Фармакопея України. 
Фармакопея України

Фармакопея (з др. грецького цбсмбкпн — ліки, отрута і др. грецького рпйз — роблю, виготовляю) — збірка офіційних документів (звід стандартів і положень), що встановлюють норми якості лікарської сировини — медичних субстанцій, допоміжних речовин, діагностичних та лікарських засобів та виготовлених з них препаратів.

Положення фармакопеї засновані на досягненнях фармацевтичної хімії та її фармацевтичного аналізу, його критеріїв, способів і методів. Цей документ включає вказівки по виготовленню, перевірці якості ліків. Визначає вищі дози препаратів і встановлює вимоги до лікарської сировини. Виконання викладених норм та вимог Фармакопеї в поєднанні з виконанням вимог стандарту GMP забезпечує належну якість лікарських субстанцій та препаратів.

Державна фармакопея — фармакопея, що знаходиться під державним наглядом. Державна фармакопея є документом загальнодержавної законодавчої сили, його вимоги обов’язкові для всіх організацій даної держави, що займаються виготовленням, зберіганням та застосуванням лікарських засобів, у тому числі рослинного походження.

Фармакопеї, як особливий стандарт фахової діяльності, є графічним підсумком етапів розвитку фармації. Наявністю (чи відсутністю) фармакопейрегуляторів аптекарської діяльності та фармацевтичної справи, здавна визначався рівень національної медичної/фармацевтичної науки та практики, а звідси — й імідж держави. З уведенням Державної фармакопеї України українська фармація задекларувала свою приналежність до світового фармацевтичного співтовариства та фармацевтичного інформаційного простору. Результати проведених досліджень засвідчують давні традиції лікознавства на теренах України, застосування власного та європейського досвіду у створенні фар-макопейних регуляторів медичної/фармацевтичної діяльності. Обмеженість достовірної інформації, суперечливість даних та трактувань окремих фактів з історії вітчизняної фармації, зокрема, щодо створення, застосування, наступності та спадкоємності фармакопей, вказують на актуальність подальших досліджень в цьому напрямку.

Введена з 01.10.2001 р. Державна Фармакопея України (ДФУ) (з доповненнями 2004, 2008, 2010 рр.) стала першим фармакопейним виданням України і першою національною Фармакопеєю серед країн СНД. За структурою і змістом гармонізована з Європейською Фармакопеєю. При цьому враховано сучасний стан вітчизняної фармацевтичної галузі і, в значній мірі, вимоги Державної Фармакопеї (ДФ) СРСР ХІ перегляду, якою керувалася фармація України до 2001 р. і яка ще дотепер є базовою на пострадянському просторі. Тому загальні статті та монографії ДФУ складаються із 2-х частин — європейської, ідентичної Європейській Фармакопеї, і національної, що враховує вимоги попередньої ДФ.

Особливості вітчизняної історії, а саме приналежність частинами чи загалом до інших державних утворень з різними економічними, політичними, культурними особливостями, зумовили певну специфіку вітчизняного лікознавства. Тож і ДФУ, створена та впроваджена в нових історичних умовах, не могла не базуватися на спільних досягненнях і фармацевтичних традиціях попередніх періодів. Тож, чи було б оправданим відмежовуватися від власної історії, спільних із сусідніми країнами надбань, вікового досвіду та традицій лікознавства? Через фактичну відсутність писемних джерел часів раннього, та й пізнього, середньовіччя та неповне і тенденційне висвітлення історії фармації пізніших часів, лікознавство України залишається, на мою думку, ще не достатньо дослідженим та проаналізованим, а окремі несистематизовані факти не дозволяють відтворити цілісну конструкцію історичного поступу вітчизняної фармації. Від-так, вважаю актуальним вивчення історії лікознавства України через дослідження історичних аспектів створення та застосування фармакопеї в якості офіційних достовірних джерел інформації про ліки та регуляторів професійної фармацевтичної діяльності на теренах сучасної України в минулому. Не володіючи якимось цілісним масивом історіографічної інформації з досліджуваної проблеми, на підставі систематизації та аналізу даних доступних інформаційних джерел, зроблено спробу відтворити історичні періоди розвитку вітчизняної фармації через історію створення та застосування фармакопей.

