Сімодський трактат та відкриття першого російського консульства в Японії

Сімодський трактат та відкриття першого російського консульства в Японії

Росія та Японія є у наш час важливими гравцями на світовій політичній арені. У 2010 р. виповнюється 155 років з моменту встановлення офіційних дипломатичних стосунків між цими двома державами. У російсько-японських взаємовідносинах існує немало складних питань: укладення мирного договору, територіальна суперечка тощо. Перед російськими дипломатами другої половини XIX ст. стояли не менш проблемні завдання щодо «відкриття» Японії, і вони з цими завданнями справились, започаткувавши історію добросусідських стосунків Російської імперії та держави Ніхон.

Серед робіт радянських істориків, які присвячували свої дослідження проблемі встановлення дипломатичних відносин між Росією та Японією, слід відмітити дослідження Е. Я. Файнберг [8;9] та Л. М. Кутакова [4]. Е. Я. Файнберг не лише констатує активізацію далекосхідної політики Російської імперії у XIX ст., а й пояснює причини такої ситуації, пов’язані із конкуренцією з Великобританією, Францією, США. Л. М. Кутаков велику увагу приділяє місії Є.В. Путятіна, російсько-японським переговорам 1859,1862,1867 рр.

Точка зору японської сторони щодо історії двосторонніх контактів представлена у роботі Накамура Сінтаро[5]. Дослідник надає коротку хронологію мандрівки Є.В. Путятіна до Японії, висвітлює обставини суперництва російського та американського комодорів, приділяє значну увагу переговорам, що передували підписанню Сімодського договору. Але необхідно зауважити, що книга японського історика у 1983 р. була видана в СРСР. Можемо припустити, що погляди Накамура Сінтаро на японсько-російські відносини були найбільш прийнятними для радянського керівництва у порівнянні з позицією інших японських істориків.

На сучасному етапі історія царської дипломатії в Японії досліджується П. Е. Подалко [6] з Осакського університету. Він у своїх працях звертає увагу на те, що ініціатива активізації політики Російської імперії на Далекому Сході належала приватним особам, а не уряду. Високо оцінюючи професіоналізм перших російських дипломатів у Японії Й. А. Гошкевичата Є.К. Бюцова, П. Е. Подалко критикує далекосхідну політику російського керівництва, яке, на його думку, упустило можливості налагодження широких торгових зв’язків із японцями.

До статей Сімодського трактату [7] звертались і звертаються багато сходознавців, але аналізується він однобоко (лише у контексті територіальних суперечок між Росією та Японією).

Метою статті є аналіз російсько-японського договору 1855 р. як документу, що започаткував російсько-японські дипломатичні відносини, та висвітлення обставин заснування першого російського консульства в Японії.

З 30-х pp. XVII ст. в Японії була запроваджена політика сакоку (буквально «закриття держави»). Тим не менш, представниками Російської імперії було здійснено декілька спроб встановлення міждержавних стосунків: експедиція А. Лаксмана (1792 1793), посольство М. Рєзанова (1804 1805). Але підписати офіційний договір про встановлення дипломатичних стосунків з Японією їм так і не вдалось.

Успіху у цій справі досяг Євфимій Васильович Путятін, який 26 січня / 7 лютого уклав з представниками японської сторони документ, котрий став відправною віхою у становленні російської дипломатичної служби в Японії. У договорі проголошувались «постійний мир та щира дружба між Росією та Японією». Декларувався захист особистої безпеки та недоторканості майна громадян обох держав під час перебування у межах країни-партнера. Втілення цього пункту в життя було на момент підписання договору у далекій перспективі. Адже випадки відвідання росіянами Японії, а японцями Росії були на той час досить нечисленними. Громадяни Російської імперії отримали право перебувати у трьох японських портах: Сімода, Хакодате та Нагасакі. Але у пояснювальних статтях до договору зазначалось, що «…росіяни можуть вільно ходити: у м. Сімода та його околицях на відстань 7 яп. миль, починаючи від острову Інубасірі, а в Хакодате на відстань 5 яп. миль… У Нагасакі як згодом буде встановлено для інших». На думку відомого японознавця початку XX ст. X. Ванденберга, Сімода та Хакодате були на той час «маловажливими гаванями» [ 1, с.28−72].

За умов розповсюдження в Японії руху за вигнання іноземців із «священної землі Ямато» гарантувати особисту безпеку російських громадян було досить складно, про що свідчить вбивство японськими радикалами мічмана Р. Мофета та матроса І. Соколова у 1959 р.

