Внутрішні відмінності й міста

Старий китайський досвід організації території базується на принципі об'єднання в одне ціле однорідних територій з повним самозабезпеченням. Після 1949 р. підходи до районування Китаю декілька разів змінювалися. Зараз знову пропонується схема, за якою кожен сектор узбережжя (таких секторів 7) повинен впливати на відсталу внутрішню територію, яка прилягає до нього. В даному підручнику Китай розглядається за традиційною схемою: на Сході — Північний Китай, басейн Янцзи, Південний Китай і Дунбей, на Заході — Внутрішня Монголія, Сіньцзян і Тибет з Цинхаєм.

Північний Китай. Ця територія на півночі обмежена Великим Китайським муром, а на півдні —хребтом Ціньлін і річкою Хуайхе. Вона включає міста Пекін і Тяньцзінь, 6 провінцій і Нінся-Хуейський автономний район. Площа її — 1,5 млн. км кв, населення — 350 млн. чоловік (16% площі і 30% населення країни). На район припадає 27% сільськогосподарського і 30% промислового виробництва.

Головними природними елементами Північного Китаю є Лесове плато, річка Хуанхе і Північнокитайська, або Велика Китайська рівнина. Лесове плато в провінціях Шаньсі і Шеньсі — це 600 тис. км2 п’ятдесятиметрової товщі лесу — продуктів руйнування твердих порід Центральної Азії. Хуанхе («Жовта ріка») — одна з найбільших річок світу з максимальним твердим стоком (34 кг мулу на 1 м куб води). Велика Китайська рівнина, що разом з Індо-Ґанґською рівниною становить найбільший у світі масив алювію, є конусом виносу Хуанхе. Її розміри 600×900 км. Північний Китай — місце давніх поселень людей і один з найгустіше заселених районів світу. Він також відомий своїми екстремальними природними явищами — посухами, повенями, землетрусами. Землетрус у районі Ордосу в 1556 р. поховав 830 тис. чоловік. Хуанхе сім разів міняла своє русло. Під час повені 1887 р. загинуло 900 тис. чоловік. Історія Північного Китаю є історією боротьби людини з Хуанхе. Тепер річка відгороджена дамбами (загальна їх протяжність перевищує 5000 км). Система дамб — дуже складна гідротехнічна споруда, вона включає внутрішні, поперечні, зовнішні і страхуючі дамби, потребує безперервного догляду та ремонту. Дно Хуанхе в межах рівнини лежить на 3—10 м вище від оточуючої місцевості.

Північний Китай є найважливішим політичним, історичним і культурним ядром країни, важливим сільськогосподарським, а після 1949р. і промисловим районом.

Він лежить на стику помірного і субтропічного поясів, континентального і мусонного клімату. Річна кількість опадів становить 400—900 мм. Літо дуже жарке і вологе, зима суха і холодна. Хуанхе до Кайфина і північ затоки Бохайвань замерзають. Родючі лесові ґрунти — головне багатство території. Розораність досягає 45— 60%. Широко практикується штучне зрошення за допомогою каналів і колодязів. Упродовж року отримують один-два врожаї. Велика Китайська рівнина — один з найбільших у світі районів озимої пшениці, бавовнику, арахісу, тютюну, груш, абрикосів і винограду, свинарства і птахівництва. З робочої худоби — коні, воли і віслюки.

Кустарно-ремісниче і текстильне виробництво Північного Китаю після 1949 р. доповнене важкою промисловістю. Район має найкращу енергетичну базу в країні. Вона представлена кам’яним вугіллям провінцій Шаньсі і Хебей (найбільший центр Датун), нафтою провінції Шаньдун і ГЕС на Хуанхе. Зручне поєднання покладів кам’яного вугілля і залізних руд сприяло розвитку чорної металургії (центри Тайюань і Баотоу). Різноманітне машинобудування та хімічні виробництва виникли в Пекіні, Тяньцзіні, Ціндао та інших містах. Промисловість східної частини Північного Китаю — важлива ланка промислової зони, яка створюється навколо затоки Бохайвань.

У Північному Китаї розрізняють три частини: східну (до Кайфина), середню (між Кайфином і Сіанем) і західну (провінція Ґаньсу). Найбільш розвиненою є східна частина, яка практично збігається з усією Великою рівниною. Вона передує як за кількісними, так і за якісними показниками. Тут найвищі густота населення і концентрація економічної діяльності, найбільші міста. Серед них Пекін, Тяньцзшь і Ціндао.