Втративши ознаки державності у період княжих міжусобиць та монголо-татарської окупації, а відтак і суспільної організації, у найвідповідальніший цивілізаційний період — період розподілу праці та її спеціалізації, виокремлення ремесел, формування товарно-грошових відносин, держав із відповідними атрибутами — митні кордони, державність мови та релігій, розвиток національної бюрократії, землі України у ХІІІ?ХХ ст. поперемінно ставали підконтрольною периферією державно-територіальних утворень (князівств, царств, королівств, імперій, союзів), які, у свою чергу, розвивалися у різних цивілізаційних умовах. Отож, історію фармації України слід розглядати не лише в хронологічному контексті розвитку медицини, але й з урахуванням адміністративної приналежності до різних соціально-економічних та інформаційних просторів.З окремих історичних фактів, побічно можна скласти деяке уявлення про розвиток фармації на теренах України відповідних пері-одів. Існуючі достовірні згадки про аптекарів (Клеменс, Василь Русин, Олександр, Ольбрахт, Павло, Варфоломей, пізніше — Ян Алємбек, Ярош Ведельський, Ян Кучковський, Андрій Марцишевський, Лоренцовичі, аптекар і хірург Яким) та аптеки (А) Львова (1392,1400, 1445, 1490 рр. і далі), Кам’янця-Подільського (1539, 1602 рр.), вказують на доволі розвинену аптечну справу в Галичині й Поділлі в XІV-ХVІ ст. Із XVII ст. відомі А Острога, Луцька, Ковеля, Олики, Крем’янця, Вінниці, Корсуня, Богуслава, Умані, Житомира. Привілеєм короля Жечі Посполитої Яна Казімєжа ІІ від 1662 р. львівському Єзуїтському колегіуму надано право на утримання аптеки та навчання фармації. Отож, лише у Львові впродовж XVII ст. працювало щонайменше 15 дипломованих лікарів і 15 аптекарів. Про аптечну справу лівобережної частини України, як і Києва, до XVIIІ ст. відомо зовсім мало. Прикладна фармація, очевидно, як ніяка інша фахова діяльність, суворо регламентувалася впродовж всієї своєї історії. Відомості із 1523 р. засвідчують, що ліки в, А виготовляли за рецептами лікаря, у 1609 р. у Львові видано аптекарську ординацію «Lekta digna», в якій було описано права та обов’язки фармацевтів, а в 1611 р. королем Сигизмундом ІІІ Ваза був затверджений статут львівського аптекарського цеху (цеху парфумерії), яким, зокрема, визначалася відповідальність та обмежувалась конкуренція в аптечній справі. Про особливу відповідальність аптекарів можуть свідчити й карні справи тих давніх часів: у 1597 р. аптекар І. Дзигельський притягався до судової відповідальності за порушення тарифів на аптекарські товари, а в 1624 р. було засуджено до смертної кари львівського аптекаря О. Лянга, який продав отруту, якою жінка позбавила життя свого чоловіка. Ймовірно, доказами вини аптекаря могли бути порушення існуючих стандартів приготування та відпуску ліків.

