Українські символи та священні знаки

Щоб відновити філософський зміст української етнічної культури, слід вивчити космогонічні знаки, які існували на нашій землі впродовж тисячоліть. Палеолітичне й неолітичне населення залишило на території України найдавніші твори мистецтва, на яких існували знаки-символи. Біля с. Мізин на Чернігівщині знайдено перші у світі сварги (свастики) і безкінечники (меандри). До цього часу належать перші скульптури Богині-Матері, які були відомі у всій Європі. Неолітична культура сформувала міфологему умираючого і воскресаючого Бога-Сонця. Поховання зерна в землю (засів) і його воскресіння (проростання) навесні дали початок уявленню про безкінечне повернення, перевтілення, вічність життя. Ці знання були відображені в символіці.

Серед найдавніших європейських культур найбагатшою і найвиразнішою по праву визнана Трипільська археологічна культура. Нині наука знаходить серед трипільців наших Предків. Отже, нам сьогодні важливо зробити наукову конструкцію знаків-символів, понять, якими давні трипільці позначали життя і своє розуміння Всесвіту.

Немає сумніву в тому, що Трипільська цивілізація розвинула символіку, успадковану від племен ранньопалеолітичного періоду, адже ніякий знак не виникає на порожньому місці. Найархаїчнішими знаками були сонячні та місячні символи, які мали тісний зв’язок із календарем.

Знаки сонця — це коло, колесо з шістьма спицями, концентричні кола, круг із хрестом усередині. Знаки місяця — дуги, повернуті в різні боки, що символізують фази місяця, півмісяці, які позначають Молодика і Старого місяця, а також півмісяці, повернуті «рогами» догори (нині в народі означає добру погоду). Цікавими є трипільська чара, на якій зображено 12 місяців, і тарілка з 4 місяцями, вписаними між променями рівнобічного хреста, що підтверджує саме календарність цих зображень.

Такими ж давніми є зображення рослинних символів: деревце з піднятими гілками, ялинка, колос; малюнки у вигляді квітки (коло з шістьма чи вісьма пелюстками навкруги); світове дерево.

Символ дерева — один із найстійкіших в українському знаковому космосі, який дійшов до наших днів. Вічнозелене Дерево Життя складається із трьох сфер: стовбур, верхів'я і коріння. Стовбур означає земне життя людей (Ява), крона дерева (гілки й листя) — духовний світ Богів (Права), коріння — підземний, потойбічний світ (Нава). Але в трипільських деревах-ялинках ці три сфери рослинності взагалі.

Три яруси світу зображені на трипільських глеках способом поділу сферичної композиції посудини на нижній, середній і верхній світи. Їхні пізніші арійські назви збереглися на індійському ґрунті в Ріґведі: свах — верхнє небо із запасами води; бгувах — повітряний простір із сонцем, місяцем, зірками; бгух — земля, грунт.

Найбільше зображень дійшло до нас на ритуальному посуді, скульптурках Богинь родючості (Рожаниць) тощо. Такий посуд символізував прохання дощу — це підтверджується малюнками жіночих постатей, які підносять чару до неба (пор. укр. «чарувати» — замовляти над чарою води, ворожити чи робити так звану «живу воду»).

Магія родючості полів була пов’язана з магією плодючості людей і тварин. Мабуть, тому в складі глини, з якої ліпили фігурки Рожаниць, було замішане зерно пшениці. Символом засіяного поля вважають квадрат або ромб, розділений хрестом на чотири частини, в кожній із яких зображена крапка, що символізує зерно. Такі зображення малювалися на животі жіночої статуетки, що означало вагітність.

Як вважає Борис Рибаков, «трипільські статуетки юних матерів були, вірогідно, одними з ранніх попередниць християнської Богородиці» .

Цікавий обряд, за допомогою якого можна пояснити символіку «трипільського квадрата», існував у Білорусі: перед будівництвом хати малювали квадрат, ділили його на чотири рівні частини навхрест. Батько йшов на чотири поля, які оточували це місце з чотирьох боків, із кожного поля брав камінь, клав його на голову й ніс так, щоб покласти на кожну чверть квадрата. Отже, на місці майбутньої хати утворювалась фігура, яка точно відтворює малюнок «трипільського квадрата» .

Можливо, підтвердженням того, що квадрат був символом поля, є також сам спосіб оранки та боронування. Поле орали у двох напрямках «туди і назад», а боронували впоперек оранці, тобто навхрест.

Поширеним знаком на трипільській кераміці є орнаментальний мотив змії, яка обвиває груди Богині-Матері. Такі малюнки називають «трипільськими спіралями», «хвилями», або «меандром». Культове значення вужа відоме в багатьох народів, адже він був носієм добра, миру й злагоди, охоронцем усього найціннішого — сім'ї, дому. На скульптурах Рожаниць він оберіг живота, що виношує плід. Вуж також пов’язаний із культом води, вологи, дощу, а отже, родючості землі.

