Вчені та їх внесок в розвиток науки

Становлення національної географії як науки відбулося в кінці XIX — на початку XX ст. у період значного національного піднесення. Зумовлене воно діяльністю Наукового Товариства ім. Шевченка і зв’язане з творчістю С. Рудницького та П. Тутковського, яких і вважають засновниками української географії.

В цей же період набули поширення і економіко-географічні дослідження.

Міцно увійшов у постійний науковий обіг і сам термін «економічна географія». Визначилися напрями економіко-географічних досліджень: 1) комерційно-географічний; 2) етногеографічний; 3) антропогеографічний; 4) галузево-статистичний та 5) районний. Все це зумовило виділення четвертого етапу розвитку науки — економіко-географічного. Це був етап появи і розвитку великої кількості різноманітних теоретичних концепцій економічної географії, творчого наукового пошуку. Тому він став визначальним у формуванні нашої науки.

Особливо важлива роль у становленні економічної географії України як науки і навчальної дисципліни належить академіку К. Г. Воблому, підручник якого «Экономическая география Украины» (1919 р.) був першою повною економгеографією України і витримав 6 видань. В ньому Костянтин Григорович вперше в Україні зробив спробу визначити предмет економічної географії. Він вказував, що «економічна географія вивчає стан окремих галузей господарського життя народу — сільського господарства, гірничозаводської та обробної промисловості, торгівлі, шляхів сполучення і засобів зв’язку в їх географічному поширенні» [1, 3].

Крім того, К. Г. Воблий запропонував цілком струнку структуру економічної географії та сформулював її завдання. Вона, на його думку, повинна «описувати господарську діяльність українського народу з погляду її географічних умов» [1, 4].

Таким чином, теоретико-методологічний доробок академіка К. Г. Воблого заклав підвалини формування власне вітчизняної економічної географії, а сам вчений справедливо вважається фундатором української економічної і соціальної географії. Він же був її лідером впродовж першої половини XX ст.

Сучасник К. Воблого Валентин Садовський в праці «Нарис економічної географії України» (1919 р.) відзначив походження економічної географії від наук економічних, зокрема від політичної економії. На його думку, економічна географія «вивчає стан господарства в теперішній час; вона намагається дати уявлення про стан усіх галузей народного господарства, змалювати картину того, що уявляє господарське життя сучасного громадянства». Під об'єктом дослідження економічної географії вчений розумів світове господарство, яке, на його думку, є результатом розвитку національних господарських організмів: «Господарське життя зв’язало всі народи, всі держави в єдиний організм і утворило вперше в людській історії світове господарство» [7, 4].

Головною лінією у визначеннях предметної сутності економічної географії представниками традиційної школи проходить думка про те, що економічна географія є наукою про стан окремих галузей господарств. Об'єктом її вивчення вони вважали не саму територію, а господарську діяльність людини, різноманітні види господарства на цій території, але не в цілому, а за окремими галузями.

В методологічному відношенні представники традиційної школи в економічній географії стояли на метафізичних позиціях. В їх працях простежується тенденція до створення однозначної статичної картини світу, намагання абсолютизувати та ізолювати розгляд тих чи інших моментів або фрагментів буття. Цей напрям мав й інші негативні риси, одначе без нього не було б основи для кроку вперед. Його автори нагромаджували інформацію, необхідну для подальшого розвитку нашої науки. Дуже важливим з точки зору теоретико-методологічного становлення економічної географії було широке застосування в працях її представників цілого ряду статистико-математичних методів дослідження.

Другою вихідною базою теоретико-методологічних досліджень у вітчизняній економічній географії були загально-географічні ідеї, представлені двома напрямами — антропогеографічним та районним. Спільним для цих напрямів є те, що їх автори вважали економічну географію географічною дисципліною.

Істотне методологічне значення мала і розроблена С. Рудницьким структура географічної науки, яку він поділяє на дві взаємопов'язані великі групи дисциплін — загальну та спеціальну. Антропогеографію він відносив до першої групи поряд з математичною, фізичною та біологічною географією. В свою чергу, в структурі антропогеографії вчений виділив географію людини, географію культури, політичну географію та економічну географію. Якщо взяти до уваги ще й розробку С. Рудницьким теоретичних основ військової географії (1914 р.), то запропоновану ним структуру антропогеографії можна вважати фундаментальною у відношенні до сучасної суспільної географії.

