Суспільно-політичний та національний рух буковинських українців ХІХ — ХХ ст

Організований український рух на Буковині розпочався пізніше і розгортався спочатку повільніше, ніж у Східній Галичині чи на Наддніпрянщині. У часи приєднання краю до Австрії та в наступні десятиліття українці не мали достатньої кількості свідомих і активних лідерів, які б змогли очолити боротьбу за національні інтереси. Основна маса українців — селяни, була неорганізованою і здебільшого неписьменною, української інтелігенції, буржуазії, великих землевласників, тих, хто в будь-якому народі складає національну еліту, було дуже мало. Стійкими і прогресуючими залишались процеси румунізації та онімечення. Чимало письменних та заможних людей зрікалися рідної мови, традицій, забували своє етнічне коріння. Ситуація складалася для українців надзвичайно несприятливою, справа йшла взагалі про існування українців на Буковині як окремої етнічної спільності. Однак вкотре у народу знайшлися сили, щоб протистояти згубним процесам денаціоналізації. Суспільні прагнення українців вперше проявилися в революційні 1848−1849 рр. Під час виборів до австрійського рейхстагу, які власті оголосили під тиском революційних подій, з восьми депутатів від Буковини обрано п’ятьох українців. На засіданнях парламенту вони разом з депутатами від Галичини відстоювали не тільки соціально-економічні вимоги, але й виступали на захист української мови, добивалися розширення національних прав українців.

У цей час одне з чільних місць серед політичних проблем зайняло питання про адміністративний статус Буковини в рамках Австрійської імперії. У червні 1848 р. виник Буковинський комітет, засновниками якого стали румунські і вірменські бояри, верхівка православного духовенства, деякі німецькі політики. Цей комітет склав петицію до австрійського імператора з 12 пунктів. У ній містилася вимога створення національних шкіл, введення національних мов в державних установах, забезпечення рівноправності усіх народів краю. Та головним було прагнення обгрунтувати необхідність відокремлення Буковини від Галичини, творення буковинського крайового самоврядування. Більша частина українців небезпідставно вбачала в цьому небезпеку посилення румунського та німецького панування в краї і поставилася до ідеї відокремлення негативно. 15 грудня 1848 р. українські депутати рейхстагу Василь Моргоч, Іван Доленчук, Юрій Тиміш, Василь Кирстя подали клопотання нл ім'я імператора про залишення Буковини в складі Галичини. На підтримку цієї вимоги численні петиції подавали сільські громади Буковини. В одній з них, зокрема, зазначалося: «Прохання про об'єднання Буковини з русинською Галичиною витікає з серця народу. Внаслідок давніх торговельних зв’язків за русинських князів Буковина і Галичина входили до однієї держави, їх не розділяли природні й державні кордони». Безмовно, широке обговорення питання про збереження адміністративної єдності Буковини з Галичиною сприяло пробудженню елементів національної свідомості. Однак у 1849 р. революцію придушено, а Буковину відокремлено від Галичини. В краї так і не змогли організувати комітетів Головної Руської Ради.

Протягом 50-х років XIX ст. проявів українського руху в краї майже не спостерігалося. Але деякі позитивні зрушення все ж мали місце. Зокрема, збільшується кількість священиків з числа українців як наслідок політики єпископа Євгенія Гакмана, дещо зросла кількість народних шкіл, розширюється вживання української мови в освітніх закладах, посилюється проникнення національних ідей з Галичини та Наддніпрянської України.

На початку 60-х років XIX ст. після реорганізації політичного устрою, Австрії й переходу до конституційної форми правління створюються більш сприятливі умови для розвитку суспільного руху. Поступово боротьба за самоутвердження українства охопила усі сфери життя — політику, економіку, культуру, перетворившись у потужний і багатогранний процес національного відродження. Зачинателями цього процесу з початку 60-х років виступили видатні українські письменники та культурні діячі Юрій Федькович, Сидір і Григорій Воробкевичі. Вони першими почали друкувати свої твори народною українською мовою, звертатись до життя простих селян. У даному випадку головне значення мала не стільки конкретна суспільна діяльність письменників, як те, що їхні твори стали своєрідним символом боротьби за національне відродження, взірцем для всіх, хто не мислив себе без народу. Не випадково, коли на початку 60-х років студент Чернівецької духовної семінарії Антон Кобилянський виступив з палким памфлетом «Слово на слово до редактора «Слова», в якому засуджував штучну і незрозумілу мову львівської газети, як зразок справжніх творів він помістив поезії Ю. Федьковича.