Друга стаття договору стосувалась російсько-японського кордону. Зважаючи на те, що об'єктом нашого дослідження є становлення російської дипломатичної служби в Японії, залишимо аналіз цієї статті учасникам нескінчених дискусій щодо приналежності Курильських островів.

У договорі узгоджувались питання надання допомоги морякам, які зазнали корабельної аварії; питання міждержавної торгівлі та здійснення суду над злочинцями.

Відповідно до мети нашого дослідження найбільшу цікавість викликає стаття шоста, у якій було узгоджене питання призначення російських консулів в один з двох портів: Сімода або Хакодате. Будинки для консульства мали бути визначені японським урядом.

З російської сторони договір був підписаний генерал-ад'ютантом, віце-адміралом Є.В. Путятіним, з японської сторони представниками сьоґунського уряду Цуцуі Хізен-но камі та Кавадзі Саемон-но дзьо.

Цікавим фактом є те, що у становлення російсько-японських дипломатичних відносин свій внесок зробив представник нації, котра конкурувала з росіянами в отриманні привілейованого положення на Далекому Сході. Відомий на той час голландський лікар німецького походження Філіп Франс фон Зібольд, дізнавшись про те, що російський уряд відправляє посольство до Японії, запропонував свої послуги як консультанта. При написанні чорнового варіанту майбутнього договору, котрий росіяни планували укласти з японцями, за основу був взятий проект саме цього науковця. Зібольд досить тривалий час працював у Японії, тому встиг познайомитись з особливостями японської культури, в тому числі й політичної. Але його пропозиції щодо договору про торгівлю та навігацію не були взяті до уваги голландським урядом. На відміну від Гааги, Петербург зумів вдало використати досвід німецько-голландського японознавця [11, с.99−125].

Успіх посольства Є.В. Путятіна у справі встановлення російськояпонських дипломатичних відносин був оцінений молодим імператором Олександром II (Микола І помер 18 лютого 1855 p.). Віце-адмірал став графом Російської імперії, а офіцери-учасники посольства отримали подвійну плату та підвищення у чинах [6,с.20].

Олександр II ратифікував Сімодський трактат 25 листопада 1856 р. Від імені верховної влади Японії свій підпис на ратифікації поставив Абе Масанорі. Під час обміну ратифікаційними грамотами у м. Сімода японській стороні були передані шхуна «Хеда» та 52 гармати із фрегата «Діана». У цей самий день була укладена угода про відведення у Сімода земельної ділянки для будівництва російських консульських приміщень, про тимчасове надання консульству будівлі храму Фукусендзі та про спорудження трьох пристаней для російських судів у Сімода, Какідзакі та на південно-східній частині півострова Ідзу.

10 вересня 1857 р. Є.В. Путятін знову прибув до Японії задля укладення договору про торгівлю. 12 жовтня у Нагасакі був підписаний Додатковий трактат з 28 статей, у якому для росіян не лише уточнювались правила торгівлі у відкритих портах Японії, але й знімались деякі обмеження у торгівлі порівняно з 1855 р. Японський уряд зобов’язувався відкрити замість Сімода, інший більш зручний порт, не обмежувати кількості судів, що стануть прибувати у порти, та розміри торгового обігу, не чинити перепон укладенню приватних торгівельних угод. Росіянам дозволялось привозити до Японії свої сім'ї. Зберігались 35-відсоткові мита лише на товари, що продавались на громадських торгах або договірним шляхом (обминаючи митницю). Плата за товари мала вноситись через посередництво митниці. При торгових та грошових угодах 6% необхідно було відраховувати на користь бакуфу для покриття збитків на чеканку монет. Спеціально були обумовлені заборона продажу зброї приватним особам, вивозу з Японії золота та срібла, а у неврожайні роки продовольства. Японський уряд, побоюючись ввезення до країни опіуму, ввів у договір спеціальну статтю про те, що у випадку виявлення на судах опіуму вантаж судна конфіскується, а винні будуть піддані покаранню у відповідності до російських законів. У випадку війни Росії з будь-якою державою російські суди не повинні порушувати нейтралітет японських портів [4,с.131].