Після 1918 р. економічна географія в Україні розвивалася у тісному зв’язку з усією радянською економгеографічною наукою. На початку 1920;х років у ній з’явилися нові ідеї, які вилилися у зародження районного напряму економічної географії. Його започаткував російський економіко-географ М. М. Баранський.

Активно включилися в розробку цього напряму й українські вчені І.Зільберман, В. Садовський, А. Синявський, П. Фомін та ін. В своїх оригінальних посібниках вони сформулювали теоретико-методологічні основи та зробили перші спроби економічного районування України. Так, визначальним принципом економічного районування за П.І. Фоміним є економічний принцип. У певній мірі вченим були закладені основи принципу перспективності.

В.Садовський, розглядаючи світове господарство як об'єкт дослідження економічної географії, також обґрунтовує категорію економічного району:" Під економічним районом слід розуміти певну відмежовану територію, на якій господарське життя в цілому, чи певна група господарських явищ зв’язана певною закономірністю" [10, 53]. В. Садовський підійшов до розуміння економічного району як територіального комплексу (системи). Він запропонував свою класифікацію економічних свою класифікацію економічних районів: природно-історичні, економічні та мішані. Вчений поділяв економічні райони на інтегральні та спеціальні.

Основними завданнями вивчення економічних районів, за В. Садовським, є:

• 1) фіксування і опис конкретних фактів господарського життя в їх географічному поширенні;
• 2) конструювання поняття світового господарства як єдиного цілого;
• 3) встановлення взаємовідносин між господарськими єдностями — економічними районами як складовими частинами єдиного цілого — національного комплексу та їх опис [10, 53].

Великого значення В. Садовський надавав ролі історичного чинника в розміщенні виробництва. «Факторами історичного порядку, — писав він, — в значній мірі визначаються такі важливі моменти в господарському житті, як, наприклад, розподіл земельної власності і форми землеволодіння, розміри нагромадження капіталів, господарські навики, господарська психологія сучасних поколінь, активних учасників теперішнього господарського життя, в певній своїй частині зв’язані з традицією, утвореною на протязі історії» [10, 54].

Отже, визначальними принципами економічного районування, за В. Садовським, були природно-географічний та етноісторико-географічний.

I.I. Зільберман на основі аналізу чинності основних законів розміщення промисловості виділив в Україні 7 промислових районів. Вчений відзначив неоднакову участь окремих районів у розвитку української промисловості та їх різноманітну спеціалізацію. Таким чином, 1920;і роки характеризуються інтенсивним розвитком економіко-географічного знання, пов’язаним з існуванням декількох напрямів дослідження нашої науки, частковим їх переплетенням та доповненням один одного. Існували різні погляди щодо місця економічної географії в системі наук. П.І. Фомін, наприклад, вважав її суто економічною наукою, I.I.Зільберман, Л. Д. Синицький — географічною, а більшість українських економіко-географів вважали її наукою синтетичною (проміжною) між географічною та економічною науками. Це дозволяло виокремити її в самостійну науку.

Так, наприклад, Ф.Т. Матвієнко-Гарнага вважає, що економічна географія «…не належить ні до наук географічних, ні до соціальних. Суть її у вивченні господарських, або виробничих факторів у широкому розумінні цього слова (природні та соціальні фактори), у дослідженні їх взаємних зв’язків та впливу на господарство» [3, 25].

На думку О. Сухова економічна географія «цілком відповідно до своєї назви є дисципліна, що знаходиться на межі між економічними та географічними науками. Разом із економічними науками вона вивчає господарство: природне, районне тощо. Разом із географічними вона аналізує географічне розміщення в просторі тих явищ, що вивчає» [9, 6].

Підсумовуючи розгляд основних складових економгеографії, проф. А. С. Синявський вперше розмежував об'єкт та предмет її вивчення. Об'єктом дослідження економічної географії вчений визначив «ціле народне господарство (країни), з’ясування його місця в світовому господарстві й виявлення дальшого розвитку «[8, 263]. Предметом вивчення економгеографії, на думку вченого, є «вивчення господарської діяльності, продуктивних сил тієї чи іншої території, з погляду суспільно-географічного розподілу праці, а також природних і соціальних передумов такого розподілу» [8, 260].

