Сутність інвестування в економіку туризму

Поточний стан економіки визначається діяльністю суб'єктів господарювання, майбутній — обсягами інвестицій у виробництво. У результаті виготовлення продукції та надання послуг зношуються основні фонди підприємств: будівлі, споруди, машини, обладнання. Для їх відновлення нагромаджується амортизаційний фонд. Сума обсягів амортизаційних фондів підприємств, нарахованих за певний період часу, визначає обсяг коштів, необхідних для простого відновлення зношених основних фондів. Основні фонди підприємств відновлюються у процесі інвестиційної діяльності. Якщо обсяг інвестицій дорівнює обсягу амортизаційного фонду, відбувається просте відновлення.

Розподіл валового внутрішнього продукту (ВВП) на фонд споживання та фонд нагромадження є важливою макроекономічною пропорцією національної економіки. Від того, яку частину ВВП країна витрачає на створення матеріально-технічної та фінансової бази нових виробництв товарів і послуг, залежать майбутні обсяги ВВП та, відповідно, добробут населення. Реалізація фонду нагромадження — важлива частина інвестиційної діяльності.

Закон України «Про інвестиційну діяльність» визначає інвестиції як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та іншої діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути:

• o кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
• o рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);
• o майнові права, що випливають з авторських прав, досвіду та інтелектуальних цінностей;
• o права користування землею, водою, природними ресурсами;
• o сукупність технічних та економічних знань у формі документації, навичок, виробничого досвіду, необхідних для організації виробництва товарів і послуг, але не запатентованих (ноу-хау).

Інвестування — це процес використання сукупних матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, що спрямовуються на збільшення капіталу, розширення, модернізацію і технічне переозброєння виробництва.

Приватні інвестиції здійснюються за рахунок власного приватного капіталу, позик привернутого капіталу. Управління приватними інвестиціями повністю визначає власник (кількість) і здійснює безпосередньо підприємство (за напрямами).

Основними джерелами державних інвестицій є бюджетні асигнування і довгострокові позики, а також засоби державних підприємств.

Загалом інвестиційна діяльність — це комплекс заходів і дій фізичних та юридичних осіб, які вкладають свої кошти (у матеріальній, фінансовій або іншій майновій формах) з метою отримання прибутку.

Інвестор — це суб'єкт інвестиційної діяльності, який ухвалює рішення та вкладає власні, позичені чи залучені кошти в об'єкти інвестування.

Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути державні органи, фізичні та юридичні особи України чи інших держав.

Об'єктом інвестиційної діяльності є майно в різних формах, на яке витрачено інвестиції та яке використовується для отримання прибутку: основні та оборотні кошти, цінні папери, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, майнові права.

Комплекс підприємств і установ, продукція чи послуги яких сприяють реалізації інвестиційної діяльності, становить інвестиційний комплекс країни. До нього належать;

• o підприємства;
• o проектні організації та установи;
• o фінансові посередники — інвестиційні банки, компанії, фонди;
• o органи державного управління, що регулюють діяльність суб'єктів інвестиційної діяльності;
• o інфраструктура фондового ринку.

Увесь національний дохід країни поділяється на фонд споживання та фонд нагромадження. Останній узагальненим обсягом капітальних вкладень усіх підприємств за рік. Його частка може становити 20−30% національного доходу. На частку державних коштів за останні роки в Україні припадає лише п’ята частина капітальних вкладень, і можливе подальше її зниження.

Інвестиції в об'єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. З метою обліку, аналізу і планування інвестиції класифікують за різними ознаками (рис. 6.1).

За об'єктами вкладення засобів виокремлюють реальні і фінансові інвестиції.

Рис. Класифікація форм інвестицій за основними класифікаційними ознаками

Під реальними інвестиціями розуміють вкладення засобів у реальні активи — як матеріальні, так і нематеріальні. Іноді вкладення в нематеріальні активи, пов’язані з науково-технічним прогресом, називають інноваційними інвестиціями.

Реальні інвестиції підприємства спрямовані на розширення масштабів і реконструкцію виробництва, освоєння нових товарів чи ринків збуту, здійснення наукових розробок тощо.

Під фінансовими інвестиціями розуміють вкладення засобів у різні фінансові інструменти.