Новий Едоський трактат, підписаний 19 (7) серпня 1858 р. знову завдяки зусиллям Є.В. Путятіна, розвиваючи права російських громадян у державі, надавав Росії право мати при японському імператорському дворі свого офіційного представника, а всім російським дипломатичним агентам вільно пересуватись територією держави. Російським громадянам, які не обіймали дипломатичних посад, дозволено було пересуватись всередині Японії в радіусі 10 рі від місця проживання (1 рі и 4 км).

Якщо, згідно Російсько-японського договору 1855 p., Російська імперія мала право направити до Японії одного консула (але досі не направила), тепер російському уряду дозволялось мати консулів або консульських агентів у всіх або у деяких відкритих для російської торгівлі японських портах, кількість яких помітно зросла.

Японські чиновники висловили Є.В. Путятіну подяку за його тактичну поведінку, підкресливши, що американський генеральний консул Таунсенд Xappic викликав сильне обурення населення Едо своїм надокучливим оглядом столиці. Так само поводив себе англійський посланець Елджин, котрий 12 серпня прибув з ескадрою в Едоську затоку. Елджин, на відміну від Путятіна, відмовився від аудієнції у спадкоємця сьоґуна.

Є.В. Путятін намагався переконати Елджина обмежитись перевагами, наданими американцям та росіянам, і не застосовувати силу. Євфимій Васильович у бесіді з японськими міністрами радив дотримуватись твердості і не допустити, щоб англійці та американці заважали внутрішній торгівлі японських підданих. Посилаючись на приклад Китаю, він доводив шкідливість ввозу опіуму та викачування срібла з країни. Ця інформація не була новою для японських міністрів, але, через свою вроджену ввічливість, вони дякували Є.В. Путятіну за щирість та цінність його порад і обіцяли ними скористатись. Незважаючи на достатню інформованість, військово-феодальне керівництво держави було безсиле відстояти економічну та політичну незалежність Японії [8,с.41].

24 жовтня (5 листопада) 1858 р. місія першого російського консульства на чолі із колезьким радником Й. А. Гошкевичем на судні «Джигіт», що належало російсько-американській компанії, прибула до японського міста Хакодате. Віддаленість першого російського консульства від японської столиці створювала певні незручності, котрі вплинули на відставання Росії від країн Заходу у справі форсування двосторонніх стосунків з Японією. Ще один недолік географічного розташування Хакодате для росіян полягав у тому, що їхні кораблі лише протягом чотирьох чи п’яти місяців на рік мали змогу потрапити до Ніколаєвська-на-Амурі. У холодну пору року на заваді цьому ставала крига [12,с.307].

Своїм призначенням Й. А. Гошкевич був зобов’язаний Є.В. Путятіну, який рекомендував його на посаду консула, оскільки Йосип Антонович знав більше 10 мов (під час переговорів у Сімода вивчив ще й японську), був знайомий із законодавством, адміністративним устроєм та політичною системою Японії та проявляв дипломатичний такт у відносинах з японцями. Ще 8 лютого 1858 р. Міністерство іноземних справ Росії надало Й. А. Гошкевичу інструкцію, у якій було зазначено, що на колишнього драгомана Є.В. Путятіна покладається величезна відповідальність бути першим виконавцем планів російського уряду щодо Японії. Особлива увага зверталась на принцип невтручання у внутрішнє життя держави. Консульство мало охороняти права і привілеї, отримані росіянами згідно договорів з Японією, і вимагати від бакуфу дотримання принципу найбільшого сприяння. Консул з дозволу Міністерства іноземних справ міг укладати нові угоди.

Штат першого російського консульства в Японії на момент заснування складався з п’ятнадцяти осіб. Окрім Й. А. Гошкевича до нього входили морський офіцер П.Н. Назімов, старший лікар М. П. Альбрехт, секретар В. Д. Овандер та інші. Консул та лікар із своїми сім'ями розмістились по приїзді у флігелі буддійського храму Дзіцуґедзі у той час, як іншим довелось тимчасово залишатись на кораблі. Незабаром з’ясувалось, що приміщення храму є непридатним для життя: вдень хитка будівля сповнювалась звуками ритуальних гонгів та барабанів, вночі там господарювали пацюки. Постала необхідність у будівництві власного приміщення.

Лікар Зеленський, який замінив М. П. Альбрехта, у 1859 р. став лікувати не лише підданих Російської імперії, котрі опинились у Японії, а й жителів міста. Таким чином, допомагаючи японцям справитись із хворобами, він підвищував рівень довіри до росіян серед місцевого населення. Наступником Зеленського у цій справі став лікар Матвеев.