Завданням економічної географії є, на думку А. Синявського, виявлення сучасного економічного стану з метою удосконалення господарської організації. Вчений відзначив, що на структуру економгеографії впливали і будуть впливати три основні елементи: походження від географії, зв’язок з економічною теорією та вимоги сучасності. Він виділив основні етапи розвитку нашої науки: статистика — комерційна географія — загальна економгеографія — світове господарство.

Визначаючи місце економічної географії в системі наук, A.C.Синявський зауважив, що вона є «…самостійною наукою зі своїм окремим змістом, методологією, методикою і завданнями, яка використовує свою географічну базу, економічний матеріал і відповідні методи дослідження «[6, 55].

Основними методами дослідження, якими користувалися тоді вітчизняні економіко-географи, були: метод польових досліджень і спостережень, порівняльно-геграфічний, історичний, статистико-математичний, метод аналізу та метод районування.

Термінологічна робота, як відзначив проф. O.I. Шаблій, в українській географії не була поставлена на широку наукову базу, хоч спроби в цьому напрямі робилися неодноразово (Г. Колодій, О. Купчинський, П. Тутковський, С. Рудницький).

Таким чином, районний теоретико-методологічний напрям в економічній географії з другої половини 1930;х і до початку 1990;х років був визначальним. Його прихильниками в 1940;і роки були О. М. Смирнов, О. Т. Ващенко, О.Т.Діброва, І.Ф.Мукомель, К.П.Пяртлі, Ф.Н.Трипілець, В. Д. Поданчук та ін. Так, наприклад, О. М. Смирнов розробив в його межах теоретичну систему географічних знань, тобто систему понять, категорій і законів, які відбивають у своїй структурі сутність предмету дослідження в цілому, його цілісну структуру. Він вперше в Україні запровадив у науковий обіг і обґрунтував такі поняття, як геосистема, геоструктура, географічний простір.

Пізніше цей напрямок був розвинений працях М. М. Паламарчука, Л. М. Корецького, I.A.Кугукала та ін. Після К. Г. Воблого у 1950;60-х роках лідером української економічної географії був О.Т.Діброва, а 1960;80-их роках М. М. Паламарчук. Економіко-географічні дослідження в Україні весь час тематично і територіально розширювались. Економічна географія у 1970;80-і роки за своїм змістом переросла в економічну і соціальну, а в 1990;х роках трансформувалась у суспільну географію.

Детальний аналіз розвитку української економічної географії в другій половині XX ст. зроблено в працях Г. В. Балабанова, І.О. Горленко, М.Д. Пістуна, О. Т. Ващенка, Я.І.Жупанського, О.І.Шаблія та інших вчених.

ВИСНОВКИ Економічна географія — розділ соціально-економічної географії, наука про територіальну організацію суспільного виробництва, вивчає закономірності, принципи та фактори формування територіальної структури господарства різних країн і регіонів. Приділяє увагу питанню територіальних зв’язків об'єктів виробництва. Поділяється на загальну економічну географію, галузеву (географія промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі тощо), регіональну економічну географію і географію світового господарства.

ЕГУ є компонентною науковою дисципліною соціально-економічної географії. Крім того, ЕГУ має тісні міжпредметні зв’язки з регіональною економікою (предмет якої вважається економіка районів, розміщення продуктивних сил, територіальний поділ праці), розміщенням продуктивних сил (розміщення населення і трудових ресурсів; природних ресурсів, розміщення виробництва і сфери обслуговування).

Розвиток економічної географії в Україні відбувався паралельно із загальносвітовим розвитком цієї науки і визначався певними етапами, які досить повно висвітлені професором М.Д. Пістуном, доцільно виділити наступні етапи: 1) стихійно-описовий етап (від античних часів і до кінця XV ст.); 2) цілеспрямовано-описовий етап (XVI — XVII ст.); 3) господарсько-статистичний етап (XVIII — кінець XIX ст.); 4) економіко-географічний етап (кінець XIX ст. — 60-і роки XX ст.); 5) етап економічної і соціальної географії (70−80-і pp. XX ст.); 6) суспільно-географічний етап (90-і роки).

економічний географія територіальний наука.