У 60-х роках XIX ст. на Буковині стихійно починають формуватися два підходи до вирішення національних проблем. Частина інтелігенції відстоювала ідею єдності українців Буковини, Галичини, Закарпаття та Наддніпрянщини як одного народу зі своєю мовою, звичаями, історією, їх називали молодорусинами, або народовцями. Інші слідом за галицькими старорусинами та їхньою газетою «Слово» все більше схилялися до віри в єдиний російський народ від Карпат до Камчатки, а свою мову вважали лише одним із діалектів великоросійської.

Спочатку, щоправда, ці розбіжності у поглядах не мали гострого характеру і стосувалися, у першу чергу, питань, якою мовою друкувати книги і газети: мовою, якою розмовляє простий народ, чи окремим «язичієм», яке, на думку старорусинів, повинно було стати мовою освічених людей і наближатися до російської. Чимало було таких, що в одних випадках поділяли погляди старорусинів, в інших — народовців, або ще простіше, в залежності від того, з ким мали справу, погоджувалися то з першими, то з другими.

У 1864 р. вперше на Буковині група семінаристів та старшокласників гімназії публічно вшанували пам’ять Т. Шевченка панахидою у церкві св. Параскеви. У ній взяли участь як православні, так і греко-католики.

Декілька разів у 60-х роках XIX ст. обговорювалося питання про видання української газети. Так, уже в 1863 р. Ю. Федькович писав Данилу Танячкевичу: «…а нарешті прийшло до того, ци би не могла на нашій Буковині одна руска часопись, от наприклад, як „Вечорниці“ виходити. Прохвесор Найбавер казав, що він би міг зараз концесію дістати, сли би я ся редактором тоі часописи обібрав». На жаль, цей проект так і не був реалізований у 60-х роках. Однак показово, що Ю. Федькович орієнтувався саме на народовську газету «Вечорниці», а не на досить поширені тоді старорусинські видання.

На кінець 60-х років українська громадськість на Буковині достатньо визріла, щоб перейти до нового етапу в своєму розвитку — створення культурно-освітніх та політичних товариств, навколо яких можна було б гуртуватися і займатися просвітницькою та організаторською роботою Остаточний поштовх до цього подано з боку єпископа Є. Гакмана, який мав гострі суперечки з румунським духовенством і намагався протиставити йому український суспільний рух. 14 (26) січня 1869 р. у Чернівцях відбулися установчі збори першого українського культурно-освітнього товариства «Руська Бесіда». Наступного року засновано політичне товариство «Руська Рада». їх очолив проповідник з Чернівців Василь Продай. До складу цих перших організацій ввійшли як українофіли-народовці, так і старорусини, була значна частина тих, хто вороже ставився до греко-католиків з Галичини і схилявся до ідей автохтонства, тобто відстоював думку, що в буковинських справах повинні все вирішувати тільки православні буковинці. Такі ідеї значною мірою також підігрівалися деякими румунськими лідерами. Не дивно, що з самого початку існування українські товариства роздирали суперечки, які, звичайно ж, ослабляли українство, але разом з тим вели до кристалізації найважливіших політичних концепцій в національному русі.

Уже на других зборах виділу (комітету) «Руської Бесіди» розгорілися дискусії про те, яким правописом друкувати українські видання. Більшість становили старорусини, відстоюючи етимологію. Протягом 70-х рр. вони, як правило, домінували в суспільних справах. Народовські позиції в «Руській Бесіді» цього часу відстоювали С. Воробкевич, Іван Турчманович, Максим Михаляк та ін. Декілька разів суперечки у «Руській Бесіді» набирали гострих форм, а в 1878 р. вони навіть закінчилися виходом усіх галичан з товариства. Однак чимало було і позитивної роботи. «Руська Бесіда» неухильно проводила лінію на розширення вживання української мови в школах, добивалася, щоб в українських місцевостях посада учителів займали ті, хто володіє українською мовою, вимагала відкриття українських гімназій та розширення кафедри української мови й літератури на філософському факультеті університету, займалася виданням українських підручників для шкіл, художньої та науково-популярної літератури. Члени «Руської Бесіди» і «Руської Ради» активно протистояли проявам румунізації, добиваючись справедливого вирішення проблем міжнаціональних стосунків. У 1870 р. започатковано видання першої української газети в краї - «Буковинська Зоря». Вона друкувалася переважно «язичієм», то ж не могла мати значної популярності серед простих людей. Тільки 16 чисел газети побачили світ. Однак факт появи україномовної преси мав не менше значення, ніж створення першого товариства. У 70-х — на початку 80-х років робилися спроби видавати й інші газети, які також досить швидко терпіли невдачу, в першу чергу, через незрозумілу мову.