Опрацьовані інформаційні джерела не дають відповіді, якими саме фаховими нормативними документами керувалися вітчизняні аптекарі середньовіччя. Очевидно, що відомі з тих часів рукописні «вертогради», «порадники», «зільники» не могли влаштовувати професійних фармацевтів, оскільки не містили ні технологічної фармацевтичної інформації, ні вимог щодо аптечних ліків та діяльності аптекарів. Враховуючи тісні комунікаційні зв’язки (торгові, науково-освітні, релігійні, політичні) з Краковом, Падуєю, Болоньєю, Віднем, Прагою, Монпельє, Парижем, Гданськом, Бреслау (теперішнім Вроцлавом), можна здогадуватись про використання тогочасними докторами медицини та аптекарями європейської медичної, отже й фармацевтичної, літератури, яка, без сумніву, потрапляла із Заходу. Непрямим свідченням цьому можуть бути згадки про великі приватні й монастирські книгозбірні, відомості про бібліотеки навчальних закладів єзуїтів, протестантів, домініканців, національно-релігійних братств, згадки про переклади церковнослов’янською мовою, у т.ч., й медичних трактатів. Зокрема, відомо, що львівська бібліотека Кампіанів, серед яких були й медики, налічувала 232 книги з медицини, історії, географії, філософії та богослов’я. Знаний львівський аптекар і бургомістр Алємбек (Альнпех), як і інший бургомістр — доктор медицини Еразм Сикст мали великі бібліотеки, які перейшли у спадок нащадкам-медикам. Рід Гулевичів володів книгозбірнею із понад 1000 книг. Тож, без сумніву, дипломовані лікарі та аптекарі на території України, знали європейську медичну латиномовну літературу, користувалися й перекладами, а навчальними і практичним посібниками, очевидно, були й видання місцевих авторів. Зокрема — складений ще у 1484 р. Стефаном Фаліміром зільник-лікувальник «Про трави та їх дію», який у 1534 р. був видрукуваний у Кракові і польською мовою (Stefan Falіmirz, «Zielnik, czyliherbarz o ziolach i mocy ich»), у якому було описано понад 500 лікарських засобів (ЛЗ) та їх застосування при хворобах. Зільники Мартіна з Ужендова (1595 р.), Шимона Сиреніуша (Симеон Сиреніус) (1613 р.) відповідали європейським науковим традиціям. Прикметно, що Симеон Сиреніус, який став доктором медицини в Падуї, деякий час працював у Львові, був професором Краківського університету, а його 5-ти томний зільник містив відомості про лікові рослини Львівщини й Покуття. Без сумніву, на землях, підконтрольних Великому князівству Литовському й Жечі Посполитій, медична й фармацевтична наука і практика не лише розвивалася на основі місцевих традицій лічництва, але й в руслі загальноєвропейського поступу. Свідченням цьому може бути й те, що укладачем однієї із перших європейських фармакопей був польський лікар й аптекар Ян Бретшнейдер (Плакотомус, 1514−1577 рр.), який у 1560 р. видав в Антверпені одну із перших фармакопей «Phаrmacopoea in compendium redacta per Johannen Placotomum». Очевидно, що й пізніші фармакопейні видання, як то: Гданська диспенсаторія Й. Ернста та Й. Шмідта (1655 р.), Краківська Ф Й. Войни (1683 р.)23, Віденська та інші європейські фармакопеї не лише були відомі аптекарям міст та містечок України, а й існував значний попит на такого роду довідково-нормативну інформацію. До того ж, професійні аптекарі та медики потребували видань, які б відповідали місцевому мовному середовищу. Красномовним свідченням цьому є згадка про переклад у 1676 р. з латини вихованцями Києво-Могилянської академії котроїсь із європейських фармакопей («Фармакопія о составленіи лекарств»). Відомостей про подальшу долю цього перекладу, зокрема, про тиражування друком, не знайдено. Однак, враховуючи розвиток наукової медицини та фармації в країнах Європи, зростаючий запит місцевих аптекарів-практиків та медиків на сучасну фахову інформацію, а також поширеність книгодрукування на території України (друкарні існували не лише у великих містах, але й в окремих маєтках, монастирях при культурно-релігійних центрах), видрук «Фармакопія о составленіи лекарств» можна вважати цілком ймовірним. Засвідчує це й поява перекладу фармакопей, теж у 1676 р., у Москві. Не виключено, враховуючи ідентичність назв, що наводяться авторами, та дат появи «київського» та «московського» перекладів, що