Україна і Китай в системі міжнародних відносин: історія та сучасність

Україна і Китай в системі міжнародних відносин: історія та сучасність

Співробітництво України та Китайської Народної Республіки має глибокі, міцні, надійні історичні традиції, які охоплюють багатовекторні сфери політики, економіки, культури. Щодо історії українсько-китайських взаємин, то враховуючи наявність хоча й скупих письмових свідчень та археологічних матеріальних пам’яток епохи Київської Русі домонгольського періоду, можна констатувати про зародження контактів саме в цей період України-Русі з Китаєм, суттєву роль в яких відіграв славнозвісний Великий Шовковий шлях [1, 17−18] з міста Чанань — столиці Західної Хань через Памір, Центральну та Західну Азію до Східного Середземномор’я.

У добу середньовіччя з Китаю юанського періоду (1271−1368) [2, 23, 25] до Києва, а також Галича та Володимира у складі Галицько-Волинського князівства почали надходити відомості про «піднебесну імперію», зумовивши початок різноманітних обмінів між двома народами. Існують здогадки, що доставлені до Київської Русі «хіновські стріли», ймовірно, мали китайське походження. Трохи пізніше в українській мові з’являється назва «китайка» (шовкова червона хустина), китайське коріння якої не викликає сумніву [3].

Історія українсько-китайських контактів багата набутками — це й войовничі подвиги козака Никифора Чернігівського; і діяльність у 1688−1692 роках українського гетьмана Дем’яна Многогрішного; й духовна місія в Пекіні вихованця Києво-Могилянської академії архімандрита Іларіона (Лежайського) — 1667−1717 роки [4,78−85].

У другій половині XVIII — на початку ХІХ століть відносини України з Китаєм зменшуються із-за скасування української самостійності. Початок XX віку характеризується значними зрушеннями в китайсько-українських відносинах, на які вплинули не тільки геополітичні, але й культурно-ідеологічні фактори. Необхідно, перш за все, згадати масові переселення українців до Маньчжурії після поразки у визвольній боротьбі на території Зеленого Клину 1918;1919 років та утворення на цих землях українських етнічних поселень з центром у Харбіні [5,81]. Китай, фактично, був майже єдиною країною в Азії, де українські емігранти заснували власні етнічні поселення. Можна з упевненістю сказати, що розвиток українсько-китайських відносин протягом ХІХ-ХХ століть був міцно пов’язаний з діяльністю вихідців з України на Далекому Сході [6,94−95]. В той же час, на початку ХХ століття в Україні помітно зростає інтерес до вивчення історії, економіки, політики, культури Китаю, китайської мови. Це пояснюється потребою подальшого розвитку всебічних відносин, насамперед, торговельно-економічних і культурних, з великою східною країною та її працьовитим народом.

У 30-ті роки ХХ століття світ постав перед загрозою фашизму. На Далекому Сході вогнище війни спалахнуло разом з агресією Японії проти Китаю, коли у вересні 1931 року Квантунська армія окупувала Маньчжурію та було проголошено про створення держави Маньчжоу-го [7, 5 18]. 7 липня 1937 року, використавши інцидент у районі Лугоуцяо, японська армія розпочала війну щодо захвату всього Китаю. Заблокований з моря Китай, враховуючи проголошену західними країнами політику «невтручання», фактично опинився в ізоляції. Японія перевищувала Китай у авіації — в 13 разів, у танках — в 36 разів [8, 73−76]. За тих обставин Радянський Союз був однією з небагатьох країн, яка надала Китаю істотну економічну, воєнну та моральну допомогу. Серед відомих радянських льотчиків, що захищали небо Китаю, таких як К. Коккінакі, Г. Тхор, були й українці — виходець із Сумщини, двічі Герой Радянського Союзу Степан Супрун; командир ескадрильї бомбардувальників черкащанин Григорій Кулішенко, який став національним героєм Китаю під ім'ям Кулі-шен.

Якісно новий етап українсько-китайських взаємозв'язків настав після перемоги китайської революції і проголошення 1 жовтня 1949 року Китайської Народної Республіки. Україна, як і інші держави, що входили до складу СРСР, достатньо зробила для становлення основ китайської металургійної, машинобудівної промисловості, сільського господарства: десятки українських інженерів, конструкторів, учених працювали консультантами на будівництві, на заводах і фабриках; сотні китайських студентів здобували вищу освіту в університетах та інститутах Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська. З 1950;х до 1997;го років вищі навчальні заклади України підготували для Китаю понад 1 000 спеціалістів різних галузей виробництва [9, 2].