Найпоширенішими видами похідних фінансових інструментів є форвардні контракти, ф’ючерсні контракти, опціони, своп-контракти.

Форвардний контракт — це контракт на придбання або продаж визначеної кількості одиниць за попередньо визначеною ціною на майбутню дату; одиниці можуть бути фінансовими за суттю (наприклад, іноземна валюта) або нефінансовими (наприклад, товар).

Ф’ючерсний контракт — це торговий контракт стосовно купівлі або продажу визначеної кількості одиниць за ціною і в терміни, окреслені в майбутньому; одиниці можуть бути за суттю і фінансовими, і нефінансовими.

Опціон — це контракт, який надає його утримувачу право, але не зобов’язання, придбати (опціон «кол») або продати (опціон «пут») визначену кількість одиниць за визначеною ціною впродовж визначеного періоду.

Своп — це контракт на обмін одного набору грошових надходжень на інший, наприклад, відсоткові ставки валюти, базові ставки або будь-які комбінації з них (зазвичай не завжди фінансові за сутністю) на майбутню дату або дати. Наприклад, обмін довгостроковими кредитними зобов’язаннями в одній валюті на еквівалентні зобов’язання в іншій валюті (враховуються відсотки й основна сума, ставки фіксовані).

Залежно від економічного змісту і способу відображення в обліку розрізняють балансові (визнані) та позабалансові (невизнані) фінансові інструменти.

Первинні фінансові інструменти здебільшого належать до балансових (крім таких, як гарантії, кредитні лінії), тоді як похідні обліковують поза балансом до настання строку виконання угоди.

Залежно від характеру контрактних відносин, які виникають при проведенні операцій з фінансовими інструментами, у Положенні стандартів бухгалтерського обліку (П (С)БО) 13 розрізняють три види інструментів :

• 1) фінансовий актив;
• 2) фінансове зобов’язання;
• 3) інструмент власного капіталу.

Критеріями такої класифікації слугують зміст і наслідки фінансової операції для кожного із учасників, а не її предмет. Це означає, що ті самі фінансові інструменти, залежно від сутності операцій, можуть бути визнані і фінансовими активами, і фінансовими зобов’язаннями, і інструментами власного капіталу. Так, якщо підприємство уклало контракт про купівлю цінних паперів у банку, то для підприємства ці цінні папери є фінансовим активом, а для банку — фінансовим зобов’язанням, а якщо це власні акції банку — то фінансовим інструментом капіталу.

Отже, у фінансовій діяльності прийнято розрізняти не вид фінансового інструменту, а позицію, яка виникає у зв’язку з проведенням операції з цим інструментом. Так, довга позиція означає купівлю фінансових інструментів, а отже, з погляду бухгалтерського обліку є фінансовим активом підприємства, і, навпаки, коротка позиція означає продаж і є фінансовим зобов’язанням для продавця. Тому, коли фінансовий актив розглядається як зобов’язання підприємства, це означає, що здійснено операцію продажу певних фінансових інструментів.

Відповідно до балансу, фінансовими активами є: грошові кошти в банках, касі, чеках; обумовлена контрактним правом дебіторська заборгованість за продукцію, товари, послуги, яка підлягає погашенню грошовими коштами або іншими фінансовими активами; векселі, облігації, інші боргові цінні папери (крім векселів, облігацій та інших, заборгованість за якими погашається матеріальними і нематеріальними активами); акції та інструменти капіталу інших підприємств; дебіторська заборгованість, пов’язана з придбанням інструментів капіталу інших підприємств, валютними свопами, варантами (позабалансовий рахунок); дебіторська заборгованість за угодами позики і фінансової оренди; фінансові гарантії та інші умовні права.

До складу фінансових зобов’язань входять: кредиторська заборгованість, обумовлена контрактним правом, за товарними операціями; векселі, облігації та інші боргові цінні папери, що підлягають оплаті фінансовими активами; кредиторська заборгованість, обумовлена контрактним правом за позику; кредиторська заборгованість за випущені та передані покупцям акції підприємства; умовні зобов’язання за гарантіями та іншими підставами, які залежать від будь-яких майбутніх подій; привілейовані акції, які підлягають обов’язковому викупу.

Інструменти капіталу — звичайні акції, опціони та варанти «кол», «пут»; привілейовані акції, що не підлягають обов’язковому викупу.