мова йде про одну ж і ту фармакопею. Отже, наприкінці XVІІ ст. на східнослов'янських землях не лише були відомі фармакопейні видання, але й існувала потреба в сучасній науковій та нормативній інформації медико-фармацевтичного характеру. Стрімкий розвиток аптечної справи, як і медицини, освіти та науки загалом, на території Російської імперії, зокрема й в українських землях (доба Івана Мазепи), був зумовлений реформами Петра І та «відкриттям» для Російської держави Європи. Засновуються одна за одною А, однак ліки доводиться завозити із-за кордону, в медицині і фармації відчувається гостра нестача освічених фахівців. Одним із центрів медицини й фармації стає Слобожанщина, яка мала значний освітньо-інтелектуальний потенціал, унікальну сировинну базу для фармацевтичного виробництва. Тут була доволі розвинена мережа лікувальних закладів, тож існувала потреба у фармацевтичній продукції. Отож, одна за одною відкриваються державні А у Глухові (1706 р.), Лубнах (1707, 1716 рр.); у Ніжині у 1740 р. приватну, А відкрив Я. Штурм, пізніше — Лігіда. Відновлюється лікувальна справа, відтак і фармація, у Києві: у 1709 р. Приказом громадської опіки відкрито, А на Печерську, у 1715 р. — державну, А для потреб місцевого гарнізону (аптечний склад); у 1728 р. — першу приватну, А для населення5,13,18. У ІІ-ій пол ст. тут відкриваються й приватні А Тамма, Логінова, Тишевського в Києві; із 1770 р. почала діяти, А в Кременчуку, із 1782 р. — в Чернігові. У 1778 р. у Харкові відкрито першу в Слобідській Україні державну губернську, А з лабораторією для виготовлення ліків, згодом при ній, з ініціативи першого дипломованого аптекаря українського походження Петра Пискуновського, закладено аптекарський сад. Відомо також, що аптечна мережа Галичини лише у першій половині ХVІІІ cт. нараховувала 23 аптеки, вісім з яких містились у Львові.Розвиток медицини та аптечної справи вимагав не лише збільшення обсягів та асортименту ліків, але уніфікації вимог щодо аптечної сировини, умов виготовлення ЛЗ, їх номенклатури, призначення та відпуску. Тож, без сумніву, зростала потреба у тиражуванні та перекладах фармацевтичної літератури, доступної не лише дипломованим фахівцям, але й іншим практикуючим лікарям та аптекарям. Очевидно, що основними професійними довідковими і настановчими інформаційними джерелами тогочасної фармації України, розділеної між сусідніми імперіями, були іноземні фармакопеї. В Німецькій державі, на фармацію якої були зорієнтовані, зокрема, Росія і Жеч Посполита, у 1698 р. була видана державна фармакопея під назвою «Диспенсаторій Бранденбургський, чи норми, згідно яких у провінціях Бранденбургських ліки в аптеках повинні приготовлятись і відпускатись». Після утворення королівства Польського спеціально під назвою «Dispensatorium Regium et Electorate Borusso-Brandenburgicum» перевидано чинний у Німеччині Брандербурзький Диспенсаторій для застосовувати його на всій території Польщі. Цього ж року на основі Бранденбурзької видано фармакопею Прусії, пізніше — Данії (1742 р.). З цими країнами, як відомо, Росія мала особливо тісні економічні, політичні й культурні зв’язки. У XVIII ст. визнаною та поширеною в Європі була Віттенбергська фармакопея (1741 р.) — чи не найповніший тогочасний збірник ліків (869 простих та 1083 складних ЛЗ). Правдоподібно, що саме вказаними, а також австрійськими фармакопеї, користувалися у ІІ-ій пол. XVIII-ХІХ ст., аптекарі як «польської», «австрійської», так і «російської» частин України. У Росії перші друковані (латиною) фармакопеї з’явилися у ІІ-ій пол. ХVІІІ ст. Історики фармації Росії називають фармкопейні видання цього періоду Військовими («Pharmacopoea castrensis»), Цивільними («Pharmacopoea Rossica»), Морськими або флотськими (Phar-macopoea navalis Rossica) фармакопеями. Вважалося, що до 1803 р. вийшло 5 видань фармакопей латинською мовою, а перша російськомовна фармакопея — лише у 1866 році. Систематизовані дані історіографічних джерел засвідчують, що таких видань, зокрема й перекладених російською, було набагато більше. При цьому впадає у вічі різні переклади й довільне формулювання назв окремих видань, що утруднює віднесення їх, зокрема, переклади, до фармакопей.