Пекін (Бейцзін — буквально «Північна столиця») має більш ніж 3000-річну історію. Столицею всього Китаю він став у X ст. Географічне положення його в країні є ексцентричним і нагадує положення Калькутти в Індії або Нью-Йорка в США. Це стане зрозумілим, коли врахувати, що в середні віки Китаю постійно загрожували кочові племена.

Пекін — одне з найбільших міст світу (12 млн. жителів, з яких 8 млн. міських і 4 млн. сільських). Це столиця, головний політичний, адміністративний, науковий і культурний центр країни, транспортний вузол. Після революції 1949 р. уряд доклав максимальних зусиль, аби перетворити Пекін і на провідне індустріальне місто. Розвивалися в першу чергу галузі машинобудування і хімічної промисловості. Багато зроблено, щоб модернізувати це старе китайське місто і створити відповідні умови життя. Здійснено велике адміністративне, житлове і транспортне будівництво. Прокладено метро.

Найважливішими частинами Пекіна є Чжун Нань Хай — урядовий центр; історичний центр — «Заборонене місто» колишніх китайських імператорів; нові житлові й промислові передмістя. Пекін надзвичайно багатий на культурну та історичну спадщину. Серед пам’яток: і колишні імператорський палац — нині музей Ґуґун, та імператорські парки. В околицях Пекіна — стоянка первісної людини — сінантропа, ділянка Великого Китайського муру та підземні мавзолеї імператорів. Історичні пам’ятки Пекіна зазнали руйнувань і пограбувань з боку збройних сил Великобританії, Німеччини, Італії, Росії, Японії та США, які окупували місто в 1900 р. Незважаючи на це, музей Ґуґун за своїми скарбами є одним з найбагатших музеїв світу. Пекін є побратимом Києва.

Тяньцзінь (8 млн. жителів) лежить за 130 км від Пекіна і тісно з ним пов’язаний. Це був морський порт столиці, одночасно з'єднаний з Великим каналом. У 1860 р. Тяньцзінь проголошено «відкритим портом» і невдовзі він став другим після Шанхаю торговим, фінансовим, промисловим і портовим містом країни. Промислова структура його була аналогічною шанхайській, в ній панувало текстильне виробництво. Зараз Тяньцзінь продовжує зберігати свої позиції. В ньому розвинулись машинобудування та хімічна промисловість. Це другий після Пекіна центр науки і вузів, найближче до столиці «відкрите приморське місто».

Ціндао на Шаньдунському півострові до кінця XIX ст. був незначним поселенням. 1887 р. його захопила Німеччина і перетворила на першокласну військово-морську базу. В 1922 р. Ціндао повернуто Китаю. Зараз це важливий порт і центр транспортного машинобудування — будівництво суден, важких вантажних автомобілів, локомотивів. Ціндао — «відкрите приморське місто». Околиці його відомі своїми соляними промислами і чудовою курортною зоною.

В провінції Шаньдун є дві історичні пам’ятки, які надзвичайно шануються в Китаї. Це Цюйфу — місце народження Конфуція (551—479 pp. до н.е.) і гора Тайшань (1524 м н.р.м.) —"перша" серед п’яти найсвятіших гір Китаю.

Середня течія Хуанхе між Лесовим плато і хребтом Ціньлін від Кайфина до Сіаня відома як ядро і колиска китайської цивілізації. Саме тут у III—II тисячоліттях до н.е., одночасно з Єгиптом, Дворіччям та Індом, виникла одна з перших у світі землеробських цивілізацій. Звідси бере початок китайський етнос (хань) і китайська держава. Місто Сіань, яке лежить на берегах невеликої притоки Хуанхе — Вейхе, має 3000 років писаної історії. Впродовж більш як 2000 років це була столиця Китайської імперії, політичний і культурний центр, в якому творили славнозвісні вчені, поети й художники. За своїми історичними пам’ятками Сіань у Китаї поступається тільки Пекіну і Шеньяну. В X ст. н.е. центр ваги Китайської держави перемістився звідси на схід вниз по течії Хуанхе. Напередодні 1949 р. ця територія являла собою глуху провінцію. В період 1949—1978 pp. у містах району, включаючи і Сіань, з’явилися сучасні галузі господарства.

