Національний компонент в освітньо-виховних системах навчальних установ

Аналіз сутності і компоненти поняття «освітньо-виховна система»

Закономірності і етапи розвитку Національна ідея України закладена в будівництві вільного та процвітаючого суспільства, міцної держави. Наука доводить, що справжня навчально-виховна робота з дітьми та молоддю повинна бути глибоко національна за сутністю, змістом, характером. І центральне місце у цьому відіграють освітньо-виховні системи навчальних установ. Зміст освіти педагогічних закладів має використовувати національний компонент, що наповнить його культурно-історичним надбанням рідного народу, допоможе сформувати громадянина, здатного до свідомого суспільного вибору. Цій проблемі присвятили наукові праці вітчизняні та зарубіжні вчені (І.Д. Бех, С.І. Гончаренко, І.А. Зязюн, В.І. Лозова, Г.І. Сорока, М. Г. Стельмахович, О. В. Сухомлинська, Є.Н. Баришникова, В. А. Караковський, Л.І. Новикова, А. В. Хуторской, І.С. Якиманська та інші). У науковій літературі існує велика кількість підходів, концепцій, щодо самого поняття «освітньо-виховна система». Так, петербурзькі дослідники І.А. Колесникова, Є.Н. Баришникова та інші вважають, що освітньо-виховні системи відбивають специфічний спосіб організації навчально-виховного процесу на рівні конкретної установи, організації і тим самим підкреслюють значущість організаційно-процесуальної сторони навчально-виховної діяльності [1]. Л.І. Новикова висловлює міркування, що освітньо-виховна система є цілісним організмом, що виникає у процесі взаємодії основних компонентів навчання і виховання (цілі, суб'єкти, їхня діяльність, спілкування, відносини, матеріальна база) і має такі інтегративні характеристики, як спосіб життя колективу, його психологічний клімат [1]. На думку В.І. Лозової, Г.І. Сороки та інших, освітньо-виховна система — це упорядкована цілісна сукупність компонентів, які сприяють розвитку особистості [2]. Освітньо-виховна система має певні характерні риси, внутрішню будову, зв’язки з навколишнім середовищем, етапи розвитку і розв’язує наступні педагогічні завдання: — формує в молоді цілісну систему наукових знань про природу, суспільство, людину; - навчає оволодівати прийомами і способами основних видів людської діяльності; - розвиває креативні здібності особистості, її нахили та таланти, прагнення і здатність до самореалізації, самопізнання; - формує ціннісні відносини до різних сторін навколишньої дійсності і до самих себе; - створює в освітній установі колектив, сприятливе середовище для розвитку та життєдіяльності особистості. Робота освітньо-виховної системи дотримується певних принципів, а саме: цілеспрямованості, цілісності, відкритості, саморозвитку. Щодо внутрішньої будови будь-якої освітньо-виховної системи, то вчені висловлюють різні точки зору про склад її компонентів. Це пояснюється складністю і поліструктурністю системного утворення, а також існуючим розходженням думок дослідників про те, які елементи слід уважати найбільш важливими. Л.І. Новикова, І.С. Якиманська, А. В. Хуторской та інші відносять до числа таких елементів: — цілі, виражені у вихідній концепції; - діяльність, що забезпечує досягнення цільових орієнтирів; - суб'єкт діяльності; - відношення, що інтегрують суб'єкт у деяку спільність; - середовище системи, освоєне суб'єктом; - управління, що забезпечує інтеграцію у цілісну систему і розвиток цієї системи [1: 3]. Є.Н. Степанов до складу основних компонентів уводить: індивідно-груповий, ціннісно-орієнтаційний, функціонально-діяльнісний, комунікативний, діагностико-результативний [2]. І.А. Колесникова, Є.Н. Баришников виділяють лише три компоненти: — ціннісно-смислове ядро (мета, принципи, зміст життєдіяльності, методика діагностики); - просторово-тимчасову структуру (індивідуальні, групові, колективні, фронтальні форми різних видів діяльності); - координаційно-педагогічний компонент (педагогічні технології, які застосовуються в навчально-виховному процесі) [2].

Для кожного етапу характерні специфічні задачі, види діяльності, організаційні форми, системоутворюючі зв’язки. Значний внесок у вивчення процесу розвитку навчально-виховної системи зробили В. А. Караковський і М.М. Сидорків. Вони встановили наступні закономірності освітньо-виховних систем: — перевага внутрішньої детермінації процесу над зовнішньою; - наявність та вирішення протиріч між новаціями і традиціями в життєдіяльності системи; - випередження розвитку структури в порівнянні з функціями; - виникнення криз, обумовлених неузгодженістю структури й функцій, що виражається у посиленні дезінтегруючих тенденцій; - зміна основної самоутворюючої діяльності або зміна її змісту в результаті подолання кризи [4]. Звідси і випливає, що будь-яка освітньо-виховна система проходить у своєму розвитку чотири етапи: етап становлення, етап стабільного розвитку, етап завершальний, етап відновлення і перебудови системи. Будь-яка навчально-виховна система зорієнтована на конкретні умови, враховує інтереси і потреби реальних людей, тому вона не може бути ідентичною в різних регіонах, навіть у сусідніх ліцеях, гімназіях, школах і є глибоко національною за своєю сутністю. Адже нація — це, насамперед, система різноманітних природних (біологічних, зокрема анатомічних, фізіологічних), психічних, історично зумовлених ознак «тіла, душі й розуму» (К.Д. Ушинський), тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільності людей [5]. Звідси випливає, що різні ознаки, якості людей залежно від національної приналежності потрібно формувати не однаковими уніфікованими для багатьох народів, націй, а, навпаки, різними за змістом, засобами, методами навчально-виховної роботи, які виробилися в кожній нації протягом віків і які є складовою та невід'ємною часткою її самобутньої матеріальної та духовної культури.