Слов’яни мали два «зміїних» свята: 25 березня — поява змій і 14 вересня — їх відхід під землю. Вважали, що, з’явившись навесні, змії допомагають хліборобам, беруть участь у сільськогосподарських роботах. Цікаве повір'я записане Миколою Маркевичем. У ньому йдеться про те, що змія, яка протягом літа когось укусила, буде покарана, її не пустять «у вирій», і вона буде мерзнути на морозі.

Другим значенням «трипільської спіралі» можна вважати вічність життя, безперервний біг сонця (спіраль, зображена навколо посудини, не має ні початку, ні кінця). Ідея «руху сонця по небу» простежується в тих спіралях, де на закрутах зображені сонячні знаки — кола з косими хрестами посередині. Напрямок такої спіралі знизу вгору і зліва направо такий, як і видимий із Землі напрямок «за ходом» Сонця (посолонь).

Заслуговує на увагу і дослідження знака хреста, який у сучасному християнстві переосмислений, тому не можна ототожнювати давні рівнобічні хрести та свастики з християнськими хрестами, що мають витягнутий нижній кінець. Первісно хрест (криж) був знаком життя: вертикаль чоловіче, батьківське начало, горизонталь жіноче, материнське; їхнє поєднання утворює третю силу, синівську (власне сам хрест). Хрестом позначали сонце, небесний вогонь, світло, жертовник. Цей знак відомий у Європі, Індії, Єгипті. Різновидом хреста є так званий арійський (орійський) хрест, або свастика.

Подібним знаком користувалися в XX ст. у Німеччині. Тому після 1945 р. на використання та дослідження арійського хреста наклали табу як на фашистську символіку. Такі заборони не мають наукових підстав, оскільки ці знаки були відомі у Трипільській культурі, про що свідчать археологічні знахідки. В Українському історичному музеї експонують одну з таких пам’яток — глиняний горщик із накресленою свастикою, розкопаний біля с. Пустовойтівки (Сумська обл.), в Музеї коштовностей України — скіфські горщики зі свастиками. Таких знахідок значно більше, але їх не афішують досі із вказаних причин. Мозаїчні свастики на стінах Софійського собору в Києві були викладені ще в XI ст.

Є різні припущення щодо значення цього символу. Найголовніше його значення — небесний вогонь. Цей знак поширений у традиційних слов’янських, і зокрема в українських, вишивках. Свастика (сварга) була відома ще в троянців: за часів Троянської війни вона як священний знак прикрашала зброю. Різні види свастик (як із ламаними лініями, так і з заокругленими кінцями, що переходять у спіральні завитки) і досі пишуть на українських писанках як магічні символи найвищого неба та сонця. Свастика є знаком Сварога, так само, як стріла — знаком Перуна.

Ці сонячні знаки малювали здавна на хатах, перед дверима, на сволоці, вважаючи їх оберегами проти злих сил. Ось як передав це в своїй «Молитві» український поет Богдан-Ігор Антонич: Накреслю взір його неземний, Святий, арійський знак таємний, Накреслю свастику на хаті І буду спати вже спокійний.

Розвиток мистецтва в І тисячолітті до н. є. досяг настільки високого рівня, що звичайні ужиткові речі вже прикрашали реалістичними сценами із життя людей, особливо пластичними зображеннями тварин. Знаки-символи використовують паралельно із реалістичним малюнком. Це переважно кіммерійські, скіфські, сарматські вироби. Характерно, що найстійкішим орнаментальним елементом залишається «трипільська спіраль», яка набуває чіткішої геометричної форми, відомої як «меандр» і помилково довгий час приписуваної грекам. У цей же час широкого поширення набувають сарматські «тамги» — спочатку тотемні знаки, згодом сімейні і родові. Такими тамгами позначали зброю, худобу, гончарні вироби тощо.

Кожен рід в Україні здавна мав особливий знак, що свідчив про його походження від прапредків; це були тварини, рослини, птахи або небесні світила, зброя тощо. 3 XIII ст. в європейських країнах поширюється феодальне міське право, яке надавало можливість мешканцям створювати свої органи самоврядування. Вперше таке право було запроваджено в Магдебурзі (Німеччина), тому отримало назву Магдебурзького права. У XV — XVIII ст. більшість міст України мали Магдебурзьке право, яке передбачало наявність у містах своїх гербів. Отже, герб — знак суверенітету і автономії. Свої герби мали всі землі України: Київщина, Чернігівщина Переяславщина, Сіверщина, Волинь, Поділля, Запоріжжя, Таврія, Одещина, Херсонщина, Крим, Слобожанщина, Холмщина, Полісся, Донеччина, Кубань, Закарпаття, Буковина, Белзщина (Сокальський р-н Львівської обл.), Перемишльщина, Галичина, Львівщина.