Провінцію Ґаньсу можна розглядати як Далекий Схід власне Китаю. Великий Китайський мур тягнеться аж до Юйминя. Ґань-суйський коридор між пустелею Алашань на півночі й Тибетом на півдні ще задовго до нашої ери використовувався як найзручніший шлях з Китаю на захід і навпаки. Тут проходив «Великий шовковий шлях» і саме цим шляхом потрапив до Китаю буддизм. Уздовж нього і зараз зберігаються знамениті храми буддистів, вирубані в скелях навколишніх гір. Найбільш сучасним містом цієї частини Північного Китаю є Ланьчжоу — значний транспортний вузол і центр нафтової промисловості.

За 500 км на північний захід від Ланьчжоу в провінції Ґаньсу, де закінчується Великий Китайський мур, нині знаходиться один з двох китайських космодромів. Другий побудовано в провінції Сичуань біля міста Січан. Центр управління космічними польотами розміщено в Сіані.

Китай басейну Янцзи. Цей район включає Шанхай і 7 провінцій. Його площа — 1440 тис. км кв (15% території країни), населення — 450 млн. чоловік (39%). На район припадає 40% сільськогосподарського і 41% промислового виробництва. В Китаї басейн Янцзи має найбільше населення та економічний потенціал; поряд з Індо-Ґанґською рівниною це найбільше місце скупчення людей у світі. Янцзи є віссю району, північні та південні його кордони проходять по вододілах. Довжина Янцзи в межах району — 2800 км, тобто ½ її загальної довжини. Басейн поділяють на три частини: Нижня Янцзи, Середня Янцзи і Сичуань. Всі вони мають зручні проходи в Північний Китай, які використовувалися ще в давні часи.

Басейн Янцзи має найкраще поєднання земельних, ґрунтових і водних ресурсів. У так званому «родючому трикутнику» між Нанкіном, Шанхаєм і Ханчжоу середня густота сільського населення досягає 2000 чоловік на 1 км кв. Рельєф району рівнинний і горбистий. Це вологі субтропіки. Річна кількість опадів зменшується на захід від 2000 до 1000 мм. Зима тепла, хоча в Шанхаї бувають іноді сніг і морози. Серед ґрунтів переважають алювіальні та червоноземи. Густа річкова мережа дає можливість штучного зрошення. Ландшафти цієї частини країни більш мальовничі, ніж у Північному Китаї.

Сільське господарство району дуже інтенсивне. Незважаючи на складний рельєф, розораність досягає 50%. Використовують рівнини, річкові долини, терасовані схили, платоподібні височини та узгір'я. Зрошення здійснюється за допомогою складної системи каналів. Упродовж року збирають не менше двох урожаїв. Влітку вирощують рис (це головна зернова культура), на суходільних схилах — «грубі» зернові та кукурудзу. Взимку рисові поля зайняті озимою пшеницею і озимим рапсом. Басейн Янцзи — найбільший виробник рису в світі. Це також район чаю, шовківництва і цитрусових. Як і всюди в Китаї, розвинене свинарство і птахівництво. Серед робочої худоби переважають буйволи.

Три природні частини басейну Янцзи мають свої згустки промислового виробництва. Після 1949 р. в кожному з них на базі місцевих покладів вугілля та залізних руд було створено чорну металургію, з’явилися машинобудування та хімічна промисловість. Найбільшу роль в районі та в Китаї в цілому відіграє промисловість Нижньої Янцзи. Сюди входять Шанхай і провінції Цзянсу, Аньхой і Чжецзян.

Шанхай (14 млн. жителів, з них 8 млн. — міські і 6 млн. — сільські) є найбільшим містом і господарським центром у Китаї та одним з найбільших у світі. В Китаї його значення аналогічне значенню Нью-Йорка в США, Мумбаю в Індії і Сан-Паулу в Бразилії. Місто лежить на березі невеликої річки Хуанпу, яка впадає в Янцзи за 50 км від її гирла. До середини XIX ст. це було маловідоме маленьке поселення. В 1842 р. після закінчення «Опіумної війни» Англія змусила Китай створити тут «міжнародну концесію» з екстериторіальним режимом для іноземців. Географічне положення Шанхаю англійцям було зрозуміле, воно аналогічне положенню Калькутти в Індії. Це вхід у басейн Янцзи з його вже на той час величезним населенням. Дуже швидко Шанхай перетворився на найбільший в Китаї фінансово-торговий і промисловий центр та порт.

