Жертви нацистської Німеччини

Першою жертвою нацистської Німеччини у Європі після ремілітаризації Райнської зони стала Австрія — батьківщина А. Гітлера. За Версальським договором Австрія повинна була бути невеликою й економічно слабкою країною, яка ніколи не могла об'єднатися з Німеччиною. Більшість австрійців була німецькомовною й прагла такого об'єднання. Ці їхні настрої підігрівала місцева нацистська партія, яка значно активізувалася після перемоги А. Гітлера в Німеччині.

У липні 1934 р. в Австрії провалилася спланована А. Гітлером спроба нацистського заколоту. З цього моменту намітився серйозний розкол між А. Гітлером і Б. Муссоліні, який для захисту, у разі необхідності, австрійської незалежності зосередив італійські війська у Бреннерському проході. Та А. Гітлер не надав допомоги австрійським заколотникам й італійські війська не знадобилися. Загрозу війни між фашистами і нацистами було усунуто.

Взаємини між Італією й Німеччиною змінилися на краще з утворенням «осі» Берлін — Рим і початком італійської агресії в Ефіопії. Б. Муссоліні було вже не до Австрії, й спочатку Німеччина в 1936 р. нав’язала Відню кабальний договір, а згодом упритул зайнялася «австрійським питанням». Під керівництвом Г. Герінґа в Берліні був розроблений план загарбання Австрії - «план Отто».

У самій Австрії нацисти розгорнули шалену агітацію за об'єднання й провели по всій країні маніфестації. У лютому 1938 р. А. Гітлер наполіг на переданні двох міністерських портфелів в австрійському уряді, зокрема й міністра громадської безпеки, нацистам.

Уже 13 березня 1938 р. німецькі війська, знехтувавши австрійським суверенітетом, вторглись у країну й здійснили «аншлюс» (приєднання) її до рейху. В умовах фактичної окупації німецьке ґестапо скалічило, кинуло до в’язниць та вбило близько 80 тис. політичних опонентів аншлюсу.

У такій обстановці на проведеному в квітні з метою надання окупації легітимності плебісциті на користь аншлюсу було подано 97% голосів австрійців, які взяли участь в опитуванні.

Німеччина поглинула країну з 8-мільйонним населенням, а також її економічний та військовий потенціал.

Геноцид нацистів проти австрійських євреїв жахав громадську думку на Заході, але жодної конкретної дії проти цього не було вжито. Велика Британія й Франція досить помірковано зреагували на ліквідацію Австрійської республіки, Лондон взагалі цього «не помітив», а Париж обмежився формальною нотою протесту.

З цього А. Гітлер зробив висновок, що вмілим комбінуванням дипломатичних і військових методів він зможе досягти бажаного.

Наступною жертвою Німеччини стала Чехо-Словаччина. Використавши як привід «судетську проблему», А. Гітлер поставив перед чехословацьким президентом Е. Бенешом та державами — гарантами Чехо-Словаччини — Великою Британією й Францією категоричну вимогу передати Німеччині Судетську область. Вкотре він заявляв, що це — «остання» його територіальна претензія в Європі. Чехо-Словаччина, маючи боєздатну армію, готова була воювати, але Лондон і Париж змусили Прагу погодитися на німецькі умови, щоб «врятувати мир».

19 вересня англійський і французький посли вручили Е. Бенешу ультиматум з вимогою поступитися на користь Німеччини районами, де німці становили понад 50% населення.

Не зважившися звернутися по допомогу до СРСР, президент Е. Бенеш під тиском Англії та Франції прийняв німецькі умови .

На пропозицію Б. Муссоліні 29 вересня 1938 р. у Мюнхені відкрилася конференція за участю керівників Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії. Угоду, умови якої були відхилені 22 вересня, було підписано 30 вересня в 0 год 25 хв, хоча датовано її 29 вересня. Велика Британія та Франція в додатку до угоди записали, що готові гарантувати нові кордони Чехо-Словаччини. Німеччина та Італія, за умови вирішення питання про долю польської та угорської меншин у ЧСР, пообіцяли те ж саме.

Угода, укладена Німеччиною, Великою Британією, Францією й Італією в Мюнхені.

• · Судетська область передавалася Німеччині
• · Передання мало бути здійснено впродовж 1−10 жовтня 1938 р.
• · Чехо-Словаччині заборонялося руйнувати споруди на території, що передавалася Німеччині
• · Територія Судетської області займалася німецькими військами
• · Не пізніше жовтня 1938 р. міжнародна комісія з представників країн, що підписали договір, а також Чехо-Словаччини повинна була провести в ряді районів плебісцит. До закінчення плебісциту там передбачалося розмістити міжнародні військові частини
• · Райони Чехо-Словаччини, де німці становили незаперечну більшість, передавалися Німеччині без плебісциту
• · Протягом 6 місяців після підписання угоди мав бути здійснений обмін населенням, що бажало залишити ці райони, між Німеччиною і ЧСР
• · Чехословацькому уряду відводилося чотири тижні для звільнення від військової та поліцейської служби всіх судетських німців, які того забажають, а також політичних в’язнів
• 30 вересня 1938 р. Британія та Німеччина без консультацій з Францією підписали пакт про ненапад. Франції не залишалося нічого іншого, як укласти з Німеччиною аналогічну угоду.

Радянський Союз не було запрошено до участі в конференції у Мюнхені, хоча він заявляв про свою готовність стати на захист Праги і навіть розпочав підготовку до збройного захисту Чехо-Словаччини. Та зробити це було складно, адже Франція Чехо-Словаччину не захистила, а чехословацький уряд до Й. Сталіна по допомогу не звертався. До того ж практично не було можливості вступу Червоної армії на територію ЧСР, оскільки Польща та Румунія категорично заперечували проти пропуску її через свою територію, а Британія й Франція не бажали вплинути на них з цього питання. Тож питання про те, чи справді Й. Сталін готовий був воювати, є дискусійним.

Ще нещодавно потужна держава розпадалася на очах Ліги Націй і всього світу. За Мюнхенським пактом ЧСР втратила третину своєї території, 5 млн населення, до 50% виробничих ресурсів, першокласні, що переважали знамениту «лінію Мажино», укріплення, значну частину армії. Німеччина анексувала Судети, до Польщі відійшла територія площею у 1000 кв. км з населенням 230 тис. чоловік, Угорщині було передано територію в 12 тис. кв. км з населенням близько 1 млн чоловік. 7 жовтня 1938 р. від Чехії фактично відокремилася Словаччина, де утворився уряд на чолі зі священиком Й. Тісо, а 11 жовтня отримала автономію Закарпатська Русь (Карпатська Україна) — держава з територією понад 11 тис. кв. км та населенням у 552 тис. чоловік.