Постановка завдання. 
Державне управління та університетська автономія в системі розвитку трудового потенціалу вищого навчального закладу

З’ясувати можливість узгодження напрямів реалізації державного управління системою вищої освіти з феноменом університетської автономією в контексті їх місця та ролі у формуванні та розвитку трудового потенціалу ВНЗ.

Виклад основного матеріалу

Відповідно до норм статті 1 Закону України «Про вищу освіту», під автономією вищого навчального закладу розуміють «самостійність, незалежність і відповідальність вищого навчального закладу у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів у межах, встановлених цим Законом» [6]. Очевидно, що питання розвитку трудового потенціалу ВНЗ можуть бути розглянуті у площині норми незалежності у доборі і розстановки кадрів, а також самостійності у вирішенні питань внутрішнього управління. Разом з тим, законодавець встановлює певне обмеження щодо автономії ВНЗ, а саме «у межах, встановлених цим Законом», тобто самостійність ВНЗ, у тому числі й в контексті розвитку власного трудового потенціалу, вичерпується виключно нормами конкретного нормативно-правового акту. Таке обмеження, на нашу думку, дещо викривлює зміст (порушує базові принципи) автономії ВНЗ. На переконання У. Фельта, автономія ВНЗ полягає у його здатності:

• 1) приймати самостійні рішення з більшості питань університетського життя у межах своєї компетенції;
• 2) визначати ресурси, які необхідні для структурування закладу та розвитку науковців;
• 3) визначати критерії доступу до викладання і навчання в університеті;
• 4) визначати цілі ВНЗ та стратегію його розвитку;
• 5) встановлювати зв’язки з іншими інститутами та інституціями суспільства (держави) з метою розвитку університету;
• 6) брати на себе відповідальність за прийняті рішення та наслідки їх впливу на суспільство [13, с. 29].

Цілком очевидно, що деякі з наведених вище напрямів автономії суперечить існуючий у межах вітчизняного інституціонального простору парадигмі «незалежності та самостійності» ВНЗ щодо формування, використання та розвитку власного трудового потенціалу. Наприклад, ВНЗ майже позбавлений права «визначати критерії доступу до викладання і навчання в університеті». Відповідна компетенція належить державі (див. Кваліфікаційні характеристики професій (посад) педагогічних та науково-педагогічних працівників навчальних закладів [7], Положення про обрання та прийняття на роботу науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації [4], Умови прийому на навчання до вищих навчальних закладів України в 2015 році [10] тощо), що, з одного боку, є не лише логічною, а й обумовленою нормою, а з іншого, може бути розглянуто через призму посягання на привілеї університетської автономії. Безумовно, останнє зауваження має сенс лиши при можливості забезпечення відповідальності ВНЗ перед людиною (державою, суспільством) за рівень освітніх послуг які пропонуються для споживання. Скоріше за все, на сучасному рівні розвитку університетів ми не можемо вести мову про можливість забезпечення ВНЗ своєї відповідальності у повному обсязі, адже послуга надається «сьогодні», в той час як її якість з’ясовується «завтра». Такий часовий лаг обумовлює необхідність існування так званого гаранта, у якості якого, у нашому випадку виступає держава. Крім того, автономія ВНЗ в контексті можливості ВНЗ взяти на себе повну відповідальність за якість запропонованої освітньої послуги, повинна розглядатись через призму спроможності університету «встановлювати та повсякчасно досягати академічні свободи» [12, с. 105]. Тобто, ВНЗ повинен довести людині, державі, суспільству свою здатність до відповідальності. Досить цікавою, відповідно до вище наведеної тези, є визначення автономії яке було надано М. Гібсоном. На думку вченого, ВНЗ повинен «заслужити» свою автономію, наприклад так, як аспірант перед отриманням дозволу на початок самостійних наукових досліджень у межах науково-дослідної роботи ВНЗ, доводить науковій спільноті університету свою здатність до відповідного напряму роботи (демонстрація можливості (потенціалу) до творчого наукового пошуку у межах визначеної наукової проблематики) [14, с. 123]. Крім того, слід розуміти, що рівень автономії ВНЗ, залежить не стільки від можливості ВНЗ брати на себе відповідальність, скільки від форми державного устрою. На думку У. Фельта, саме різновид державного устрою обумовлює використання тієї чи іншої моделі автономії ВНЗ [13, с. 38]. Наприклад, суверенна держава, на чолі якої стоїть прагматично налаштована влада, може запропонувати університету лише таку модель автономії, яка передбачає самостійність ВНЗ у вирішенні лише другорядних технічних питань. На відміну від запропонованої вище моделі автономії ВНЗ, держава з розвиненими суспільними та ринковими інституціями пропонує університету автономію у межах якої ВНЗ має можливість вільно конкурувати з аналогічними інститутами у боротьбі за споживачів.

Досить цікавими, в контексті розвитку змісту порушеної проблематики, є норми Наказу Міністерства освіти і науки України № 1005 від 05.10.2015 року «Про затвердження Рекомендацій щодо проведення конкурсного відбору при заміщенні вакантних посад науково-педагогічних працівників та укладання з ними трудових договорів (контрактів)», відповідно до яких статутом вищого навчального закладу можуть бути встановлені додаткові вимоги щодо осіб, які можуть займати посади науково-педагогічних працівників. Крім того, ВНЗ має право самостійно визначати процедуру заміщення вакантних посад асистентів, наукових працівників бібліотеки, завідувача аспірантури, докторантури [8]. Цілком очевидно, що вище наведені норми були опрацьовані в контексті реалізації ВНЗ свого права на автономію у межах вирішення кадрових питань.