Промислова структура Шанхаю поєднує старі та нові галузі. До 1949 р. це був перш за все величезний текстильний центр (½ бавовняних виробів країни). В цьому відношенні його можна порівнювати з Манчестером, Мумбаєм та Осакою. Вироблені дешевими робочими руками на власній та довізній сировині бавовняні тканини збувалися в Південно-Східній Азії. В місті виробляли також папір, сірники, мило, цигарки, скло, борошно, олію, грамофони, електричні лампи, швейні та друкарські машини, велосипеди, годинники тощо. Все це було розраховане на внутрішній китайський ринок. Після 1949 p., використовуючи існуючу виробничу базу та кваліфіковані кадри, тут швидко стали розвиватися хімічна, нафтопереробна, фармацевтична та машинобудівна галузі. Шанхай став найбільшим в Китаї центром загального машинобудування, електроніки та хімічної промисловості. Збереглися і його портові функції.

Сучасна матеріальна і нематеріальна діяльність у Шанхаї дуже різноманітна. Сам Шанхай не є «відкритим містом», але в ньому створено «відкриту зону» Пудун, яка швидко перетворюється на міжнародний промисловий, фінансовий і банківський центр. У внутрішній географії Шанхаю і досі відчувається колишній поділ міста на «іноземну» та китайську частини.

Особливе місце в районі Нижньої Янцзи займають Усі, Янчжоу, Сучжоу і Ханчжоу. Все це стародавні міста, розміщені на Великому каналі, і центри виробництва шовку. Саме звідси починався «Великий шовковий шлях» на захід. І зараз їхня роль у промисловості Китаю залишається значною. Але ще більше їх значення в історії та культурі країни. Тут зародилася садово-паркова (ландшафтна) архітектура Китаю. Типовим у цьому відношенні є Сучжоу. «Венеція Сходу», «Місто садів» (їх там близько 200), «На небі — рай, на землі — Сучжоу» — так характеризують це місто. Щорічно його відвідує понад 17 млн. туристів.

Район Середньої Янцзи і провінція Сичуань у промисловому відношенні значно поступаються Нижній Янцзи як в абсолютних розмірах, так і, особливо, в показниках на душу населення. Найбільшими містами та індустріальними центрами в них є Ухань і Чунцін.

Південний Китай. На цей район припадає 12% території (1150 тис. км кв) і 19% населення (230 млн. чоловік) країни. Його частка в промисловому виробництві становить 11%, у сільськогосподарському — 20%. В адміністративному відношенні це 5 провінцій (без Тайваню) і один автономний район. Сюди ж включають Сянґан і Макао.

На півночі кордоном Південного Китаю є вододіл між Янцзи і Сіцзян. За рельєфом це переважно гірська територія, на сході згладжена, на заході сильно розчленована. Через район проходить Північний тропік. Характерними рисами Південного Китаю є тропічний вологий клімат, червоноземні ґрунти. Гори вкриті лісами, тут 30% запасів деревини країни. Крім китайців (хань), у Південному Китаї, переважно в горах, живуть малі народи некитайських мовних груп.

Сільське господарство Південного Китаю є продовженням сільського господарства басейну Янцзи на південь. В умовах гористого рельєфу тут розорано від 5 до 20% території, а в дельтах річок і до 50%. Широко практикуються терасування схилів і штучне зрошення. Це «рисовий» Китай — врожаї рису отримують на одних і тих же землях двічі на рік. Вирощують озимий рапс, чай, шовкопряд. Специфічною для Китаю є наявність на південному узбережжі плантаційних культур (цукрова тростина, джут, тунг, кавове дерево, каучуконоси), а серед фруктів — бананів, ананасів, манго тощо. На острові Хайнань росте кокосова пальма.

Якщо рівень розвитку сільського господарства у Південному Китаї такий самий, як і в басейні Янцзи, то в промисловому відношенні цей район, якщо не рахувати Сянґан і Тайвань, є найвідсталішим серед чотирьох районів Східного Китаю. Однією з причин є слабкість місцевої паливно-енергетичної бази. Найбільш поширеними є галузі — легка, харчова, деревообробна, паперова. Головне Місто Південного Китаю — Ґуанчжоу (Кантон). До появи європейців це були «ворота» Китаю у Південно-Східну Азію. В XIX і XX ст. в результаті конкуренції з боку Гонконґа розвиток Ґуанчжоу сповільнився. Зараз це порт, кінцевий пункт залізниці з Пекіна. Промисловість його різноманітна, але структура її традиційна.

