Загальні методи виховання

Контрольна робота Загальні методи виховання План.

1. 1.Поняття методу та прийому виховання.

2. 2.Характеристика основних груп методів виховання.

3. 3.Методи формування суспільної поведінки.

4. 4.Методи стимулювання діяльності та поведінки.

Поняття методу та прийому виховання Виховання як цілеспрямований процес формування осо­бистості здійснюється за допомогою методів виховання.

Методи виховання — способи взаємопов'язаної діяльності вихо­вателів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки.

Виховна ефективність методів підвищується, якщо під час застосування методу використовують педагогічні при­йоми.

Прийом виховання — частина, елемент методу виховання, необ­хідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації.

Окрім методів і прийомів, у виховній роботі використо­вують засоби виховання.

Засоби виховання — вид суспільної діяльності, який може впли­вати на особистість у певному напрямі.

До засобів виховання відносять працю, мистецтво, за­соби масової інформації, шкільний режим та ін.

Методи виховання поділяють на загальні (їх застосо­вують в усіх напрямах виховання) і часткові (використо­вуються переважно в одному з них — правовому, еконо­мічному чи фізичному).

Класифікація методів виховання випливає з логіки ці;

лісного педагогічного процесу, необхідності безпосередньої організації всіх видів діяльності дітей, їх взаємин з педа­гогами і між собою, стимулювання самодіяльності та са­моосвіти. Щодо функціональної залежності розрізняють такі групи методів виховання: методи формування свідо­мостіметоди формування суспільної поведінкиметоди стимулювання діяльності та поведінкиметоди контролю й аналізу рівня вихованості.

Методи виховання завжди діють у певній системі, ко­жен є структурним елементом цієї системи і у взаємо­зв'язку з іншими забезпечує ефективність виховного про­цесу, їх використовують у тісному взаємозв'язку і взаємо­залежності. А. Макаренко зауважував, що кожний вихов­ний засіб слід розглядати як частину виховної системи. Методи виховання змінюються, вдосконалюються із змі­ною мети виховання, умов, у яких воно здійснюється, віку дитини та ступеня її вихованості.

Вибір методу та ефективне його використання зале­жать від:

— вікових особливостей школярів та їх життєвого дос­віду. Так, у виховній роботі з молодшими учнями відда­ють перевагу привчанню і вправам, перед переконуванням. Диспут і лекцію доцільно використовувати у виховній ро­боті зі старшокласниками;

— рівня розвитку дитячого колективу. У несформованому колективі педагог використовує метод вимог у кате­горичній безпосередній формі, у згуртованому — можна вдатися до таких методів, як громадська думка, прийом паралельної дії;

— індивідуальних особливостей школярів. На ці особ­ливості слід зважати не лише в індивідуальній виховній роботі, а й під час групових і фронтальних виховних за­ходів. Підібраний метод виховання повинен передбачати індивідуальні корективи;

— поєднання методів формування свідомості та пове­дінки. Підбираючи методи виховання, слід розумно поєд­нувати методи формування свідомості й методи формуван­ня суспільної поведінки з урахуванням принципу вихован­ня єдності свідомості та поведінки;

— ефективності методів виховання, яке забезпечуєть­ся за умови, що вчитель спирається у їх використанні на психологію школяра. Учень реагує на виховний вплив по­зитивно, негативно або нейтрально. Це потребує від педа­гога вміння «вловити» реакцію вихованця і відповідно скоригувати його сприймання.

Характеристика основних груп методів виховання Методи формування свідомості.

Ця група методів виховання охоплює методи різнобіч­ного впливу на свідомість, почуття і волю учнів з метою формування у них поглядів і переконань. До неї нале­жать: а) словесні методи (роз'яснення, бесіда, лекція, дис­пут) — б) метод прикладу, їх ще називають методами пере­конування, оскільки за їх допомогою не лише розвивають і доводять до свідомості учнів сутність норм поведінки, а й долають помилкові погляди й переконання, негативні прояви поведінки.

Роз’яснення. За його допомогою вихователі впливають на свідомість учнів, прищеплюють їм моральні норми і правила поведінки. Особливо ефективне під час засвоєння правил поведінки, режимних вимог школи, правових норм. Такі роз’яснення підсилюють показом, наочним де­монструванням. Метод роз’яснення часто використовують як прийом виховання під час бесіди, лекції, диспуту.

Бесіда (фронтальна або індивідуальна) — поширений метод виховання. Щоб фронтальна бесіда дала позитивний результат, педагог повинен: обґрунтувати тему як життє­во важливу, а не надуману, формулювати запитання та­ким чином, щоб вони спонукали до розмови, спрямовува­ти розмову в конструктивне русло. Учнів слід залучати до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя і формувати у них на цій основі ставлення до навколишньої дійсності, до своїх громадських і моральних обов’язків.