Табл. 1 Фармакопейні видання Росії (до 1917 р.).

Суперечливими є й відомості історіографічної літератури щодо дат видруку та авторів фармакопейної літератури, а також — офіційної нумерації фармакопеї Росії. Першою офіційною російською фармакопеєю, чи диспесаторією вважається польова (військова) фармакопея, складена Медичною колегією. Однак, сама назва видання, а також те, що складалася вона із переліків ліків (191 найменування), хірургічних інструментів для полкового хірурга та рецептів складних лікових форм (47), це видання було ближчим до табеля оснащення. Це стосується й іншого латиномовного видання — Pharmacopoea navalis Rossica (1783 р.), укладеного доктором медицини А. Г. Бахерахтом. За даними іншого джерела6 у 1783 р. Морська фармакопея була видана російською мовою («Аптека для Російського флоту або розпис всім потрібним лікарствам, яких за рангом корабля для шести місяців вояжу в корабельному ящику повинно бути»). Тож, перші військові та морські фармакопеї Росії «фактично є табелями або каталогами постійних запасів військових та військово-морських частин». У 1778 р. у С. Петербурзі видано латиномовну Pharmacopoea Rossicа, укладачем якої був доктор медицини Никон Карпинський, а в її створенні міг брати участь доктор медицини угорського походження Х. Пеккен, а також І.Лепехін. За іншими даними «Российская фармакопея» була видана російською мовою в Москві у 1777 р. До фармакопейних видань відносять й працю Йогана Георга Давида Еллізена «Фармакология или описание лекарств для императорских Российских Сухопутных Войск», видану німецькою у 1797 р. в Дерті і цього ж року перекладену відомим перекладачем медичних текстів М.Пурпурою.

В джерелах із історії фармації практично не згадуються інші перекладні та оригінальні друковані видання ХVІІІ ст., які, як і «Фармакологію» Еллізена, можна віднести до фармакопейних: «Оценка лекарствам, при том устав аптекарский, устав повивальным бабкам, устав о должной плате медицинским чинам» (1789 р.), «Домашняя аптека» (Пфелер І., 1791 р.), «Лекарственник, или избранное лекарственное веществословие» (К.В. Пернер пер. М. Гороховського, 1792 р.), «Аптека, или наука… составлять лекарства» (Ф.А.Шлерет, пер. Ф. Барсука-Мойсєва, 1793 Леонтовича, 1799 р.). Слід зазначити, що Pharmacopoea Rossica видання 1778 р. була обов’язковою для всіх аптекарів на території Росії, тобто державною, однак в історіографічній літературі першою Державною фармакопеєю вважається пізніше видання фармакопеї (1798 р.). Авторами у 236 фармакопейних статтях залишено з попередньої фармакопеї лише близько 10% імпортних ЛЗ, введено перелік місцевих лікарських рослин латинською та російською мовами (інше інформаційне джерело зазначає 570 фармакопейних статей, з яких 254 — ЛЗ рослинного походження). Вже через рік ця фармакопея була перевидана в Росії, у 1825 р. — в Італії, у 1830 р. — у Лейпцігу (німецький переклад). У 1802 р. у Москві вийшов друком російський переклад фармакопеї Карпинського «Фармакопея Росссий». Тож, наприкінці століття російські аптекарі, лікарі, студенти отримали сучасний нормативний довідник-посібник з фармації. Впродовж більш, ніж півстоліття, до 1866 р., ця фармакопея була основним збірником стандартів цивільної фармації й медицини Російської імперії, про що свідчать неодноразові перевидання (1808, 1812, 1818, 1840 рр.). Вважається, що фармакопея Карпинського була кращою з аналогічних європейських фармакопейних видань XVIII ст. та кращою, ніж створена на її основі у 1866 р. Російська фармакопея. «Фармакопея 1798 р. увійде в історію загальної фармації як передове явище і як результат праці російських лікознавців». Отож, з латиномовної фармакопеї Карпинського (1798 р.) або ж із виданого у Москві її перекладу Леонтовича (1802 р.) мала б, очевидно, розпочинатися нумерація ДФ Росії, однак, офіційно першим виданням ДФ Росії визнається на основі згаданих видань у 1866 р. Російська фармакопея. Очевидно, що на території Росії, Австро-Угорщини, відповідно — України, мали бути знаними й могли використовуваними при розробці власних фармакопей офіційні фармакопейні видання інших країн, зокрема, ДФ Голандії (1805 р.), Польщі (1817 р.), Фінляндії (1819 р.), Франції (1837 р.), Бельгії (1854 р.) і, безперечно, особливо популярні в Європі Лондонська та Віттенбергська фармакрпеї, яка періодично перевидавалася аж до 1847 р. Зважаючи на частоту видань, у Росії особливого значення надавалося військовим фармакопейним виданням. До початку ХІХ ст. здійснено 2 самостійні видання Pharmaсораеа castrensis Rossica. Наступні 4 видання в історіографічній літературі фігурують як «Фармакопея Вільє», за іншими ж джерелами безпосереднім укладачем військово-польової фармакопеї 1808 р. був «карпаторос» Іван Орлай, родом із Закарпаття, а наступні 3 видання, зокрема й редаговані Я. Вільє, були перевиданнями фармакопей 1808 р.