Значний вплив на поширення промосковських настроїв в українському середовищі справляло російське консульство у Чернівцях. Через цей канал «Руська Бесіда» отримувала з Росії гроші, книги, газети, направляла молодь на навчання в Росію. Звичайно, не задарма. Російський консул Дмитрій Кіра-Дінжан, наприклад, у 70-х роках XIX ст. вимагав від керівництва «Руської Бесіди» всіма засобами пробуджувати у членів товариства бажання до вивчення великоросійської мови шляхом читання книг історичного і літературного змісту, газет, журналів, подавати звіт про дії товариства і про його кошти щонайменше двічі на рік тощо. Особливу увагу російський консул приділяв роботі з молоддю. Не без його участі виникло таємне товариство гімназистів «Согласіє», яке прагнуло протистояти процесам румунізації в гімназії, але під впливом російських рублів все більше збивалося з народної справи на проросійські настрої. Цим тенденціям намагалося протистояти інше товариство гімназистів «Братній Союз», яке виділилося з «Согласія» і стояло на народовських позиціях. Але найбільше значення для розвитку національного руху серед молоді мало заснування у 1875 р. першого студентського товариства «Союз». У статуті зазначалося, що метою товариства є «об'єднання усіх руських академіків (тобто українських студентів новозаснованого у Чернівцях університету) для товариського життя, наукового вдосконалення, підтримування любові до всього, що руське, допомагати один одному матеріально і морально». «Союз» активно співпрацював з «Руською Бесідою», підтримуючи усі починання останньої в національних справах.

З кінця 70-х років старорусинство Буковини переживало кризу. Погляди, пропаговані цією течією, не могли захопити широкі народні маси, не сприяли розгортанню реальної суспільної праці. Не мали вони і яскравих лідерів, які б могли пожвавити рух. Зате серед народовців з’являється ціла плеяда молодих, талановитих громадських діячів, політиків, просвітителів, зокрема таких, як Омелян Попович, Єротей Пігуляк, пізніше Степан Смаль-Стоцький та інші. Вони повели активну боротьбу в українських товариствах, відстоюючи народовські позиції, реломним став 1884 рік, коли на загальних зборах «Руської Бесіди» старорусини не змогли провести до виділу (комітету) своїх кандидатів і на знак протесту взагалі покинули товариство. Головою «Руської Бесіди» став Єротей Пігуляк. Зміцнили свої позиції народовці і в «Руській Раді» та «Союзі».

Наслідком зміни співвідношення політичних сил стало значне пожвавлення суспільно політичного руху українців. З 1 січня 1885 р. почала виходити перша українська політична газета «Буковина». На редакторство нею запрошено Ю. Федьковича. Досить швидко газета стала впливовим чинником в суспільному житті не тільки Буковини, але й сусідньої Галичини. Відомою вона була і на Наддніпрянській Україні. На її сторінках послідовно відстоювалися національні інтереси українців, велася безкомпромісна боротьба з проявами румунізації та онімечення, давалася відсіч москвофільству, автохтонству, а пізніше — й радикалам та соціал-демократам. У другій половині 80-х — на початку 90-х років за поданням професорів Чернівецького університету С. Смаль-Стоцького та Теодора Гартнера на Буковині жваво обговорювалося питання про український правопис у школах. У результаті активних дій народовців, а ця боротьба охопила й Галичину, у 1893 р. було прийнято рішення про введення фонетичного правопису в навчальних закладах. Це був відчутний удар по москвофілах, який значно послабив їхній вплив на систему освіти.