Переговори Й. А. Гошкевича з владою Хакодате щодо виділення ділянки землі для будівництва спеціального приміщення для консульства йшли непросто. Японська сторона запропонувала ділянку, віддалену від міста на 3 км. Це було передгір'я, що сильно продувалось вітрами. Російський консул наполягав на виділенні землі у межах міста. Стали чекати остаточної відповіді з японської столиці. А поки на кошти, виділені японською стороною, були збудовані лікарня та баня, на тому місці, яке запропонували японці.

За ініціативою Й. А. Гошкевича на консульські кошти у 1859 р. у Хакодате була збудована церква Воскресіння Хрестова, перша православна церква в Японії.

Завдяки зусиллям Йосипа Антоновича консульству була надана велика земельна ділянка Рамісьомітьо. Спорудження будинку консульства Росії у Хакодате було завершено у 1860 р.

Дипломатичний талант Й. А. Гошкевича проявився не лише під час проведення складних переговорів із японськими чиновниками, а й при розв’язанні конфліктних ситуацій, спровокованих російськими моряками.

У 1861 р. відбувся інцидент, пов’язаний з перебуванням поблизу Цусіми російського військового корабля. З лютого російський корвет «Посадник» прибув до бухти Осакі-ура на Цусімі, за версією японського історика Накамура Сінтаро, з метою ремонту корпусу судна [5,с.198]. Приблизно через місяць «Посадник» зайшов до Імосакі, де став на якір. Екіпаж висадився на берег, провів топографічні вимірювання місцевості, розпочав заготівлю лісоматеріалів та будівництво казарми.

Капітан корабля Н.А. Бірільов поставив питання про оренду Імосакі.

12 квітня, коли російські матроси розпочали висадку на берег, мешканці села, за ініціативою селянина Ясуґоро намагались завадити цьому. Ясуґоро був вбитий, два японці взяті у полон. Для розв’язання конфлікту голова князівства Муне Йосійорі звернувся до уряду бакуфу. У травні до Цусіми приїхав уповноважений уряду Оґурі Тадамаса. Між ним та Н.А. Бірільовим відбулась зустріч. Оґурі ввічливо вимагав уходу росіян, але Н. А. Бірільов відхилив вимогу і заявив, що без наказу начальства з Цусіми ні за що не піде. Оґурі через 13 днів очікування залишив Цусіму. Повернувшись до Едо, Оґурі віддав наказ губернатору Хакодате Мураґакі Авадзі провести переговори з російським консулом Й. А. Гошкевичем про ліквідацію військово-морської стоянки росіян.

Й.А. Гошкевич, який добре знав Японію, доброзичливо ставився до її корінного населення, прийняв цю вимогу і погодився відіслати листа командуючому далекосхідною ескадрою І.Ф. Ліхачову про відкликання «Посадника» з Цусіми. Але відповідь довго не приходила. Мураґакі тричі зустрічався з Й. А. Гошкевичем. Коли ж розмова зайшла про вимогу Бірільова оренди ділянки території, консул відповів, що це самоуправство капітана корабля. Російський уряд бажає лише укладення з урядом бакуфу договору, який би надавав змогу охороняти Цусіму, щоб перешкодити зазіханням на неї Великобританії. На цьому інцидент був вичерпаний.

Влітку 1861 р. до Хакодате прибув випускник Петербурзької Духовної семінарії Іван Дмитрович Касаткін (духовне ім'я Микола) [3,с.247]. Він відправився до Японії, щоб змінити літнього священнослужителя В.Є. Махова, який через хворобу повертався на батьківщину. Результатом перебування В.Є. Махова у Японії стало видання японсько-російського словника. Що ж до І.Д. Касаткіна, він прожив у Японії більше 50 років і багато зробив для організації навчання японців російській мові, пропаганди російської культури. Й. А. Гошкевич відзивався про ієромонаха Миколу як про одного з найбільш діяльних членів консульства.

13 лютого 1865 р. будинок російського консула сильно постраждав від пожежі. У вогні загинули багаті колекції, котрі Й. А. Гошкевич збирав декілька років у Японії.

Повертаючись до Росії, Й. А. Гошкевич направив до Санкт-Петербургу на навчання групу японців у складі шести осіб і шефствував над ними аж до своєї відставки у липні 1867 р. П’ятеро з цих японців були відкликані з Російської імперії після приходу до влади уряду Мейдзі.