Звичайно, впродовж кількох століть, коли Україна була розділена між різними державами, її символіка часто відображала елементи знаків панівної держави. Так за Литовського князівства в Україні домінують литовські герби «Колюмна», «стовпи Гедиминовичів» або «Погоня». За панування Московської держави переважала московська символіка. В українській гербовій традиції домінували такі зображення: орел, кінь, ведмідь, лев, бик, якір, сонце, хрест, фортеця, тризуб тощо. Кольори, характерні для української геральдики: синій, блакитний, жовтий, золотий, червоний, чорний.

Цікаво, що деякі зображення на гербах сягають глибокої давнини. Так, наприклад, гербом держави Урарту в VI — IX ст. до н. є. був лев на тлі трибаштової фортеці. Такою ж була емблема Вавилону. Цей мотив зберігся в гербах Литовської держави («Колюмна»), а також Львова (XIV — XVIII ст.). Окремо ж зображення лева та фортеці є на багатьох інших гербах і печатках.

Розгляд усіх гербів потребує окремої праці. Розглянемо докладніше герб Київської землі, оскільки Київ є столицею нашої держави.

За християнства опікуном Києва було прийнято архистратига Михаїла, ім'я якого успадковано від героя єврейського епосу Мисаїла — двоюрідного брата Аарона і Моисея. Слово архистратиг у перекладі з грецької означає «воєначальник». Це полегшувало сприйняття масами нового покровителя, адже звичний їм Перун споконвіку був захисником війська, зброї, князівської влади і зображався зі списом і щитом. Саме Перун був символом незалежності держави ще за часів Кия. Спис, який він тримав у правиці, нагадував вогненний кий — скіпетр, булаву, блискавицю, що було символом державної могутності. Історики визнають, що цьому зображенню передував герб із самим князем Києм — засновником міста і держави. Тому Кий-Предок, захисник свого роду і народу, в людській свідомості злився з образом його покровителя Перуна. На зображеннях Кий-Перун тримає спис-блискавку, або тризуб.

Та зрадницька політика правителів під впливом чужинецької культури не раз познущалася над прадавнім гербом: йому домальовували крила — став архистратиг; меч (або спис) опустили донизу — символ підневільної держави; колір з блакитного замінили на червоний — символ крові, війни, боротьби. М. Грушевський писав про християнський герб: «В казьонному гербі Києва … ніякої української традиції не звісно». Отже, спотворення національної символіки починається тоді, коли держава підпадає під чужинецьке ярмо, яке несе і духовне рабство.

" Для нашої залитої світлом країни жовтий і синій кольори є і були найбільш підхожі. Се чудесно зрозумів наш простий народ, вимальовуючи свої хати спереду в синє, а ззатилля в жовте… Сі кольори давала народові любов до природи, яку він бачив саме у жовтій і лазуровій окрасці, позлотистий степ, синє небо, синє море і ріки з жовтими очеретами і рудими скелями, сині гори" .

Український народ здавна пояснював значення цих кольорів як блакить небес і стигле золото ланів, а їх поєднання знаходимо в одязі, кераміці, побутових речах.

Що ж до прапорів, то їхні кольори були різноманітними, навіть кожен князь мав свій, відмінний від інших прапор. Найдавніші прапори мали трикутні й клиноподібні форми.

Корогви Галицько-Волинської землі чи не раніше від інших земель України мали блакитно-жовті кольори. У 1410 р. у Грюнвальдській битві українці виступали під прапором, що на блакитному тлі мав зображення жовтого лева, який спирається на жовту скелю. Київський магістрат мав «Золоту корогву» .

Та розглянемо докладніше значення національних кольорів. Під цим кутом зору, національним (родовим) прапором може вважатися синьо-жовтий, а партійним (видовим) — зелений і червоний. Крім того, одноколірні прапори — це міжнародні символи, як, наприклад, білий (перемир'я), чорний (знак біди, епідемії, смерті), зелений (екологічний) тощо. Національні прапори мають бути поєднанням двох або кількох кольорів, які відображають органічну гармонію народу з його землею, природою, світоглядом. Такі прапори відображають образно-символічну систему мислення народу. Соціальні, групові ідеали — тимчасові, а національні дають людині безсмертя у своєму народові.

Якщо в давньоукраїнських літописах є мініатюри, де зображені князівські дружинники з червоними прапорами, це ще не означає, що національним прапором українців є червоний. Навпаки, це підтвердження того, що червоний вживався як військовий. Згадаймо, як козаки ховали своїх убитих товаришів, накривали червоною китайкою.

Блакитно-жовті та жовто-блакитні барви у всьому світі символізують дві першооснови буття: дух і матерія, добро і зло, позитивне і негативне, вогонь і вода, чоловік і жінка, батько і мати.

Синя та жовта фарби при змішуванні дають зелений колір, що є символом Дерева Життя. Філософський зміст цієї ідеї той же, що і в рівнобічного хреста (крижа) та тризуба — поєднання двох протилежностей, першооснов буття, які при взаємодії породжують третю синівську енергію, тобто нове життя.