З проголошенням Україною незалежності настала доба розвитку українсько-китайських відносин на державному рівні. КНР однією з перших визнала самостійну Україну і 4 січня 1992 року встановила з нею дипломатичні відносини. Того ж року в Києві почало працювати посольство КНР. Посольство України в Пекіні відкрилося в березні 1993 року. Сьогодні між Україною та КНР укладено понад 80 двосторонніх (міждержавних, міжурядових, міжвідомчих, міжрегіональних) угод та інших документів, які в цілому задовольняють потреби українсько-китайського співробітництва. Ці документи охоплюють більшість сфер і галузей співпраці обох країн, в тому числі, політику, економіку, високі технології.

Торговельно-економічні відносини України з КНР є, звичайно, найважливішою складовою усього комплексу українсько-китайського співробітництва. На жаль, показники товарообігу між Україною та КНР наприкінці 1990;х — на початку 2000;х років не в усьому відповідають наявним можливостям обох сторін. Якщо у 1997 році українсько-китайський товарообіг складав 1 млрд. 256 млн. 700 тис. дол. США, то в 1999 році — 840 млн. 82 тисячі, а в 2000;ому року 760 млн. 71 тисячу [1,20]. Враховуючи те, що у 2002;у році КНР посіла третє місце у світі за обсягом зовнішньоторговельного обігу — понад 500 млрд. доларів, і за оцінками міжнародних експертів, у разі збереження нинішніх темпів зростання, КНР через 15−20 років може стати світовим полюсом [10,56−57], перспективи торговельно-економічних взаємодій України та КНР необмежені.

Більше того, важко переоцінити досвід Китаю із створення особливих економічних районів. Ще в 1984;ому році уряд КНР зробив важливий крок для відкриття країни зовнішньому світу: 14 міст КНР отримали статус відкритих приморських міст; було створено 13 безмитних зон, 32 зони техніко-економічного освоєння, 52 зони опанування нових і високих технологій державного значення [11, 59]. З цього приводу можна зробити наступні висновки. По-перше, склалася чітка структура багатоступеневої і всебічної відкритості Китаю зовнішньому світу. По-друге, створення безмитних зон сприяло розширенню й поглибленню зовнішніх зв’язків і, насамперед, залученню інвестицій. Хіба це не можна вважати прикладом вдалої економічної діяльності?

Сьогодні, безумовно, необхідно враховувати той факт, що, якщо у 1999 році ВВП Китаю, за даними Світового банку, становив 980 млрд. дол. (7-е місце у світі після США, Японії, Німеччини, Франції, Англії та Італії) [12, 274], то у 2003 році він становив майже 6,5 трлн. дол. [13, 41]. Не треба також відкидати й те, що 11 грудня 2001 року Китай вступив до Світової організації торгівлі і основою його торговельного-економічного сучасного співробітництва є коопераційні зв’язки на мікрорівні, тобто переважно між підприємствами і компаніями. До речі, директор російського центру стратегічних досліджень Андрій Піонтковський вважає, що для Росії буде більш розумним співпрацювати з Китаєм в економічній сфері саме у рамках Світової організації торгівлі, враховуючи минулі намагання КНР проникнути на російський ринок [14,43].

Виходячи з назви зазначеної теми є потреба дати відповідь, принаймі, на три принципових питання — глобалізація, місце та інтереси України у цьому процесі, сучасні українсько-китайські відносини.

Перше. Щодо глобалізації, то до моєї наукової мети не входило тлумачення самого терміну та концептуальних засад (цим активно займаються політологи, філософи, соціологи, економісти). Принагідно зауважу, що тут — безліч думок та різноманітних дефініцій. Одні стверджують, що глобалізація — це «зростання світових мереж взаємозалежності» [15, 78]. Другі вважають її «новим етапом міжнародної конкуренції, для якого характерний поставлений на інформаційно-технологічну основу процес активного залучення до міжнародного бізнесу і продуктів, котрий спричиняє різке прискорення транснаціоналізації світового господарства» [16, 10]. Треті розглядають глобалізацію як взаємодію інформаційної технології і світової економіки [14, 39].

Друге. Стосовно зацікавленості України у глобалізаційних процесах, насамперед, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, який об'єднує від 32 до 43 держав [17], серед яких — США, Китай, Росія, Японія, Корея … По-перше, Україна має в цьому регіоні конкретні економічні інтереси. По-друге, від врахування ставлення до глобалізації в Китаї, Японії, США, Росії, нових індустріальних країнах Східної Азії залежатиме майбутня ефективність співробітництва України з вищезгаданими державами. По-третє, глобалізацію можна розглядати як відповідний шанс для України у використанні її переваг та подоланні негативних наслідків. По-четверте, можливість України стати своєрідним «мостом» між Європою та Азією [18,64]. український китайський політика економіка культура.

