Колективізація західноукраїнського села, 1944-1952 рр

У 40-х — на початку 50-х років XX століття тоталітарний режим здійснював насильницьку колективізацію західноукраїнського села ³ Когут П. Колективізація в західноукраїнському селі. — Львів, 2000. — 80 с.. Вона проводилася сталінськими методами, переважно за допомогою терору, штучного розпалювання соціально-майнової ненависті, а також провокацій та облудної демагогії. Умовно можна виділити три основнi етапи колективізації. Перший припадає на роки становлення радянської влади (1940 — І пол. 1941 рр.) та її відновлення (1944 — 1946 рр.), коли закладалися політичні передумови колективізації, виникали колгоспи. Другий — перехід до суцільної колективізації, початок масового відчуження селянина від власності, розгортання терору проти національно-визвольного руху, насамперед, депортаційно-переселенської політики (1947;1948 рр.). Третій — завершення суцільної колективізації, утвердження колгоспного ладу, перетворення селянина-господаря у новітнього кріпака, знищення соціально-економічної бази національно-визвольного руху (1949;1952 рр.).

Перші колгоспи у західноукраїнському селі організовувалися ще в 1940;1941 роках, а після війни відновлювалися. У 1944 році їх нараховувалося 38, зокрема у Тернопільській області - 35, Львівській — 1, Рівненській — 1, Чернівецькій — 12. У наступному році було створено 13 колгоспів у Волинській області, 1 — у Дрогобицькій, 5 — у Станіславській.1 січня 1946 р. у західному регіоні зафіксовано 107 колгоспів — невеличких господарств, що становили 0,24 відсотка селянських дворів. Вони виникали здебільшого на базі колишніх фільварків, а членами їх ставали наймити і найбідніші селяни.

Частина бiдняків через відсутність реманенту і тяглової сили не могли самостiйно вести власне господарство. Тому вони були готові об'єднатися у сильнішу структуру, яка б узяла на себе організаційно-виробничі турботи, відповідальність за результати господарювання та забезпечила прожитковий мінімум.

Однак більшість селян не підтримувала ідеї колгоспного ладу. Це пояснюється тим, що, по-перше, у західноукраїнському селі була вкорінена психологія власника. Важко уявити, щоб селяни, які протягом багатьох віків мріяли про землю і виїжджали в пошуках кращого життя до США, Канади, Австралії, Аргентини, Бразилії, поспішали з нею розстатися і вступити до колгоспу. Вони прагнули одержати від нової влади землю у приватну власність і вільно на ній господарювати. По-друге, ще свіжими були спомини про колективізацію на Західній Україні у довоєнний період, коли вiдбувався масовий терор, депортація населення до Сибіру, Казахстану та в інші віддалені райони СРСР. По-третє, у 1946;1947 рр. Східну Україну охопив голод. З Наддніпрянщини у Галичину, де не було голоду, переміщалися люди у пошуках харчів. Кращих «агітаторів» проти колгоспного ладу годі було шукати. По-четверте, загони УПА і підпілля ОУН чинили відчайдушний опір колгоспному ладу.

Колективізація західноукраїнського села ускладнювалася і тим, що існувала велика роздрібненість у землекористуванні, зберігалося черезсмужжя. Зокрема, на Буковині 160 тис. господарств мали 1,5 млн. земельних наділів, які часто були віддалені від сіл на десятки кілометрів. У селі Уніж Городенківського району Станіславської області на одне господарство припадало у середньому 12 клаптикових ділянок. Подібна картина простежувалася в усьому регіонi. Ще однією особливістю західноукраїнського села була наявність великої кількості хутірських господарств. Так, лише на Волині нараховувалося 167 тис. хуторів.

Водночас прискорювалася організація колгоспів у селах, де раніше їх не було. До середини листопада 1947 р. на Волині утворено 41 колгосп, а в кінці цього ж року у Львівській області нараховувалося 122 нових колгоспи. З’явилися окремі колективізовані села. У кінці 1947 р. в Тернопільській області було 36 таких сіл, на початку 1948 р. у Львівській — 27, а в Чернівецькій — 29.