Володимир Шаян присвятив українській символіці окрему працю, в якій він доводить існування двох рівнів символічних значень: екзотеричну (спрямовану назовні — відкриту для загалу) та езотеричну (спрямовану всередину — закриту, утаємничену). Ця філософська праця спроможна вирішити відому суперечку між різними течіями українських націоналістів щодо того, який колір нашого прапора має бути першим (верхнім), а який другим (нижнім). Розглянемо докладніше його аргументацію: «Тут доходимо до межі екзотеричного і глибшого езотеричного значення Барви Синьої. Барва Синя відчувається у світі екзотеричному як барва спокою і злагоди, як барва жіноча. Тільки в найглибшому езотеричному аспекті знаходимо мужеський еквівалент цієї барви». Далі професор Шаян лише до певної межі відкриває таємниче значення синього кольору як електричну силу Перуна: «Синій Грім — це Таємна Потуга, що запліднює саму Мужеську силу Плідності. В цьому сенсі це найбільше згущена Творча Сила Космосу… Ця препотужна Барва Блакитного Грому є першою барвою Прапору України». Жовтий колір є «Уосіблення Духа Прапредка і Духа Сонця, основника нашої раси» .

Нашу українську расу він називає «Пшеничною Расою». Езотеричне значення жовтого кольору, на думку В. Шаяна, є «таїнством Філософського Каменя Переміни. У езотеричному сенсі ця переміна менш благородних металів на золото — це саме переміна, що доконується в людській душі. Це процес її ублагороднення, тобто переміни менше вартісного металу у золото Лицарської Непохитності… Золото є справді каменем пробним душі Лицаря…» .

Далі В. Шаян доходить висновку, що: «Обі ці барви є нероздільні… Там, де немає гармонійного поєднання дії обох барв, там немає і розвитку нації. Обі ці барви разом у їх співдії означають Промінь Божественної Мудрости і Любові Проявленої в Житті» «.

Знак тризуб, або тридент, відомий у світі з незапам’ятних часів. Його знають у Європі, Азії, Індії. З тризубом зображувалися божества: грецький Посейдон, етруський (пізніше римський) Нептун, індійський Шіва, скіфський Тагимасад. Нині серед істориків поширені дискусії про правомірність використання тризуба як державного герба. Іноді висувають твердження, що це був знак династії Рюриковичів і ніякого відношення до українського народу він не має. Такі дослідники не хочуть бачити очевидну істину, що українці самі видобули цей герб з глибини тисячоліть, повернули із небуття, із непам’яті.

Найдавніші писемні згадки про золотий тризуб і блакитне вбрання царів Атлантиди знаходимо у праці Платона «Тімей», яка була написана в 360—355 pp. до н. є. Легенда, описана Платоном, за словами багатьох істориків різних часів має цілком історичні особливості; історичною її називав і Платон, котрий позначав жанр кожного свого твору.

З часу загибелі Атлантиди минуло одинадцять з половиною тисяч років. Припускають, що не всі нащадки Посейдона загинули. Українські землі ніколи повністю не були затоплені морями і потопами, тому цілком імовірно, що давню символіку тризуба і жовто-блакитної барви наші предки винесли з Атлантиди.

Про те, що тризуб є одним з найдавніших знаків нашої землі, можна судити з наскальних малюнків, гончарних виробів, монет, прикрас. Так на Поділлі знайдені наскельні рельєфи з тризубом, які зроблено в IV — III тис. до н. е., в Ольвії — тризуби першого тисячоліття до н. е., на монетах Боспорського царства карбували тризуби з V ст. до н. е. і були успадковані царськими скіфами, які вважали себе нащадками атлантів. Тризубом був увінчаний шолом Урартського царя в VII ст. до н. е. Відомо, що сармати використовували тамги-тризуби. Тамги збереглися і досі в кримських татар. Знак, подібний до тризуба, мають литовці.

За князівської доби тризуб почав набувати сучасної графічної форми, хоча існувало багато різних варіантів малюнка в різних князів.

На певний час, а саме від татаро-монгольської навали до козацьких часів, тризуб зникає з активного вжитку, витісняється хрестом, шестикутною зіркою тощо. Хоча форми хрестів біля підніжжя іноді мали завитки з двох боків, які підіймалися вгору і разом з хрестом утворювали тризуб. Було багато зображень якорів, що нагадували тризуби і входили до складу родових гербів гетьманів війська Запорозького, в т. ч. Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та ін.

На деяких церквах збереглися ще хрести, що формою нагадують тризуби, тобто біля підніжжя мають фігуру, схожу на омегу (при цьому тризуб ніби зменшено в пропорції до хреста). Такий хрест має й Володимирський собор у Києві. Поєднання хреста з тризубам є на маківці Золотих воріт у Києві. Це є спотворення тризуба. Тепер зупинимось на значенні тризуба, оскільки з цього приводу висловлюються різноманітні, часом далекі від істини, думки.