По-новому і з більшою сумлінністю підійшли в цей час народовці до передвиборної кампанії до буковинського сейму. Слід зазначити, що протягом перших тридцяти років існування цієї інституції українці не впливали на прийняття рішень в ній. Усім заправляли румунські бояри. Якщо від селянської курії й обиралися депутати — українці, а таке мало місце декілька разів, то якоїсь активної участі, а тим більше впливу на прийняття рішень через свою непідготовленість вони не мали. Тільки у 1890 р. після відповідно проведеної передвиборної кампанії до буковинського сейму було обрано справді активних політичних діячів — Єротея Пігуляка, Івана Тимінського, Василя Воляна. У 1892 р. депутатом став також професор С. Смаль-Стоцький. Тепер вже не було жодної сесії буковинського сейму, на якій не піднімалися б життєво важливі для українців проблеми. Велику роль в організації успішних виборів відіграло політичне товариство «Руська Рада», яке після свого утворення довгий час майже бездіяло. В другій половині 80-х років товариство поступово переходить на народовські позиції. У 1891 р. його очолив С. Смаль-Стоцький. В грудні 1892 р. він виступив з програмою діяльності товариства, яка була опублікована в газеті «Буковина» під назвою «В чім наша сила». Цим С. Смаль-Стоцький. започатковано спробу реорганізувати ідейно та організаційно розпливчасте народовство в міцну політичну партію. Чисельність товариства швидко зростала і досягла понад 300 осіб. Воно активно виступає на захист політичних прав українців краю. В цей же час С. Смаль-Стоцький прагне теоретично обгрунтувати народовську доктрину. Найбільш повно це зроблено ним у серії газетних статей під назвою «Реальна політика». На чільне місце народовської програми ставилася національна ідея, яка повинна була усіх об'єднати та надихнути на активні дії. Передбачалася широка програма дій для втілення національної ідеї в життя, в першу чергу, в сфері культурного відродження, виховання, захисту від експансії з боку інших націй. Менша увага приділялася соціально-економічним проблемам, хоча й зазначалася необхідність зробити українських селян заможними і економічно незалежними. Велика роль у здійсненні поставлених суспільно-політичних завдань відводилася інтелігенції, яка повинна була не тільки виступати організуючою силою в здійсненні програми, але й нести повну відповідальність за успіх дій. Хоча в організаційному та ідейному плані народовці зробили значний крок вперед, партії в повному розумінні цього слова в той час створити не вдалося. «Руська Рада» діяла нерегулярно, то активізовуючись, то майже повністю завмираючи, не вистачало людей національно свідомих, та й самі лідери не завжди достатньо розуміли завдання, що стояли перед ними.

У 90-х роках XIX ст. суспільно-політична боротьба не тільки не вщухла, а навпаки, навіть загострилася з новою силою. Після деякого замішання, пов’язаного з поразкою у 1884 р., починають відроджуватися проросійські рухи. Але тепер вони уже суттєво відрізнялися від колишнього старорусинства, перетворившись у агресивно настроєних москвофілів. Якщо старорусини визнавали певну самобутність населення Східної Галичини та Північної Буковини, особливість їхньої мови, то москвофіли все це повністю відкинули, без усякого вагання проповідуючи ідеї «єдиного русского народа» та переходячи повністю на російську мову.

Натхненником відродження москвофільства виступив уродженець Буковини Григорій Купчанко. У 1888 р. він розпочинає видавати у Відні газету «Русска Правда», яка повністю присвячувалася буковинським справам і пояснювала їх у москвофільському дусі. Незабаром у Чернівцях засновується студентська організація «Буковина», члени якої навіть носили нагрудні стрічки кольорів російського прапора (біло-синьо-червоні). Через декілька років москвофіли організували політичні товариства «Народная Рада» і «Вижницко-Путиловская Рада», студентське товариство «Карпати», а також «Общество церковних певцов на Буковине», «Общество русских женщин на Буковине», «Русско-православный Народный Дом» тощо. По містах і селах, у своїх газетах «Православная Буковина» і «Буковински Відомосте» вони повели шалений наступ на народовців, прагнучи привернути на свій бік широкі верстви селянства та інтелігенції. Ситуація для народовців ускладнювалася тим, що серед українських депутатів буковинського сейму стався розкол. Іван Тимінський не без втручання румунських політиків заявив про свій розрив з Є.Пігуляком і С. Смаль-Стоцьким. У брошурці «Руске питання на Буковині, обговорив православний русин» він оголосив про створення окремої партії, яка б стояла поміж народовцями і москвофілами, захищала інтереси автохтонного населення Буковини. Гаслами цієї партії проголошувалися: «Буковина для буковинців» та «православна солідарність». Хоча окремої партії Іван Тимінський створити так і не зміг, бо ідеї автохтонства в той час були мало популярні, своєю розкольницькою діяльністю він значно зміцнив позиції москвофілів.