До кінця 1948 р. у Волинській області було колективізовано 71,2 відсотків селянських господарств, у Дрогобицькій — 67,0, у Чернівецькій — 77,3, у Закарпатській — 46,0, у Львівській — 33,0, у Тернопільській — 34,0, у Станіславській — 17,0.

1949 рік став переломним у ходi колективізації для Львівської, Тернопільської, Рівненської та Станіславської областей. Розпочався новий процес організації колгоспів. Перш за все, це пов’язувалося із поступовим затуханням національно-визвольної боротьби. До цього часу було частково знищено, частково депортовано селян, які підтримували ідею самостійності, тому звузилася соціальна база національно-визвольної боротьби, яка мала антиколгоспну спрямованість.

Місцеві органи влади проводили перереєстрацію так званих куркульських господарств. До куркульських зараховувалися господарства, які під час німецької окупації використовували постійних або сезонних найманих робітників, працю замiсть погашення річних позичок та сільськогосподарську техніку, мали прибутки від млина, маслобійки тощо, здавали в оренду землю Ярош Б. Сторінки політичної історії західноукраїнських земель 30−50-х років ХХ століття. — Луцьк, 1999. — 182 с. .

Насправді самочинно визначали куркулів працівники НКВС, голови сільських рад, секретарі партійних осередків, сільські активісти. Тут певною мірою виявлялося свавілля партійно-радянського апарату та абсолютна незахищеність селянина. За офіційними даними, 1 серпня 1947 р. у західних областях України нараховувалося 16 374 так званих куркульських господарства, зокрема у Волинській області - 3941, Дрогобицькій — 1419, Львівській — 2126, Рівненській — 2235, Станіславській — 1645, Тернопільській — 2209, Чернівецькій — 877, Закарпатській — 1920.

Згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 23 серпня 1947 р. «Про оподаткування сільських господарств західних областей УРСР» на господарства з прибутком 10 тис. крб. у рік встановлювалися надбавки до податку у розмірі 50 відсотків, з прибутком до 15 тис. — 75 відсотків, більше 15 тис. — 100 відсотків.

У 1947 р. норма зернопоставок з одноосібника зросла на 25 відсотків, картоплі - на 100, молока — на 70, м’яса, шерсті - на 300. За несплату податку все майно селянина, за винятком житлового будинку, одягу та предметів побуту, конфісковували. Деякі селяни, щоб уникнути сплати великих податків, які накладалися на їх господарство, вступали у колгоспи. Так, заможний власник села Біляшів Ковельського району Волинської області Т. Антонюк довідавшись, що має сплатити дві тисячі крб. податку, подав заяву до колгоспу.

Економічний тиск держави на селянські господарства щороку посилювався. 1949 р. у Волинській області одноосібні господарства величиною до 2-х га землі зобов’язані були здати з кожного гектара 273 кг зерна, величиною 2−5 га — 377 кг зерна, 5−7 га — 468 кг, більше 7 — 559 кг. Норми поставок могли змінюватися місцевими органами влади у бік підвищення до 50 відсотків. Унаслідок такої економічної політики більшість індивідуальних господарств зубожіли.

У кожному районі формувалися групи партійно-радянського активу та органів МВС і МДБ, які роз'їжджали по селах для примусового створення колгоспів. У с. Самушин Заставнівського району Чернівецької області лейтенант МДБ Ведерніков залякував селян: «Якщо завтра не подаш заяви до колгоспу, то я тебе заарештую». У с. Іспась Вижницького району уповноважений райкому партії погрожував селянам депортацією до Сибіру. Унаслідок шантажу було колективізоване с. Топорівка Заставнівського району Чернівецької області. Улiтку 1947 р. було заарештовано 80 селян. Перед ними поставили вимогу: тюрма або колгосп. Залякані селяни, всупереч своїй волі, подали заяви до колгоспу. Таким методом колективізували понад 3 тис. господарств у Топорівці.

