Виклад основного матеріалу

У досліджуваний період на територію 13 жуп (районів) Мадярської Країни (Закарпаття) поширювалась державна влада Австрійської імперського двору та місцева влада угорських феодалів. За свідченням перших статистичних даних, місцеве населення представляли українці (русини) вірники християнства візантійського обряду [7, с. 107−109]. Церковне керівництво здійснював латинський римо-католицький архиєпископат, що знаходився в угорському місті Егер. Існувала ситуація, коли влада і місцеве населення мали протилежні погляди на культуру, віру, освіту, мову, звичаї, традиції та ін.

Відповідно до рішення церковного Тридентського Собору (1545−1563 рр.) відповідальність за формування освіту духовенства покладено на єпископів. Своїми силами кожна єпархія забезпечувала навчання духовенства. Технології відбору, навчання та висвяти духовенства визначав «Архиєрикон», у якому рекомендувалось майбутнім духівникам приймати участь у церковних практиках, вчити богословські тексти та формувати морально-духовні якості. Утвердилась гнучка система підготовки духовенства, складовими якої були прислуговування у церкві, для дітей священників — навчання вдома або у монастирях. Після відбору достойних та складання висновку, оцінки духовно-морального стану кандидата єпископ проводив висвячення та призначав на службу. У результаті тогочасне закарпатське духовенство славилось неуцтвом, розпустою та хабарництвом [6, с. 9].

Рівень освіченості духовенства викликав занепокоєння місцевої еліти. Жупан Ужанської жупи граф Г. Другет (1568 р.) розпорядився провести інспекцію підготовки духовенства. У результаті проведеної перевірки встановлено низький рівень освіченості духовенства. Егерський архиєпископат, для виправлення ситуації пропонував відправляти молодь на навчання в уже діючі угорські навчальні заклади. Представники Егерського архиєпископату сподівались таким чином поширити просування католицизму серед закарпатців, що в угорських католицьких семінаріях відбудеться окатоличення та денаціоналізація української молоді. Враховувались і економічні перспективи, адже для навчання духовенства надавалась фінансова підтримка держави та меценатів, якою розпоряджалась єпархія, якій підпорядковувався навчальний заклад.

Правові основи для організації навчальних закладів для підготовки закарпатського духовенства були створені умовами Ужгородської церковної унії (1646 р.). Згідно з цією унією було збережено східний обряд, Мукачівська єпархія отримала право вибору єпископа, який затверджувався і напряму підпорядковувався Папі Римському, а греко-католицьке (уніатське) духовенство зрівнялося з римо-католицьким у привілегіях та обов’язках. Постанови Сатмарського Собору (1690 р.), зобов’язували священників до отримання фахової освіти перед висвяченням. Про необхідність якісних змін в освіті духовенства зазначалось у рішеннях Замойського собору (1720 р.), який рекомендував створювати навчальні заклади для підготовки духовенства в кожній єпархії. Проте потреба в освіті духовенства наштовхувалось на відсутність фінансування.

Першим етапом у створенні освітніх закладів для підготовки духовенства у Закарпатті стало відкриття богословських шкіл. Організацію богословського навчання започаткував Мукачівський єпископ М. Ольшавський (1743−1767 рр.). Освіта духовенства в Егерській богословській школі не влаштовувала М. Ольшавського тим, що навчання в ній проводилося латинською, угорською мовами і призводила до того, що коли духівник приходив на парафію, де переважало українське населення, він не міг проводити службу, катехизацію чи бесіду доступною для парафіян мовою, тому що сам не володів нею. В українських місцевих юнаків після навчання в угорських освітніх закладах вироблялося зневажливе ставлення до рідної культури, вони винародовлювалася.

Не отримавши державного фінансування, на власні кошти на єпархіальній ділянці землі єпископ М. Ольшавський розпочав будівництво приміщення Мукачівської богословської школи, яке тривало з 1744 року по 1748 рік. Навчальний процес розпочався в 1744 році у недобудованій школі. Одночасно із Мукачівською богословською школою єпископ М. Ольшавський організував богословські заклади для навчання духовенства у населених пунктах: Марія Повчі, Надь Бані, Марамрош-Сигеті, Турці, які готували духовенство для румунських, угорських, словацьких територій вірників Східної церкви [2, с. 37].