Ґуанчжоу лежить в дельті Сіцзян (Чжуцзян). В радіусі 100−150 км від нього на берегах Південно-Китайського моря знаходяться Сянґап, Аоминь, Шеньчжень і Чжухай. їх взаємодія створює нове міське та індустріальне утворення, значення якого виходить за межі Південного Китаю.

Сянган (Гонконг) має площу 1 тис. км кв, населення 6 млн. чоловік. Цей острів з прилеглою материковою частиною був захоплений англійцями в 1842 і 1898 pp. Населення Сянґана — китайці, державні мови — англійська, китайська. В системі Британської колоніальної імперії роль Гонконга була аналогічною ролі Сінгапура. Гонконг зразу ж став своєрідним «вікном у Китай», а після 1949 р. і «вікном з Китаю».

Зараз це транспортний, фінансово-торговий, промисловий, інформаційний і туристичний центр світового значення. Його порт, включаючи контейнерну гавань, аеропорт і морський торговий флот, належить до найбільших у світі. Банківська діяльність доповнюється торгівлею алмазами та золотом. У промисловості традиційним залишається виробництво текстилю. За експортом білизни, іграшок і спортивних товарів Гонконґ стоїть на першому місці в світі. В останню чверть XX ст. Гонконґ разом із Сінгапуром, Тайванем і Південною Кореєю увійшов до складу «далекосхідної четвірки», яку назвали «азіатськими тиграми». Найважливішим сектором його промисловості стали електронні та пластмасові вироби побутового призначення, включаючи іграшки, гральні автомати, транзистори, годинники тощо. В середині 90-х років ВНП Гонконгу з його 6 млн. чоловік населення становив 142 млрд. доларів США, тобто був лише в п’ять разів меншим від ВНП Китаю з його 1200 млн. жителів.

Умовами розвитку Гонконгу завжди були дешева робоча сила і сировина з Китаю й одночасно гарантовані ринки збуту в розвинених країнах. Після 1949 р. Гонконґ набув великого значення і для самого Китаю. Купуючи в Китаї сировину, продовольство і прісну воду, він постачав країні іноземну валюту й технологію. В 1997 р. Китай поновив свій суверенітет над Гонконгом, який одержав статус «особливого адміністративного району Сянґан КНР». Упродовж 50-ти років у Сянґані буде зберігатися існуючий лад і не діятимуть закони КНР.

Макао (Аоминь) з територією 16 км² і населенням 400 тис. чоловік є найстарішим поселенням європейців у Східній Азії. В 1557 р. його захопила Португалія. Ранній занепад цієї колоніальної держави стримав і розвиток її володіння. Функції Макао щодо Китаю такі ж самі, як і Гонконгу, але в значно менших масштабах. Макао з його казино й азартними іграми отримав назву «Азіатського Монако». Суверенітет Китаю над Макао поновлено в 2000 р. на тих самих умовах, що й над Гонконгом.

Шеньчжень і Чжухай — два з п’яти «особливих економічних районів», створених у Південному Китаї після 1978 р. Чжухай лежить на кордоні з Макао, Шеньчжень — на кордоні з Сянґаном. Найбільшого розвитку досяг Шеньчжень — «вітрина особливих економічних районів». Створений на «порожньому» місці, він вже має понад 2 млн. чоловік населення, модерну забудову і новітні галузі виробництва, розраховані на експорт.

Дунбей (Північний Схід) об'єднує три провінції. їх частка в Китаї: площа — 13% (1230 тис. км2), населення — 9% (101 млн. чоловік), продукція сільського господарства — 9% і продукція промисловості — 13%. Історична назва цієї території — Маньчжурія. Лежить вона на північ від Великого Китайського муру і довгий час була місцем проживання народів тунгусо-маньчжурської мовної групи, які вели кочовий спосіб життя. Китайська колонізація території почалася лише в середині XIX ст. Зараз 96% населення району — китайці (хань). Серед чотирьох районів Східного Китаю Дунбей є найбільш розвиненим.

Більша частина Дунбею вкрита горами. Населення та економічна діяльність зосереджені на рівнинах річок Ляо і Сунґарі. Клімат помірно холодний, мусонний. Літо жарке і вологе, зима холодна й суха. Територія в природному стані являла собою ліс, лісостеп і степ. І зараз багатством району є найбільші в Китаї запаси деревини і чорноземні ґрунти колишніх степів. У незвичайних для них природних умовах китайські селяни зуміли створити дуже інтенсивне господарство, яке за якісними показниками не поступається сільському господарству басейну Янцзи чи Південного Китаю.