У багатьох селах інспіровані ініціативні групи самостійно оголошували про створення колгоспів. Владні структури вимагали від селян подати заяви про вступ до колгоспу. Якщо селяни протестували, то представники влади одразу ж приймали рішення висилати їх у Сибір: «Залізничну станцію. Начальника. Негайно приготуйте кілька вагонів для відправки в Сибір куркулів, підкуркульників та бандопосібників із сім'ями. Відправку розпочнемо сьогодні увечері» Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі в 1944;1953 роках. — К., 1998. — 942 с.. Рятуючи свою долю, налякані селяни подавали заяви про вступ до колгоспу.

Представники влади разом з енкаведистами використовували різні методи розправи над селянами, щоб переконати їх у перевагах колективного господарювання. У деяких селах людей кидали у крижану воду, вимагаючи підписання заяви про вступ до колгоспу. Господарів били, замикали у підвалах, льохах, морили голодом, щоб примусити їх вступити до колгоспу.

У гострому протиборстві проходила колективізація с. Ямниця Станіславської області, де мешкали селяни з високою національною свідомістю. У міжвоєнний період тут діяли осередок оунівського підпілля, українські товариства «Сільський господар», «Просвіта», «Січ» та «Сокіл». У 1935 р. у селі вибухнуло повстання, і селяни утримували владу упродовж місяця. У роки радянської влади вони чинили впертий опір і колективізації. Відтак зі Станіслава у Ямницю було скеровано 60 чоловік партійно-господарського активу та 8 енкаведистів. Влада заарештувала 14 учасників оунівського підпілля, виселила 39 сімей і тільки після цього 4 грудня 1949 р. був організований колгосп із 470 селянських господарств.

У с. Надітичі Миколаївського району Дрогобицької області селяни неодноразово ховалися від представників влади, унеможливлювали створення колгоспу. Тому партійно-радянський актив приїхав у село з уже готовим списком колгоспників. Земля, реманент насильно передавалися до колгоспу. У колгоспі «Новий шлях» Судово-Вишнянського району Дрогобицької області за списком нараховувалося 140 господарств, але жодної заяви від селян до правління колгоспу не надходило.

Особливо підступні провокації щодо непокірних селян здійснювали спецгрупи МДБ, які жили по кілька місяців у лісах, видаючи себе за підрозділи УПА. Склад таких спецгруп не відрізнявся від вояків УПА та учасників оунівського підпілля. Вони приходили на хутори чи села, провокуючи селян на встановлення зв’язків з місцевими відділами повстанців. Якщо селяни вчасно не виявляли провокацію, то справа закінчувалася їх арештом, допитом та конфіскацією майна Такі випадки траплялися, наприклад, у с. Свидник Турківського району Дрогобицької обдасті, у с. Грицьки Дубровицького району Рівненської області, у с. Підвисоцьке цього ж району, на хуторі Загребля Здолбунівського району Рівенської області.

Радянські карально-репресивнi загони знищували хутори, мешканці яких найбільш затято виступали проти колективізації та допомагали повстанцям. Так, у 1946 р. війська МВС проводили акцію щодо зселення у десяти районах Волинської області 326 хуторів, у яких проживало 2175 чоловік. Лiквiдацiя хуторів особливо активізувалася на завершальному етапі колективізації. Улітку 1950 р. радянська влада приступила до знесеня 70 тис. хуторів.

Протягом 1950;1952 рр. було виселено 91 226 власників хутірських господарств, з яких 69 245 відправлено у західні області, 21 581 — у південні регіони України, а деяких депортовано у Сибір. Руйнування хуторiв продовжилося з новою силою пiсля 4 липня 1952 р., коли з’явилася чергова постанова ЦК КП (б) У і Ради Міністрів УРСР «Про виселення господарств з хуторів у західних, Ізмаїльській, Чернівецькій і Закарпатській областях УРСР», яка зобов’язувала місцеві органи влади до 1 жовтня 1952 р. знести ще 51 350 дворів.