Найскладнішою для вчителя є індивідуальна бесіда, яку проводять за заздалегідь наміченим планом у спокій­ній обстановці. Важливо, щоб психічний стан учня спону­кав його до відвертості. В індивідуальній бесіді учень має не лише усвідомлювати зміст моральних сентенцій, які доводять до його свідомості, а й переживати його. З цією метою використовують переконливі приклади. Водночас вихованець повинен відчути, що педагог прагне допомог­ти йому. Якщо йдеться про порушення правил поведінки, бесіду не можна починати з докорів і винесення рішення про покарання. Спершу з’ясовують причини і мотиви по­рушення, відтак визначають міру педагогічного впливу.

Молоді педагоги нерідко зводять індивідуальну бесіду до розвінчуваня вчинків учнів. Проте досвід переконує, що бесіда корисніша, коли її починають з аргументованого розкриття правильного розуміння суті вчинку, дії, явища і на цьому тлі показують недостойність скоєного учнем вчинку.

Лекція відкриває для учня можливості живого спілку­вання з людиною, ґрунтовно обізнаною з певними питан­нями, проблемами, готовою відповісти на запитання, що можуть його цікавити. Успіх лекції передусім залежить від особистих якостей лектора, який повинен мати належ­ну теоретичну підготовку, добре знати матеріал, володіти прийомами донесення його до слухачів.

Лекції читають головним чином у старших класах, зрідка — в середніх. Готуючись до них, важливо продума­ти побудову, переконливість доказів і аргументів, власну оцінку подій, фактів, явищ, прийоми зосередження ува­ги учнів. Лекція може мати епізодичний характер, нале­жати до певного тематичного циклу або кінолекторію. Епі­зодична лекція дає уявлення про одне питання чи пробле­му і повинна бути позначена науковістю, повнотою, точ­ністю викладу, доступністю термінології, насиченістю новою інформацією, емоційністю тощо.

Цикл лекцій — низка лекцій, присвячених одній про­блемі. Його обсяг залежить від характеру проблеми, скла­ду слухачів, конкретних умов і можливостей. Важливим є наповнення лекцій цікавим змістом, висвітлення най­істотніших і найактуальніших для учнів моментів. При­міром, старшокласникам можна запропонувати цикл лек­цій з трудового законодавства, до якого можуть увійти та­кі теми: «Конституція України про право громадян на пра­цю», «Трудові права і обов’язки працюючої молоді», «Особливості трудової діяльності неповнолітніх», «Пільги працівникам, які навчаються без відриву від виробництва» та ін.

Певний інтерес в учнів викликають кінолектори — на моральну, правову, антиалкогольну., естетичну та іншу те­матику, їх ефективність зумовлена тим, що пізнавальне значення лекції зростає, коли вона доповнена фактами конкретної діяльності, відображеної в науково-популярно­му чи художньому фільмі.

Диспут — ефективний у вихованні передусім старшо­класників. Як метод формування свідомості особистості він передбачає вільний, жвавий обмін думками, колектив­не обговорення питань, що хвилюють учнів. Під час дис­путу учні обстоюють власну позицію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів, розкрива­ються їх ерудиція, культура, темперамент, розвивається логічне мислення, вміння аналізувати, узагальнювати, ро­бити висновки. Тематику диспутів підбирають з таким розрахунком, щоб спонукати учнів до роздумів про мету життя, справжнє щастя, обов’язок людини перед суспільством.

Методи формування суспільної поведінки

Друга група методів виховання передбачає організацію діяльності та формування досвіду суспільної поведінки. До неї належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправлення, привчання, доручення, створення вихову­ючих ситуацій.

Педагогічна вимога — це педагогічний вплив на свідо­мість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування його негативних дій і вчинків. А. Макаренко вважав, що без щирої, переконливої, гарячої й рішучої вимоги не можна починати виховання колективу.

Вимога впливає не лише на свідомість учнів, а й активі­зує їхні вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттє­ву сфери діяльності в позитивному напрямі, сприяючи ви­робленню позитивних навичок і звичок поведінки. Вимога до учнів повинна бути доцільною, зрозумілою і посильною. Висувають вимогу, коли свідомість учня підготовлена до її сприйняття. З цією метою йому роз’яснюють сутність вимо­ги, переконують в необхідності її виконання, в користі від її виконання. Крім того, домагаються позитивної реакції ко­лективу на поставлену вимогу, щоб бути впевненим, що він підтримає педагога, вплине на учня, коли той з певних при­чин відмовиться виконувати вимогу.

На початку роботи педагога з дитячим колективом, ко­ли вихованці ще до нього не звикли і стимульована вимо­гою діяльність невідома їм, найефективнішою є пряма ви­мога. Вона має бути чітко сформульована і висловлена спокійним, упевненим тоном, який не викликає запере­чень (наприклад: «Петренко і Василенко сьогодні приби­рають клас»). Характерні ознаки цієї форми вимоги — по­зитивність (ідеться про те, що повинні робити учні, а не про те, чого не слід робити) та інструктивність (розкрива­ються не лише мета діяльності, а й спосіб її виконання).