За характером фінансових зобов’язань виокремлюють боргові фінансові інструменти та пайові.

За періодом обігу — короткострокові та довгострокові фінансові інструменти. споживання позика інвестиція капіталовкладення За рівнем ризику розрізняють безризикові фінансові інструменти (державні короткострокові цінні папери і короткострокові депозитні сертифікати найбільш надійних банків), фінансові інструменти з низьким рівнем ризику, з середнім рівнем ризику (рівень ризику по них приблизно відповідає середньоринковому) і з високим рівнем ризику (рівень ризику по них суттєво перевищує середньоринковий). Однак ця форма інвестування не набула належного поширення через нерозвиненість фондового ринку, обмежене коло його інструментів, відсутність надійних індикаторів його динаміки і низку інших факторів. Тому в системі об'єктів інвестування вирішальну роль відіграють реальні інвестиції.

За характером участі в інвестуванні розрізняють прямі і непрямі інвестиції.

Під прямими інвестиціями розуміють безпосереднє вкладення засобів інвестором в об'єкти інвестування.

Під непрямими інвестиціями розуміють вкладення засобів інвестора в об'єкти інвестування через посередників. У такому випадку інвестори купують цінні папери інвестиційних фондів чи інших фінансових посередників, а останні зібрані таким чином інвестиційні засоби розміщують за власним, вибираючи найбільш ефективні об'єкти інвестування, а отримані доходи розподіляють потім між своїми клієнтами.

За періодом інвестування розрізняють короткотермінові і довготермінові інвестиції.

Короткотермінові — це вкладення засобів на період не більше 1 року (наприклад, короткотермінові депозитні вклади).

Під довготерміновими інвестиціями розуміють вкладення засобів на період, що перевищує 1 рік.

За формами власності інвестиційних ресурсів виокремлюють інвестиції приватні, державні, зарубіжні і спільні.

Під приватними інвестиціями розуміють вкладення засобів, які здійснюють громадяни, а також підприємства недержавних форм власності.

Під державними інвестиціями розуміють вкладення, які здійснюють центральні і місцеві органи влади та управління за рахунок бюджету, позабюджетних фондів і позичених засобів, а також державні підприємства та організації за рахунок власних і позичених коштів.

Під зарубіжними інвестиціями розуміють вкладення, які здійснюють громадяни, юридичні особи інших держав і зарубіжні держави.

Під спільними інвестиціями розуміють вкладення, які здійснюють суб'єкти даної країни та іноземні партнери.

За регіональною ознакою виокремлюють інвестиції в межах даної країни і за кордоном.

Під інвестиціями в межах даної країни (внутрішніми інвестиціями) розуміють вкладення засобів в об'єкти інвестування, які розміщуються в територіальних межах даної країни.

Під інвестиціями за кордон (закордонні інвестиції) розуміють вкладення засобів в об'єкти інвестування, розміщені поза межами даної країни. До таких інвестицій відносять також придбання різних фінансових інструментів інших країн (акції закордонних компаній, облігації інших держав тощо).

Ефективна діяльність підприємства, забезпечення високих темпів розвитку і підвищення конкурентоспроможності продукції за умов реформування економіки значною мірою визначається їх інвестиційною активністю, діапазоном інвестиційної діяльності, інвестиційною привабливістю. Це свідчить про щільність зв’язку між ефективністю інвестиційної діяльності і темпами економічного розвитку підприємства.

За формами відтворення прямі інвестиції (капітальні вкладення) поділяються на такі види:

• o у нове будівництво — створення нових підприємств (виробництв) на нових місцях за новими проектами;
• o на розширення виробництва — запровадження нових основних фондів, подібних до діючих, для екстенсивного збільшення обсягів виробництва на діючих об'єктах;
• o на реконструкцію — обладнання діючих виробництв новою технологією та технікою за новими комплексними проектами;
• o на технічне переустаткування — для підвищення технічного рівня виробництва за рахунок заміни старого обладнання на нове, продуктивніше.

За складом і характером витрат у прямих інвестиціях можна вирізнити їх технологічну структуру:

• o будівельні роботи;
• o монтажні роботи;
• o машини та обладнання;
• o проектні роботи.

