,.

А мамку наймають.

Ці жінки не виконують материнських обов’язків і в наступні роки повністю усуваються від виховання своїх дітей:

" Зачем они детей родят, зти амфибии, зти бездушньїе автоматы? С какой целью они выходят замуж, зти мертвые красавицы? Чтобы сделать карьеру, как выражается моя кузинаа дети — зто уже необходимое следствие карьеры, й ничего больше. Бедные бездушные матери! Вы свой долг, свою священную обязанность передаєте наемнице гувернантке й, еще хуже, деревенской неграмотной бабе. Й диво ли после зтого, что порода хорошеньких кукол у нас не переводится? Да й будет ли когда-нибудь конец зтой породе? Едва ли, — она страшно живуча на нашей тучной заматерелой почве" .

В останні роки свого життя Т. Шевченко намагався бути ко­рисним рідній школі. Він радісно зустрів звістку про відкриття в Україні недільних шкіл і для них написав «Букварь южнорусскій» (СПб., 1861), який посідав одне з провідних місць в історії освіти і культури України.

" Буквар южнорусскій" має такі розділи: азбука, склади, циф­ри, лічба, текстовий матеріал, на якому вчаться читати. Його спра­ведливо можна вважати новаторським, бо він значно відрізняється від букварів того часу (Шейковського, Гаццука, Золотова), що на­цілювали дітей на вивчення незрозумілих складів, назв, букв, і заохочує учнів до свідомого читання, осмислення прочитаного. Буквар містив фольклорні твори: приказки та прислів'я, народні думи, на яких Т. Г. Шевченко прагнув формувати юні душі май­бутніх освічених співвітчизників.

Велика виховна сила Шевченкових творів є невичерпним джерелом у вихованні нових національне свідомих поколінь української молоді.