Окрім загальнодержавних цивільних, воєнних та морських фармакопей, у І-й пол. ХІХ ст. в Росії з’явилося багато лікарняних та міських фармакопей, які мали ознаки «локальних» нормативних документів, однак їх навряд чи можна трактувати фармакопейними виданнями у класичному розумінні цього поняття. Очевидно, така ситуація вимагала уніфікації фармацевтичної нормотворчості та впровадження загальнодержавного фармацевтичного кодексу. Тож у 1866 р. вийшли друком чергові видання військової та цивільної фармакопеї Росії. Введення в дію Російської фармакопеї 1866 р., яка отримала статус Першої державної, супроводжувалось виданими спеціальними правилами і приписами міністерства внутрішніх справ щодо забезпечення, виписування та застосування внесених до фармакопей ЛЗ засобів, обов’язкових для всіх аптекарів, лікарів та лікувальних закладів. З цієї фармакопеї розпочалася нумерація подальших видань Російської фармакопеї до VІ включно та ДФ СРСР із VІІ видання (1926 р.), починаючи. З вказаними фармакопейними виданнями, безперечно, пов’язана історія фармацевтичної науки і практики більшої частини України. На західних територіях професійними й державними регуляторами фармацевтичної діяльності впродовж ХІХ — І-ї пол. ХХ ст. слугували, очевидно, «Рhаrmасороеа Regni Polonica…» (1817 р.) «Рhаrmасороеа Castrensis Polonica» (1831 р.), «Fаrmасореа Polska» (1937 р.)23, «Рhаrmасороеа Austrica» (1820 р.), фармакопея Румунії (1862 р.). Для радянської частини України з 1926 р., а із 1939 по 1946 рр. — всієї УРСР державним регулятором фармацевтичної справи стала створена на основі попереднього видання фармакопея (1925 р.), яка отримала офіційну назву «VІІ-е видання Державні Фармакопеї СРСР». Аналізуючи «дорадянський» період історії російської фармації не можна не відзначити внесок вихідців з українських земель у розвитку наукової фармації та створенні фармакопей. Згадані вище Карпинський, Леонтович, Барсук-Мойсєєв, Пурпура, Гороховський походять із Лівобережної України; Іван Орлай — родом із Закарпаття, навчався у Львівському та Віденському університетах. Не можна не згадати й Нестора Максимовича-Амбодика, який був не лише засновником педіатрії та акушерства Росії, але й наукової фармації. Перші, та й подальші російські фармакопеї створювалися за безпосередньою участю докторів іноземців: голландця Бахерахта, німця Еллізена, грека Кондоїді, угорця Пеккена, шотландця Вільє. Редактором ІІ-ІV видань фармакопеї Росії був виходець з литовського Маріамполя академік Ю. К. Трапп. Останнє, 6-те, видання фармакопеї дореволюційної Росії, складеної комісією під керівництвом академіка М.П.Івановського, вийшло у 1910 р. Ця фармакопея була узгоджена з Міжнародним консенсусом (Брюссель, 1906 р.) щодо сильнодіючих ЛЗ. Таким чином, визначальний етап становлення наукової та розвитку прикладної фармації в Росії у ХVІІІ-ХІХ ст., безпосередньо пов’язаний з європейською фармацією/медициною. Адже вихідці з країв, що входили до складу імперії, медичну освіту здобували в зарубіжних університетах, над створенням фармакопейних видань працювали й доктори-іноземці. Тож, очевидно, фармакопея Росії ХVІІІ-ХІХ ст. увібрали не лише місцевий досвід та фармацевтичні традиції, але й світової фармації і є спільним надбанням народів тодішньої Російської імперії.Наступний період в історії фармації, вже всієї України, визначався інтеграцією в єдиному фармацевтичному просторі СРСР, отже й спільними ДФ VІІІ-ХІ видань.