З розвитком учнівського колективу, стосунків дітей і педагога, а також з появою у вихованців негативного чи по­зитивного ставлення до організованої педагогом діяльності використовують різні форми опосередкованої вимоги.

Громадська думка — за своєю сутністю цей метод є ко­лективною вимогою. Адже, обговорюючи вчинок учня, ко­лектив прагне, щоб той усвідомив свою провину. Обгово­рювати чи критикувати треба не особистість вихованця, а вчинок, його шкідливість для колективу, суспільства й са­мого порушника. Розмова має бути такою, щоб учень сам назвав причину свого вчинку. Під час обговорення обов’язково визначають шляхи подолання недоліків. За допомогою громадської думки учня легше переконати в хибності його поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді. Учень бачить, як реагують одно­класники на поради педагога і членів колективу, пересвід­чується, що його погляди ніхто не підтримує, і починає прислухатися до порад вихователя.

Привчання як метод виховання ґрунтується на вимо­зі до учня виконати певні дії. Вирішальним чинником у привчанні є режим життя та діяльності школяра. Його ви­ховна функція полягає в тому, що режим забезпечує по­стійність, неперервність зусиль, заощаджує енергію люди­ни, привчає вчасно виконувати будь-яку роботу, до систе­матичного, неухильного дотримання встановлених вимог. А. Макаренко вважав, що шкільний режим виконує свою корисну функцію лише за умови, що він точний, педаго­гічне доцільний, загальний і визначений.

Метод привчання відіграє особливу роль у вихованні.

Доручення як метод виховання також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках. З цією ме­тою педагог, учнівське самоврядування чи учнівський ко­лектив дають йому конкретне завдання, виконання якого потребує певних дій або вчинків. Застосовуючи цей ме­тод, враховують індивідуальні особливості учнів. Дору­чення підбирають з таким розрахунком, щоб його вико­нання сприяло розвиткові необхідних вихованцеві якос­тей. Наприклад, неорганізованим учням корисно доручи­ти провести захід, у підготовці до якого треба виявити самостійність, ініціативу, зібраність. Отримавши дору­чення, учень повинен усвідомити його важливість і зна­чення для колективу й для себе. Доручення має бути по­сильним для учня. Нескладне завдання виховує впевне­ність у власних силах, непосильне — підриває віру в свої можливості. Педагог повинен не лише дати доручення, а й навчити учня виконувати його, допомогти йому дове­сти справу до кінця.

Створення виховуючих ситуацій — важливий чинник формування суспільної поведінки. Кожна з таких ситуацій передбачає визначення педагогом умов, необхідних для здійснення запланованого, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації, виникнення в учнів нових по­чуттів, зумовлених новою педагогічною ситуацією, які стають підґрунтям нових думок, мотивів поведінки і подолан­ня недоліків.

Методи стимулювання діяльності та поведінки

Третя група методів виконує функції регулювання, ко­ригування і стимулювання поведінки й діяльності вихован­ців. До неї належать змагання, заохочення і покарання.

Змагання ґрунтується на природній схильності дітей до здорового суперництва і самоутвердження в колективі. Його виховна сила виявляється лише за умови, що воно стає дієвою формою самодіяльності учнівського колективу.

Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з ме­тою спонукання вихованців до повторення. Його мета — спрямування поведінки учня в потрібне русло, зміцнення в ньому впевненості у власних силах і, отже, посилення прагнення до позитивних вчинків, певних успіхів. У школі застосовують такі види заохочення: подяка директора (за наказом), вміщення фото на дошку відмінників навчання, нагородження грамотою, цінним подарунком, золотою чи срібною медаллю після закінчення школи.

Покарання — несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в май­бутньому.

Покарання сприяє формуванню вміння переборювати в собі шкідливі потяги і звички, викорінювати негативні вчинки, привчає до дисципліни і порядку. Як і заохочен­ня, його слід використовувати тільки як виховний засіб.

Методи контролю та аналізу ефективності виховання

До четвертої групи методів виховання відносять педа­гогічне спостереження, бесіду, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів суспільне корисної роботи, виконання доручень, створення ситуацій для вивчення поведінки уч­нів. У практичній діяльності вчителя важливо вміти ви­користовувати їх під час вивчення окремого учня та уч­нівського колективу, яке здійснюється за орієнтовними програмами.

За час навчання учень може побувати в різних класах та школах, однак процес його вивчення повинен тривати всюди. Кожний новий вихователь перш ніж почати вив­чення і виховання нового учня, має встановити, що вже було зроблено до нього, щоб продовжити розпочате.

Використана література.

1. 1.Коротов В. М. «Педагогіка» .

2. 2.Натаизов Є.Ш. «Прийоми педагогіки» .

3. 3.Підласий І.П. «Педагогіка» .

4. 4.Стельмахович М. Г. «Педагогіка» .

5. 5.Фібула М.М. «Педагогіка» посібник.