Головні культури в Дунбеї — «грубі» зернові і яра пшениця. Збирають тільки один врожай на рік. Це район сої, картоплі, цукрових буряків, дубового шовкопряда, овочів і фруктів помірних широт.

Сировинні та енергетичні ресурси Дунбею різноманітні та великі: кам’яне вугілля, нафта, горючі сланці, залізні та марганцеві руди, руди кольорових металів, гідроресурси, деревина. Особливе значення має розміщення практично поруч коксівного вугілля та залізних руд. Вже в 30-ті роки тут виник комплекс виробництв на зразок Руру чи Донбасу. Він включає видобуток палива і сировини, енергетику (ГЕС і ТЕС), виплавку чорних та кольорових металів, хімічне виробництво (спершу коксохімія, а тепер і нафтохімія), важке машинобудування (обладнання для шахт, металургійних та хімічних заводів, електростанцій, локомотиви, вагони, судна, вантажні авто). До 1949 р. нічого подібного в Китаї не було, і зараз вугільно-металургійний комплекс Дунбею залишається унікальним для Китаю. Вартість виробленої тут промислової продукції на душу населення є вищою, ніж у басейні Янцзи або в Північному Китаї. Дунбей має також найрозвинутішу в країні транспортну інфраструктуру (залізниці, внутрішні водні шляхи, трубопроводи, ЛЕП, морські порти).

Високий рівень розвитку Дунбею досягнуто як завдяки його природним ресурсам, так і завдяки історичним обставинам. Аграрні відносини тут були не такими застарілими, як у власне Китаї. Звичайно, все тут створювалося працею китайців, але одночасно сюди надходили значні іноземні кредити і технології. В 1896—1905 pp. чималі кошти були вкладені Росією в будівництво місцевих залізниць та морських портів. У 30-х роках XX ст. Японія, для якої це були багаті на ресурси тили, форсувала тут розвиток вугільної та металургійної галузей. З 1945 по 1959 р. сюди на розвиток важкої промисловості була спрямована головна допомога з боку тодішнього Радянського Союзу.

Найбільшими містами Дунбею є Шеньян (Мукден) і Далянь (Дальній, Дайрен). Ціцікар, Харбін, Чанчунь і Ґірін — також важливі господарські центри. Шеньян і його найближче оточення є уособленням вугільно-металургійного комплексу району. Сам Шеньян — центр важкого машинобудування, науково-технічних інститутів і дослідних лабораторій. Його оточує сузір'я відомих промислових міст: Аньшань з найбільшим в країні металургійним комбінатом, Беньсі — вугільний та металургійний центр, Фушунь, де в роки другої світової війни виробляли синтетичний бензин із сланців для японської армії. Шеньян — стародавнє місто. В XVII ст. він був столицею держави маньчжурів, а в 1644—1911 pp. під час панування в Китаї Маньчжурської династії — другою після Пекіну столицею країни. За своїми історичними пам’ятками (імператорський палац, храми, парки і мавзолеї) він поступається лише Пекіну.

Далянь був заснований в 1898 р. росіянами на відібраній у Китаю території Ляодунського півострова. За 50 км від нього було створено військово-морську базу Порт-Артур (Люйшунь), яка контролювала вхід у Бохайванську затоку і підходи до Пекіна. Цією базою почергово володіли Росія (1895—1905 pp.), Японія (1905—1945 pp.) і Радянський Союз (1945—1955 pp.). Далянь — другий після Шанхаю (не рахуючи Сянґана) порт і важливий промисловий центр (металургія, загальне машинобудування, суднобудування і судноремонт, нафтопереробка тощо). Місто зрослося з Люйшунем, центр якого має європейський вигляд, поруч з ним — велика курортна зона.

Західний Китай. За площею це 4,7 млн. км, але тут живе лише 41 млн. чоловік. Порівняно зі Східним Китаєм це інше природне середовище, некитайські народи, інші звичаї, побут, культура та релігія, інший спосіб господарювання. Китайці тут не колоністи, а завойовники. Внутрішня Монголія була приєднана до Китаю в XVII ст., Сіньцзян і Тибет — у XVIII ст. Зараз більшість населення Заходу становлять китайці (хань). Вони є урядовцями, солдатами, в їхніх руках торгівля і живуть вони в містах.