Найпростіші з них — це розшифрування тризуба як монограми «Володимир», «Василеве», або «воля». Визнати ці твердження означало б відмовитися від давності цього символу.

Ми знаємо, що тризуб мав різні форми аж до найпростішої «курячої лапки» IV тисячоліття до н. е., яка не становила собою монограму.

Отже, головна ідея тризуба — це число три, поєднання трьох основ буття, троїстість (тривимірність) життєвого простору. Це зв’язок трьох сфер, такий самий, як і в Дереві Життя, світу Яви, Прави і Нави. Але існує ще давніше, доарїйське філософське наповнення цього символу.

Основою світобудови є повна врівноваженість всіх енергій, тобто Абсолют. Порушення цієї рівноваги пробуджує два протилежні полюси: позитивний і негативний, чоловіче і жіноче, батьківське і материнське начало. Поєднання цих протилежних сил породжує третю синівську силу, отже, неприпустимо на «синові» ставити хрест.

Індійські божества Шіва та Вішну зображаються з тризубом. Тризуб тримає в руках скіфський Тагимасад.

Тризуб — вираження найдавніших, найархаїчніших культів багатьох народів. Це, перш за все, культ Великої Праматері-Родоначальниці, культ Вогню (який є життєдайною силою), культ мудрого Змія (а в деяких народів Дракона). Всі ці символи знаходимо в давній арійській міфології. Арії на своєму шляху з Подніпров'я до Індії залишили багатьом народам цей життєдайний знак — тризуб. В індійському штаті Джаму в горах і досі існує Храм Великої Богині Матері.

Цікаво, що розміщений він у надрах триглавої гори, яка зветься українським словом Трикута. Велетенську бронзову скульптуру богині з піднятим тризубом у правій руці завжди охороняють жерці. Побожне ставлення індійців до тризуба свідчить про те, що цей знак аж ніяк не випадковий. Його давність нині не потребує доведень. Показово і те, що самі індійці усвідомлюють, що цей знак не місцевого походження, а принесений давніми аріями в Індію.

Тризуб — стародавній український талісман. Про це писав Володимир Сочинський: «народний звичай не зв’язує ці знаки з християнськими емблемами та християнською догматикою, тільки трактує як талісман, що зв’язаний зі старими міфологічними поняттями».

Оскільки саме на землях України тризуб має безперервну багатотисячолітню традицію, він має бути визнаним як національний символ і як символ Української держави.

Більшість символів виникло ще на світанку історії людства. Символ — це ідея, яка відображає найглибинніші знання наших пращурів. Саме стародавність цих знань і є найвищою цінністю для нащадків. Це є той таємничий код, який маємо прочитати, щоб відчути себе спадкоємцями великого і мудрого народу, щоб вийти на шлях правильного життя.

Природа одному мати, другому — мачуха.

Народна мудрість.

Світове Дерево — модель триєдиної вертикальної структури Всесвіту — три царства: небо (Боги), земля (люди), підземний світ (Предки). Кожне з царств має символіку в образах тварин, птахів, небесних світил. Верхній небесний світ (крону дерева) представляють сонце, місяць, зорі та різні птахи: соколи, голуби, орли, соловей, зозуля. Середній світ (стовбур дерева) — бджоли, куниці, домашні тварини. Нижній світ (коріння) — бобри, риби, змії. Вертикальна триєдність Світового Дерева сакралізує число три і взагалі трійцю.

Ось як в апокрифах описувалося Дерево Життя, що має давнє язичницьке походження: «А посреди Раю Древо Животное, єже єсть Божество, і приближається верх того древа до Небес. Древо то златовидно в огненной красоті; оно покриваєть вітвями весь Рай, імієть же листя от всіх дерев і плоди тоже. Ісходить от него сладкое благоуханіе (пахощі), а от корня его текуть млеком і медом 12 істочників» .

Образ Райського дерева близький до ведійських уявлень про Райський сад, що існує в центрі Сварги («Неба найвищого»). Цей сад оточує з усіх боків палац Індри (Перуна), тут ростуть дерева, які виконують усі бажання. Та найшанованішим серед них є дерево з золотою корою — Паріджата, яке наповнює всю Сваргу пахощами. Це улюблене дерево жони Індри — Сачі (аналог Перуниці). Сад можуть відвідувати не тільки Боги і хоробрі воїни, які загинули на полі бою, але й інші смертні герої, на запрошення Індри.

В українських обрядових піснях Світовим Деревом найчастіше виступає дуб. Але відомі також явір, сосна, верба, яблуня, виноград, береза, калина, горобина, липа, черемха тощо.