Новим явищем в суспільному житті краю кінця ХГХ ст. стало розширення громадсько-політичної, культурницької роботи серед селян на місцях. Цьому сприяло створення широкої мережі сільських читалень під егідою «Руської Бесіди», які мали не тільки просвітницьке, але й пуспільно-політичне значення. Перша така читальня була організована у 1880 р. у с. Раранча (нині - Рідківці). Регулярними з 90-х років стали народні віча. На них депутати, політики, просвітні, суспільні, культурні діячі зустрічалися з селянами, звітували про виконану роботу, обговорювали наболілі питання життя. Чимало в організації віч було показного, формального, однак саме через них активніші селяни мали змогу втягуватися в політичне життя, ставати причетними до розгляду суспільних питань.

Велику увагу народовці приділяли організації різних кооперативних товариств. Серед них найбільше поширення отримали так звані райфайзенські каси, які зосереджували вільні селянські капітали і забезпечували порівняно дешевий кредит. Головна мета, яку переслідували при цьому народовці, — вирвати селян з рук лихварів, розширити їхні економічні можливості.

Не припиняли в цей час народовці боротьби з румунізацією та засиллям румунських бояр у буковинському сеймі. В цій боротьбі вони блокувалися з німецькими лібералами, євреями, вірмено-поляками і вимагали провести ряд реформ демократичного характеру. Вибори до буковинського сейму 1898 р. зберегли приблизно попередню розстановку сил. Відомі вони тим, що з них, ставши депутатом, починав свою політичну кар'єру ще один відомий згодом лідер українського суспільного руху Микола Василько. Був він представником давнього українського буковинського аристократичного роду, більша частина якого зрумунщилася. Виховувався в престижному віденському навчальному закладі «Терезіанум» і мав значні зв’язки у вищих владних структурах Австро-Угорщини. Спочатку М. Василько пристав до москвофілів і називав себе консервативним русином. Однак досить часто у сеймі він виступав разом з народовцями, викликаючи незадоволення москвофільського керівництва. Остаточно на. народовські позиції М. Василько перейшов у 1902 р. під час Парламентської кризи, чим значно посилив позиції народовськоі суспільної течії, особливо у віденському парламенті.

На початок XX ст. в Австро-Угорській імперії значно активізується суспільно-політичне життя. На різних рівнях влади загострюються суперечки про можливе реформування державного устрою, виникають незнані раніше політичні об'єднання, виділяються нові лідери зі своїм баченням кирішення проблем. Така ситуація спостерігалася і на Буковині. Політичною сенсацією 1903 р. у краї стало утворення нового сеймового клубу, який отримав назву «Вільнодумний союз». Ініціаторами його заснування стали М. Василько, лідер румунських націонал-демократін Аурел Ончул та лідер єврейської сіоністської партії Бенно Штраухер. Пізніше до них приєдналися німецькі і єврейські депутати. «Вільнодумниіі союз» по-новому підійшов до проблем краю. Його члени заявили, що на перше місце ставлять вимогу покращення соціально-економічного стано вища в краї, розширення політичних прав народних мас, будуть добива тися задоволення національних потреб усіх народів, що населяють Буковину. Чергові вибори 1904 р. до буковинського сейму «Вільнодумний союз» проводив за спільною виборчою програмою і добився разючих успіхів. В усіх шести виборчих округах, де народовці висували своїх кандидатів, вони отримали перемогу. Всього «вільнодумні» мали в новому сеймі 17 мандатів, тобто тверду більшість. Скориставшись такою розстановкою сил, вони за час сеймової сесії восени 1904 р. прийняли рял важливих рішень. Зокрема, про підвищення заробітної платні учителям, про реформу виборчого закону до сейму, про реорганізацію громадського самоврядування, про заснування Буковинського крайового банку та ін. В цілому ці рішення були спрямовані на ліквідацію залишків феодалізму, що протягом десятиліть штучно зберігалися боярською клікою, яка мала більшість у сеймі. Вони означали дальший поступ Буковини по шляху розвитку ринкових відносин та забезпечення демократичних прав громадян. Щоправда, затвердження цих проектів імператором затягувалош аж до 1910 р. і здійснено із значними змінами. Але основна лінія залишалася та ж сама.

