Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні. 
Основні законодавчі акти реформи

19 лютого 1861 року Олександр II своїм маніфестом проголосив скасування кріпосного права. Цю важливу соціально-економічну реформу готувала заздалегідь створена комісія, до складу якої входили дворяни, серед них і з України (Г. Ґалаґан, В. Тарновський та ін.). У царському маніфесті реформа була подана як «добровільне пожертвування благородного дворянства», як благоденство для народу. Насправді, виконуючи бажання поміщиків, уряд підготував новий грабіжницький захід, що розорив мільйони селянських сімей. Викупна операція давала поміщикам великі капітали, які вони могли використати для переведення свого господарства на капіталістичні рейки. Реформа ускладнювала перебудову селянських господарств, оскільки прибутки селян ішли не на розвиток, а на сплату викупу та податків. До викупної операції селяни вважалися тимчасово зобов’язаними й за користування наділами повинні були виконувати старі повинності — відробляти панщину або сплачувати податок.

Реформи адміністративно-політичного управління 60—70-х років XIX ст.

Скасувавши кріпосне право, російський царизм відкрив шлях буржуазним перетворенням в імперії. Тому після селянської реформи 1861 р. царському уряду довелося провести реформи. їхнім завданням було пристосування старого самодержавно-поліцейського ладу до вимог капіталістичного розвитку. Протягом 60−70-х років XIX ст. було проведено земську, міську, судову, військову, фінансову, шкільну й цензурну реформи, які охопили головні напрями життя імперії. При плануванні цих заходів бралося до уваги й те, що до здійснення прогресивних реформ долучаться й активні діячі демократичної громадськості. Жандарми сподівалися, що нова сфера докладання зусиль відверне українських демократів від антиімперської та національно-визвольної боротьби в усіх «національних окраїнах». Відповідно до земської реформи по всій імперії створювалися земства — виборні органи місцевого самоврядування, які діяли під контролем урядової адміністрації. Земські установи були запроваджені в шести губерніях України, за винятком правобережних. Там чимало поміщиків узяли участь у польському повстанні 1863 p., і царизм боявся, що земства перетворяться на законні органи польського національно-визвольного руху. У земському самоврядуванні брало участь усе населення, яке мало земельну власність: дворяни, духівництво, міщани й селяни. Вони ділилися на три виборчі курії, що обирали своїх представників — «гласних» — до повітових і губернських зборів. Причому виборча система забезпечувала перевагу дворянам. Вони зазвичай становили понад 75% усіх членів земств, тоді як селяни рідко коли мали 10% місць. Земські збори скликалися раз на рік і тривали кілька днів. На першому засіданні вони обирали повітових і губернських предводителів дворянства головами відповідних зборів, а також губернські та повітові земські управи (постійні виконавчі органи земств) строком на 3 роки.