Період типової реалізації інвестицій поділяється на три частини:

• 1) підготовка (проектні роботи, організація фінансування, погодження, планування та матеріально-технічне забезпечення початку робіт);
• 2) реалізація — створення нового матеріального об'єкта;
• 3) експлуатація нового виробництва, отримання прибутку, забезпечення окупності інвестицій, подальша робота об'єкта.

Інвестиції в туризм — це розміщення капіталу інвесторів у туристичному бізнесі з метою одержання прибутку. Інвестиції в туризм, як і в інші галузі, здійснюються звичайно ж з метою отримання прибутку. Оскільки капітал є одним з головних факторів виробництва, можливість туріндустрії виробляти продукти прямо залежить від розміру капіталу, який інвестується.

Капіталовкладення в туристичну економіку зростають тільки тоді, коли віддача на вкладені кошти перевищує обсяг інвестованого капіталу. Якщо віддача дорівнює обсягу інвестицій, то ефекту від інвестицій немає. У цьому випадку і капітал, і виробництво залишаються постійними. Якщо різниця між вкладеним і отриманим капіталом є негативною, тоді туристична економіка втрачає джерела поновлення капіталу і можливості виробництва зменшуються.

Інвестиційна активність в економіці туризму, своєю чергою, залежить від прибутку, який інвестори можуть одержати від своїх вкладів. Головними факторами, які враховують інвестори, є такі:

• 1) рівень розвитку нових технологій і продукту в сфері туризму. Використання нових методів у туристичному бізнесі, як і в будь-якій іншій галузі, спрямоване на зменшення витрат і максимізацію прибутку. Новий турпродукт, як правило, добре просувається на туристичному ринку, що сприяє збільшенню прибутку, а впровадження нових методів і технологій виробництва туристичного продукту вимагає нових інвестицій;
• 2) вартість одержання і використання капіталовкладень в економіку туризму, яка впливає на віддачу від зроблених інвестицій. Низька вартість означає велику віддачу від інвестицій і великий прибуток для інвесторів;
• 3) вартість грошового капіталу, необхідного для придбання матеріально-речових об'єктів. Витрати на придбання основних і оборотних засобів є складовою інвестування капіталу. Тільки сам інвестор може визначити розміри і напрями використання капіталу. Критерієм визначення напряму вкладення служить розмір прибутку від інвестицій, який залежить від ступеня експлуатації капіталу;
• 4) державна політика, яка сприяє пожвавленню інвестиційної активності на ринку туризму (пільги на податки на прибуток в турбізнесі й інші заохочувальні заходи).

Інвестиції є одним з найважливіших чинників розвитку туристичної галузі, оскільки від їх обсягу і структури залежать:

• o динаміка розвитку галузі на довгострокову перспективу;
• o фінансово-економічні показники роботи галузі в майбутньому;
• o якісні характеристики туристичних об'єктів і підприємств у перспективі;
• o пропускна спроможність, виробнича потужність і місткість туристичних об'єктів;
• o структурна пропорційність розвитку галузі (взаємоузгодженість розвитку готелів, транспорту, мереж харчування, зв’язку тощо);
• o загальна кон’юнктура туристичного попиту і пропозиції в територіальному розрізі (конкурентне середовище).

Інвестиції — найважливіший важіль управління розвитком туризму як у країні загалом, так і в конкретному регіоні. їх необхідно аналізувати і прогнозувати, розробляючи заходи з формування матеріально-технологічної бази туризму, схеми розміщення і розвитку туристичних об'єктів, податкове прогнозування, при формуванні банків даних туристичних інвестиційних проектів, проведенні заходів зі стандартизації, сертифікації турпродукту, ліцензування туристичної діяльності, при плануванні зайнятості і доходів населення, розвитку інфраструктури, наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок.

Для залучення приватних, у тому числі іноземних, інвестицій у туристичну галузь дуже важливі:

• — активність місцевої влади в сфері рекламно-інформаційної діяльності (висвітлення туристично-рекреаційного потенціалу регіону);
• — ліберальна адміністративна і податкова політика як місцевих органів влади, так і державної влади, що заохочує приватну інвестиційну ініціативу;
• — ефективна антимонопольна та антикримінальна політика влади, спрямована на підтримку здорового конкурентного середовища.