Дерево Життя розглядають і як жіноче, і як чоловіче начало. Наприклад, верба тісно пов’язана з водою (росте над водою, що вказує на підземні джерела). Зі слов’янським Деревом Життя, вірогідно, поєднаний образ Богині Матері, яка дає Живу Воду чи небесне молоко (Дана, Мокоша, Берегиня). Іноді роль Дерева Життя надається вишні, яблуні та іншим деревам із назвами жіночого роду.

Однак чоловіча символіка більше притаманна Дереву Життя як образ рослинного фалоса (дуб, явір, виноград, плющ, кедр). Життєва сила Дерева Життя може бути зосереджена як у самому дереві, так і в його гілках (виноград, вербовий прут) або в плодах (яблуко, вишня). Поєднання жіночих і чоловічих функцій відобразилося у священному ставленні до «парних» або з'єднаних дерев і плодів, які зрослися — їм надавали найбільшого значення у весільних обрядах та любовній магії.

Обрядове Різдвяне прикрашання дерева всіма плодами землі є даниною магії родючості — побажання, щоб усі рослини давали плоди. На цю функцію вказує звичай прикрашати Великоднє деревце писанками і крашанками (у південних слов’ян), ляльками (у поляків), Різдвяну ялинку — яблуками і горіхами (у росіян). В українців, словаків та поляків функції обрядового дерева на Різдво виконує Дідух — житній сніп, який у Свят-вечір із урочистостями заносять у хату, ставлять на покуть або підвішують до стелі (у словаків). Подекуди українці перед Різдвом заносили в хату деревце вишні (у вазоні чи діжці з землею) або ставили у воду її гілочки, за якими дівчата ворожили: якщо до Різдва вишня зацвіте — влітку дівчина вийде заміж.

У кожного зі слов’янських народів формувалися свої особливі традиції, що надавали перевагу тим чи іншим деревам і кущам. Наприклад, в Україні здавна священними вважають вербу і калину, недарма народна приказка говорить: «Без верби й калини нема України». Українці шанували також дуб, що уособлював Перуна й Сонце, березу — символ Богині Лади, клен — Полеля, липу, що присвячувалася Матері Воді, та інші дерева і кущі. У болгар, сербів і македонців священною рослиною вважають кизил — символ здоров’я і довголіття. Звичай святити вербу за тиждень перед Великоднем існував ще в Київській Русі задовго до її християнізації, саме з астрального культу слов’ян він був запозичений і християнською церквою. На батьківщині християнства цю роль виконує пальма, бо верба там ніколи не росла. символіка тризуб архаїчний Дуб. Серед священних дерев українців найпочесніше місце займає дуб, недаремно його вважали «царем дерев» (у сербів — Цар дрва, у росіян — Царь-дуб, у поляків — Господар лясу). Дуб вважають аналогом Світового Дерева. У його густій кроні живе «цар птахів» (орел, сокіл). У давнину дуб був аналогом святині (храму), місця, де здійснювалися релігійні обряди, жертвопринесення. У народній релігії дуб вважають деревом Перуна-громовержця, символом мужності, чоловічого начала, на що вказує і фалічна форма його плодів.

Ще в XX ст. молодята здійснювали весільний обряд триразового обходу (об'їзду) навколо дуба, навіть після церковного вінчання. Особливо магічними у весільному обряді вважають дуб і березу, які зрослися. Вони — символ вічного кохання, де дуб уособлює чоловіка, а береза — жінку. Нині таким місцем паломництва молодих подружніх пар є дуб і береза на Вінниччині. Цим деревам молодята в день шлюбу приносять у пожертву весільні напої та хліб.

Дуб шанують за міцність, красу, довговічність. «Міцний, як дуб» — кажуть про сильного чоловіка. Освячені в Перунів день жолуді використовують у магії родючості і шанують як чоловічі обереги, які носять на шиї у ладанках, або зашивають в одяг. У цей же день жінки віншують чоловіків вінками з гілочок дуба. Вінки чоловіки зберігають протягом року до наступного свята і використовують у разі потреби для зміцнення організму (кілька листочків додають до чаю або у купіль). Листя дуба жінки використовують в оздоровчій магії для своїх чоловіків та синів, щоб вони були міцними та дужими.

Християнська церква постійно боролася з вірою у священність дерев, зокрема дуба: існують описи знищення місіонерами багатьох священних дубів у всіх слов’янських країнах впродовж цілого тисячоліття. Відомий християнський діяч Феофан Прокопович навіть на початку XVIII ст. забороняв «під дубом пісні співати». Та, незважаючи на всі заборони, культ дуба і нині має помітний вплив на культуру і звичаї українців.

Верба — жіночий символ Світового Дерева. Вербу вважали прадеревом життя, а Чумацький шлях (Молочну стежку) — її відображенням на зоряному небі. Недаремно верби завжди садили обабіч шляхів, бо, за космогонічними уявленнями слов’ян, наша Галактика є початком Всесвіту.