В богословських школах навчальний процес організовували за зразком єзуїтських шкіл, основною відмінністю було знання русинської (української) мови. Єпископ М. Ольшавський розробив правила вступу в «Установлєнії» (1758 р.). Вивчення теологічних дисциплін та духовних текстів складалось із двох частин: зранку вивчення нового матеріалу — від 8 до 10 години та закріплення — після обіду з 2 до 4 години. В одному навчальному приміщенні навчали майбутніх дяків, а в іншому — претендентів у священики. Навчальний рік розпочинався восени, іспити та висвячення — на весні. Починаючи з 1757 р., термін навчання збільшився до 3 років. Організаторські здібності та освіта М. Ольшавського (доктор філософії, Тирнава, 1717 р.) сприяли в успішному керівництві школою. В 1756 р. кількість учнів Мукачівської школи зросла до 80 юнаків, а в 1760 р. — становила 175 учнів.

В навчальних закладах юнаки мали можливість отримати освіту двох рівнів — дяка або священика. Як і в єзуїтських школах, на першому етапі вивчали «тривіум»: читання, письмо та арифметику. На другому — здійснювали фахову підготовку: вивчали богословські науки. Основними предметами на другому ступені навчання були моралістика або казуїстика (практичне богослов’я), вивчали Святе письмо, тлумачення книг Євангелія, життєдіяльність апостолів та латинську і німецьку мови. Основними методами навчання були лекції, дискусії, доповіді, розповіді та бесіди. Викладачі начитували лекції, учні конспектували, заучували матеріал напам’ять і відтворювали при індивідуальному опитуванні або в групових дискусіях. Групи очолювали кращі учні - «колесники» (в езуїтів — декурій), які визначали прогалини у знаннях товаришів і відмічали у класній книзі. На підставі їх даних подальшу перевірку знань здійснювали викладачі. До лекцій школярі попередньо опрацьовували матеріал, робили конспект і вивчали напам’ять.

Важливою складовою підготовки богословів була практика. Учні брали участь у недільних богослужіннях у ближніх церквах, а з часом збудували спеціальні церкви для потреб богословів, у яких на рівні з міськими храмами надавався повний спектр духовних послуг не тільки учнівсько-викладацькому колективу богословських навчальних закладів, а й усім прихожанам церкви. Одним із видів богословської практики було підготувати зміст та виголосити недільну проповідь у церквах Мукачева, Росвигова, Підгірянах та Підгороді. Крім служіння у церкві учні шкіл проводили катехизації дітей та дорослих, брали участь в усіх інших церковних обрядах. Зазначимо, що поширеною була така практика, що викладачі поєднували учіння з священицькими обов’язками. Відповідно практичні вправляння школярів відбувались під контролем наставників.

Однією із суттєвих проблем в організації освіти богословів була відсутність досвідчених викладацьких кадрів. В основному до учіння залучали молодих випускників європейських богословських семінарій, які погано володіли народною мовою. Вони могли викладати тільки ті предмети, які потребували знань латинської або німецької мови. Учіння румунського духовенства вимагало знання від викладача знань румунської мови. Проте найбільше зусиль вимагало створення методичного забезпечення навчального процесу. Довелося створювати відповідні навчальні книги та підручники народною тобто церковнослов’янською мовою з елементами місцевої говірки, яка на той час ідентифікувалась як літературна мова.

У навчальному процесі використовували підручник догматичного або теоретичного богослов’я створений єпископом Й. де Камелісом. Підручник для морального практичного богослов’я розробив єпископ Г. Бізанці. За твердженням А. Пекаря, книга являла собою типову тогочасну казуїстику, тобто практичний катехизм, призначений для навчання в єзуїтських школах. На українську мову його перекладено Київським митрополитом Левом Кішкою і видрукувано у Тирнаві (1727 р.) для українського духовенства [5, с. 133]. Для навчання латинської мови М. Ольшавський розробив підручник «Начало письмемъ къ наставленію на латинськомъ языкъ» (Тирнава, 1746 р.) [2, с. 240]. На основі конспектів лекцій і нотаток професорів та студентів Мукачівської богословської школи під керівництвом отця Васюника створено рукопис «Кормило віри» (1779 р.) розміром 500 аркушів, який також використовували у навчальному процесі [3, с. 38].

Важливою складовою освіти богословів було формування моральності. На думку М. Ольшавського, випускнак школи повинен синтезувати здобутки навчання релігії, культури з головними християнськими доброчесностями — працелюбністю, терпінням, правдивістю, стриманістю, щирістю, безкорисливістю тощо. Вагоме значення надавалось формуванню вищих моральні почуттів, які виявляються у ставленні до оточуючих, відображають суспільну активність, а саме: любов до ближнього, товариськість, самовідданість та найвищий рівень — патріотизм. Рівень сформованості моральних якостей зазначали у щоденнику учня. Оцінувались здібності до професійної діяльності: спів, майстерність проведення церковних ритуалів, особливості спілкування.