Табл. 2 Державні Фармакопеї СРСР.

Історичні події у Східній Європі кінця ХХ ст., поява суверенних держав, орієнтованих на європейську модель соціального й економічного розвитку, вимагали й змін в організації фармацевтичної діяльності, сприйняття та впровадження європейських стандартів та вимог до фармацевтичної практики. Однак, ще впродовж більш ніж десятиліття офіційним регулятором фармацевтичної діяльності на пострадянському просторі залишалася ДФ СРСР ХІ-го перегляду. Першою на пострадянському просторі свою національну фармакопею, орієнтовану на європейську, створила Україна (ДФУ, 2001 р.), дещо пізніше були введені ДФ Республіки Білорусь (2006 р.), ДФ Республіки Казахстан (2008), у 2009 р. введена у дію ДФ РФ, яка отримала назву ХІІ-го видання. Таким чином, фармація Російської Федерації стала одноосібною правонаступницею не лише останньої радянської ДФ ХІ-го перегляду, але й усіх попередніх радянських фармакопей і, відповідно, російських фармакопей. Однак, питання правонаступництва щодо попередніх ДФ СРСР, очевидно, залишається відкритим та вимагає врегулювання, адже цивільні фармакопеї І-VІ російських видань, VІІ-XІ видань ДФ СРСР не лише були директивними регуляторами фармації, інформаційними стандартами аптекарської справи, фармацевтичного виробництва й медичної практики, але й спільним надбанням національної фармації кожної із республік, науковим та культурними надбанням народів, які входили до цих державних утворень, фаховими стандартами й основою розвитку сучасної фармації країн СНД.

ДФ СРСР — це спільний доробок, узагальнений багаторічної досвід практичної, наукової та виробничої фармації, фармацевтичних традицій, тож, навіть формальне, успадкування спільного надбання одним із учасників-спадкоємців не може бути історично оправданим. Очевидно, що й інші нові незалежні країни колишнього СРСР, розбудова власної фармації яких базувалася на стартових засадах уніфікованої фармацевтичної теорії та практики, теж мали б претендувати на правонаступництво щодо ДФ попередніх періодів розвитку фармації в Росії та СРСР. Наведені, вочевидь не повні, дані з історії стандартизації вітчизняної фармацевтичної практики та її регулювання через універсальні фахові, а відтак і державні, регулятори — фармакопеї, засвідчують, що вони не лише містять величезний, масив інформації про ліки, є задокументованим підсумком відповідних етапів розвитку фармації, але й можуть бути вагомим підґрунтям для відтворення історії організації та регулювання в галузі фармації, охорони здоров’я, медичної науки. Однак, без ґрунтовного та неупередженого дослідження інформаційних джерел різних періодів не можливо об'єктивно відтворити етапи розвитку лікознавства України. Таким чином, актуальним завданням фармацевтичної історіографії залишається не лише пошук, опрацювання й систематизація історичних фактів, але й, у першу чергу, методології доказового історичного Л.

фармацевтичний хімія фармакопея лікарський Висновки.