«Вільнодумний союз», незважаючи на показну згуртованість та ідейт єдність, проіснував недовго. Уже в 1905 р. внаслідок внутрішніх суперечок між його українськими і румунськими членами він розпався, породивши нову хвилю міжнаціонального протистояння в газетах, сеймі, товариствах. Така ситуація примусила народовських лідерів знов повенутися до ідеї партійного об'єднання, яке б включало політиків, інтелігенцію, селянські маси і було б міцною опорою для депутатів. 12 листопада 1905 р. у Чернівцях скликано Національну Раду, на яку прибули представники усіх українських товариств краю, депутати буковинського сейму та австрійського парламенту. На цих зборах затвердили документи, які й знаменували організаційне оформлення народовства у партію. Офіційно її називали «Національна Рада русинів на Буковині», а неофіційно — національно-демократична партія, мабуть, цим підкреслюючи ідейну спільність з подібною ж партією у Галичині. Керівним органом організації проголошувався Крайовий комітет з 15 членів, у повітах — повітові комітети і найнижчі ланки-відділення на місцях. Великий крок вперед зроблено в обгрунтуванні програмних положень. Виділено 4 головних напрямки: в справах національних, державно-політичних, економічних і культурних. Обґрунтовуючи національні вимоги в галузі освіти, релігії, державному управлінні, програма наголошувала, що таке ж право визнається і за іншими націями, які проживають у краї. В державно-політичних справах на перше місце ставилися вимоги запровадження загального, рівного і прямого виборчого права при таємності голосування, введення широких демократичних свобод, посилення відповідальності урядовців за свої дії перед громадянами. Найбільше місця у програмі приділялося економічним справам. У цьому розділі висувалося завдання розвивати спілковий рух, розширювати різними доступними способами селянське землеволодіння та культуру землеробства, ввести загальний прогресивний податок і скасувати усілякі інші прямі та непрямі податки, добиватися покращення охорони прав працюючих, створення безплатних бюро з працевлаштування, агрономічних та промислових шкіл, скорочення терміну військової служби та ін. В галузі культури передбачалося добиватися безплатного навчання у школах та розширення мережі шкіл з українською мовою викладання. Менш чітко розроблено тактику партії. Вказувалося, що провідна підстава організації - «поступ». Наголошувалося, щоб поміщиків і панів не дратувати даремно, а діяти спільними, добре організованими силами.

Остаточно створення національно-демократичної партії завершено 2 січня 1906 р. Головою її обрано судового радника Володимира Филиповича. Окремого друкованого органу для партії не створювали, використовуючи в разі необхідності газети «Буковина» та «Руська Рада». «Національна Рада» неодноразово проголошувала, що буде прагнути єднати усіх українців Буковини. Однак на цей час диференціація в українських суспільних силах зайшла далеко. Уже в 1906 р. в «Національній Раді» сформувалося ліве крило на чолі з адвокатом Теодотом Галіпом, яке в червні наступного року проголосило утворення Радикальної партії. Її друкованими органами були газети «Народна справа» та «Громадянин». У програмі партії, яка частково була опублікована у 1909 р., наголошувалося, що визволення українського народу пов’язується з широкими соціально-економічними перетвореннями, встановленням соціалізму. Передбачалося добиватися таких реформ, які б обмежували визиск праці робітника, покращували його економічне становище, усували усілякі привілеї класів, забезпечували власність працюючих на землю та засоби виробництва, збільшували вплив працюючих мас на політичні процеси, надавали самоуправління українцям і всім політично поневоленим народам тощо. Відомими діячами партії, крім вже названого Т. Галіпа, були Юрій Сербинюк, Ілько та Остап Поповичі, Наполеон Бігарій та ін. Радикали досить гостро полемізували з народовцями у своїх газетах, але у найважливіших справах, зокрема під час виборів, на засіданнях буковинського сейму, у боротьбі з московофілами ці партії, як правило, виступали разом.

Майже одночасно з Радикальною на Буковині сформувалася Українська соціал-демократична партія. Її лідерами були Осип Безпалко, Микола Гаврищук, Кость Кракалія та ін., офіційним періодичним органом — тижневик «Борба». Партія виступала під гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» і наголошувала, що опирається на робітників. Соціал-демократи гостро критикували інші партії за лояльність до офіційних властей, вимагали кардинальних перемін у суспільстві, проповідували окремі ідеї марксизму. Однак більшість гасел соціал-демократів були незрозумілими для селян, а робітників-українців на Буковині було небагато.