І останній аспект — третій стосується відносин України та Китаю у сьогоденні. Як відомо, КНР послідовно засуджує будь-які військово-політичні блоки. Україна в перспективі має намір прилучитись до ЕС і НАТО в рамках євроатлантичної інтеграції, і це не позначається на ступені довіри, досягнутої між Києвом і Пекіном. Наступне — наявність могутнього та впливового «російського фактору», суттєвість якого полягає, з одного боку, у несприйнятті Російською Федерацією появи незалежної, суверенної України (територіально-найбільшої країни Європи) особливо після президентських виборів 2004 року; з другого боку, знаючи «ахілесову п’яту» Китаю — енергетичні ресурси, недопущення китайсько-української торговельно-економічної консолідації. Наступне — «американський чинник», яким інколи маніпулюють і Росія, і Китай, особливо після скасування у березні 2006 року для України поправки Джексона-Венніка, та, безумовно, враховуючи цілком нормальний, довірливий рівень відносин між США та Україною. Не варто забувати й стратегічні інтереси США щодо Китаю — не допустити його об'єднання з сусідами — Росією, Індією, Японією, Іраном, як і появи в майбутньому, з вирішенням тайванської проблеми, Великого Китаю.

Неможливо погодитись з думкою голови підкомітету з глобальної безпеки, співробітництва і розвитку Комітету Верховної Ради у закордонних справах Олега Білоруса, що Україна сьогодні «втратила Китай» як партнера. Він вважає, що «азійська ., інтелектуально-інформаційна цивілізація і глобалізація — це сторінка, яку ще повинна прочитати Україна» [19, 20−21]. Не можна так зневажати (або, вибачаюсь, не знати) українську історію, етногенез української нації, які, переконаний в цьому, будуть надзвичайно цікавими та корисними і китайській стороні. На підтвердження цього наведу лише один факт — аналогом Трипіллю України є синхронна їй культура Яншао Китаю [20,14].

Підсумовуючи, зазначимо у сучасних українсько-китайських взаємодіях існує тенденція якісно нового рівня відносин між двома державами і необхідно докласти з обох сторін чимало зусиль, щоб ця тенденція стала домінантою у відносинах між Україною та Китаєм [21,343−345]. Можливо першим кроком з боку України стане її приєднання до «євразійської дипломатії», яка визначила чотири головних принципи зовнішньої політики: взаємопорозуміння, активізація діалогу, розширення співробітництва, сумісна діяльність щодо будівництва нового світового порядку.

Література

• 1. Величко В. В. З часів Великого Шовкового шляху // Політика і час. 2002. № 2.
• 2. Китайськая. Народная. Республика. — Справочник. — М., 1989. — 565 с.
• 3. Литвин Володимир. Україна і Китай в історичних зв’язках. // Голос України. — 2004. — 20 березня.
• 4. Кіктенко В.О. Українці на чолі пекінської духовної місії: до початків вивчення Китаю в Російській Імперії // Сходознавство. — 1998. № 2.
• 5. Менг Хин. Из истории становления украинско-китайских отношений (XVII — XX вв.) // Університет. — 2005. № 1.
• 6. Грацинский В. Украинцы в Китае. — Нью-Йорк, 1995. — Т.4. — 304 с.
• 7. Япония. Справочник. — М., 1992. — 543 с.
• 8. Мазуров И. В. Японский фашизм. — М., 1996. — 158 с.
• 9. Мэй Чжаожун. О китайско-украинских отношениях. — К., 1999. — 18 с.
• 10. Лещенко Л. Глобальні пріоритети в контексті інтересів національного розвитку країн Південно-Східної Азії. — В кн.: Глобальні пріоритети розвитку в регіональних і національних інтерпретаціях країн Азії і Африки. — К., 2004. — 234 с.
• 11. Гайдуков Л., Сін Лі. Основна на сьогодні тенденція. Українсько-китайські відносини. // Політика і час. — 2001. № 7.
• 12. World Bank. World Development Report 2000/2001. Attacking Poverty. — Wash., 2001. — 672 p.
• 13. Шергін С.О., Загребельний І.М. З опорою на власні сили // Політика і час. — 2005. № 6.
• 14. Ленський П. С. Реальність, що відбулася // Політика і час. — 2005. № 4.
• 15. Nye Y. The Paradox of American Power. — Oxford, 2002. — 214 p.
• 16. Рожков К. Л. Процесс глобализации и национальная экономика. Автореферат диссертации. д.э.н. — М., 2000. — 34 с.
• 17. Шергин С. Азиатско-тихоокеанская дилемма // Зеркало недели. 2004. — 14 августа.
• 18. Чистілін Д. К. Наше місце в Євразії // Політика і час. — 2005. № 11.
• 19. Новій Україні — нову зовнішню політику // Політика і час. — 2005. № 3.
• 20. Залізняк Л. Л. Походження українського народу. — К., 1996. — 80 с.
• 21. Асиметрія, міжнародних відносин. — К.: ВД «Стилос», 2005. — 555 с.