• 1. Історія стандартизації та фахового регулювання фармації є цінним джерелом пізнання етапів становлення та розвитку вітчизняного Л. Особливе місце в цьому займають фармакопейні видання — носії достовірної інформації про обіг ліків на певних територіях в окремих історичних періодах.
• 2. Дослідження створення та застосування фармакопей на теренах України засвідчує, що вітчизняна наука і практика зробила вагомий внесок у розвиток фармації, однак, історія вітчизняного лікознавства залишається однією з багатьох білих плям історії медицини.
• 3. Історичний шлях до національної Державної Фармакопеї України був складним, тривалим і окреслює етапи інтеграції в європейський фармацевтичний простір, а перша українська фармакопея, як і фармакопеї країн пострадянського простору, є не лише спадкоємцями фармації, а й фармакопеями держав Східної Європи періоду ХVІІІ-ХХ ст.
• 4. Фармакопея перевидається в середньому кожні 5 років. Так, у США і Великобританії нове видання виходить кожен рік, а доповнення до Європейської Фармакопеї - 4 рази на рік. У створенні Фармакопеї беруть участь сотні фахівців, це трудомісткий і дорогий процес.

Тому особливо приємно, що Україна стала першою серед всіх країн СНД, що створила власну Фармакопею. Перше видання було підготовлено ДП «Науково-експертний фармакопейний центр» ще в 2001 р. Ця подія стала особливо значущим в перехідний період, коли наміри нашої країни стати рівноправним членом в Європейському Союзі були задекларовані Указом Президента України від 11.06.1998 р. № 615 / 98 «Про затвердження Стратегії інтеграції України до ЄС». Ось чому Державна Фармакопея України була розроблена з урахуванням вимог Європейської Фармакопеї.

Це велике досягнення, адже до створення Державної Фармакопеї України не існувало українського фармакопейної мови як такої. Завдяки спільній роботі з філологами така мова була розроблена, і Фармакопею тепер використовують у вищих навчальних закладах, що є потужним фактором розвитку науки.

Список використаної літератури

• 1. Верхратський С. А., Заблудовський П. Ю. Історія медицини: Навч. посібник. — 4-е вид., випр. і допов. / С. А. Верхратський, П. Ю Заблудовський. К.: Вища шк., 1991. — 431 с.: іл.
• 2. Голяченко О., Ганіткевич Я. Історія медицини / Голяченко Олександр, Ганіткевич Ярослав. — Тернопіль: ЛІЛЕЯ, 2004. — 248 с.: 72 іл.
• 3. Історія медицини та фармації: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / З. М. Мнушко, О.І.Шеченко, О. В. Шевченко та ін. — Х.: Вид-во НФаУ Золоті сторінки, 2009. — 208 с.
• 4. Історія фармації України / Р. В. Богатирьова, Ю.П. Спіженко, В. П. Черних та ін. — X.: Прапор, Вид-во УкрФА, 1999. — 799 с.
• 5. Кузьмин М. К. История медицины / М. К. Кузьмин. — М.: Медицина. — 1978. — 198 с.
• 6. Нариси історії медицини / За ред. Степана Кухти. — Львів, 2007. — 244 с.
• 7. Сорокина Т. С. Атлас истории медицыны: Первобытное общество. Древний мир. / Т. С. Сорокина, 2-е узд., пераб. и доп. — М.: Изд-во УДН, 1987. 168 с.
• 8. Терещук Т., Становлення аптечного законодавства у Галичині / Т.Терещук., Т. Каленюк // Фарм. журнал, 1995, № 4. — С.88−91.
• 9. Федущак А. Л. До історії лікознавства України «дофармакопейного періоду» // А. Л. Федущак, Р.А.Чайківський, Я. Б. Баран // Актуальні проблеми профілактичної медицини. Збірник наукових праць. Випуск дев’ятий. — Львів: Друкарня ЛНМУ імені Данила Галицького, 2011. — С.233−239.
• 10. Федущак А. Л. Пошук історичних передумов розвитку сучасної клінічної фармації на території України. Повідомлення ІІ. А. Л. Федущак, Р.А. Чайківський, В. А. Сятиня, Я. М. Лозинська Клінічна фармація, фармакотерапія та медична стандартизація. — 2010. — № 3−4. — С. 99−107
• 11. Історія медицини та фармації А. Л. Федущак УДК 615(031)(477)