Випускні іспити були надзвичайно важкими, і не завжди учні їх успішно складали з першого разу. Учні, які не освоїли зміст навчання за регламентований час, залишалися на повторний курс. Джерельна база свідчить про те, що більшість богословів навчались замість регламентованих 2 а потім 3 років — 5, але були і такі, що потребували 10 років і 12 років навчання. Успіхи у навчанні, моральність та здібності учнів враховувались при допуску до висвячення. Траплялися випадки, коли кандидати не отримували висвячення в школі і висвячувались за хабар у інших єпископів. Такі учні, висвячені без випускних іспитів, позбавлялись усього майна, не отримували призначення на парафію або відправлялись на службу в імператорське військо [2, с. 240].

Таким чином, в умовах відсутності власної держави, незважаючи на національнорелігійні утиски єпископом М. Ольшавським було закладено було закладено перший ступінь богословської освіти. Визначальною особливістю богословських шкіл, організованих у Мукачеві, Марія Повчі, Надь Бані, Марамрош-Сигеті, Турці, було надання можливості українському духовенству навчатись рідною мовою. Формування особистісних (духовно-моральних) якостей духовенства поєднувалось із освітою на національному підґрунті, що сприяло утвердженню українських традицій та формуванню національної свідомості закарпатців.

Якісну богословську освіту вищого рівня через відсутність навчальних закладів у Закарпатті реалізовували молоді українці на студіях у Європі. У підготовці закарпатського духовенства основними центром залишався «папський» Віденський університет, заснований герцогом Рудольфом IV у 1365 р. на зразок Сорбонського богословського коледжу, який вирізнявся високим рівнем викладання і наукових досліджень в університеті [8]. Українські студенти-богослови здобували освіту в австрійському університеті міста Інсбрука, який заснував імператор Леопольд І у 1669 на базі єзуїтської гімназії.

Популярними серед закарпатського духовенства були студії в єзуїтській семінарії св. Адальберта в Тирнаві, що знаходиться на території Словаччини. Проте після реорганізації ордена Єзуїтів (1773 р.) Тирнавську семінарію перенесено до Будапешта. Окрім вищенаведених навчальних закладів Рима, Відня, Будапешта, Інсбрука, Праги, Острогома, Лілля, Львова, Тирнави тощо, українське духовенство Закарпаття здобувало освіту в інших європейських вишах, однак кількість студентів була незначною.

Значно розширилася географія навчання закарпатського духовенства в роки «освіченого абсолютизму» Австрійської імператриці Марії-Терезії, яка намагалась модернізувати державне правління і мінімізувати національні протести в країні. Щоб зняти напруженість ворожнечі між українським греко-католицьким духовенством та угорськими католиками латинського обряду, імператриця створила у Відні на базі колишньої єзуїтської колегії семінарію. Заклад працював для потреб усіх українських з'єднаних єпархій Австро-Угорщини у 1775 р. під офіційною назвою Regium Generale Seminarium Graeco-Catholicum Viennae ad Sanctam Barbaram, або «Барбареум». При ньому діяла церква Св. Варвари та єзуїтський конвікт (гуртожиток).

Семінарія надавала освіту 46 семінаристам, з яких 2 місця відводили для монахів ЧСВВ та 9 для духовенства Мукачівської єпархії (яка включала Підкарпатську Русь та Пряшівщину), 6 — для Перемишльської єпархії та 6 — Крижевацької єпархії. Разом з тим у домашній семінарії імператриця Марія-Терезія надавала можливість богословських студій ще 40 греко-католицьких священикам [3, с. 94−95]. Організація навчання здійснювалась за зразком Римської грецької колегії, що відображалося в уставі «Барбареуму». Теоретичні курси духовенство студіювало на богословському факультеті Віденського університету. Університетські студії доповнювало семінарійне навчання, яке передбачало вивчення східного церковного обряду, церковний спів, церковнослов’янську мову здійснювали у приміщенні «Барбареуму». У церкві св. Варвари проходили служби, виголошення проповідей, катехизація та інші обряди.

Проти діяльності богословських шкіл на території Закарпаття не припиняли боротьбу Єгерські (Угорщина) латинські єпископи. Об'єднавши зусилля із місцевими угорським феодалами та чиновниками, вони надсилали звернення до Відня та Риму про незаконність відкриття єпископом М. Ольшавським навчальних закладів. Протягом десятиліть українському духовенству доводилось відстоювати право на реалізацію освітніх потреб на місці рідною мовою. Результатом боротьби став імператорський указ 1776 р., який офіційно започатковував діяльність навчального закладу в Ужгородському замку на базі колишнього єзуїтського коледжу і надавав йому статус Королівської греко-католицької семінарї в Ужгороді, у структурі продовжила свою роботу Мукачівська богословська школа [1].