Наступником Й. А. Гошкевича став Євген Карлович Бюцов. До свого призначення у Хакодате він декілька років прослужив консулом у Тяньцзіні.

Сімодський договір набув подальшого розвитку в Едоській конвенції 11 грудня 1867 р. Вона була укладена у місті Едо, котре у 1869 р. було перейменовано на Токіо. Згідно нової угоди Росія отримувала в Японії права щодо консульського перебування на рівні з іншими європейськими державами. Російській торгівлі відкривались нові порти, і у кожному з них могли перебувати російські консули [10,с.24]. Зусилля російських дипломатів щодо розвитку російсько-японської торгівлі часто пропадали задарма, адже, за свідченням вченого М.І. Венюкова, у 1869−1870 рр. простолюдин Алексеев, який тримав харчевню у Хакодате, був на той час єдиним російським торговцем в Японії [2,с.223]. Зважаючи на незначний розвиток торгівлі Росії з Японією царський уряд вважав недоречним витрачати кошти на утримання своїх представників у всіх відкритих портах, тим паче що консульство у Хакодате отримало право захисту російських інтересів у всій Японії.

Підписання Сімодського трактату стало відправним пунктом у встановленні дипломатичних та торговельних стосунків між Росією та Японією. Успіх місії Є.В. Путятіна був зумовлений тим, що посланець Російської імперії проявив повагу до японських законів та звичаїв. Він програв у часі комодору флоту США Метью Колбрайт Перрі, але, на відміну від славнозвісного «відкривача Японії», Є.В. Путятін досяг мети не за допомогою залякування, а шляхом цивілізованих переговорів. Хоча для XIX ст. і методи Перрі були цілком прийнятними.

Росія не мала стосовно Японії колоніальних зазіхань. Метою росіян було саме встановлення дипломатичних стосунків, тобто на умовах рівності та взаємної поваги. Хоча, об'єктивно, Японія на той час була значно слабшою, аніж Російська імперія.

Перше російське консульство в Японії по суті виконувало функції посольства аж до моменту відкриття російської місії у Токіо. Визнанням заслуг Й. А. Гошкевича стало встановлення йому пам’ятника у Хакодате у 1989 р.

Література

Franz, Edgar. Siebold’s Involvement in the Friendship Treaty between Japan and Russia / Edgar Franz // Ritsumeican International Affairs. 2008. Vol. 6. PP. 99 125.

Hodgson C Pemberton. A residence at Nagasaki and Hakodatein 1859 1860. With an account of Japan generally / C Pemberton Hogson. London: R. Bentley, 1861.-350 p.

Ванденберг X. Историческое развитие Японии / Хуго Ванденберг // История Японии. М.: Русская панорама, 2008. С.28−72.

Венюков М. Путешествия по Приамурью, Китаю и Японии / М. Венюков. Хабаровск: Дальневосточное государственное издательство, 1952. 304 с.

Иванова Г. Д. Из истории русско-японских культурных связей (Деятельность первых русских учёных в Японии) // Япония 1982. Ежегодник. М.: Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1983. С.244 251.

Кутаков JI.Н. Россия и Япония / JI.Н. Кутаков. М.: Наука, 1988. 384 с.

Накамура Синтаро. Японцы и русские. Из истории контактов / Накамура Синтаро. М.: Прогресс, 1983. 304 с.

Подалко П. Э. Япония в судьбах Россиян: Очерки истории царской дипломатии и рос. диаспоры в Японии в конце XIXначале XX века / Пётр Эдуардович Подалко. М.: Институт востоковедения РАН: Крафт, 2004. 352 с.

Русско-японский договор о мире и дружбе, заключенный в Симоде 7 февраля и. ст. 1855 г. // Гримм Э. Д. Сборник договоров и других документов по истории международных отношений на Д. Востоке (1842 1925). М.: Издание Института востоковедения, 1927. С.52−53.

Файнберг Э. Я. Внутреннее и международное положение Японии в середине XIX века / Э. Я. Файнберг. М.: МИВ, 1954. HO с.

Файнберг Э.Я. Русско-японские отношения в 1697 -1875 гг. / Э. Я. Файнберг. М.: Издательство восточной литературы, 1960. 315 с.

Шишов А. В. Россия и Япония. История военных конфликтов / А. В. Шишов. М.: Вече, 2001. 576 с.