В українській календарній обрядовості верба відома переважно на святах Вербної неділі (народна назва Вербиця, Вербниця, Квітни неділя) та Купайла. Обряд хльоскання дітей і дорослих вербовою лозиною на Вербицю означає насамперед поєднання людини з Космосом, нагадування про гармонію світового ладу, наприклад, у примовці: «Не я б’ю, верба б'є: за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко». А далі говорять побажання: «Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля» здійснюється магія аналогії. Прийшовши додому, господар також поспішає «побити» домашню худобу освяченими вербовими лозинами для здоров’я і родючості. Дітям дають з'їсти освячені вербові «котики», щоб «росли скоро, як верба». Освячені на Квітну неділю вербові гілочки тримали в хаті цілий рік, аж до нового свята. Старші люди кажуть: «свячену вербу гріх ногами топтати», тому навіть иайдрібніші гілочки чи «котики» спалювали в печі. Господині, як правило, свяченими вербовими гілочками розпалювали піч для випікання нових Великодніх короваїв.

Па Купайла дівчата прикрашають вербове деревце стрічками, віночками, намистом, квітами і водять навколо нього хоровод. Тут верба — символ жіночого природного начала.

Верба присутня також у весільному обряді та у весняних хороводах, що символізує одруження і розвиток роду.

Вербу по праву можна назвати українським деревом-тотемом, від якого, як вірили, походять люди. Вірогідно, в найдавніші часи, верба символізувала Богиню чародійства, яка опікувалася дітонародженням. Недарма в українців існує повір'я, що «дітей знаходять на вербі». Таке уявлення мас свої аналоги і в литовців. Про живучість верби існує литовська легенда: жінка Блинда народжувала дітей з усіх частин свого тіла. Земля позаздрила жінці і обхопила її ноги, коли та застрягла в болоті - Блинда перетворилась на вербу''. Бездітні подружжя приносили вербі пожертви і просили, щоб верба обдарувала їх дітьми.

Відрізана гілочка верби, навіть без коріння, приживається в будь-якому грунті й виростає в дерево. В народі кажуть: «Верба, що лугова трава. Її викосиш — а вона знову виросте». Повитухи робили з вербового гілля купіль для породіллі іі новонародженого, примовляючи: «Як верба швидко росте, щоб так і дитина швидко росла». На тотемність верби може вказувати також етимологія її назви, що пов’язується з вертінням, обертанням (пор. веретено Богині Долі, яка пряде нитку життя), а також верем’ям (врем'ям — часом, доброю годиною, погодою).

Широко використовували свячену вербу й у різних магічних обрядах та побуті: вербовою лозиною розганяли грозові хмари, вперше на весні виганяли худобу на пасовище, зупиняли пожежу, шукали воду для копання криниці, про це є приказка: «Де верба, там вода». Зі свяченою вербовою гілкою обходили все господарство, щоб уберегти його від недоброго ока та злих сил, із цією ж метою обсаджували вербою криниці. Сухими вербовими гілочками розпалювали піч для випікання великодніх короваїв, а освяченими вербовими «котиками» лікували горло. Також свячену вербу клали в домовину покійному.

Калина — одна зі священних рослин, що символізує жіноче начало і період жіночої плідності. До цієї рослини завжди ставилися з великою повагою, калину не можна рубати, топтати її ягід. Наруга над нею вкривала людину ганьбою, так само, як убивство лелеки.

Калина як символ дівочої чистоти оспівана у весільних піснях. Вислови «ломити калину», «сікти калину» означали позбавлення дівочості. Особливі почесті належали дівчині, яка зберегла вірність своєму нареченому. Коли після шлюбної ночі ставало відомо, що дівчина була незайманою, їй співали: Темного лугу калина, Доброго батька дитина: Хоч сама по ночах ходила, Та калину при собі носила. Купували купці — не продала, Прохали хлопці — не давала, Шовком ніженьки зв’язала, Тільки тому Богданкові держала.

Важливе значення має калина в дівочих ініціаціях. На свято Рожаниць дівчатка, які за минуле літо стали дівками (здатними до дітонародження), йдуть до лісу по калину. Їх супроводжує гурт маленьких дітей, яких дівки пригощають різними гостинцями (солодощами, горіхами, бубликами тощо). Присутність дітей тут ритуально вмотивована — вони символізують майбутнє продовження роду, а дівочі гостинці — своєрідна пожертва Богиням Рожаницям. Навколо першого знайденого в лісі куща калини дівки водять хоровод, співають любовних пісень, а потім розкладають навколо різні страви, які взяли з собою. Відбувається обрядовий обід, під час якого згадуються імена відомих дівкам хлопців. Тільки після цього починали зривати гілочки калини, до того ж перші ягоди з гілочки кожна дівчина мала з'їсти, загадавши бажання про кохання обраного нею хлопця. Назбиравши достатньо калини, вони виплітали вінки з квітів, вплітаючи в них і калинові кетяги. По дорозі до села парубоча ватага, як правило, вже чекала дівочий гурт, щоб напасти зненацька. Хлопці відбирали в дівчат по кілька гілок ягід і фарбували ними дівчатам обличчя.