Навчання у Ужгородській королівсько-єпископській греко-католицькій семінарії тривало 4 роки і організовувалось на зразок католицьких семінарій з обов’язковою середньою освітою семінаристів, знанням латини та німецької мов та філософії. Організація навчального процесу регулювалось уставом, розробленим на підставі «Ratio Studiorum». «Ratio Educationis» («Система навчання», 1777 р.) підготовка духовенства відокремлювалась від педагогічної освіти. Навчання богословів здійснювалося за типовими навчальними планами, затвердженими імператрицею Марією-Терезією в 1779 р. та змінами В 1792—1793 рр. Відповідно до цих планів навчання богословів практичного напряму і науковців відрізнялось тільки ступенем і здійснювалося за уніфікованими програмами. Дотримання організаційних вимог та правової бази контролювалося окружною Наглядовою радою Угорської Русі. Абітурієнтів приймали після закінчення гімназії і за рекомендацією пароха.

Навчальний заклад надавав різні рівні богословської освіти, кожен з яких підпорядкований основній меті - підготувати високоосвічену молодь, готову до виконання душпастирських обов’язків та суспільної діяльності. Підготовчий етап навчання забезпечувало 4 річне початкове навчання. Для навчання практикуючого духовенства організовано «дім для пресвітерів» («Ботиз ргезьуІегіаІіз»), в якому додатково вивчали літургію і обряди на «руській» мові. Діяв екстернат для духівників, які жили в місті і відвідували додаткове навчання. При семінарії діяв інтернат для сиріт та дітей священників [3, с. 64].

В Ужгородській семінарії навчали духовенство для Мукачівської, Великоварадинської та Пряшівської єпархій. Зауважимо, що в семінарії навчались не тільки місцеві юнаки, а й вихідці зі Східної Словаччини, прикарпатських районів Галичини, Північної Угорщини, Північної Трансільванії та ін. Отже, можна стверджувати, що Ужгородська королівська грекокатолицька семінарія достойно продовжила традиції «Барбареуму» і стала осередком виховання національно свідомих духовних пастирів, культурних та громадських діячів.

Національно-визвольна боротьба проти правління Габсбургів переросла у буржуазно-демократичну революцію 1848 р., яка привела до утворення Австро-угорської монархії, але регіональних конфліктів не вирішила. Зміна державного устрою спричинила посилення тиску на закарпатських українців з боку державницької ідеології та угорського шовінізму. Угорська Намісницька рада, погрожуючи зменшенням державного фінансування семінарії, домоглася проведення навчально-виховного процесу на латинській мові. Починаючи з 1810 р. було впроваджено латинські підручники і латинь стала мовою навчання. За даними А. Пекаря, ще деякий час професори викладали народною мовою курси пасторального богослов’я, педагогіки й навчання обрядів [5, с. 141].

Опираючись на власний досвід освіти в провідних європейських закладах, професори семінарії намагались інтегрувати освіту і наукові дослідження. Базою для наукових робіт семінаристів та професорів стала єпископська бібліотека, створена єпископом А. Бачинським з фондом понад 9000 примірників книг. На кінець ХІХ ст. в Австро-Угорській імперії змінюється вектор духовної освіти з парафіяльно-буденної на духовно-богословську, а це, у свою чергу, підносить рівень наукових пошуків семінаристів.

У науковій підготовці українському духовенству Закарпаття продовжували надавати допомогу європейські заклади підвищеного типу. Семінаристи продовжували освіту й здобували докторські ступені в Центральній греко-католицькій духовній семінарії та інституті «Авґустінеум» у Відні, Урбаніанській папській колегії в Римі та ін. У Відні засновано нову центральну семінарію під назвою Stadtkonvict (1803 р.) під опікою отців ордена Піаристів, у якій з 1811−1848 рр. навчалось 34 семінаристів з Мукачівської та 15 — а після виокремлення і Пряшівської єпархій. В 1852 р. імператором Францем Йосипом І. у будинку Stadtkonvict відкрито для підготовки греко-католицького духовенства Австро-Угорщини семінарію під назвою «Греко-католицька генеральна семінарія». Створений при монастирі Св. Августина у Відні імператором Франциском І Інститут вищих богословських студій або Avgustinianum (1816 р.) прирівнювався до наукових установ та закладів післядипломної освіти і здійснював підготовку викладацьких кадрів. У ньому проходили докторські студії 30 священиків після закінчення з відзнакою єпархіальних семінарій, серед них для закарпатців виділялось 14 стипендійних місць. Навчання тривало 3 роки, протягом яких докторанти складали іспити (ехаmen rigorosum) та проводили дисертаційні дослідження [5, с. 149].

навчальний заклад закарпатський духовенство.