Ліквідація власних господарств зумовила депортацію селян у віддалені регіони СРСР (Сибір, Крайню Північ, Казахстан). Перша хвиля депортацій припала на жовтень 1947 р., а друга — на кінець 1948 р., що було пов’язано з переходом до суцільної колективізації. Ще більшої масштабності ця акція набирає з 1949 р. у зв’язку з проведенням масової депортації «куркулів» .

18 серпня 1950 р. Рада Міністрів УРСР та ЦК КП (б) У ухвалили виселити 1200 господарiв Чернівецької та Закарпатської областей за межі Української РСР з конфіскацією належного їм майна. Це пояснювалося тим, що зі 152 тис. селянських господарств, які залишилися поза колгоспами, частина завдавала шкоди колгоспам, зокрема їхньому організаційному зміцненню.

Уся ідеологічна машина сталінського режиму була спрямована на встановлення колективної форми господарювання. Так, з метою пропаганди колгоспного ладу у 1948 р. були організовані поїздки 2-х тис. західноукраїнських хліборобів у східні райони України, де завчасно добирали для показу найкращі колгоспи, які не завжди відображали загальний стан сільського господарства. З агітаційними цілями у західнi регіони вiдряджалися селяни Східної України — М. Озерний, О. Хобта, М. Лисенко, А. Парамузіна, К. Твердохліб та багато інших. Для того, що переконати людей у необхідності колективної праці проводили різні мітинги, наради, семінари, конференції, лекції, використовували радіо, кіно, пресу.

Хоча пропаганда i соціальна демагогія широко використовувалися, однак вони не були визначальними. Фактично завдяки насиллю до початку 1950 р. суцільну колективізацію в основному завершили Волинська i Чернівецька областi, де у колгоспи було об'єднано відповідно 91,1 i 90,1 вiдсотка селянських господарств. У Станіславській областi цей показник становив 36,6 вiдсотка, у Львiвськiй — 50,1, у Тернопiльськiй — 64,2, у Закарпатськiй — 65,9, у Рiвненськiй — 67,3, і в Дрогобицькiй — 84,4 відсотка.

У січні 1950 р. делегація членів Політбюро ЦК КП (б) У на чолі з М. Хрущовим побувала у деяких селах Станіславської області і поставила завдання завершити колективізацію на Прикарпатті до початку посівного періоду, хоча на початок 1949 р. рівень колективізації у Станіславській області становив 17 відсотків⁴.

У захiднi областi продовжували прибувати партiйнi кадри з інших регiонiв України. На Станіславщину було скеровано 3500 комуністів зі східних районів України на чолі з секретарями обкомів з Харківської і Сумської областей Сергійчук В. Назв. праця. — С. 647.. Унаслiдок цього на початку 1951 р. у захiдному регiонi було колективізовано 95,2 вiдсотки селянських дворiв Столяренко В. П., Сас І.Х. Діяльність парторганізацій в період колективізації західноукраїнського села (1947;1950рр.) // Укр. іст. журн. — К., 1963. — № 5. — С. 75. .

Таким чином, для створення економічної бази тоталітарного режиму та придушення національно-визвольного руху компартія намагалася за допомогою карально-репресивних органiв утвердити колгоспний лад. Після знищення основних сил УПА та підпілля ОУН 1947;1948 рр. у західноукраїнському селі розпочалася суцільна колективізація, яка до початку 50-х років, в основному, була завершена. На догоду сталінській доктрині соціалізму були репресованi, ув’язнені сотні тисяч галичан, буковинців та закарпатців. Так за сталінським «рецептом» була здійснена «революційна перебудова» західноукраїнського села — знищено селянина-годувальника, господаря землі Сеньків М. Назв. праця. — С. 145.