У перший рік свого існування народовська «Національна Рада» діяла ініціативно, вела за собою значну частину політично активного українського населення. У центрі уваги протягом 1906 р. було питання про реформу виборчого закону до австрійського парламенту. Під керівництвом «Національної Ради» по селах і містечках Буковини скликалися численні віча, на яких приймалися резолюції на підтримку введення загального прямого рівного виборчого права, солідарності з революційною боротьбою своїх братів на Наддніпрянщині. У 1907 р. проведено вибори за новим виборчим законом, які стали новим успіхом народовців. Вони перемогли в усіх українських виборчих округах. Вперше після 1848 р. українці обрали 5 депутатів до парламенту.

Однак внутрішні суперечки у «Національній Раді» продовжували посилюватися. У липні 1907 р. В. Филипович офіційно оголосив, що складає повноваження голови. Фактично після цього «Національна Рада» не подавала помітних ознак життя.

Щоб якось врятувати становище, на початку 1908 р. створено комітет для організаційного відродження партії. У березні цього ж року ним опубліковано відозву до всіх українців на Буковині та «Начерк організації української поступової партії». В цих документах народовська концепція партії отримала дальший розвиток. Наголошувалося, що відтепер це буде українська поступова партія Буковини. Пропонована програма майже повністю повторювала головні вимоги «Національної Ради». Окремо наголошувалося, що партія буде боротися за національну автономію і щільність українців у межах Австро-Угорщини. Зате статутні норми було добре впорядковано і значно розвинено. Про тактику партії не говорилося нічого. Не офіційним лідером партії вважали О. Поповича. Однак протягом 1908 — першої половини 1909 р. так і не було скликано установчих зборів партії, не створено її керівних органів. Цим скористався інший лідер народовства С. Смаль-Стоцький. З його ініціативи восени 1909 р. відроджується політичне товариство «Руська Рада», тепер уже із статусом мужицької партії. Спроби завершити організаційне оформлення поступової партії нічого не дали, і в лютому 1910 р. обидві партії злилися під назвою «Руська Рада». Наслідком таких партійних пертурбацій стало припинення видання найстарішої української політичної газети «Буковина», про яку нікому було піклуватися. Органом «Руської Ради» стала гпзета «Народний Голос».

Однак і ця партія проіснувала недовго. Після краху «Селянської каси» І розриву між С. Смаль-Стоцьким та М. Васильком у 1912 р. «Руська Рада» перестала існувати. На її місце прихильники М. Василька почали створювати національно-демократичну партію, а їхні опоненти оголосили про заснування «Української народної партії». Друкованими органами перших були газети «Народний Голос» і «Нова Буковина», а останні групувалися навколо газети «Україна». Обидві партії залишалися у стадії ормування аж до Першої світової війни.

У 1911 р. відбулися останні вибори до буковинського сейму. Проводилися вони на основі національних курій. Із 17 обраних українських депутатів 15 були народовцями, по одному від соціал-демократів і радикалів. Москвофіли на виборах потерпіли цілковиту поразку. Частину їхніх організацій ще перед виборами у 1910 р. було закрито австрійськими мастями як антидержавні. Своїми відкрито промосковськими настроями дискредитували вони себе і перед широкими народними масами.

Головна суспільна сила українців — народовці, незважаючи на численні пертурбації та внутрішні суперечки, на початку XX ст. посилювали роботу серед селян. Продовжувалося створення читалень. Напередодні Першої світової війни вони були організовані майже у кожному українському селі. Гостро ставилися питання про відкриття українським гімназій та інших середніх навчальних закладів, про поділ православної дієцезії на українську і румунську, про забезпечення ведення діловодства в державних установах українською мовою. Зростала кількість селянсь ких кас та інших економічних товариств на селі. У 1903 р. засновано союз хліборобських спілок на Буковині «Селянська каса» (голова С. Смаль-Стоцький), яка об'єднувала капітали місцевих кооперативних спілок і таким чином могла надавати ефективнішу економічну допомогу селянам. Ще раніше, у 1896 р., утворилась кредитна спілка «Руська каса», а у 1911 р. — страхова компанія «Карпатія». Зосередивши чималі фінанси, ці установи справляли суттєвий вплив на економічне життя. Однак у 1911 році ревізія у «Селянській касі» виявила значну недостачу. причина такого невідрадного становища зумовлювалась обставинами, в які були поставлені селянські фінансові установи австрійськими властями. Щоб якось конкурувати з приватними закладами, вони були змушені проводити різні фінансові операції, для яких не мали ні достатніх коштів, ні досвіду, ні зв’язків у державних органах. Крім того, частині керівництва «Селянської каси» виявилась нечистою на руку, користувалась коштами у власних інтересах. Крах «Селянської каси» певною мірою затримав розвиток кооперації на селі, однак не міг зупинити цього прогресивного процесу.