Внутрішня Монголія (1180 тис. км2 і 22 млн. чоловік населення) являє собою плоскогір'я, зайняте пустелями і степами. Головне заняття монголів — кочове скотарство. Найбільші міста — Хух-Хото і Баотоу.

Сіньцзян (1600 тис. км2 території і 16 млн. чоловік населення) є східним закінченням величезної аридної зони Старого Світу, яка простягнулась аж до Атлантичного океану через Середню і Південно-Західну Азію та Північну Африку. Звідси — багато спільного в господарстві і культурі. Ландшафт Сіньцзяну — це гори, степи і пустелі. Клімат різкоконтинентальний, аридний. Район ізольований і віддалений від моря. Тут між дикими лісами Сибіру і негостинним Тибетом ще задовго до нашої ери проходили шляхи із заходу на схід, а потім і «Великий шовковий шлях». Місцеве населення — уйгури (переважно) і казахи — розмовляє мовами тюркської групи алтайської мовної сім'ї, його релігія — іслам. Тюркомовні народи й іслам прийшли сюди тільки в IX ст. На початку нашої ери місцеве населення розмовляло індоєвропейськими мовами.

Уйгури й казахи займаються оазисним землеробством і кочовим скотарством. Сільськогосподарські культури і тварини тут ті ж, що й в аналогічних місцях Південно-Західної Азії (пшениця, бавовник, сезам (кунжут), абрикоси, виноград, баштанні, тутовий шовкопряд, вівці, кози, верблюди). На вивіз ідуть вироби з вовни (килими), шовк та ізюм. Оазиси Кашгарії і Джунґарії мають тисячолітню історію. В них зрошується до 2,5 млн. га землі. Найвідомішими містами Сіньцзяну є Урумчі, Кашґар і Яркенд. Новим у розвитку Сіньцзяну стало транспортне (транзитне) будівництво, розширення зв’язків з країнами Середньої Азії та форсування експлуатації нафтових багатств.

Тибет і провінція Цинхай. Це відповідно 1220 і 720 тис. км2 території і 2,4 та 4,7 млн. чоловік населення. Тибет — найвище і найбільше плоскогір'я Землі і дуже важкодоступний район. Щоб потрапити в Лхасу з Ланьчжоу, треба перетнути три перевали (4837 м, 4750 м і 5180 м абсолютної висоти), щоб потрапити в Лхасу з Індії через Дарджилінґ — чотири перевали (відповідно 4794 м, 5045 м, 5220 м, 5700 м). Авіація лише частково вирішує цю проблему. Природні умови Тибету вкрай суворі: розріджене повітря, перепад температур від -40 °С до 30 °C, опадів мало; це безліса високогірна пустеля.

Тибетці — народ тибето-бірманської мовної групи китайсько-тибетської мовної сім'ї. За релігією вони ламаїсти (ламаїзм — різновид буддизму). Це хлібороби в долинах і кочовики на високогір'ях. Вирощують ячмінь на зрошуваних ділянках в алювіальних долинах до висоти 4300 м н.р.м., випасають яків на пасовищах до 5000 м. Яків використовують як в’ючних тварин і для отримання молока, м’яса й вовни. Живуть тибетці в юртах або глиняних будинках, їдять ячну кашу, коржі, перепічки, молоко. Національний напій — чай з маслом і сіллю. Паливом є кізяк (гній яків). Тибет — єдиний район Китаю, який не є самозабезпеченим і живе «на дотації».

Головні міста Тибету — Лхаса і Шіґадзе. Лхаса (розташована на абсолютній висоті 3650 м, населення — 70 тис. чоловік) має досить помірний клімат. Вона лежить у найбільшій долині на перехресті важливих транспортних шляхів. У минулому і зараз Лхаса — головний центр ламаїзму. З XIV ст. і до 1959 р. тут знаходилась резиденція далай-лами. Місто дуже багате на історичні та архітектурні пам’ятки. Шіґадзе, що лежить у долині Брахмапутри на шляхах в Індію, — другий за значенням економічний, релігійний і культурний центр Тибету. З XVII ст. — резиденція панчен-лами.

Суворі але величні ландшафти Тибету, ламаїстські храми і зібрані в них культурні багатства, етнічна і релігійна екзотика вже два століття притягують сюди мандрівників, географів і туристів. Але доступ у Тибет обмежений і зараз.