Про репродуктивну магію калини можемо судити з такого повір'я: якщо вирізати з калини сопілку, то в сім'ї з’явиться продовжувач роду — син. Калина присутня у родильних обрядах і при нареченні чи постриженні дітей. Породіллі в постіль клали кетяг калини, щоб були здорові мати і дитина. Клали калину і в першу купіль новонародженому, «щоб дитя було рум’яне, як калина» .

Біля хати завжди садили калину, взимку її ягоди клали між шибками. Калиновий чай, квіти, ягоди та кора — найкращі ліки від застуди, кашлю, при кровотечах і хворобах шлунка.

Вишня — одне з найстаріших дерев в Україні, її знали з давніх-давен як дику рослину з цілющими ягодами, пізніше вишню культивують і виводять цінні сорти. Біології припускають, що вишня поширилася в Україні з Малої Азії. Вишню використовували в Різдвяних обрядах задовго до привнесеного Петром І звичаю ставити ялинку на офіційний Новий рік (1 січня), її викопували восени і ставили в діжку з землею у хаті, де вона стояла до Різдва. За тим, як росла вишня, передбачали свою долю: якщо до свята вона зацвітала, це був добрий знак. Вишня присвячувалася найвищим Богам народовір'я (саме Різдво — свято Прабога Рода-Сварога). Тому логічно буде вважати назву вишня прикметником (ж. рід від вишній, всевишній). Так і назву вишні слід розуміти як «божественне дерево» .

Хата у вишневому садочку — одвічне замилування українського народу — оспівана багатьма письменниками. Тому Шевченківський «садок вишневий коло хати» став символом України, рідним, близьким образом. Гілочки вишні широко застосовували в лікувальній практиці. Відвар молодих гілочок давали породіллям після пологів. Свіже листя прикладають до голови, щоб зняти біль, а також накладають у вигляді компресів для загоювання ран. На Тернопільщині виготовляли спеціальне вишневе пиво для лікування запалення нирок: на літру відвару вишневих гілок додавали 0,5 кг цукру і 20 грамів дріжджів, залишивши для ферментації на тиждень.

Терен відомий в Україні понад дві тисячі років. Він є одним із прародичів садової сливи: вже на початку нашого часу, схрестивши терен з аличею, наші Предки вирощували сливи. Завдяки своїм колючкам терен здобув собі славу доброго захисника садиб у давнину — до двору, обсадженого терном, не міг підступитися ніякий дикий звір. Пізніше стали вважати, що терен захищає від «нечистої сили». Ось таке практичне значення цього невисокого деревця. Існує ще й дуже цікава легенда. Одна з порід терну, диптом, отримала назву «неопалимої купини». В перекладі з церковнослов’янської купина означає «кущ». Цей терновий кущ виділяє своєрідні ефірні пари, які можуть горіти, проте самої рослини вогонь не торкається. Отже, ця дивовижна властивість не могла пройти непоміченою повз увагу наших Предків: вважали, що з неопалимої купини виходять Боги, аби показати людям істину. Пізніше цю легенду запозичили юдеї та християни.

В Україні з неопалимою купиною пов’язаний образ Богині-Матері, а після прийняття християнства — і Діви Марії, але цей образ незнищенної квітки життя має язичницьке коріння.

Квітник був невід'ємною частиною садиби українського селянина, він прикрашав переважно причілок хати і найчастіше виходив на вулицю. Іноді квітники обгороджували невеликим парканом, а то й просто обсаджували рядочком квітів чи низькорослих кущів. Такі квітники й зараз прикрашають хати українців у селах і балкони мешканців міста.

Чи не найпоширенішою і найулюбленішою в Україні здавна вважали рожу рожеву, або мальву. Прийшла до нас мальва з Малої Азії, де її знали ще стародавні пелазги. На півдні України цю квітку ще називають калачиками за формою плодів, схожих на калачі. Відваром дикої мальви лікують бронхіти, кашлі, роблять примочки. З культурних мальв темного кольору робили природні барвники. символіка тризуб архаїчний Майже біля кожної хати завжди знаходилося місце і для пахучих яскравих чорнобривців, жовтогарячих нагідок, червоної рути, барвінку, любистку, м’яти і матіоли. Нині виведено багато сортів рослин, що увійшли в побут і звичаї народу. Проте магічну силу мають ті, що здавна прижилися в народі як священні рослини. Так, вважають, що червону руту, барвінок і любисток садять дівчата, щоб бути завжди коханими і бажаними, а молодиці — щоб була міцною родина. Півники оберігають від нечистої сили, бо півень (від якого походить назва квітки) виступає рятівником — від його співу зникає всяка нечисть.