Важливим явищем в суспільному житті українців початку XX ст. стан бурхливий розвиток молодіжних спортивно-пожежних товариств — «Січей». Перша «Січ» на Буковині виникла в Кіцмані у 1902 р. Особливії велику увагу організації «Січей» приділяли радикали, які намагалися повністю підпорядковувати собі ці організації. Учасники «Січей» займалися гімнастичними вправами, стройовою підготовкою, навчалися гасити пожежі. Але поряд з цим січовики проводили велику пропагандистську роботу по селах, намагалися навертати молодь до суспільної діяльності. Для координації дій місцевих «Січей» у 1904 р. засновано центральний керівний орган «Союз січей на Буковині», якому підпорядковувалися окружні союзи у Вашківцях, Вижниці, Глибоці, Кіцмані, Садгорі. На кінець 1910 р. «Січі» було відкрито більше ніж у 110 селах краю. У 1910 році січовики провели масове свято у Чернівцях, демонструючи відмінну виправку. Цей захід справив значне враження на буковинців. Антиукраїнські сили намагалися всіляко дискредитувати січовий рух, зобразити його антидержавним і навіть екстремістським.

Велику суспільну та національно-виховну роботу на початку XX ст. продовжували проводити культурно-просвітні товариства. Крім «Руської Бесіди», яка залишалася центральним українським товариством, маючи 8 філій та понад 120 читалень на місцях, значну діяльність розгорнуло товариство «Руський Народний Дім». Воно було засноване ще у 1884 р. У 1887 р. для товариства куплено будинок, і з цього часу більшість українських інституцій знаходили в ньому пристанище. При «Народному Домі» для незаможних українських дітей відкрито «Бурсу ім. Ю. Федьковича». Для згуртування українського учительства у 1887 р. засновано товариство «Руська школа». Головна мета його полягала в розвитку і підтримці українських шкіл, сприянні домашньому вихованню на основі рідної української мови, наданні членам допомоги як моральної, так і матеріальної. Досить швидко товариство розрослося, створивши філії на місцях. Однак на початку XX ст. робиться спроба вийти за рамки вузьких фахових інтересів, перетворити учительство у впливовий чинник суспільного життя. Зумовлювалося це, в першу чергу, швидким кількісним зростанням українських вчителів, незадоволенням своїм матеріальним та правовим становищем. Гострі дебати на сторінках преси викликало питання підвищення учительської платні. Для вирішення проблем працівників шкіл у 1906 р. утворено «Екзекутивний комітет українського учительства на Буковині». Періодичними органами учительських організацій були газети «Промінь» та «Каменярі». Поступово учительство стало в опозицію щодо існуючих політичних порядків. Особливе незадоволення у них викликала надмірна концентрація влади руках небагатьох лідерів, переважно депутатів буковинського сейму і австтрійського парламенту. Така система склалася ще у 90-х роках XIX ст., коли не вистачало достатньо свідомих людей, однак після «Вільнодумного оюзу», який сколихнув широкі маси, такі відносини уже виглядали як кронізм. Учительство прагнуло виставляти своїх кандидатів під час зборів, добивалося демократизації суспільних процесів, вимагало залучення до керівництва національним рухом нових енергійних лідерів. Активізація учительства позитивно позначалася на суспільних процесах краї. Однак слід зазначити, що саме серед частини учителів були найбільш поширені ідеї автохтонства, які з новою силою почали оширюватися на Буковині на початку XX ст. В значній мірі відродженню автоохтонства сприяла діяльність і деяких румунських політиків. Крім учительських, виникають і інші станові організації. Інтереси українських ремісників відстоювали товариства «Зоря», «Поміч», обітників — «Праця», православних священиків — «Товариство руських православних священиків на Буковині», жінок — «Жіноча громада» тощо.

Значну суспільну роботу на початку XX ст. проводили «Історичне товариство», «Українське Касино», «Буковинський Боян» та ін. Зроблено спробу організувати українське міщанство і активізувати його політичну діяльність. З цією метою у 1913 р. засновано політичне товариство «Український міщанський клуб». Всього в 1901 р. на Буковині були зареєстровано понад 800 різнонаціональних товариств. Хоча частина з них існувала лише на папері, все ж культурно-освітні, політичні, економічн і товариства українців становили потужну силу національного відродження, його опору і невичерпне джерело оновлення.